- •Передмова
- •Глава 1
- •§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства
- •§ 2. Історичні передумови виникнення науки
- •§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань
- •§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення для пізнання соціальних процесів (логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)
- •§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального пізнання (Демокріт, Платон, Арістотель)
- •Глава 2
- •§ 1, Зміна світоглядної парадигми
- •§ 2. Теософія Августина Блаженного
- •§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для розвитку соціального пізнання
- •§ 4. Соціальні утопії т. Мора і т. Кампанелли
- •§ 5.. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в. Україні
- •§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (н. Макіавеллі, ж. Боден, г. Гроцій)
- •§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу
- •§ 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природного права» і «суспільного договору»
- •XVII ст. (т. Гоббс і д. Локк)
- •§ 3. Соціологічні концепції ш. Л. Монтеск'є та ж. Ж. Руссо
- •§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання
- •5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних, демографічних і статистичних досліджень
- •XVII — початку XIX ст. (р. Мальтус)
- •Глава 4
- •§ 1. Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства
- •§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад
- •§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм
- •Глава 5 виникнення і розвиток соціології XIX ст.
- •§ 1. Криза традиційного суспільствознавства.
- •Наука про людину а. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології
- •§ 2. Соціологія Огюста Конта
- •Глава 6
- •§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму
- •§ 2. Органістична школа в соціології (г. Спенсер, п. Ф. Лілієнфельд, о. І. Стронін, а. Шеффлє, а. Фулье, а. Еспінас, р. Вормс та ін.)
- •§ 3. Соціальний дарвінізм ( у. Беджгот, л. Гумплович, у. Г. Самнер, г. Ратценхофер, а. Смолл)
- •§ 4. Расово-антропологічна школа (ж. А. Гобіно, о. Аммон, ж. В. Ляпуж, X. С. Чемберлен)
- •§ 5. Географічна школа в соціології
- •(Г. Т. Бокль, л. І. Мечников, с. М. Соловйов,
- •В. О. Ключевський).
- •Ґеополітична соціологія
- •Глава 7
- •§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби
- •Глава 8
- •§ 1. Психологія народів (м. Лацарус, г. Штейнталь, в. Вундт) та психологія натовпу (г. Лебон)
- •§ 2. Теорія наслідування г. Тарда
- •§ 3. Інтеракціонізм ч. X. Кулі
- •§ 4. Інстинктивізм у. Мак-Дугала та соціологічні проблеми психоаналізу 3. Фрейда
- •Глава 9 емпіричні соціальні дослідження
- •§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна статистика» і «соціальна гігієна»
- •§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле
- •§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів соціальної статистики
- •§ 5. Вивчення громадської думки в сша. Реклама як соціальний феномен
- •Глава 10
- •§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»
- •§ 3. Формальна соціологія г. Зіммеля
- •Макс вебер і теорія соціальної дії
- •§ 1. Основні напрями наукової діяльності м. Вебера
- •§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму
- •§ 3. Елементи соціологічної теорії
- •§ 4. Політична соціологія м. Вебера
- •§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії
- •Глава 12
- •§ 1. Метод. Основні категорії соціології
- •§ 2. Соціальна норма та патологія
- •§ 3. Типологія суспільних форм
- •§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність
- •§ 5. Соціологія суїциду
- •Глава 1. Розвиток соціального знання Стародавнього світу . 7
Глава 2
СОЦІАЛЬНЕ ЗНАННЯ ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
§ 1, Зміна світоглядної парадигми
Розпад античного суспільства в Європі і формування нової системи суспільних відносин, нового світосприйняття і способу життя являють собою унікальний процес з точки зору як розуміння його внутрішніх рушійних механізмів, так і логіки розвитку соціального пізнання. Справа в тому, що самҐперехід від рабовласницького до феодального ладу, який, здавалося б, давно пояснений філософією діалектичного та історичного матеріалізму, ставить ряд проблем, що не вкладаються в межі традиційної схеми спадкоємності розвитку матеріальної і духовної культури між попередньою і наступною історичною епохою./ Здеідеологізоване застосування Марксового принципу матеріалістичного розуміння історії, викладене у відомій «Передмові «До критики політичної економії», щодо механізмів переходу до феодального суспільства виявляє ряд суперечностей між схемою К. Маркса і об'єктивною логікою переходу від рабовласницької до феодальної формації.
