§ 2. Органістична школа в соціології (г. Спенсер, п. Ф. Лілієнфельд, о. І. Стронін, а. Шеффлє, а. Фулье, а. Еспінас, р. Вормс та ін.)

Започаткування органістичної школи в історії соціоло­гії пов'язано з науковою діяльністю англійського філосо­фа та соціолога, одного з основоположників позитивізму Г. Спенсера.

Герберт Спенсер (1820—1903)—плідний і різнобічний учений, який досить глибоко був ознайомлений із сучасними йому науковими досягненнями в галузях математики та природознавства, працював деякий час інженером і техні­ком на залізниці. Не маючи за станом здоров'я середньої освіти, завдяки самостійній наполегливій праці здобув ви­щу технічну освіту, зміг піднятися до рівня вченого-енци-клопедиста і залишити значний слід у науці, особливо в со­ціології. За своїм значенням фігура Спенсера може бути зі' ставлена з роллю О. Конта в історії соціології XIX ст.,. незважаючи на деякі більш пізні скептичні оцінки його твор­чості. Він — автор численних наукових праць із соціології,, найзначнішими з яких є «Соціологія як предмет вивчення»^ «Основні начала», «Основи соціології». Є два видання його творів.

Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути.

Еволюційна теорія Г. Спенсера була однією з найпопу-лярніших у XIX ст. Він на сім років раніше за Ч. Дарвіна на основі вивчення розвитку органічного світу приходить До ідеї існування еволюції в біологічному світі і формулює принципи природного відбору та боротьби за існування у світі природи. Після виходу праць Ч. Дарвіна Г. Спенсер стає його активним прихильником, а сам Дарвін називає ім'я Спенсера серед своїх попередників.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий при­родничий матеріал, а свій еволюціонізм він поширив на

162

всі, без винятку, явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія та культура, природні за сво­їм походженням і тому, як усе природниче і природне, роз­виваються за законами природи, а отже, й еволюції.

Г. Спенсер у системі соціології розглядає еволюцію як єдність двох взаємопов'язаних процесів — інтеграції, коли об'єкти переходять від стану гомогенності (однорідності) до гетерогенності (різнорідності), коли об'єкт включає в се­бе різноманітні, але неоднорідні елементи.

Еволюція — це поступовий процес безперервної інте­грації матерії, що перетворює її з невизначеної і непов'я-заної однорідності (маси елементів) у визначену різнорід­ність. Так, Сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов'язану компактну систе­му планет. Суспільство виникає як об'єднання людей у зв'язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злит­тям маленьких володінь у великі феодальні, з яких виро­стають провінції, королівства та імперії. Можливий інший тип подібної інтеграції, коли, наприклад, внаслідок роз­ростання міста відбувається його злиття зі своїми примісь­кими районами.

Еволюція проходить повсюдно однаково, але вона має три різні фази: неорганічну, органічну та надорганічну (суперорганічну). Ці фази становлять основні етапи ево­люції, що послідовно змінюють одна одну, проте кожна з них однакова за своїм механізмом. Зміни космічних си­стем є прикладом розвитку неорганічних еволюцій, виник­нення рослинного та тваринного світу відбувається вна­слідок органічної еволюції, тоді як поява і розвиток люди­ни та суспільства — наслідок надорганічної еволюції.

Г. Спенсер розрізняє два типи еволюції: просту, сут­ність якої полягає в кількісній інтеграції елементів, і складну — коли відбуваються різноманітні зміни, внаслі­док чого інтегровані елементи породжують нові якості і зумовлюють перехід від однорідності до різнорідності й багатоманітності, ускладнюється структура, диференцію­ються функції, зростають і збагачуються процеси взаємо­дії між елементами і т. п.

Всі еволюційні процеси відбуваються на основі законів еволюції, головні з яких Спенсер описує в «Основних нача­лах».

Згідно із «законом нетривалості однорідного» однорідна маса елементів перебуває в стані нестійкої рівноваги і під впливом зовнішніх чинників окремі складові частини змі­нюються неоднаково. Наприклад, маси людей у різних ре-

6*

163

гіонах під впливом географічних умов займаються найдо­цільнішими формами сільськогосподарської діяльності, по­в'язаними з кліматом, грунтами, рослинністю,— скотарст­вом, хліборобством, вирощуванням хмелю чи добуванням корисних копалин.

«Закон групування» розкриває, яким чином еволюція зумовлює перехід від однорідності до більш стабільно по­в'язаної різнорідності, коли різнорідні елементи групують­ся й утворюють більш чи менш однорідні. Наприклад, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групуються в касти, союзи, партії тощо.

«Закон скерованого^)уху» полягає в розумінні розвитку еволюції як процесу, 'спрямованого до центру «тяжіння» і найменшого опору. Наприклад, люди прямують до мети згідно зі своїм бажанням, і це слід розуміти як доцільний рух, в процесі якого особа намагається уникнути можли­вих перепон на своєму шляху до мети.

«Закон примноження наслідків» в процесі еволюційно­го розвитку полягає у тому, що взаємодія фізичних чи со­ціальних явищ породжує нові процеси, явища, наслідки. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгів­ля сприяє спеціалізації виробництва в різних регіонах краї­ни, що стимулює розвиток товарного виробництва, впли­ває на ціни і т. д.

Спенсер говорить і про «закон перетворення й еквіва­лентності сил», який дуже нагадує закони збереження та перетворення матерії й енергії, та про процес розкладу як закономірність еволюції. Але штучність усіх цих «законів еволюції», яких можна було б створити скільки завгодно, дає підстави не розглядати їх детально, оскільки вони не мають практичного значення.

Найцікавіші елементи еволюційної теорії Г. Спенсера пов'язані з аналізом «иадорганічної еволюції» і стосують­ся суспільства.

Еволюція, перетворюючи «однорідне» в «неоднорідне», зумовлює, як уже зазначалося, появу Сонячної системи, планет, зокрема Землі; вона ж лежить в основі органічної еволюції, з якої виростає суспільство, коли органічна ево­люція досягає стадії иадорганічної з появою людини.

