§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»

Патріархом німецької академічної соціології прийнято вважати Фердинанда Тьонніса (1855—1936), праця якого «Спільнота і суспільство» належить до класичного фонду

265

соціологічної думки минулого сторіччя. У працях Ф. Тьон-ніса не лише здобуває легітимацію термін «соціологія», а й робиться спроба систематичного викладу головних по­нять цієї науки. Е. Дюркгейм назвав праці Тьонніса «ек­лектичним синтезом» соціальної думки нового часу. Ма­буть, така оцінка не зовсім справедлива. Доробок цього . теоретика можна вважати свого роду місточком між уні-версалістськими соціологічними доктринами та новітньою аналітичною соціологією.

Творчості Тьонніса важко дати однозначну світоглядну специфікацію, оскільки їй притаманні і риси позитивіст­сько-еволюціоністської соціології, і психологізм, і певне гуманістично-антропологічне спрямування. Мабуть, істот­нішим тут є те, що автор вбачає специфіку соціології, по­рівняно з іншими суспільними науками, в абстрактному, ідеалізованому й, отже, «формальному» характері її об'єк­та. Соціологія вивчає зв'язки та відношення, які не оче­видні, не фіксовані прямо й безпосередньо, а можуть бути лише абстраговані з реальних життєвих ситуацій, перед­усім із фактів соціальної взаємодії. Тому її метод, твер­дить Тьонніс, більш схожий на методи хімії, ніж на ме­тоди описового природознавства. Він грунтується на прин­ципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються «чисті форми» соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому концепцію Тьонніса називають «формальною соціологією».

Усякі соціальні стосунки грунтуються, за Ф. Тьоннісом, на спільній волі людей до сумісного життя, яка переважає над їх егоїстичними нахилами. Свого часу Тьонніс напи­сав монографію про соціальну філософію Т. Гоббса. Ана­лізуючи типову для цього мислителя (і якоюсь мірою для всього Просвітництва) контроверзу між природним станом і державною організацією, соціолог указує на обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету дер­жавної влади як виразника «волі спільноти». Гоббсівські уявлення про «природний стан» як стан антагонізму, війни всіх проти всіх — це фіксація лише одного типу соціаль­них зв'язків. У дійсності ж людські волі перебувають у різноманітних відношеннях одна до одної. їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а й її під­тримку. Соціальні зв'язки, котрі утворюються внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: або зв'язка­ми реального чи органічного життя — в цьому суть спіль­ноти, гемайншафту, або ідеальними чи механічними утво­реннями — і в цьому суть суспільства, гезельшафту.

Смисл двох головних понять тьоннісівської соціології

266

близький, як можна бачити з контексту, до ідей асоціаніст-ської психології (поєднання вольових прагнень за принци­пами схожості або протилежності) і водночас співзвучний консервативно-романтичним уявленням про «органічне і механічне» як категорії культури нового часу. «Усякого роду родинне, домашнє, взаємосолідарне, затишне спів­життя,— пояснює Тьонніс,— ми розуміємо як життя у ме­жах гемайншафту. Суспільство — це публічність, світ. Ту­ди потрапляють як у щось чуже. В гемайншафті ж знахо­дять себе від народження. Молоде покоління оберігають від поганого товариства, тоді як вираз «поганий гемайн-шафт» безглуздий. Існують' гемайншафти мовні, сімейні, побутові, релігійні — натомість ведуть мову про виробничі, наукові, торгові суспільства або товариства. «Поняття су­спільства у політичному і соціальному смислі має свій реальний грунт у нравах і поглядах третього стану. Тут воно еквівалентне поняттю народу. Там, де куштують пло­дів міської культури — там з'являється і суспільство як невід'ємний її елемент... У сільському житті зв'язки ге­майншафту сильніші, аніж воля окремої людини; тут це поняття символізує тривалість і надійність сумісного жит­тя... Гемайншафт розуміють як життєвий організм, су­спільство ж — як механічний агрегат, артефакт».

Притаманна працям Тьонніса імпресіоністична манера викладу ускладнює справу операціоналізації вживаних ним понять — «волі до цілого», «індивідуальної волі», «ге­майншафту», «суспільства». Вчений аргументує свої ви­сновки, звертаючись головним чином до історичного ма­теріалу, прагне відтворити соціально-психологічну атмо­сферу, яка домінує в певних спільнотах і певних різнови­дах професійної діяльності — сільській родині та сільській громаді, ремісничій корпорації, купецькій гільдії та ін. його цікавлять ті типові форми спілкування між людьми, які складаються в межах сім'ї, суспільства, професійної, та вікової групи, ринкових відносин. Так, у відносинах, які складаються на грунті спільного ведення домашнього господарства, занять ремеслом та іншого роду «промисла­ми», переважають, як переконаний Тьонніс, зв'язки «ге-майншафтного» типу. «Всяке мистецтво,— пише він,— по­дібно до різного роду сільських і домашніх занять, нале­жить до сфери органічно живого — теплого і вольового. Природно, що це царина жіночої праці, і тому воно му­сить належати до гемайншафту». Зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про . індивідуалізовану професійну художню творчість, а скоріше про народні художні про­мисли, де справді відносно великий відсоток жіночої пра-

267

ці. Натомість у сфері торгівлі як сфері спілкування домі­нують раціонально-егоїстичні стереотипи, що дає підставу говорити про неї -як про переважно суспільну сферу.