Так/на цьому переході не нові продуктивні сили, а традиційні для рабовласництва виробничі відносини були провідним елементом. Продуктивні сили розвинутого родового і рабовласницького суспільства, з одного боку, і феодального — з іншого, в своїй основі базувалися на однотипних знаряддях праці і технології виробництва в землеробстві, скотарстві, ремеслі, будівництві та ін. Про якийсь «якісний стрибок» у їхньому розвиткові тут можна говорити лише з великим перебільшенням, оскільки ніяких технічних чи технологічних революцій у ті часи не відбувалось. (
Історичні дослідження свідчать, що більш динамічним елементом були не продуктивні сили, а, навпаки, виробничі відносини, які змінювали свої історичні форми за тих самих засобів виробництва. Так, патріархальне рабство іс-
57
нує за часів родового устрою, «нові» відносини феодального типу впродовж століть існували в рабовласницькому суспільстві як законодавчо визнаний інститут (спартанські ілоти, фесалійські пенести, крітські клароти, які на відміну від рабів володіли засобами обробки землі, вели своє господарство, землевласник не мав права продати чи вбити їх, бо вони були власністю держави і платили їй натуральний оброк-чинш). Система колонату — типова форма виробничих "відносин між землевласниками і колонами-орендаторами земельних ділянок-парцелл — існувала в Римській імперії з II ст. до н. є. по V ст. н. є. Колон був особисто незалежною від землевласника особою, вільним громадянином, який теж міг використовувати рабську працю, і лише з II ст. н. є. відбувається його закріпачення. Ф. Енгельс розглядав колонів як «попередників середньовічних кріпаків», хоча кріпацтво — це крок назад у порівнянні із становищем колона в Римській імперії. Не коло-нат передував кріпацтву, а, навпаки, його криза зумовила появу кріпацтва. Це — типовий економічний уклад рабовласницького устрою, який співіснував з іншими, і саме вони, а не рабська праця становили економічну основу рабовласницької держави. Про це вже давно дискутували радянські історики. Основні види виробництва і їх суб'єк-ти-виробники — вільні громадяни — використовували рабів, і тому описувати класичну рабовласницьку державу як засновану на рабській праці означає відхід від історичних реалій.
Таким чином, можна констатувати, що в системі продуктивних сил — засобів виробництва і виробників — не сталося якісних зрушень у їх розвиткові так само, як і не виникла система нових виробничих відносин на етапі феодалізму як заперечення старих рабовласницьких, які нібито були гальмом на шляху прогресу. Можна припустити, що причинами переходу від рабовласницького ладу до феодального були не стільки економічні детермінанти, не розвиток економіки, які і там і там майже однакові (переважно натуральне виробництво, схожі техніка і технологія), а подальші зміни, пов'язані з кризою політичної системи (Римської імперії), її ідеологій/
Те саме можна сказати і про «епохи соціальних революцій», які виникають як наслідок суперечностей між новими продуктивними силами і старими виробничими відносинами, що перетворюються в пута для продуктивних сил.
Оскільки марксизм-ленінізм однозначно твердить, що основним питанням соціальної революції є питання про державну владу і перехід її до нового класу — носія нових
58
виробничих відносин, виникає інша проблема: хто уособлює цей клас, або які конкретні революції в історії привели до приходу феодалів шляхом насильницького захоплення влади? При всьому бажанні і багатстві історичних матеріалів важко знайти наявність усіх ознак революційної ситуації, «соціальну революцію» при переході від античності до середньовіччя, тим паче що цей процес відбувається в більшості народів без класичних рабовласницьких відносин, а в тій же Римській імперії це був тривалий еволюційний процес, що починався з кризи імперії і тривав з III до V ст. н. є. Та й панівна державна ідеологія християнства перейшла у феодальне суспільство від імперського рабовласницького Риму.
Подібна ситуація виникає і при аналізі переходу від первісного суспільства до рабовласницького, де проблеми діалектики продуктивних сил і виробничих відносин та соціальної революції ставлять більше питань, ніж дають відповідей, особливо у зв'язку із захопленням державної влади за умови, коли держави зовсім не існувало і вона перебувала в ембріональному стані формування.