Суспільству як продукту еволюції в найбільшій мірі притаманна диференціація маси та координація взаємодії між його складовими елементами.

Кожен наступний етап еволюції немовби «знімає» най­істотніші риси попереднього й у видозміненій формі збері­гає в собі. Тому в соціальному організмі-суспільстві є еле­менти неорганічного, біологічного, психологічного характе-

164

ру. Первісне суспільство — продукт неорганічних, біоло­гічних та психологічних факторів еволюції; воно виникає внаслідок нових процесів диференціації та інтеграції. Це суспільство відносно просте й однорідне, без усіляких со­ціальних відмінностей, однак і існуючі поступово зроста­ють, виникають нові соціальні функції, насамперед у зв'яз­ку з поділом праці. Це в свою чергу сприяє подальшій ди­ференціації структури і функцій суспільства у зв'язку зі зростанням чисельності населення і т. д.

Істотним недоліком подібного розуміння Спенсером со­ціальної еволюції є виключення історичного суб'єкта як творчої суспільної сили. Він не бачить різниці між еволю­цією та її механізмами в природі і її особливостями в су­спільстві. Для Спенсера — це абсолютно детермінований автоматичний процес, який нагадує невблаганний детермі­нізм Демокріта, що не визнає випадковості чи ролі суб'єк­тивного фактора в історії.

У праці «Соціологія як предмет вивчення» Г. Спенсер підкреслює, що процес соціального розвитку настільки зу­мовлюється загальним характером еволюції, що його по­слідовні ступені не можна визначити наперед, і тому жодне вчення, жодна політика не в змозі прискорити його більше певної норми, яка обмежена швидкістю органічних змін у людських істотах. Проте, на думку Спенсера, сам цей ево­люційний процес можна розладнати, уповільнити чи пору­шити, але ні в якому разі неможливо його вдосконалити штучно, шляхом зовнішнього впливу. Виходячи з цього, він категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природний процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, сприяє зростанню конфліктів, без­ладдя та зубожіння.

Спенсер розглядає соціальні революції як історичні па­тології і порівнює їх з тими наслідками для організму, які викликаються захворюваннями шлунка.

В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерів-ська соціологічна система спирається на принципи орга-ніцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові.

Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв'я­зок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залеж­ність від останньої. Тому невипадково поняття «соціаль­ного організму» є одним з ключових у понятійно-категорі­альному апараті соціологічної теорії Г. Спенсера.

Спенсера можна назвати поміркованим органіцистом, оскільки він уподібнював соціальний організм біологічно-

165

му, протестував проти приписуваних йому спроб їх ототож­нення, проте сам у своїх працях давав привід для подібних звинувачень. Польський учений Єжи Шацкі слушно заува­жує, що Спенсер «порівнював не лише суспільство з біоло­гічним організмом, а й біологічні організми із суспільни­ми: в його біології є також багато соціологічних аналогій, як аналогій біологічних в його соціології».

У праці «Основи соціології» Спенсер, обґрунтовуючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біо­логічним організмом, виділяє кілька подібностей між ни­ми: 1) соціальний та біологічний організми в процесі роз­витку збільшують масу та обсяг; 2) з їх розвитком відбува­ється ускладнення внутрішньої структури (за рахунок внутрішньої диференціації складових елементів); 3) ус­кладнення структури зумовлює диференціацію функцій в обох типах організмів; 4) в біологічному та соціальному організмах різноманітні елементи соціальної та біологіч­ної структури взаємозалежні між собою і перебувають у постійній взаємодії, де функціювання одного з -елементів системи неможливе без взаємодії із системою решти струк­турних елементів; 5) існування обох типів організмів по­в'язане з обов'язковим виконанням відповідних функцій, і тому цілісний організм існує довше за свої складові еле­менти, хоч і останні можуть певний час існувати при пору­шенні життєдіяльності цілого.

Проте між біологічним та соціальним організмами є іс­тотні відмінності: суспільство не має чітко окресленої фор­ми, яка утворюється відносно локальними групами елемен­тів, що розсіяні в просторі, тоді як біологічний організм є певною цілісністю тісно пов'язаних між собою елементів; дискретність цілісного суспільного організму, його «неста­ла цілісність», розміщена в просторі, вимагає кооперації, взаємодії різних структурних елементів, яка здійснюється за допомогою символічної комунікації (мова, звичаї, обря­ди тощо), чого не має біологічний організм; у біологічному організмі почуття та свідомість концентруються в окремих спеціалізованих органах, тоді як здатність відчувати й мис­лити притаманна всім складовим елементам суспільства, суспільна радість чи горе більш чи менш адекватно пере­живається і відчувається кожним членом суспільства; ок­ремі елементи суспільства досить динамічні, рухливі і не пов'язані строго з певним простором, кожен індивід від­носно автономний у системі цілісного суспільства, на від­міну від структурних елементів біологічного організму, частини якого чітко локалізовані в «просторі» організму і позбавлені рухливості; в організмі його складові елемен-

166

ти підпорядковані цілому й існують заради нього, тоді як у суспільстві не індивіди існують заради суспільства, а су­спільство існує заради блага своїх окремих членів.

Розглянуті вище питання, пов'язані з аналізом спіль­ного та відмінного між соціальним і біологічним організ­мами, мають принципове значення для оцінки соціологіч­ної системи Г. Спенсера, оскільки подальший розвиток започаткованої ним органістичної школи призвів до повно­го ототожнення цих двох різнорідних систем, а отже, і за­кономірностей і специфіки їх розвитку.

