Тема 5. Срср 1945 – 1991 рр. Виникнення та розвиток нових незалежних держав на пострадянському просторі

План:

1. СРСР у повоєнні часи. Основні принципи зовнішньополітичної доктрини СРСР. Радянський Союз і проблеми безпеки в Європі та світі.

2. “Перебудова” і розпад СРСР. Загострення національних проблем, активізація національних рухів.

3. Виникнення та розвиток нових незалежних держав. Україна і країни СНД.

Література

Акт проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. К., 1991.

Бураков Ю.В., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П., Мороз Ю.М. Всесвітня історія:новітні часи; 1945-1996. – К., 1996.

Бурлацкий Ф.М. Вожди и советники: О Хрущеве, Андропове и не только о них.-М., 1990.

Декларація про державний суверенітет України. – К., 1991.

Історія України: Документи. Матеріали./ Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К., 2001.

Конституція України ( Основний закон ). – К., 1996.

Ладиченко Т., Коляда І. Всесвітня історія. Вік ХХ. – К., 1995.

Литвин В., Смолій В., Шпаковатий М. Україна: поступ історії. – К., 2003.

Общеевропейская встреча в верхах, Париж, 19-21 ноября 1990 г.: Документы и материалы. – М., 1991.

Основні поняття: лібералізація, відлига, тоталітарний режим, космополітизм, “культ особи”, командно-адміністративна система, пролетарський інтернаціоналізм, неосталінізм, дисидентський рух, “табір соціалізму”, “перебудова”, політика гласності, багатопартійність, національні рухи, антидержавний путч, референдум, наддержавні утворення, співдружність незалежних держав.

1. Срср у повоєнні часи. Основні принципи зовнішньополітичної доктрини срср. Радянський Союз і проблеми безпеки в Європі та світі

Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни (згідно з офіційною радянською концепцією) суспільство і народи СРСР сподівалися на позитивні зміни у внутрішній політиці, зокрема на демократичні зрушення й більшу свободу в різних галузях життєдіяльності. Втім, ці очікування не здійснилося, режим й надалі зберігав свою антидемократичну, тоталітарну сутність. Такий режим все ще потребував постійної підтримки стану недовіри до громадян, підозрілості, пошуку внутрішніх ворогів, аби виключити навіть незначні спроби опору владі. Пошук ворогів й репресії залишалися важливими передумовами для існування тоталітаризму. Так, перша хвиля репресій була спрямована проти військових, що опинилися у фашистському полоні. Особливе місце у переліку повоєнних репресій посідає “ленінградська справа” – ціла серія справ, сфабрикованих проти низки відомих партійних, радянських, господарських працівників Ленінграду наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. У 1950-1952 рр. по “ленінградській справі” було репресовано близько 2 тис. керівних працівників різного рівня й членів їх сімей. Але за своєю суттю це була боротьба за владу і вплив в країні між московським та ленінградським партійними угрупованнями. У січні 1953 року центральна преса повідомляла про розкриття “терористичної групи” лікарів, які обслуговували кремлівське керівництво. Їм висували звинувачення у “зумисному вбивстві” під час лікування ряду вищих керівників. Більшість звинувачених лікарів була за національністю євреями, що спонукало сплеск відвертого антисемітизму в країні. У ці ж роки провадилася кампанія боротьби з так званим “космополітизмом”. Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західною музикою, літературою, живописом. Заперечуючи західну культуру, головний ідеолог ВКП(б) А.Жданов і його поплічники пропонували народу альтернативу, суть якої полягала у сфальсифікованій переоцінці минулого й наданні пріоритету досягненням російської культури і науки. Репресії 1945-1953 рр. були чітко продуманими акціями, метою яких було зміцнення тоталітарного режиму і його ідеологічної одноманітності. Але, з іншого боку, вони свідчили про агонію сталінізму, який звичайними методами вже не міг утримувати владу в країні.

5 березня 1953 року помер Й.Сталін, й одразу після цього розпочалася запекла боротьба за лідерство в країні серед найближчих соратників покійного вождя. Після смерті Сталіна реальну владу в країні мали Г.Маленков (керівник держапарату), М.Хрущов (очолив апарат партії), Л.Берія (куратор силових структур). Втім поступово у боротьбі за владу лідерство переходило до більш потужного партократичного угруповання на чолі з М.Хрущовим. Головним його суперником виступав Л.Берія, але наприкінці червня 1953 року він був заарештований прямо на засіданні президії ЦК КПРС. На липневому пленумі ЦК Берію виключили з партії й зняли з усіх посад як “ворога Комуністичної партії та радянської держави”. У грудні 1953 року його було розстріляно.

