Глава 10

НІМЕЦЬКА ФОРМАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ

КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

(Ф. ТЬОННІС І Г. ЗІММЕЛЬ)

§ і. Проблеми методології соціального пізнання

В епоху Бісмарка завершується процес національного об'єднання Німеччини. Правляча юнкерсько-мілітаристська верхівка, зміцнивши позиції після поразки буржуазії в ре­волюції 1848 р.< ревно оберігає свої класові привілеї. На рейки капіталістичного розвитку німецьке суспільство пе­реходить з певним запізненням, процеси модернізації пра­вових і політичних інституцій ідуть тут повільними темпами, а «енергійний буржуазний лібералізм» британського' аб,> французького зразків сприймається з певною недовірою. Ця обставина накладає певний відбиток і на тенденції у німецькій культурі та науці. Поворот до позитивізму, ха­рактерний для європейської думки другої половини мину­лого сторіччя, не минув і німецьку культуру, однак ця те­чія не лишила тут глибокого сліду, викликавши, за словами С. Бугле/ більше заперечень, аніж наслідувань.

Ця обставина має пряме відношення до розвитку ні­мецької соціологічної думки згаданої доби. Домінуючою

261

тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація, котра набула особливої популярності в колах представників німецької історичної науки, що розвивається в цей час особливо бурхливими темпами. Серед німецьких істориків, фахівців у галузі господарчої, соціально-політич­ної та культурної історії набуває поширення ідея про спе­цифічну «духовну сутність» господарських, правових і релі­гійних інститутів, яка не піддається адекватному відтво­ренню за допомогою емпіричних методів, характерних для природничих наук.

Позитивізм,, як зауважує один з фундаторів, культурно-історичної герменевтики В. Дільтей,— це свідчення не сили, а слабкості гуманітарних наук, які, звільнившись у добу Ренесансу від теологічних пут, потрапили потім у нову, ще більшу залежність від всезростаючої могутності природ­ничо наукового знання. Це стосується насамперед абст­рактно-раціоналістичних теорій суспільства просвітницької доби, для яких характерне позаісторичне розуміння приро­ди господарства, права, політики, релігії і т. ін. На той час саме на грунті німецької культури склалася традиція істо­ричного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються лише в контексті «загальних зв'язків процесу історичного розвитку». У цьому — одна з .головних ознак «історизму» як методу, реалізованого у працях Гердера та Гумбольдта, Нібура і Вінкельмана, Я. Грімма і Савіньї. Центральна ідея історичної герменев­тики, як зауважив пізніше Гадамер, полягає в тому, що не лише історичні джерела, а й сама дійсність розглядаєть­ся як текст, котрий належить витлумачити, зрозуміти. Цей же дослідник зауважує, що «історизм» у широкому розу­мінні можна вважати «першим протестом проти індустрі­ального суспільства, яке на той час формувалось».

Звичайно ж, історико-герменевтичні методи можуть бути повноцінно реалізовані лише в царині історії та культури,, а не соціології, концептуальний^-апарат якої орієнтований в напрямку емпіричного дослідження суспільних явищ. Од­нак в історії наукового пізнання ці дві методологічні орієн­тації не відгороджені одна від одної «залізною завісою» і в реальній дослідницькій практиці можуть взаємопроникати і доповнювати одна одну. Саме це, на наш погляд, і харак­терне для німецького суспільствознавства на зламі сторіч. Соціологія як окрема наука у Німеччині не стільки засвою­ється як комплекс певних уже розроблених понять і методів (хоча факт такої рецепції, безсумнівно, має .місце), скільки поступово відокремлюється з наявного масиву історичних, економічних, правових та філософських наук. Герменев-

262

тичні й емпірико-дослідницькі методи тут не лише проти­стоять, а й доповнюють і взаємопроникають один в одного.

Згідно з В. Дільтеєм об'єктивною підставою розмежу­вання між «історичними науками про духовне життя» і со­ціологією виступає глибока відмінність між «системами культури» — правом, релігією, мовою і «зовнішньою орга­нізацією суспільства». Явищам культури притаманна певна «внутрішня форма», зумовлена, в кінцевому результаті, спе­цифікою міжіндивідуальної взаємодії. Психологічні факто­ри детермінують, як вважає В. Дільтей, і «зовнішню органі­зацію», однак ця детермінація має. тут дещо інший харак­тер: «Людські взаємини грунтуються, в кінцевому резуль­таті, на цілеспрямованих вольових діях людей. Проте саме волевиявлення може бути двоякого роду — або бути по­слідовним поєднанням дій окремих індивідів у формі си­стем культури, або виступати як сила, що підпорядковує собі окремі індивідуальні волі. У першому випадку мета досягається шляхом індивідуальних, лише логікою справи припасованих одна до одної дій, у другому — шляхом під­порядкування індивідуального спільній волі. Вільна дія і дія регульована, індивід і спільнота протистоять одне одному і зумовлюють одне одного».

Відносини між суспільною «культурною системою» і «зовнішньою організацією» можуть варіюватися від май­же повного злиття до відособлення, протистояння. В окре­мих сферах суспільного життя, як, наприклад, у сфері пра­вовій, має місце, як вважає В. Дільтей, гармонійне спів­відношення між внутрішньою і зовнішньою сторонами: «У сфері права культурна система і система зовнішньої організації існують ще нероздільно одна від одної. Будь-яке правове поняття орієнтоване на зовнішню організацію і одночасово грунтується на правосвідомості як постійно діючому психологічному факторі. Система цільових орі­єнтацій права співвідносна із факторами зовнішньої со­ціальної організації». Натомість у сферах моральній, релі­гійній, художньої культури прямого зв'язку між організа­ційним і смисловим аспектами немає. Тут дедалі більшого значення набуває «внутрішня духовна дія», незалежна від об'єктивних зовнішніх умов, що має своїм наслідком диференціацію поміж соціальною організацією та систе­мою культури й автономізацію останньої.

