§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність

Дюркгейм, як і його попередники, соціологи-еволюціо-ністи, розглядає суспільство як структуру, що перебуває у процесі змін. У цілому суспільство, поки воно залишається таким, виступає силою інтегруючою, воно «тисне» на інди­відів, змушуючи їх зважати на його вимоги. Водночас ре­альна автономія індивідів у сучасному суспільстві незрів­нянно вища, аніж це було в минулому. Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку й індивіду­альної свободи, Дюркгейм зверта'ється до поняття поділу суспільної праці, котре вже вживалося Контом, Спенсером, класиками буржуазної політичної економії. Соціолог поді­ляє думку Конта стосовно того, що поділ праці — це не суто економічне відношення, а найістотніша умова соціального життя як такого. Поділ праці, на думку Дюркгейма,— це «суто моральне» явище, котре не піддається вимірам, про­те його природу і функції можна зрозуміти шляхом спосте­реження за функціонуванням правових, економічних, релі­гійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з конститутивних принципів сучасного суспільно­го устрою — принцип органічної солідарності. «Економічні послуги, які може надавати нам поділ праці, не йдуть ні в яке порівняння з його моральною дією, справжня його функція — створювати поміж двома або кількома особис­тостями почуття солідарності».

Проблема «солідаризму» обговорювалась задовго до Дюркгейма, однак останній вніс у її розуміння кардиналь­ні доповнення. Він чітко розмежував два типи солідарно­сті — органічний, природний і механічний, насильницький. Заперечуючи Ф. Тьоннісу, Е. Дюркгейм доводить, що орга­нічні, солідаристські відносини більшою мірою реалізу­ються не в «гемайншафтах», а саме в раціоналізованих суспільних формах. В архаїчних суспільствах домінує го­ловним чином механічна солідарність, котра «напряму по­в'язує індивіда і суспільство». Логічною підставою механіч­ної солідарності виступає принцип подібності, а типовим механізмом функціональної її реалізації є кримінальне право. Адже «дії, котрі ним забороняються або кваліфіку­ються як злочини, бувають двох родів: вони або безпосе­редньо виявляють надто сильне розходження поміж тим, хто їх здійснює, і колективним типом, або зачіпають орган спільної свідомості. Як у першому, так і в другому випад­ку сила, котру зачепили і котра карає злочин, — та сама. Вона — продукт найсуттєвіших соціальних подібностей, і її наслідком виступає підтримка соціального зв'язку...»

313

Таким чином, у нормах кримінального права знаходить своє матеріальне втілення «спільність станів свідомості», точніше — реакція колективної свідомості на ту чи іншу протидію. Показником її питомої ваги в суспільстві може виступати міра тих суспільних функцій, які регулюються кримінальним законодавством. Механічна солідарність не враховує відмінностей, індивідуальних особливостей. Ця солідарність, зауважує Дюркгейм, зростає у зворотному відношенні до індивідуальності. Мовби передбачаючи деякі з ідей символічного інтеракціолізму, зокрема концепцію «дзеркального Я» Ч. КуЛі, соціолог пише: «У кожному з нас є дві свідомості: одна, спільна з усією нашою групою, кот­ра представляє не нас самих, а суспільство, що живе і діє в нас; друга, навпаки, втілює собою те, що у нас особисте і відмінне, що робить з нас індивіда». Звичайно, йдеться не про якісь статичні й ізольовані зони, а про потенції, «си­ли», вектори яких спрямовані у протилежні сторони і які не можуть посилюватись і розвиватись одночасно. В разі до-мінації механічної солідарності має місце «щезання осо­бистості».

Такого роду зв'язок індивіда із суспільством, зауважує соціолог, має вречевлений характер: у суспільствах, де ця солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі са­мому; це в буквальному розумінні річ, якою розпоряджа­ється суспільство.

Описуючи «органічний тип суспільної солідарності, мис­литель часто вдається до методу «від супротивного». Меха­нічна солідарність грунтується на подібностях, органічна — на відмінностях. В останньому випадку колективна свідо­мість мовби залишає відкритою частину свідомості індиві­дуальної і сприяє формуванню функцій, котрі не регламен­туються колективно. Мова йде про формування особисто­сті, що бере участь у поділі суспільної праці. «...З одного боку, кожен з нас тим тісніше залежить від суспільства, чим більшою мірою здійснений поділ праці; з іншого — ді­яльність кожного тим більше особиста, чим більше вона спеціалізована... Навіть у своїх професійних заняттях ми рахуємося із звичками, навиками, які спільні для нас з усі­єю нашою корпорацією, однак при цьому ми терпимо мен­ший гніт, аніж коли все суспільство тисне на нас і нам лишається значно більше можливостей для прояву власної ініціативи. Тут індивідуальність цілого зростає разом з ін­дивідуальністю частин; суспільство стає здатним рухатись більш погоджено, тоді як кожен з його елементів здійснює більше власних рухів». Чим примітивніші суспільства, тим більше подібностей між індивідами, що їх складають, і чим

314

вищими є певні «соціальні типи», тим більшого розвитку набуває поділ праці. Механічна солідарність, котра домінує спочатку, з часом поступається місцем солідарності орга­нічній. Такий, як вважає Дюркгейм, історичний закон су­спільного розвитку.