Ядро відносин гемайншафтного типу складають відно­сини між поколіннями та між подружжям у сім'ї. Грун­тований на родинних зв'язках «гемайншафт крові» поступо­во розвивається до ширшого й складнішого «гемайншаф-ту спільного проживання» (територіальної спільноти) і далі — до «гемайншафту духу» (спільноти релігійної, куль­турної, національної). Суспільство як різновид раціона­лістично-індивідуалістичного типу особистісних взаємо­зв'язків у історичній перспективі «витісняє» спільноту, розкладає, атомізує її природну органіку. Однак говорити про ці два поняття як про послідовні фази історичного процесу було б неправомірно, оскільки в дійсності має міс­це конкуруюче співіснування обох типів людського спів­життя. «Я не знаю жодного стану культури чи суспільства, де не були б одночасно присутні елементи спільноти й елементи суспільства»,— підкреслював Тьонніс.

Безперечно, що тьоннісівська концепція «неодномірно-сті» світу соціальних відносин і зв'язків являла собою значний внесок у розробку загальносоціологічної теорії, зокрема теорії соціальної дії, типології соціальних систем, теорії соціальних груп. Поняття гемайншафту як спіль­ноти, що склалися на грунті кровної спорідненості, спіль­ності місця проживання та духовної спорідненості, ба­гато в чому близьке до понять «первинної трупи» та спіль­ноти (соттипііу), які дещо пізніше обгрунтовані в аме­риканській емпіричній соціології (Ч. Кулі, В. Томас, Р. Парк та ін.).

.Водночас концепція Ф. Тьонніса завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філософської думки від стоїків і Ціцерона до Гегеля й Маркса — тра­диції, котра прагнула осмислити напружене протистояння і взаємопроникнення двох начал людського співжиття — «природного», традиціоналістського і новаційного, куль­турно-раціонального. Ф. Тьонніс підготував грунт для того, щоб перенести згадану проблематику з площини філософ­ської на емпірико-аналітичну. Важливим кроком до цього стало уточнення смислової структури головного соціоло­гічного конструкту — поняття суспільства. На відміну від своїх попередників, які співвідносили зміст поняття су­спільства (головним чином як «громадянського суспіль­ства») з поняттям держави, Тьонніс зробив спробу спів­віднести поняття суспільства як системи формалізованих інтегральних зв'язків з поняттями, які фіксують нефор-

268

і

мальні міжособистісні зв'язки в межах первинних груп. Правда, автор «Спільноти і суспільства» не ставив собі за¹мету (як це трохи пізніше зробили його американські колеги) розробку конкретних механізмів соціально-пси­хічної інтеракції: результатом його дослідницьких пошу­ків стала історична феноменологія найтиповіших форм со­ціального зв'язку.

Значну увагу приділяє соціолог аналізові злободенних проблем сучасного йому суспільного життя. Він одним із перших уводить у науковий обіг поняття громадської дум­ки, визначаючи її, поруч з масовим робітничим рухом і державною соціальною політикою, як один з головних факторів сучасного суспільного розвитку. Тьонніс відзна­чає тенденцію політизації сучасної громадської думки, а також тенденції до її замикання на національно-держав­них інтересах і появи в ній націоналістичних мотивів. Противагою цьому виступає формування світової громад­ської думки як вияв загальної тенденції інтернаціоналіза­ції господарського і культурного життя сучасного світу. Потреби сучасного соціального розвитку вимагають ефек­тивного розв'язання соціального питання — питання про те, як «забезпечити мирне співіснування різних прошар­ків, класів і станів народу, які за своїми економічними умовами, життєвими звичками і поглядами стоять далеко один від одного».

Аналізуючи історичну специфіку формування і спроб розв'язання соціального питання в сучасних європейських країнах, Тьонніс зазначає, що у Великобританії соціальні питання концентруються переважно на економічній основі (профспілкові рухи, боротьба за поліпшення соціального стану найманих робітників), у Франції — на політичній (боротьба за республіканську форму державного ладу), а в Німеччині — на ідеологічній основі (боротьба за со­ціалістичну ідею). Загострення соціального питання — на­слідок об'єктивного процесу капіталізації сфери матері­ального виробництва. «Гігантські виробництва примножу­ються. Капітал стає деміургом нашого світу». Тенденції поглиблення капіталістичного визиску можуть, як вважає соціолог, протистояти три сили —■ організований робітни­чий рух, раціональна соціальна політика держави і гро­мадська думка. Тьонніс — послідовний прихильник рефор­містського шляху розв'язання соціальних питань. У су­часних цивілізованих країнах, доводить він, громадська думка вимагає соціалістичного устрою.

Проте капіталістичний спосіб виробництва не можна відмінити насильно. Ф. Тьонніс заперечував соціалістичну

269

ідею як таку, що вимагає насильства там, де йдеться про об'єктивні закони суспільного розвитку.

Соціолог, як можна переконатися, був дещо категорич­ним в оцінці історичної перспективи того напряму соціа­лістичного руху, який був схильний абсолютизувати негу­манні, насильницькі методи для досягнення гуманної ме­ти— справедливого розв'язання соціального питання. У XX ст. йому судилося знайти своє втілення у соціальній практиці. Однак по суті оцінка Ф. Тьонніса виявилась, як про це засвідчили події останнього часу, правильною.