У лютому 1956 року в Москві працював ХХ з’їзд КПРС, який відіграв надзвичайну роль у розвитку повоєнного СРСР. Адже саме Компартія була ядром всієї політичної системи, вона стояла над усіма державними структурами. Найбільш важливі питання соціально-економічного й громадсько-політичного життя країни вирішувались винятково у вищих партійних інстанціях. Отже, кульмінацією цього з’їзду стала доповідь Хрущова “Про культ особи і його наслідки”, яка, втім, мала закритий характер. Головні її положення й висновки свідчили про докорінний перегляд партійно-державного курсу після смерті Сталіна. У своєму виступі новий лідер партії вперше оприлюднив чисельні факти зловживань владою з боку Сталіна і його найближчого оточення, фальсифікації низки судових справ стосовно партійних, військових, наукових кадрів.

У подальшому в СРСР розпочалися процеси так званої ”десталінізації” або часткового коригування тоталітарної системи. Одним з перших проявів такої лібералізації режиму стало масове звільнення і реабілітація незаконно репресованих у 1930-1950-ті рр. На свободу виходили сотні тисяч чоловік, що утримувалися у чисельних таборах і в’язницях. Крім того, нове керівництво країни проголошувало необхідність розвитку колективних засад в управлінні, надання більших прав союзним республікам і місцевим органам влади.

Водночас відбувалися складні процеси у економічній сфері. Командно-адміністративна система вступила у чергову фазу своєї кризи: тривало розбалансування економіки, хронічно відставало сільське господарство, досягнення науки і техніки слабко впроваджувалися у виробництво, гостро стояли різні соціальні проблеми. М.Хрущов, керуючись власними уявленнями про економічну політику, ініціював здійснення ряду реформ. В промисловості, зокрема, ліквідувалися галузеві міністерства, створювалися територіальні органи управління – раднаргоспи. В цілому ж промисловість й надалі розвивалася звичним екстенсивним шляхом. Реформи не торкалися самої суті адміністративно – командної системи. Деякі зміни в управлінні промисловим комплексом не стосувалися сутності функціонування господарського механізму.

Основний акцент у галузі перетворень у сільському господарстві спрямовувався на освоєння цілинних земель, яке повинно було здійснюватися надшвидкими темпами; загалом передбачалося освоїти близько 26 млн. гектарів землі у Казахстані, Сибіру, Поволжжі. Реформи в сільському господарстві теж мали суперечливий характер. Так, пріоритетним було вирощування кукурудзи й гороху, що призвело до 10-кратного збільшення їх посівів. Спроби ж наздогнати США у виробництві м’яса, молока, масла зазнали краху. Виконуючи нереальне завдання по збільшенню виробництва м’яса у 3,5 рази, було знищено найкраще поголів’я худоби. Незабаром СРСР розпочав великі за обсягом закупівлі м’яса й зерна за кордоном, перш за все, в Канаді .

Незважаючи на здійснення реформ, загальне становище в країні погіршувалося. Зміни зустрічали значний опір бюрократії, особливо місцевої. На початку 1960-х рр. відбулися масові демонстрації протесту робітників у Кривому Розі, Темиртау, Грозному тощо. В червні 1962 року по демонстрантах у Новочеркаську було відкрито вогонь, загинуло 16 і поранено 40 чол. Втім, у жовтні 1961 року за ініціативою М. Хрущова була ухвалена програма побудови комунізму в СРСР до 1980 року. Це явно свідчило про те, що лідер країни все більше втрачав почуття реальності, ігнорував об’єктивний стан суспільства.

Серйозних змін зазнала у той час і зовнішня політика. Принциповими основами нової зовнішньополітичної доктрини СРСР визначалися такі, як необхідність мирного співіснування держав з різним суспільно – політичним ладом та визнання існування різних шляхів побудови соціалізму з одночасним підтвердженням, у якості основного принципу так званого "пролетарського інтернаціоналізму“.

Потрібно зазначити, що в роки ядерного протистояння СРСР і США робили перші кроки у напрямку компромісу. В 1958 році були укладені угоди із США про співпрацю в економіці та культурі. В 1959 році відбувся перший в історії візит лідера СРСР до США. Зустріч М. Хрущова з президентом Д.Ейзенхауером мали конструктивний характер. Проте переговори на найвищому рівні не поклали край “ холодній війні ”. Обидві країни і в подальшому прагнули домінувати у світі.