Пізніші спроби доповнення марксизму-ленінізму тим, що перехід від первісного суспільства до рабовласницького і від нього до феодального були революціями, але не політичними революціями, суперечить духу вчення про соціальну революцію. Якщо ж розглядати появу цих формацій в еволюційному плані через так звану «вузлову лінію мір» як єдності безперервності і перервності («вузлів») завдяки переходові кількості в якість, тоді залишається під знаком запитання, що таке кількість і що таке якість в історичному процесі і що таке революція і соціальна революція стосовно реальної історії?
Викладене вище не слід розуміти як абсолютне ігнорування марксизму. Справді, в цьому вченні, як і в інших теоріях, є свої досягнення, зокрема про значення матеріально-виробничих факторів в історії. Проте спрямованість його на насильницькі засоби захоплення державної влади, абсолютизація суто економічного і перетворення духовного в другорядне, похідне, припасування дійсності під схему і перетворення в догму в умовах держави диктатури пролетаріату, протиставлення іншим теоріям як «єдиного вірного» зумовлює необхідність його критичного розгляду з тих проблем, які вважалися вирішеними марксизмом. Саме до них і належить проблема розуміння переходу від одного типухуспільства до іншого.
[З точки зору економічного детермінізму важко пояснити різке сповільнення темпів суспільного прогресу, перери-
59
вання розвитку науки, техніки, культури, досягнуті античністю.
Феодалізм був кроком назад у розвитку економіки, політики, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на тисячоліття загальмував розвиток соціо-культурного та науково-пізнавального процесів, які започаткували греки та римляни.
У чому ж причини цієї своєрідної трагедії науки і культури?!
Кожна епоха створює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, зразки і цінності, згідно з якими суспільство організує й оцінює діяльність, її спрямованість та результати.
Соціальні парадигми рабовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами перебувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона, діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії. Людина в боротьбі із загальним виходить переможеною.
Римська рабовласницька держава послідовно пройшла всі етапи розвитку від рабства через колонат до феодалізму, від демократичного устрою до імперського, від політеїзму до монотеїзму.
На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою в Римській імперії змішувались різні народи, культури,- вірування, світогляди. Християнство не випадково виникає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму «ззовні» ■— з Іудеї. Відхід Риму від демократичних традицій народу, демократичних форм управління, утвердження влади імператора поступово потісняв на задній план численний пантеон римських богів. Імператорське єдиновладдя вимагало таку ідеологічну силу, яка об'єднала б строкату в етнічному плані імперію в єдине ціле. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімпер-ськдх інтересів.
Проблеми вибору, волі, свободи політичної дії імператорів, воєначальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не
60
узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичницькими віруваннями та християнством теж відбувався на користь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з актуальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рівності всіх людей перед богом і між собою, як створених за образом божим.
Все це породило на стику старої і нової ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:
У світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом.
У соціально-історичному та політичному аспектах відбувається переорієнтація світогляду з демоса, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.
Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом та індивідуалізмом уособилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої" відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.
Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічним, скільки ідеологічним чинником — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії. г_
Торжество християнства означало занепад античної культури. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя суспільства і підкоряє своєму контролю всі клітини соціального організму. |
Рабовласницька імперія трансформується в феодальну; і в процесі цієї еволюції під впливом церкви відбувається переорієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цінності, що позначилося передусім на розвитку духовної культури і пізнанні, основу яких становили язичницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя в своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. Наука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впевненої в своїй правоті ідеології.
З V ст. наступає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI—XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.).
61
Епоха, середніх віків не залишила такого глибокого і яскравого сліду в науковому пізнанні, як антична. Період раннього і розвинутого феодалізму відзначається фактично кроком назад, причому це відбувалося на загальному фоні зниження рівня освіти і культури! Антична спадщина була або забута, або підлягала жорстким переслідуванням.
Період середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціальними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували на віки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я.
Найвідоміші з тих часів трактати «отців церкви», присвячені богословській тематиці. Соціальні явища «отці церкви» розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння божого. Одним з найвидатніших релігійних мислителів цього періоду був Августин.