Поміркований органіцизм Спенсера полягає у спробі відкрити в системі органічного світу певні раціональні еле­менти, які можна було б використати в процесі пізнання суспільства. Оцінка ефективності такого підходу не може бути однозначно негативною чи позитивною. З одного бо­ку, використання аналогії між соціальним та біологічним було неефективним з точки зору можливостей подальшого розвитку пізнання суто соціальних процесів і закономір­ностей, оскільки так чи інакше цей шлях вів до парале­лізму у розгляді біологічних і соціальних явищ і до ото­тожнення соціальних та природничих закономірностей. Що нового в пізнанні суспільних явищ давало уподібнення Спенсером засобів комунікації судинній системі, товарооб­міну — системі живлення організму, уряду, капіталістів, організаторів виробництва — нервовій системі, а армії — епідермі? Що зміниться, якщо ми уподібнимо якийсь уряд раковій пухлині, а армію чи каральні органи — імунній си­стемі чи, навпаки, порівняємо їх зі СНІДом, якщо в тота­літарно-фашистській системі вони служать сліпим знаряд­дям кривавої диктатури, що знищує всі громадянські свободи і їх носіїв, кидає в концентраційні табори мільйо­ни своїх кращих синів і дочок, замість житла будує підзем­ні шахти для ракет, нагромаджує таку кількість зброї, яка викликає жах у нормальних людей, а суспільство приречує на злидні, безправ'я і життя в стані постійного страху? Хіба подібні порівняння допоможуть нам розкрити сутність політичних режимів Гітлера, Сталіна чи Пол-Пота? Тим більше, що між ними є не лише спільне, а й відмінне. Такі засоби належать не до наукових, а до художніх; вони можуть впливати емоційно, але нічого не дають для розу­міння причинно-наслідкрвих залежностей.

З іншого боку, при відносній недостатності знань про людину та суспільство аналогія між біологічним та соці­альним в окремих випадках давала змогу не стільки вирі­шувати, скільки ставити ряд проблем, розв'язання яких стимулювало подальший розвиток соціологічного пізнан-

167

ня. Саме аналогія при всій її пізнавальній неефективності стала для Спенсера досить вдало використаним знаряд­дям для розкриття ролі соціальних інститутів у житті су­спільства.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема «зако­ну групування», Г. Спенсер показує, що на фазі надорга-нічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані «соціальні органи», які він назвав «соціальними інститу­тами». Сукупність взаємодіючих інститутів утворює ціліс­ну соціальну організацію — суспільство. Зростання чисель­ності населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів, які утворювали б соціальний організм.

Це зумовлює появу різноманітних типів організації лю­дей, спеціалізованих за видами діяльності, відмінними за формами, функціями і нормами, за допомогою яких кожна «диференційована» й «однорідна» організація регулює, контролює, заохочує чи примушує до відповідних форм взаємодії людей і груп. Ці особливі «органи», чи типи організацій Спенсер називає соціальними інститутами.

Він досить детально їх розглядає, висловлює багато ра­ціональних думок, але не дає чіткого й однозначного ви­значення соціального інституту.

У сучасній соціологічній теорії соціальний інститут ви­значається як «сталі форми організації сумісної діяльно­сті людей», як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності по забезпеченню стабільного функціювання суспільних відносин», а також «спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечу­ють реалізацію функцій, необхідних для існування і роз­витку соціальних спільностей чи суспільства в цілому».

Спенсер у своїй соціологічній системі в тій чи іншій формі аналізує або ставить питання про функції і роль соціальних інститутів, які перегукуються із сучасним їх розумінням.

Розвинений соціальний організм у процесі надорганіч-ної еволюції поступово виробляє систему органів, що за­безпечують можливості взаємного пристосування, коопера­ції та взаємодопомоги між людьми, перетворювання несу-спільної за своєю внутрішньою природою людини в учасника кооперованої, спільної діяльності, в суб'єкт су­спільних відносин. Інакше кажучи, соціальний інститут формується як система забезпечення всіх суспільних форм соціальної діяльності.

Спенсер вводить в ужиток як соціологічний термін «со-

168

ціальний інститут», але сам спочатку використовує його не­часто і здебільшого паралельно з такими поняттями, як «орган», «організація», «контроль», «регуляція» та ін. Ана­ліз становлення і розвитку соціальних інститутів здійсню­ється ним на основі використання величезної маси етно­графічного й історичного матеріалу, оскільки він вважав історико-порівняльний і еволюційний методи найефектив­нішими в дослідженні соціальних явищ.

В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім'я, шлюб),, обрядові, чи церемоніальні, політичні, церковні (релігій­ні), професійні та промислові. Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві від­бувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціа­лу суспільства тощо.

Згадані вище типи соціальних інститутів класифікують­ся за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них включається в певну систему органів. Виділяються три та­ких системи інститутів: 1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,— розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масшта­бах суспільства та ін.); 3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інсти­тутів).

Третя система інститутів заслуговує детальнішого ана­лізу, оскільки Г. Спенсер першим в історії соціології зро­бив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соці­альний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів.

Виникнення людини із світу природи як процес перехо­ду від органічної до надорганічної еволюції пов'язаний з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно ви­ступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів — племена, з племен — нації і т. д.). Спершу одно-

169

рідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функція­ми своїх членів, до «економічної агрегації всього людсько­го роду, все більше урізноріднюючись за різницею функ­цій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані вироб­ництвом окремого товару».

В процесі переходу від однорідного простого суспільст­ва до різнорідного, складно організованого величезну роль відігравали інститути регулюючих органів, які здійснюва­ли організацію, контроль за допомогою засобів заохочен­ня, тиску чи безпосереднього примушення (морального або фізичного). Вони як певна система органів розвивалися водночас із прогресом суспільства, в ході еволюції кожен з цих інститутів спеціалізував свої функції, чітко коорди­нував свою діяльність з іншими. Це особливо важливо для розуміння методу соціології Спенсера, який не аналізує причин, чому це так відбувалось, а показує генетичний процес, як це мало місце в соціальній еволюції, яким чи­ном розвивалися відповідні явища. Розвиток соціальних інститутів відбувається не з волі чи бажання людей, а яв­ляє собою такий же природний процес, як, скажімо, фор­мування кореневої системи чи поява листя на деревах.