У 1961 році СРСР забезпечив будівництво Берлінської стіни, що вкрай негативно позначилося на міжнародному становищі. А в 1962 році, під час Карибської кризи, світ опинився на межі глобальної війни. Втім, події навколо Куби переконливо довели безперспективність відкритої військової конфронтації між ядерними державами.

В цей же період посилювалося значення і вплив СРСР на країни Східної Європи. Спроби держав “східного блоку” вийти за рамки дозволеної лібералізації, обмежити вплив радянського керівництва викликали відкрите втручання СРСР у внутрішні справи НДР (1953,1961 рр.), Польщі (1959 р.), Угорщини (1956 р.).

Перебіг подій у повоєнному СРСР значно змінився у зв’язку із відстороненням М. Хрущова від влади. Адже 14 жовтня 1964 року на пленумі ЦК КПРС він був звільнений з усіх посад і першим секретарем ЦК обрано Л.Брежнєва. Дещо пізніше головою Ради Міністрів СРСР затверджено О.Косигіна. У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво, проте особливість партійно – державної системи в СРСР полягала у потребі чітко визначеного одноосібного лідера, яким поступово й став Брежнєв. Та після важкої хвороби ( 1974 р. ) Брежнєв почав втрачати можливість реального управління в країні, ситуація часто не контролювалася Генсеком, а негативні особливості якості радянського лідера виявлялися все з більшою очевидністю. Втім не потрібно вбачати причини “застою” лише у постаті Л. Брежнєва. Тоді деградувала сама суспільно – політична й соціально – економічна система, яка багато у чому й спричинила явище “брежнєвщини”, що стала уособленням аморальності та неефективності тоталітарного режиму.

Водночас, у 1965 році нове радянське керівництво здійснило спробу проведення економічних реформ. Пріоритет в ініціюванні, розробці та реалізації їх належав голові Ради Міністрів СРСР О.Косигіну. Передбачалося, що реформи радянської моделі економіки позбавлять її недоліків.

Перші кроки реформ принесли позитивні результати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, збільшилося постачання продовольства у містах, на селі з’явилося більше техніки, швидкими темпами будувалися житло і об’єкти соціально-культурного призначання. Але в той же час зберігалися директивне централізоване планування, регламентація сільськогосподарського виробництва, не працювали економічні стимули, тривало адміністрування і некомпетентне втручання партійних структур у справи колгоспів і радгоспів. Одночасно зростав апарат управління сільським господарством, не справдилися надії на кооперацію й спеціалізацію. В цілому негативні тенденції у розвитку села домінували над спробами покращити становище. У підсумку до початку 1980-х рр. аграрний сектор країни опинився у кризовому стані. Ухвалена у травні 1982 року, продовольча програма стала фарсом, об’єктом народної іронії й сарказму.

У вересні 1965 року були затверджені основні документи, що стосувалися реформування промисловості. В результаті дещо зросла продуктивність праці, збільшилися фонди суспільного споживання, позначилися шляхи вирішення деяких соціальних проблем. Однак, вже у 1970-ті рр. реформи загальмували: уповільнилися темпи економічного росту, весь розвиток господарства йшов екстенсивним шляхом. Крім того, посилювалася централізація і бюрократизація в управлінні промисловістю: до середини 1980-х рр. функціонувало близько 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств.

Разом з тим, в умовах тодішньої світової економічної кон’юнктури, СРСР отримував величезні прибутки від експорту нафти. Потік “нафтодоларів” дозволяв дещо відтягнути у часі прояв негативних наслідків “соціалістичного господарювання”.

Підсумовуючи розгляд “ косигінських реформ ”, вкажемо на ті ключові чинники, що унеможливили радикальний успіх цих перетворень. Серед них наступні: реформи не заторкнули відносини власності й проводилися суто в межах командно- адміністративної системи (1); економічні реформи не були доповнені політичними, системними реформами, і більш того, проводилися в умовах згортання процесу демократизації (2); реформи здійснювалися партійно – господарським апаратом, сформованим ще у сталінську добу, й на основі адміністративно – командних методів управління (3); важливі завдання економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній основі (4); мілітаризація економіки і величезні потреби ВПК в умовах гонки озброєнь відволікали значні ресурси, згубно відбивалися на реформаторській політиці і у підсумку зводили її нанівець (5).