Отже, структурна організація «механічних» і «органіч­них» суспільств принципово відмінна. Ось як описує Дюрк­гейм структуру суспільства органічної солідарності: «Вони будуються не шляхом повторення однорідних і подібних сегментів, а через систему різних органів, кожен з яких ви­конує спеціальну роль і які самі складаються з диференці­йованих частин. Соціальні елементи тут не однакової при­роди, і розташовані вони не однаково. Вони не вишикувані у лінійний ряд, як кільця у кільчатих, не вкладені одні в інші, а скоординовані і субординовані навколо одного цен­трального органу, що здійснює на інші частини організму стримуючий вплив. Сам цей орган не має вже того харак­теру, що у попередніх випадках, бо, якщо інші органи зале­жать від нього, то і він у свою чергу залежить від них. Без­перечно, що він також перебуває в особливому, певною мірою привілейованому становищі, одначе це становище зумовлено суттю тієї ролі, що воно виконує, а не якоюсь зовнішньою щодо нього причиною чи наданою йому ззовні силою». У такому суспільстві статус індивідів визначається вже не їх походженням, а видом соціальної діяльності, про­фесійною спеціалізацією, функціями їх як фахівців. Такого роду перехід від структурної до функціональної диферен­ціації відбувається поступово.

Спочатку розподіл функцій збігається зі старою сег­ментарною-структурою. Однак у подальшому зростаюча кількість спеціалізованих функцій перекриває число сегмен­тів, і соціальна речовина, як пише Дюркгейм, починає орга­нізовуватись на принципово інших засадах. Функціональна диференціація підпорядковує собі такі попередні їй сегмен­тарні форми, як кланові і територіальні. Заснована на заса­дах механічної солідарності сегментарна організація дедалі більше «втрачає свою рельєфність». Зокрема, як зауважує соціолог, народ тим більше просувається вперед у розвит­ку, чим меншого значення набувають територіальні відмін­ності всередині країни. В кінцевому результаті сегментарна мережа поступається місцем мережі професійного поділу праці — регіонального та галузевого. «Спосіб групування людей за принципом поділу праці,— підкреслює Дюрк­гейм,— суттєво відрізняється від того, який виражає розпо­діл населення у просторі. Професійне середовище так само не збігається з територіальним, як і з сімейним. Однак

315

саме поділ праці найефективніше інтегрує сучасні суспіль­ства і визначає основні риси їхньої структури».

Концепцію поділу суспільної праці автор ілюструє бага- і

тим фактичним матеріалом, головним чином історичним, етнографічним та демографічним. Він використовує, зокре­ ма, дані щодо динаміки міграційних процесів у зв'язку з промисловою революцією та урбанізацією способу життя. В цілому ж Дюркгейм використовує — з певними корек- |'

тивами — концептуальні ідеї еволюціоністської теорії су­ спільної диференціації, наповнюючи їх новим змістом. Він критикує Спенсера за недооцінку історичної специфіки су­ спільств минулого і за суперечності в обгрунтуванні ідей еволюції. Однак обох мислителів об'єднує розуміння су- і

спільної еволюції як становлення «впорядкованої різнома­нітності» форм суспільного життя.

Незважаючи на наявність певного економічного підтек­сту у змісті поняття поділу суспільної праці, Дюркгейм прагне швидше розмежувати, аніж ототожнити суспільне життя із системою економічних відносин. Інтенсивність еко­номічних відносин, обміну, торгівлі сама по собі не може виступати індикатором стану суспільного життя, оскільки, на думку соціолога, забезпечення економічних інтересів безпосередньо не пов'язане із зміцненням почуття колек­тивності. Економічний поділ праці — це лише матеріальний аналог більш складного процесу поділу суспільної праці або соціальної диференціації.

У структурі соціологічного знання Дюркгейм виділяє со­ ціальну морфологію як науку про морфологічні або «анато­ мічні» суспільні факти і соціальну фізіологію, котра займа­ ється вивченням «фактів колективної свідомості» (загаль­ них ідей і почуттів, що передаються з покоління в покоління і втілені, як правило, у народних звичаях та віруваннях, а також правових і моральних норм як раціональних регу- і

ляторів суспільного життя). Об'єктом соціальної морфоло­ гії виступає все те, що пов'язано з так званою матеріаль­ ною щільністю — «число, характер основних елементів, що складають суспільство, а також способи їх поєднання, сту­ пінь досягнутої ними згуртованості, розподіл населення на ₍ території, число і характер шляхів сполучення, форма жи­ тел і т. ін.» Матеріальна щільність — один із найважливі­ ших «морфологічних фактів», тобто фактів, які належать до матеріальних форм суспільного буття.