Проте система соціальних інститутів складає необхід­ну умову для переходу суспільства і людини зі стану ди­кунства, варварства та зоологічного індивідуалізму до ци­вілізованого суспільного стану, до виникнення співробіт­ництва, кооперації діяльності і такого становища індивіда в суспільстві та державі, де на відміну від своїх ранніх форм не перетворюють людей в однорідність, а, навпаки, формують індивіда в суспільну істоту, соціалізують її і де не людина існує заради цілого, а ціле — суспільство, дер­жава — слугує людині.

Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоні­альні інститути. Вони належать до найдавніших і переду­ють політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. Обрядові інститу­ти пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) — всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбу­вається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираються

170

на силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове станови­ще щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують по­чуття субординації, формують відповідне ставлення лю­дей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами.

Поряд з «церемоніальними» інституціями важливе міс­це в регулюванні, соціальному контролі та примушенні належить політичним інститутам, які уособлюють держа­ва, політичні організації, установи та партії. З появою по­літичних інститутів боротьба між індивідами за своє існу­вання переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вва­жав Спенсер, виникає система рабства, коли переможці стають панівним класом, а переможені — рабами чи крі­паками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) час­тини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєн­ний клас застосовує примушення щодо виробників. Це — своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці,, яка базується на силі примушення і характеризує суспіль­ство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції при­ходить добровільний тип співпраці, характерний для про­мислового типу суспільства.

Політичне управління являє собою одну з форм соці­ального контролю, який доповнюють релігійні інститути,, покликані закріплювати соціальні ідеї та почуття і цим самим зміцнювати суспільство. Таким чином, завдяки по­літичним інститутам, передусім державі, суспільство три­мається на силі страху перед живими, а завдяки релігій­ним інститутам (церкві) — на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, цер­ковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціаль­ний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо поруш­ників.

Завдяки такому різноманітному механізмові і техноло­гії здійснення соціального контролю людина та суспільст­во поступово із свого первісного біологізованого стану перетворювалися в цивілізовані об'єкти, що соціалізува­лись у процесі надорганічної еволюції.

В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважу­вати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спіл­кування та взаємодії.

171

В історії соціології взаємодія між людьми завжди ви­знавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню в його різно­манітних формах. Це особливо характерно для епохи піз­нього середньовіччя та нового часу, що відобразили кон­цепції суспільного договору та соціальні утопії, які вихо­дили з факту необхідності сумісного існування людей. Проте конкретні механізми, зумовлюючи колективність людського буття, не завжди чітко аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрун­тування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок.

О. Конт вперше в історії соціології привернув увагу дослідників до проблеми соціального консенсусу як умо­ви сумісного проживання людей. Спенсер сприйняв цю ідею і на основі органіцистичного принципу взаємодії час­тини й цілого та спеціалізації функцій біологічного та со­ціального організмів доходить висновку про наявність кон­сенсусу між ними. Сам механізм появи консенсусу він розкриває через принцип рівноваги.

В даному випадку принцип рівноваги логічно пов'яза­ний з еволюційним «законом скерованого руху», внаслідок якого все намагається розвиватися без протидії й опору. Суспільне життя в цілому тяжіє до рівноваги, до збережен­ня консенсусу та гармонії між частиною і цілим, між спе­ціалізованими функціями суспільних органів, де кожен інститут, наприклад, виконуючи властиві йому функції, не може брати на себе виконання функцій інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу цілісної си­стеми. Більше того, діяльність соціальних інститутів спря­мована передусім на збереження сталості соціального ор­ганізму, на врівноваження взаємодії між його структурни­ми елементами.

Г. Спенсер розглядає рівновагу і як принцип, котрий допомагає зрозуміти причину сталості будь-якої органіч­ної чи надорганічної системи й умов її існування, і як он­тологічну даність, завдяки якій конкретний біологічний чи соціальний організм існує в нормальних умовах без пору­шення співвідношення між його складовими частинами, зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». При­клади такого наближення до рівноваги можна спостеріга­ти на співвідношенні, чисельності населення із виробницт­вом засобів існування, між прогресивними та консерватив­ними силами, між полярними ідеями тощо.

172

Енциклопедична діяльність Спенсера привертала до се­бе увагу сучасників. Його наукові праці з філософії, соціо­логії, біології, психології, етики видавалися в багатьох країнах; вони містили багато цікавих фактів з різних галу­зей науки, були зрозумілі для непрофесійного читача; в них відчувалася віра в торжество й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових досягнень, з рево­люцією в природознавстві на рубежі XIX—XX ст., з по­дальшим розвитком соціологічного та соціально-психоло­гічного знання, критикою позитивізму, прихильником і теоретиком якого був Спенсер, популярність і авторитет спенсеріанства зменшуються.

У великому й різноманітному творчому доробку Спен­сера було багато неправильних положень, елементів меха­ніцизму, вульгарного натуралізму і навіть містицизму. До­сить згадати фаталістичність його еволюційної теорії. Все це не могло не вплинути на критичне ставлення до творчості Спенсера. «На початку XX століття,— зазначає А. Босков,— ніхто не міг передбачити, що Герберт Спен­сер, плідний англійський проповідник нової соціальної на­уки, перетвориться в інтелектуальний курйоз, про -якого згадують, але якого не читають». Така оцінка хоча й пра­вильна, але не зовсім справедлива, оскільки чимало по­нять саме цією школою було взято із соціологічної систе­ми Спенсера, а тому не можна без почуття сумнуватого гумору в тій же самій роботі читати про звинувачення Спенсера в тому, що його «соціологія... насичена терміно­логією сучасного функціоналізму», хоч і «побудована на зовсім іншій методології». Це нагадує оповідь С. Рудан-/ ського про народження сина раніше за свого батька.

