- •Передмова
- •Глава 1
- •§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства
- •§ 2. Історичні передумови виникнення науки
- •§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань
- •§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення для пізнання соціальних процесів (логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)
- •§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального пізнання (Демокріт, Платон, Арістотель)
- •Глава 2
- •§ 1, Зміна світоглядної парадигми
- •§ 2. Теософія Августина Блаженного
- •§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для розвитку соціального пізнання
- •§ 4. Соціальні утопії т. Мора і т. Кампанелли
- •§ 5.. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в. Україні
- •§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (н. Макіавеллі, ж. Боден, г. Гроцій)
- •§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу
- •§ 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природного права» і «суспільного договору»
- •XVII ст. (т. Гоббс і д. Локк)
- •§ 3. Соціологічні концепції ш. Л. Монтеск'є та ж. Ж. Руссо
- •§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання
- •5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних, демографічних і статистичних досліджень
- •XVII — початку XIX ст. (р. Мальтус)
- •Глава 4
- •§ 1. Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства
- •§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад
- •§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм
- •Глава 5 виникнення і розвиток соціології XIX ст.
- •§ 1. Криза традиційного суспільствознавства.
- •Наука про людину а. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології
- •§ 2. Соціологія Огюста Конта
- •Глава 6
- •§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму
- •§ 2. Органістична школа в соціології (г. Спенсер, п. Ф. Лілієнфельд, о. І. Стронін, а. Шеффлє, а. Фулье, а. Еспінас, р. Вормс та ін.)
- •§ 3. Соціальний дарвінізм ( у. Беджгот, л. Гумплович, у. Г. Самнер, г. Ратценхофер, а. Смолл)
- •§ 4. Расово-антропологічна школа (ж. А. Гобіно, о. Аммон, ж. В. Ляпуж, X. С. Чемберлен)
- •§ 5. Географічна школа в соціології
- •(Г. Т. Бокль, л. І. Мечников, с. М. Соловйов,
- •В. О. Ключевський).
- •Ґеополітична соціологія
- •Глава 7
- •§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби
- •Глава 8
- •§ 1. Психологія народів (м. Лацарус, г. Штейнталь, в. Вундт) та психологія натовпу (г. Лебон)
- •§ 2. Теорія наслідування г. Тарда
- •§ 3. Інтеракціонізм ч. X. Кулі
- •§ 4. Інстинктивізм у. Мак-Дугала та соціологічні проблеми психоаналізу 3. Фрейда
- •Глава 9 емпіричні соціальні дослідження
- •§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна статистика» і «соціальна гігієна»
- •§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле
- •§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів соціальної статистики
- •§ 5. Вивчення громадської думки в сша. Реклама як соціальний феномен
- •Глава 10
- •§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»
- •§ 3. Формальна соціологія г. Зіммеля
- •Макс вебер і теорія соціальної дії
- •§ 1. Основні напрями наукової діяльності м. Вебера
- •§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму
- •§ 3. Елементи соціологічної теорії
- •§ 4. Політична соціологія м. Вебера
- •§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії
- •Глава 12
- •§ 1. Метод. Основні категорії соціології
- •§ 2. Соціальна норма та патологія
- •§ 3. Типологія суспільних форм
- •§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність
- •§ 5. Соціологія суїциду
- •Глава 1. Розвиток соціального знання Стародавнього світу . 7
§ 3. Типологія суспільних форм
Значне місце в системі соціологічних поглядів Дюрк-гейма займає питання про типологію форм суспільного життя. Мислитель прагне знайти компромісну позицію між номіналізмом істориків, зосереджених на вивченні історичної специфіки епох, народів і культур, та реалізмом філософів, котрі мислять категоріями «людської природи», «людства в цілому» і т. ін. Цієї альтернативи можна уникнути, коли припустити, що між множинністю суспільств, що існували історично, й ідеальним поняттям людства існують посередники, так звані «соціальні види» або «соціальні типи». Класифікація їх є завданням спеціального розділу соціології — соціальної морфології, йдеться ж про пошук певних елементарних форм суспільності, комбінації яких дають усю багатоманітність конкретних проявів суспільного життя.
Дюркгейм солідаризується з думкою Спенсера про соціальну еволюцію, яка починається «з малих простих агрегатів» і прогресує шляхом інтеграції їх у все складніші системи. Однак критерії простого та складного стосовно суспільства не є чіткими й однозначними. Автор «Методу соціології», зрештою, вважає, що просте суспільство — це те, котре не включає в себе інші, простіші, ніж воно, і яке, крім того, не несе в собі ніяких ознак попередньої сегментації. У пошуках конкретно-історичних аналогів «протоплазми соціального світу» мислитель звертається до понять «орди» або «клану», для котрих, на його думку, характерна відсутність диференціації на групи — індивіди тут розташовані поруч один одного, наче атоми. У свою чергу, існують суспільні агрегати, утворені простим повторенням «орд» або «кланів», коли між кожним із них і групою, котра об'єднує їх усіх, не утворюються проміжні групи (так звані прості полісегментарні суспільства) або агрегати, що виникають внаслідок послідовного поєднання або злиття «простих» суспільств (подвійно поєднані сегментарні суспільства). Як виняток, соціолог допускає можливість виникнення нового соціального типу шляхом об'єднання генеалогічно різнопорядкових суспільств (тобто не лише тих, що безпосередньо передують новому). Таким явищем, із соціоструктурної точки зору, була Римська імперія (це був, за словами Дюркгейма, «вид», який нараховував одного представника).