Окрім матеріальної щільності, предметом морфологіч­ного аналізу виступає також територіальне положення су­спільства — «периферійне чи центральне розташування йо­го на континенті; характер оточення його іншими суспіль-

316

ствами», а також його демографічні характеристики та інфраструктура. Зрештою, і вивчення самої соціальної структури лежить, як вважає мислитель, саме у площині соціальної морфології. Явища морфологічного порядку — це свого роду підвалина, над якою вивершується те, що складає об'єкт соціології у вузькому значенні цього слова, власне «соціологічні факти» або «колективні уявлення». Останнє поняття — одне з головних понять дюркгеймів-ської соціології. У термін «уявлення» соціолог вкладає значно ширший зміст, аніж той, який воно мало у психоло­гії. Колективні уявлення — це масова свідомість, взята як щось автономне і самозаконне, незалежно від свідомості індивідуальних її носіїв. Адже вся група, як переконаний Дюркгейм, «мислить, відчуває і діє зовсім інакше, аніж це робили б її окремі члени». В структурі колективної свідо­мості соціолог виділяє інтелектуальний, емоційний та во­льовий рівні, однак на практиці він частіше апелює саме до колективних емоцій, вірувань і колективної волі. «Ко­лективною, або спільною свідомістю можна назвати ту сукупність вірувань і почуттів, яка притаманна у середньо­му всім членам одного й того ж суспільства й утворює пев­ну систему, що живе своїм власним життям. Хоч вона і не має свого певного органу чи носія, а розсіяна по всьому суспільству, все ж їй притаманні певні специфічні озна-• ки, котрі роблять її самоцінною реальністю».

Колективні уявлення, або факти колективної свідомості, складають реальний зміст символічних систем міфології і релігії, фольклору й ідеології, моралі і права. Саме в ко­лективістському походженні криється, як вважає Дюрк­гейм, джерело сили і стійкості релігійних вірувань. Розді­ливши явища світу на дві групи — «звичайні» і «потойбіч­ні», «буденні» і «священні», людина тим самим (скоріше несвідомо, аніж свідомо) ввела і розмежування між «осо­бистим» і «колективним». Саме тому не без полемічного загострення Дюркгейм проголошує, що не бачить у понятті Бога нічого, окрім символічного перевтілення суспільства, а єдиною моральною реальністю схильний визнавати ко­лективність.

Даючи перелік типових ознак колективної свідомості, Е. Дюркгейм вживає і деякі «морфологічні» терміни, зокре­ма термін «моральна щільність» — показник сили мораль­ної згуртованості суспільства. Мова йде про ту міру, якою певним людським масивом володіють спільні почуття та ідеї.

Поміж рівнем матеріальної і моральної щільності немає прямої кореляції. Значний за обсягом територіальний ма-

317

сив або демографічна група може, попри усю свою чисель­ність, мати низький рівень моральної й організаційної згур­тованості. Тому прогрес поділу праці грунтується не на «прирості соціального обсягу» самому по собі, а за умови одночасного «стиснення» соціальної маси і зростання рівня моральної щільності.

Морфологічні факти разом з колективними уявленнями утворюють «внутрішнє соціальне середовище», котре висту­ пає визначальним фактором колективної еволюції. Початок будь-якого важливого процесу, підкреслює Дюркгейм, слід шукати в будові внутрішнього соціального середовища. Теорія соціального середовища, головне вістря якої було спрямоване проти психологічного, економічного та всякого і

іншого редукціонізму, не позбавлена водночас деяких внут­рішніх суперечностей. У ранніх працях Дюркгейм схильний був пояснювати «фізіологічне» в суспільному житті (так він називав усе те, що належить до колективної свідомості) «морфологічним», вбачаючи в останньому реальне підґрун­тя «колективних уявлень». Пізніше Дюркгейм дещо прини­жує роль морфологічних фактів. Колективні з'явлення, за­уважує він, мають власну логіку розвитку, безпосередньою причиною їх є інші колективні уявлення. Соціологія, зазна­чає він, мусить брати цінності за вихідний пункт, а не приходити до них наприкінці. Звертання до проблеми цін­ностей і ціннісних орієнтацій, надання їй теоретико-методо-логічного пріоритету було важливим кроком на шляху подолання натуралістичних орієнтацій у соціології і фор­мування її сучасної парадигми. У цьому — одна із заслуг Дюркгейма як класика соціологічної думки.