При всіх недоліках соціологічного вчення Спенсера його великою заслугою в галузі соціології є те, що він поста­вив і обгрунтував необхідність розробки теорії і практики дослідження соціальної системи і соціальної структури, взаємодії системних елементів, започаткував досліджен­ня соціальних інститутів та установ як істотних знарядь соціального контролю, розкрив механізми їх діяльно­сті, проаналізував багато елементів, які ввійшли в соціо­логічну класику. Людство ще не осмислило в повній мірі значення еволюційного вчення Спенсера стосовно надор-ганічної еволюції. Відкриті ним механізми й закономірно­сті можна заперечувати і критикувати, бо наука не стоїть на місці, але ж стосовно ідеї еволюційного розвитку су­спільства поза кривавими насильницькими революціями, які, хоч і були локомотивами історії, але штовхали ЇЇ на­зад, нічого доброго не приносили ні так званим народним

175

масам, крім даремно загублених тисяч і мільйонів люд­ських життів, ні їх ініціаторам, то тут варто замислитись над вибором шляхів перетворення суспільства. Та й вза­галі виникає питання, чи може суспільство в масштабах усього людства як величезна і складна система за короткий час революційним шляхом кривавого насильства, руйна­ції продуктивних сил і виробничих відносин змінити свій природний соціальний зміст, що складався тисячоліття­ми? Інакше кажучи, чи може культура як спосіб існування суспільства радикально змінити власну сутність? Адже всі соціальні революції минулого, кількість яких значно- пере­більшена марксизмом, не знищували старі виробничі від­носини, а лише закріплювали нові, що вже склалися в ко­лишній системі. Гіпотетична одночасна пролетарська рево­люція Маркса означала б одночасне знищення старих виробничих відносин і так само або ще в більшій мірі пара­лізувала б суспільний прогрес у багатьох країнах, як це сталося з перемогою соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, відкинутій внаслідок безплідного соціального експерименту щодо реалізації соціальної уто­пії на десятиліття назад.

Соціальна революція може змінювати суб'єкти влади, форми державного устрою, правління, політичні режими тощо, але вона нездатна штучно ввести історично не апро­бовані форми економічних відносин шляхом повної руйна­ції історично перевірених форм, що передують експеримен­тальним. Без соціальної еволюції, як показує історичний досвід, їх виникнення неможливе. І штучне впроваджен­ня — теж. Інакше це будуть дорогою ціною оплачені соці­альні експерименти, що закінчуються крахом.

Людство поступово пізнає закони власної діяльності і здатне передбачати в історично обмежених параметрах простору і часу їх можливі наслідки. Людина може актив­но втручатись і керувати суспільними відносинами, в тому числі і виробничими, на основі знання їх закономірностей, а не всупереч їм. Проте таке регулювання неможливе од­ночасно в масштабах усього суспільства як людства: не кожен народ вибирає ризиковані експерименти в умовах свободи. Насильство ж у побудові нових відносин виявля­ється не повитухою, а трунарем.

Суспільство не має головних і другорядних елементів. їх не можна звести до двох-трьох визначальних, решту — до похідних, другорядних. Це чітко .простежується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови та класової боротьби, а розуміють його як специфічну форму суепіль-

174

ного буття — як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. І як у культурі неможливо виділити визна­чальні головні й другорядні елементи, так і в суспільстві не можна виокремити лише декілька факторів, ігноруючи решту, оскільки всі вони як частини цілого, в своєму взає­мозв'язку і взаємодії утворюють те, що ми називаємо со­ціальним організмом — суспільством.

І тут еволюціоніст Спенсер має більші переваги в ро­зумінні суспільства, ніж К. Маркс і В. І. Ленін зі своїми діалектичними революційними стрибками у прірву невідо­мого, один з яких закінчився крахом системи «загальнона­родної власності». «Антинаукові, консервативні» ідеї соціо­логії спенсеріанства виявилися ближчими до істини, ніж всеперемагаюче вчення.

Органістична орієнтація Спенсера в розумінні суспіль­ства, а також тогочасні досягнення біології зумовили по­ширення цього напряму в соціології XIX ст. Серед найві-доміших представників органіцизму були П. Ф. Лілієн­фельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє та ін.

Одним з видатних органіцистів після Спенсера був цар­ський сановник, сенатор Павло Федорович Лілієнфельд (1829—1903), автор праці «Думки про соціальну науку майбутнього», що вийшла під псевдонімом «Л. П.»

Органіцизм Лілієнфельда суттєво відрізняється від спенсерівського тим, що в ньому принцип аналогії заміню­ється ототожненням соціального та біологічного організ­мів. А це зумовлює висунення на перший план методу ін­дукції в її вузькому значенні як пошуку подібності чи від­мінності між даними організмами. Відмінність соціального організму від біологічного полягає лише в більшій доско­налості і складності суспільства, хоча воно живе і розви­вається, як і всі організми природи.

Використовуючи аналогії Спенсера, Лілієнфельд допов­нює їх новими функціями — розмноження, народження, росту, хвороби, смерті, накопичення запасів (капіталіза­ція) та ін. На основі принципу ототожнення біологічно­го та соціального організмів він стверджує про існування та дію біологічних законів щодо суспільства і вважає, що об'єднання людей у різні групи нічим принципово не відрізняється від тих природних законів, за якими об'єд­нуються між собою біологічні клітини в орга­нізмі.

Широке розуміння Лілієнфельдом організму зумовило поширення цього поняття і на інші явища природи (грун­ти, клімат), які він теж розглядає як організми.

175

Усі явища живого та неживого світу являють собою комбінації клітин, включаючи суспільство й індивідів як «клітинок» суспільного організму. Різноманітна комбіна­ція клітин зумовлює відповідні види організмів: клітина є найпростішим з них, сполучення маси клітин утворює тка­нину як більш складний організм, комплекс органів дає розвинений організм, вищий тип організму утворює су­спільство на зразок бджіл чи мурашок, яке складається з комплексу індивідів, а найрозвиненішою формою організ­му є людське суспільство, що панує над іншими формами живих суспільств природи.

Лілієнфельд доповнив органіцизм концепцією «соці­альних хвороб», якими він називає будь-які відхилення чи порушення в системі соціального організму та які викли­каються змінами в «клітинах» суспільного організму — індивідах. Функцію лікаря в такому разі мусить брати на себе уряд і держава, щоб забезпечити «соціальне здоро­в'я» всьому суспільству.