З початку 1970-х рр. в СРСР стрімкими темпами зростала соціально-економічна й політична криза, яка все більшою мірою набувала системного характеру. Аналізуючи саме політичні процеси від середини 60-х рр., слід відзначити таке. Усунення Хрущова у 1964 році й прихід до влади Брежнєва супроводжувався здійсненням курсу на згортання цілої низки ліберальних заходів. На початку 70-х рр. у політичному курсі партії почали утверджуватися консервативні тенденції. Їх головним різновидом став неосталінізм, який характеризувався зневагою до правових норм, посиленням ідеологічного контролю за ЗМІ, установами освіти і культури, переслідуванням громадян за ідеологічними мотивами, силовими методами у здійсненні керівництва, поширенням подвійної моралі, фальсифікаціями історії країни та ідеалізацією окремих осіб. В цей період фактично відбувалася реабілітація сталінізму – не згадувалися репресії, виправдовувалися методи насильницької колективізації, викривлялися причини невдач у роки “Великої Вітчизняної війни”. Йшло також поступове відновлення образу безгрішного і мудрого “вождя народів”. Вершиною доби застою (1964 – 1985 рр.) стало прийняття у 1977 року нової Конституції СРСР. В її статтях були відображені “корінні переваги розвиненого соціалізму над капіталізмом”. Концепція “розвиненого соціалізму” стала ідеологічною основою періоду застою, хоча Л. Брежнєв заявляв, що в СРСР утворилася нова історична спільність людей – “радянський народ”. На практиці ця нова теоретична теза означала придушення розвитку національних культур, ігнорування етнічних особливостей різних народів величезної країни та новий етап русифікації.

В умовах офіційної пропаганди “ ідеалів комунізму ”сформувався і той прошарок суспільства, що не поділяв ідеологічного монополізму. В середовищі наукової й творчої інтелігенції, віруючих почали виникати групи людей, не згідних з режимом і відкрито критикуючих порушення основних норм демократії й громадянських свобод. Цей неформальний громадянський рух отримав назву - дисидентство.

У 60-80-ті рр. керівництво СРСР намагалося покращити міжнародне становище країни, подолати ворожнечу між Радянським Союзом і США, іншими країнами Заходу. Адже у епоху ядерної зброї іншої альтернативи просто не існувало. Початок 1970-х рр. був пов’язаний із процесом “розрядки міжнародної напруженості”. У контексті поглиблення політики розрядки досить успішно вирішувалися проблеми європейської безпеки. Найвищою точкою політики розрядки стала нарада з безпеки й співробітництва в Європі, в якій брали участь керівники 33 європейських країн, включно з СРСР, а також США й Канади. 1 серпня 1975 року Л.Брежнєв від імені СРСР підписав Заключний Акт цієї наради, де декларувалися зобов’язання держав поважати незалежність та суверенітет одна одної; відмовитися від застосування сили при вирішенні спірних питань, дотримуватися прав людини. Проте радянський уряд далеко не завжди дотримувався цих принципів у своїй внутрішній і зовнішній політиці, що зменшувало рівень довіри до СРСР.

У відносинах з країнами Східної Європи уряд СРСР, керуючись доктриною “обмеженого суверенітету” Л.Брежнєва, спрямованої на “захист завоювань соціалізму”, продовжував політику жорсткого диктату і втручання у їх внутрішні справи. Це стосувалося передовсім Чехословаччини, Польщі, Угорщини, в значній мірі – Болгарії, НДР, Румунії.

Керівництво СРСР продовжувало також куре на зростання свого впливу в країнах “третього світу”. Там політично й фінансово, іноді військово, підтримувалися режими, що оголосили про свою “соціалістичну орієнтацію” (Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Йємен, Нікарагуа тощо). Ця політика різко загострила всю міжнародну ситуацію, але остаточно зруйнувало політику розрядки - радянське вторгнення у Афганістан (1979 р.). Мотивуючи дану акцію підтримкою “народної революції в ДРА” й необхідністю захисту своїх південних кордонів, вища радянська еліта прийняла рішення щодо військової інтервенції. Введення радянських військ у Афганістан викликало рішучий протест з боку багатьох держав світу, світової демократичної громадськості, визначних діячів політики, культури, спорту. Фактом політичної практики стало те, що дуже вузьке коло радянських лідерів (Л.Брежнєв, А.Громико, Ю.Андропов, Д.Устінов, М.Суслов) ухвалило рішення, що поставило світ на межу глобального конфлікту. Втім, така технологія ухвалення рішень випливала з самої природи тоталітарного режиму, що активно розкладався.