Пропонована Дюркгеймом типологія суспільств грунтується на поняттях з виразною біологічною семантикою («вид», «сегменти», «злиття» і т. ін.). Соціолог і сам не робив із цього секрету, оскільки був переконаний, що певні
310
закономірності структурної організації (комбінації складних форм з певного набору простих) притаманні в однаковій мірі всьому живому, і людина не становить тут винятку. Спираючись, як його попередники-еволюціоністи (Спенсер, Морган, Тейлор та ін.) головним чином на матеріал первісної та стародавньої історії, соціолог водночас висуває не проблеми стадійного розвитку, що було характерно для еволюціонізму, а питання структурної організації. Дюркгейм вважав, що таксономія (видова класифікація) та історичні фази розвитку — це принципово різні речі.
Саме тому він негативно ставиться до спроб класифікації суспільств за етапом їх цивілізації. «Франція,— пише він,— протягом свого історичного розвитку пройшла досить різні форми цивілізації і спочатку вона була сільськогосподарською країною, потім перейшла до ремісничого виробництва і дрібної торгівлі, далі — до мануфактури і, нарешті, до великої промисловості. Але неможливо при цьому допустити, щоб та сама колективна індивідуальність могла змінити свій вид протягом трьох-чотирьох разів. Вид мусить визначатися більш постійними ознаками. Стан економіки, технології і т. д. — явища надто нестійкі і складні, щоб скласти основу класифікації». Цілком можливо, говорить він далі, що однаковий рівень промисловості, наукової чи художньої цивілізації може бути в суспільствах різного
* структурного рівня. Японія може запозичувати досягнення європейської промисловості чи мистецтва, одначе японське суспільство не стане від цього тотожним суспільству французькому чи німецькому.
Точка зору Дюркгейма, таким чином, принципово відмінна не лише від поглядів Конта чи Маркса, а й суперечить багатьом новітнім технодетерміністським та культурно-антропологічним концепціям (Л. Уайт та ін). Однак слід мати па увазі, що автор «Методу соціології» веде мозу не про детермінацію соціальних змін, а про структурну організацію суспільства з точки зору її складності чи простоти. Безумовно, що такого роду структурний підхід має таке саме право па існування, як і підхід генетичний. Методи структурно-функціонального аналізу, як і структуралістські методи, набули сьогодні значного поширення в науках про суспільство і людину, і Дюркгейм є одним з піонерів їх застосування. Не слід вважати також, ніби соціолог схильний був до некритичного ототожнення законів біологічної та соціальної морфології. «Специфічний тип у соціології,—
„ підкреслював він,— не виявляє таких же чітких контурів, як у біології; він твориться лише на грунті найбільш загальних і простих ознак».
311
Щодо проблеми раціонального пояснення соціальних явищ (фактів), з чим, як правило, пов'язували застосування принципів детермінізму, Дюркгейм зауважує, що найцікавішою особливістю цих явищ виступає «дивна регулярність, з якою вони відтворюються в однакових обставинах». Однак, наголошує він, при поясненні соціального явища слід чітко відмежувати ту функцію, яку воно виконує, і ту конкретну «реальну» причину, яка зумовлює його виникнення. Зміст функції соціального явища більш глибинний, більш прихований від людського ока, аніж причини цього явища. Функція у певному смислі цього слова породжує причину з метою «самовідтворення». Пояснюючи цю парадоксальну ситуацію, соціолог пише, що «наслідок не може існувати без своєї причини, однак остання, у свою чергу, має потребу у своєму наслідку. Саме в ньому вона черпає свою енергію, однак і повертає її при нагоді. Тому наслідок не може щезнути, щоб це не позначилось на причині. Наприклад, та соціальна реакція, якою є покарання, викликається інтенсивністю колективних почуттів, що їх ображено злочином. Однак, з іншого боку, вона виконує корисну функцію підтримки цих почуттів на тому ж рівні інтенсивності, оскільки вони постійно ослаблювалися, якби за образу не було покарання».
Не відмовляючись, таким чином, від детерміністичного пояснення, мислитель водночас пропонує нетрадиційний, «нежорсткий» варіант детермінізму в соціальній сфері. Тут немає нічого «некорисного», зайвого, бюджет соціального організму завжди бездефіцитний. Тому і «функція соціальних явищ полягає... у підтримці тієї, раніше існуючої причини, з якої вони ведуть своє походження». А коли так, підсумовує соціолог, то для повноцінного наукового пояснення соціального факту недосить виявити причину, що його зумовлює, потрібно принаймні у більшості випадків віднайти і його долю «у встановленні загальної гармонії».
Зміст принципу детермінізму набуває у такій інтерпретації певного фіналістського відтінку. Автор «Методу соціології» дивиться на суспільство з позицій функціоналізму, котрий, хоча й не суперечить детермінізмові, прагне замкнути причинно-наслідкові ланцюги в межах певної цілісності, тотальності. У процесі функціонування цілісної системи можлива інверсія причинно-наслідкових зв'язків, оскільки домінуючими тут є зв'язки функціональні, а функцію соціального факту слід завжди шукати у його відношенні до якої-небудь соціальної мети. Однак, як підкреслює Дюркгейм у кінцевому підсумку, причиною соціального факту може бути лише попередній соціальний факт.
312