Напрям в органіцизмі, представники якого стоять на позиціях ототожнення біологічного та соціального, можна назвати безплідним і нецікавим, оскільки він зводиться до пошуків аналогій подібності, а відмінності розглядає ско­ріше як кількісні. Не випадково у різних авторів цього на­пряму навіть аналогії між біологічним та соціальним не збігаються, оскільки це залежить не від об'єктивних кри­теріїв, а від суб'єктивного інтересу чи смаку. Використо­вуючи такий принцип, можна ототожнити коня із стільцем, оскільки між ними теж є дещо спільне: чотири «ноги», можливість сидіти на них тощо.

Нічого принципово нового для розвитку знання не да­ють і паралелі між життям тваринних чи комашиних спів-суспільств та людського суспільства; вони ведуть до зоо­морфізму чи антропоморфізму. Так, наприклад, дослі­дження життя мурашника показує, що мураха не може жити без мурашиної сім'ї і гине без неї. Мурашник є скла­дною системою, в якій чітко розподілені функції між осо­бинами: є одна чи декілька безкрилих яйценосних самок («цариць») зі своїм постійним почтом — свитою, є робочі мурахи, «солдати», інші численні групи, залежно від їх морфологічних та «психічних» особливостей: крупноголо-ві стають солдатами, «допитливі» та «ініціативні» — роз­відниками чи мисливцями, зі сповільненою реакцією і ма-лодопитливі займаються збиранням солодких виділень попелюхи; є мурашки-санітари, носильники, спостерігачі; досвідчені мурахи «передають» свій «досвід» молоді, ста­ріючі стають няньками, доглядають за молодняком і т. п.

176

Все це дуже нагадує людське суспільство і діяльність людей. Навіть термінологія тут використовується однако­ва, хоча вона описує зовсім різні системи та процеси. Але чи можемо ми сказати, що світ мурашиної сім'ї, мурашине співсуспільство тотожні людській сім'ї чи суспільству?

Органіцизм і намагається пояснити світ людини через світ живої природи, її закономірності. Але навіть найглиб­ше знання соціальних закономірностей не зможе розкрити закономірностей біологічних і навпаки. Дистанція між ци­ми системами величезна навіть при наявності деяких схо­жих елементів; в основу їх життєдіяльності покладено принципово різні механізми: в одному випадку — біологіч­ні, в іншому — соціокультурні, різний час існування цих живих систем, різні шляхи еволюції вони проходили в сво­єму розвитку (адже мурахи з'явилися задовго до людини). Життя мурашиної общини-спільності, її організація, роз­поділ функцій, спілкування між собою та з іншими спів-суспільствами викликають захоплення і подив. Життєді­яльність мурашок вивчають десятки лабораторій і вчених різних спеціальностей — біологи, медики, лісоводи, мате­матики, спеціалісти з проблем управління, екологи, пред­ставники біоніки та ін. Ці знання дають змогу зрозуміти особливості життя не тільки мурах, а й інших комах та еволюцію біологічного світу в цілому. Якісь елементи цьо­го знання можуть бути корисними і для розуміння соціаль­но-історичних явищ і процесів людської життєдіяльності, але з урахуванням строго обмежених рамок того справді спільного в цих живих системах, які являють собою якісно різні типи організації, що навіть у процесі біологічної ево­люції йшли різними шляхами і з різних витоків. І це тим більше слід враховувати, що соціальна еволюція, будучи спочатку пов'язаною генетично з біологічною, з виникнен­ням людини, відбувається на основі не біологічних, а куль­турно-історичних соціальних закономірностей.

Вульгарний органіцизм, ототожнюючи соціальний і біологічний організми, ігнорує ці відмінності і нічого не дає для розуміння ні біологічного, ні соціального.

Розуміння методологічної неспроможності вульгарного органіцизму прийде пізніше. Що ж стосується концепції Лілієнфельда, то вона одержала визнання за рубежем за­вдяки тому, що її автор німецького походження і писав свій твір німецькою мовою. Лілієнфельда було обрано пре­зидентом Міжнародного соціологічного інституту, а його ідеї про «соціальні хвороби> використовувалися у творчо­сті соціологів-органіцистів і пізніше в дещо зміненій фор­мі — в теорії структурно-функціонального аналізу.

177

У Росії представником вульгарного органіцизму був со­ціолог Олександр Іванович Стронін (1826—1886). Він за­кінчив історико-філологічний факультет Київського універ­ситету, за зв'язок з народниками перебував у засланні, автор кількох наукових праць, головною з яких є «Історія і метод» (1869).

О. І. Стронін розумів суспільство як організм у бук­вальному значенні цього слова і розглядав соціологію як науку, подібну до фізіології, що мала використовувати ме­тод аналогії як основний.

Одним із відомих органіцистів був німецький і австрій­ський економіст, соціолог, політичний діяч Альберт Ебер-хард Фрідріх Шеффлє (1831—1903). Він читав лекції в Тюбінгенському, Віденському, Штутгартському універси­тетах, певний час був міністром торгівлі Австрії. Найвідо-міша праця — «Структура і життя органічних тіл»; росій­ською мовою видано кілька праць: «Капіталізм і соціа­лізм» (1871), «Сутність соціалізму» (1917) і з питань соціології — «Основні зв'язки розумової організації».

Спочатку Шеффлє стояв на позиціях вульгарного орга­ніцизму, та згодом його погляди стали більш поміркова­ними. Він підкреслював, що суспільство подібне до орга­нізму, але вони не тотожні.

Поміркованість поглядів Шеффлє пояснюється його орі­єнтацією не лише на творчість О. Конта і Г. Спенсера, що заперечували ототожнення біологічного та соціального ор­ганізмів, а й значним впливом на нього німецької класич­ної філософії. Він розглядає суспільство як органічну ці­лісність, як «соціальне тіло», яке подібне до організму, але водночас істотно відрізняється від нього. Соціальне тіло утворюють п'ять типів «соціальної тканини» та специфічні «соціальні органи».