Таким чином, як у цьому неважко переконатися, ду­ховно-історична герменевтика Дільтея, незважаючи на суб'єктивне прагнення відмежуватися від «натуралізую-чих» методів соціології, все ж не чужа соціологічній проб­лематиці. Виходячи з психологічних засад, Дільтей описує

263

у найзагальніших рисах найтиповіші моделі соціальної взаємодії, акцентуючи різницю між зовнішньою і внутріш­ньою орієнтаціями дії. Аналогічним шляхом ідуть у своїх теоретичних пошуках і такі представники німецької «ака­демічної» соціології, як Тьонніс, Зіммель, Вебер та ін. Ві­домий видавець і коментатор, веберівських праць И. Він-кельман порівняв вплив дільтеєвських ідей з «трубним гласом, який пробуджує і запалює дух». Важливу заслугу автора «Вступу до наук про духовність» вбачають у по­доланні ортодоксії «історичних шкіл» і знятті контроверзи між історико-описовим і теоретичним напрямами гумані­тарно-наукової думки. Водночас не можна не бачити, що, поставивши під сумнів обгрунтованість позитивістської моделі соціології, Дільтей та його послідовники схильні були вважати її чи не єдиною можливою формою соціо­логічного знання взагалі, а це зумовлювало певну недо­оцінку ними емпіричних методів соціологічного дослід­ження і вело до протиставлення соціології та історичних наук.

Проблема логіко-методологічного обгрунтування «мож­ливості соціології» розглядається і в ряді праць Г. Рік-керта, Е. Ласка, Л. Готтля та інших представників ба-денської школи неокантіанства, чий вплив на німецьку соціологію досить відчутний. Баденці детально .аналізу­ють ряд питань загальної теорії цінностей, зокрема пи­тання ціннісного плюралізму та ціннісних орієнтацій піз­навальної діяльності. Важливе значення для соціологіч­ної теорії має обгрунтована ними теза про аксіологічну зумовленість способів побудови теорії в гуманітарних на­уках. Процес росту наукового знання, за Ріккертом, є не чим іншим, як оформленням, раціоналізацією багатома­нітності емпіричних явиїц. У процесі раціоналізації утво­рюються певні загальнозначимі когнітивні форми — понят­тя. Сам процес раціоналізації перебігає різним чином — шляхом або ідеалізуючої абстракції, або предметної, ін­дивідуалізуючої. У першому випадку має місце концеп-туалізація номотетичного типу, характерна для пізнаваль­них процедур точних наук, у другому — маємо справу з «ідеографічною» концептуалізацією, типовою для описово­го природознавства й історичних наук.

Ті ознаки, які складають зміст «індивідуалізуючих» понять описового природознавства й історії, відбираються під кутом зору їх цінності для інтересу дослідника, в зв'яз­ку з чим «ціннісна орієнтація» останнього набуває тако­го ж вагомого значення, як суто логічні процедури аналі­зу й узагальнення фактичного матеріалу. Методологічний

264

принцип «віднесення до цінності» не тотожний суб'єктив­ній оцінці емпіричних даних, оскільки зміст цінності (її смисл) трансцендентний стосовно індивідуальних чи групо­вих інтересів і має нормативний характер. Водночас цін­ностям притаманна власна логіка розвитку. Кожна істо­рична епоха має власну ціннісну конфігурацію, де домі­нують цінності того чи іншого гатунку.

Висновки баденців відкривали шлях до зняття ще од­нієї контроверзи соціологічної теорії — суперечності між її «генералізуючими» претензіями і багатоманітністю, істо­ричною варіативністю її емпіричної бази. Звичайно ж, на фоні посилення емпіристських тенденцій у логіці та мето­дології, яке здобуло своє завершення в програмі «віден­ського гуртка», аксіологізм баденців мав дещо анахроніч­ний вигляд. Однак розвиток соціології пішов далі шляхом, відмінним від розвитку теоретичного природознавства, і питання про межі застосування точних методів для обгрун­тування проблем теорії суспільства на сьогодні не лише не вирішено, а й набуло нової гостроти.

Важливе значення для формування національної соціо­логічної традиції мали методологічні дискусії в німецькій історичній науці 80—90-х років, де обговорювалось, зокре­ма, питання взаємозв'язку економічної сфери та позаеко­номічних факторів суспільного розвитку. Представники історичних шкіл німецької політекономії і правознавства порушили питання про історичну специфіку розвитку гос­подарства і права, вказавши, зокрема, що так звана «ра­ціональність» економічних законів і юридичних норм не має абсолютного характеру, а є чимось похідним від об­ставин місця і часу. В ході дискусій неодноразово обго­ворюється питання співвідношення між універсальним і унікальним в історії європейського та німецького капіта­лізму. Загалом, як справедливо зазначає Є. Шацький, у німецькому суспільствознавстві традиційна соціологічна проблематика зазнала таких трансформацій, що в біль­шості випадків .можна вести мову не про вирішення ста­рих, а скоріше про постановку нових проблем на грунті іншої інтелектуальної традиції й ієрархії наукових цінно­стей.