Існує, на думку Шеффлє, кілька різновидів «соціаль­них тканин»: 1) засоби комунікації, житлове обладнання, аналогу яких немає в біологічному організмі; 2) захисна тканина, що включає одяг, дахи (покрівлю), різноманітні укриття тощо; 3) тканина, що складається з економічних, культурних, соціальних організацій; 4) тканина, яку утво­рюють організації та установи, пов'язані з виконанням державних функцій, реалізацією влади та діяльністю адмі­ністрації; 5) психофізіологічна тканина, що лежить в ос­нові установ, які займаються інтелектуальною сферою ді­яльності.

Цілісність структури та функціювання «соціального ті­ла» — органічно єдиної системи — забезпечується за допо­могою трьох видів органів та інститутів: 1) органи зовніш-

178

нього життя, що включають виробництво, транспорт, тор­гівлю, охорону; 2) органи внутрішнього життя — спілку­вання, виховання, релігія, наука, література, мистецтво; 3) координаційно-регулююча група органів — держава та її установи, що забезпечують існування та життєдіяльність «соціального тіла» як цілісної системи.

«Соціальні тканини» та органи, а також взаємодія між людьми (індивідами, групами, індивідами та групою і т. д.) функціонують завдяки сфері духовно-психологічних відно­син між людьми. Суспільство не є аналогом взаємозв'язку між клітинами біологічного організму, оскільки зв'язок між людьми на всіх рівнях — від індивіда до суспільст­ва — забезпечується на основі духовно-психологічної взає­модії суб'єктів, через суб'єктивні оцінки, волю, які лежать в основі колективної свідомості і духу народу.

Ідеї, почуття матеріалізуються в знакових системах — символах, якими є мова, мистецтво, традиції, а також у технічних засобах людської діяльності, таких як, напри­клад, засоби зв'язку, практичне мистецтво тощо. Шеффлє особливо підкреслює велике значення духовних взаємовід­носин, виділяючи фактор вихованості.

Виходячи з цих принципів, Шеффлє характеризує су­спільство як цілісне і неподільне співжиття індивідів, що виникає на основі духовно-психологічних факторів, зовніш­нім проявом яких є символи. Ці символи виступають вира­зом ідей та технічної діяльності, за допомогою котрих від­бувається матеріалізація людської думки в певних цінно­стях та необхідних людині продуктах. А тому предметом соціології має бути вивчення духовних механізмів і факто­рів, що визначають процеси взаємозв'язку між людьми та тих ідеальних і технічних засобів, за допомогою яких від­бувається людське спілкування.

Суспільство як соціальне тіло в процесі еволюції про­ходить п'ять етапів свого розвитку — первісна община, громадянське суспільство грецького полісу, суспільство з розподілом людей на стани (суспільство станів), територі­альна спільність людей і національна чи етнічна спіль­ність. Кожен з цих етапів характеризується своїми соці­ально-психологічними формами зв'язків і символів, засобів реалізації духовної та матеріальної взаємодії і допоміж­ними організаціями й установами, що забезпечують ціліс­ність соціального тіла та координацію його складових час­тин. Особливо значна роль у цій справі належить держа­ві — головному інтегратору, координатору і контролеру функціонування соціальних тканин та органів щодо збере-ження суспільства як «соціального тіла».

179

Соціальне життя розвивається завдяки зіткненню ін­тересу і волі в боротьбі за існування та виживання, вна­слідок чого відбувається відбір найбільш пристосованих елементів і органів соціального організму, таких як, напри­клад, держава чи форми організації «соціального тіла», що ілюструють етапи суспільного розвитку.

Як бачимо, органіцизм Шеффлє істотно відрізняється від попередніх концепцій, оскільки в ньому в центрі уваги перебувають не стільки біологічні, скільки матеріальні та духовні фактори розвитку суспільства.

У кожному наступному виданні своєї праці «Структура і життя соціальних тіл» автор зменшував питому вагу органіцистичних елементів — аналогій, порівнянь з біоло­гічним організмом за винятком одного методологічного принципу органістичної школи: порівняння й аналогія су­спільства з організмом, як вважав Шеффлє, забезпечує можливість цілісного розгляду суспільства та його систе­моутворюючих елементів. У цьому він мав рацію. Адже в той час не існувало теорій системного аналізу, а тому ана­логія в органіцизмі давала можливість розглядати суспіль­ство як взаємодію численних структурних елементів, утво­рюючи цілісну систему, досліджувати її структуру та функції. У цьому відношенні аналогія відіграла свою по­зитивну роль, а конструктивний внесок органіцизму в роз­виток соціологічного знання полягав насамперед у дослі­дженні суспільства як системи з її складовими органами та функціями, діяльністю соціальних інститутів, установ, організацій, різноманітних елементів соціальної структури тощо.

Не редукціонізм, а окремий збіг вдало підібраних ана­логій, як правило, найзагальніших, на зразок «система», «органи», «елементи», «функції», «контроль», і їх конкре­тизація через відповідні соціальні явища та процеси зумо­вили деякі позитивні досягнення органіцизму.

Представник органіцизму французький філософ і соціо­лог Альфред Фульє (1838—1912) намагався примирити різні точки зору через «вищий синтез». Філософські погля­ди його грунтувалися на визнанні гілозоїзму — одухотво­реної матерії, яка нібито наділена «свідомою волею», а «ідеї-сили» лежать в" основі еволюції. Основні ідеї соціоло­гічної концепції Фульє викладені в праці «Сучасна наука про суспільство». Тут він розглядає суспільство як живий організм, що виникає шляхом еволюційного розвитку «ідеї-сили». Та не лише природні, але й соціальні фактори зу­мовлюють існування суспільства як єдиного організму. Люди бажають досягти щастя і благополуччя і заради

180

цього на основі взаємної згоди та спільної мети укладають суспільний договір для здійснення морального закону. Тому суспільство — це і природний і «договірний орга­нізм».

Суспільство грунтується на внутрішній злагодженості завдяки спільним уявленням, якими виступають соціальні різновиди «ідеї-сили». «Ідеї-сили» є синтезом індивідуаль­них духовно-психологічних феноменів. У своїй узагальне­ній формі вони мають зворотний вплив на розвиток су­спільства й індивідів і існують за власними законами.

Фульє займався також питаннями соціальної психоло­гії, якій присвячені дві праці: «Психологія французького народу», «Психологія' російського народу».

Еклектичне поєднання різних систем і принципів пере­творює соціологічну концепцію Фульє у суперечливу й аморфну.

Французький біолог і соціолог Альфред Еспінас (1844— 1922), автор праці «Соціальне життя тварин», вважав, що соціальна наука має вивчати не стільки аналогії між «клі­тинами» біологічного та соціального організму, скільки об'єднання між особинами тваринного світу, які більше нагадують об'єднання людей у суспільстві. Він вважав, що оскільки система об'єднаних клітин складає організм, то його можна розглядати як асоціацію, суспільство. Тому будь-які об'єднання живих істот у природі називаються су­спільством. У цьому відбилося професійне заняття Еспіна-са зоологією, яку він вважав теоретичною попередницею науки про суспільство. Але поглянемо на аргументацію Еспінаса з іншого боку.

Якщо більшість органіцистів намагалися довести, що суспільство — це організм, то Еспінас, використовуючи аналогію в зворотному порядку, стверджує, що кожний жи­вий організм як складна асоціація клітин чи особин є су­спільством. Таким чином, виходить, що суспільство як асоціація особин є лише різновидом тваринних суспільств.

Так чи інакше, але органіцизм у його різних модифіка­ціях рано чи пізно знову і знову повертався «на круги своя» і замикав коло, не вбачаючи принципової різниці в суті двох різних систем — біологічної та соціальної. Ви­хоплюючи поверхове, другорядне, він був не здатний зроби­ти рішучий крок до розуміння людської історії як якісно відмінного процесу від біологічного.

Французький соціолог, філософ Рене Вормс (1869— 1926) у праці «Організм і суспільство» (1895) стоїть на позиціях вульгарного органіцизму, вводить в ужиток такі терміни, як «соціальна патологія», «соціальна гігієна», що

181

характеризують стан здоров'я суспільного організму та засоби його збереження.

Вормс розглядає суспільство як «сталий агрегат живих істот», зайнятих спільною діяльністю. Він широко викори­стовує аналогії між суспільством і біологічним організмом,, аналізуючи їх з точки зору анатомії, фізіології, патології, гігієни тощо.

Дослідницька діяльність Р. Вормса випала на той час, коли органіцизм зазнавав відчутних критичних ударів з; усіх боків. Тому він поступово переглядав свої початкові принципи, замінюючи їх більш поміркованими. Так, Вормс пізніше починає говорити про те, що органіцизм можна використовувати лише для аналізу примітивних суспільств, оскільки зі зростанням у процесі еволюції суспільства ду­ховних факторів відбувається ускладнення системи соці­альних взаємозв'язків між членами суспільства, і це потре­бує нових підходів.

Віддаючи належне теоріям суспільного договору, Вормс у своїх останніх творах зосереджував увагу на необхідно­сті дослідження праці, життєвої активності та соціальної* солідарності, які є наслідком залежності однієї людини від іншої і складають суттєву умову існування суспільного організму. Ці фактори пом'якшують дію біологічних зако­нів за існування в суспільстві і трансформують їх у більш придатні соціальні форми, наприклад конкуренцію, здатні гасити прояви радикального індивідуалізму, проти якого Вормс різко виступає, вбачаючи в ньому загрозу соціаль­ній солідарності і розцінюючи як прояв соціальної пато­логії.

Вищою формою організації суспільного життя є держа­ва з її законами власного розвитку, де індивідуальне му­сить підкорятися загальному, а держава може вимагати від індивіда навіть жертв ціною власного життя. Соціальні реформи мають відбуватися на основі законів розвитку держави як вищого організму.

Р. Вормс жив на рубежі XIX—XX ст. у період інтен­сивного перерозподілу світу між найсильнішими колоні­альними державами Європи, і в його творчості відчутні елементи геополітики. Він оцінює загарбання колоній як умову «розмноження суспільства» чи, відмовившись від органіцизму, розглядає суспільство як «надорганічну ре­альність».

Р. Вормс увійшов в історію соціології як активний орга­нізатор її інституцій. Він був ініціатором створення і ре­дактором журналу «Міжнародний соціологічний огляд» (1893), засновником Міжнародного соціологічного інститу-

1*2

ту (1894) та Паризького соціологічного товариства (1895). Своєю громадською діяльністю він відомий більше, ніж на­уковим доробком.

Занепад органіцизму був логічним наслідком тих хиб­них методологічних способів, коли вчений ігнорує якісну своєрідність досліджуваної системи з властивими законо­мірностями й намагається пояснити її через зведення до більш простої.

Механічне перенесення законів біології на суспільство та поверхові довільні аналогії, що не випливали із сутніс-них зіставлень біологічного та соціального, майже нічого не дали для наукового розуміння суспільства, особливо його законів. Навпаки, це гальмувало процес пізнання спе­цифічності суспільства. Довільність аналогій зумовлювала довільність соціальних схем, а соціальне підмінювалось біологічним.

Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біоло­гічного світу виключили, по суті, будь-які спроби дослі­дження перспектив розвитку суспільства, не орієнтували на дослідження майбутнього. Це був крок назад у порів­нянні з концепціями суспільного договору та філософії іс­торії, не кажучи вже про емпіричні масові соціальні та демографічні дослідження, що інтенсивно розвивалися в цей час і так чи інакше були орієнтовані на перспективу. Окремі здобутки органіцизму, такі як розуміння суспільст­ва як системи, аналіз його структурних елементів, органі­зацій, інститутів, функцій тощо, були не закономірними, а випадковими наслідками, коли порівняння біологічного та соціального випадково виявлялося вдалим, і аналогія ба­зувалась (теж цілком випадково) на збігові якихось істот­них ознак. І навіть соціальна еволюція, наприклад у Г. Спенсера, не переливалась різнокольоровими барвами історичної перспективи, а тьмяніла своєю невблаганністю і відчуженістю до будь-яких активних спроб людини удо­сконалити її.