Питання до рейтингової контрольної роботи з курсу «Історія сучасного світу» для студентів і курсу феф

1. Сучасний поділ та основні класифікації країн світу.

6. Типологізація країн. Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виокремлює три групи країн: індустріально розвинуті; країни з перехідною економікою; країни, що розвиваються (їх поділяють на дві підгрупи: нові індустріальні країни і найменш розвинені країни).

До індустріально розвинутих країн належать усі країни Західної Європи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвивається), США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль. Іноді до цієї групи додають ще Південноафриканську Республіку. Тут також виділяють підгрупу найрозвиненіших країн світу – це “велика вісімка”: США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада, Росія.

Частка індустріально розвинених країн у сукупному ВНП країн світу становить 54 відсотки, в тому числі частка “сімки” - 46 відсотків. Останнім часом цю групу країн називають “Золотим мільярдом” (мільярдом тому, що населення цих країн нараховує приблизно мільярд жителів, а золотим - через високий рівень економічного розвитку).

Країни з перехідною економікою - в минулому соціалістичні держави, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них - країни СНД, Естонія, Литва, Латвія, Країни Центральної Європи. Доречно включити до цієї групи Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, що розвивається.

Країни, що розвиваються: – колишні колонії, які стали індустріальними державами: Бразилія, Мексика, Аргентина, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Індонезія, Тайвань. Інколи, сюди додають також Індію. Інша підгрупа – це найменш розвинені країни, які не спроможні самостійно здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність. Їхня частка у сукупному ВНП світу неухильно падає. Згідно з класифікацією ООН, до цієї підгрупи належать 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці. Зокрема, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Ангола, Сомалі, Судан, Чад та інші. В Азії – Афганістан, Бангладеш, Непал, М`янма (колишня Бірма), Йємен, Лаос. В Латинський Америці – Гаїті. Існує ще і неофіційна назва країн, що розвиваються - “третій світ”.

2. Особливості соціально-економічного розвитку Японії у повоєнні часи.

11. Японія. Японське "економічне диво". З середини 50-х років починається п'ятнадцятирічне феноменальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилась сама Японія і її значення в світі. У 1961-1970 темпи зростання складали 11% в рік. У 1968 р. вона посіла друге місце в Західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла на перше місце по виробництву сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки, фотоапаратури. У 1981 р. зайняла перше місце по виробництву легкових автомобілів. Такі темпи економічного зростання були досягнуті завдяки американській допомозі, аграрній реформі, яка створила значний ринок промислових товарів для фермерів і забезпечила місто дешевою робочою силою, відсутності воєнних витрат. Японія більше від інших країн інвестувала у промисловість. Частково це було пов'язано з традиційною бережливістю японців, через банки їхні заощадження перетворювались у виробничі інвестиції. Стимулом до інвестицій було майже безперервне оновлення основного капіталу. Широко використовувались технічні досягнення у виробництві товарів масового вжитку. Японська економіка орієнтувалась на експорт. Продуктивність праці і якість японських товарів визначали дешева робоча сила, висока кваліфікація і дисципліна робітників. В Японії домінувала традиційна система найму, згідно з якою робітник поступає на роботу і працює до виходу на пенсію. Заробітна плата прив'язана до стажу роботи. Заохочується лояльність своїй фірмі, яка навіть у скрутні часи не звільнить робітника. На тлі економічного зростання відбулась політична стабілізація життя країни. З 1955 р. при владі незмінно перебуває ЛДП, яка у внутрішній політиці дотримується курсу на розвиток ліберальної демократії та соціально спрямованої економіки, у зовнішній - на співробітництво з США. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії, яка виступає за нейтралітет країни. У 60-ті роки міжнародна позиція Японії стала вразливою в силу однобічної орієнтації на США. У 70-х р. новий прем'єр-міністр Танака здійснив заходи, спрямовані на розширення економічних зв'язків Японії. Економічна криза 70-х років та її наслідки сильно вдарили по Японії. Центр ваги було вирішено перенести із енерго- і матеріалоємних галузей (чорна і кольорова металургія, суднобудування, виробництво пластмас і штучних волокон) в наукоємні галузі (електроніка, радіотехніка, виробництво засобів зв'язку, ЕОМ, роботів і т.д.), які потребують мало сировини і енергії, але потребують кваліфікованих інженерів та робітників. Реалізація цієї програми зумовила зростання державних витрат та інфляцію. У 80-ті роки Японія стала одним із найбільших світових інвесторів. Наприкінці 90-х років Японія опинилась перед лицем фінансової кризи, яка завдала серйозного удару не лише по самій Японії, а й країнах Далекого Сходу і Південно-Східної Азії. У 80-ті роки змінились акценти в зовнішній політиці Японії. У відносинах з СРСР вона зайняла більш жорстку позицію. Питання розширення економічних зв'язків тісно пов'язувалось із вирішенням територіального питання. Японія намагається стати постійним членом Ради Безпеки ООН. У 90-ті роки Японія проводить обережну зовнішню політику, віддаючи перевагу традиційним зв'язкам.

3. Італія у повоєнні десятиліття, італійське «економічне диво».

22.Італія. Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. У 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії. Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати; заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. 2 червня 1946 р. разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. В умовах гострої політичної боротьби Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори партії сформували уряд нової держави. Розгортання "холодної війни" загострило становище в країні. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право.Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента. Був сформований уряд на чолі з де Гаспері. Він до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза європейським співтовариством. У 1949 р. вона стала членом НАТО. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС. У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати грошову одиницю, виріс життєвий рівень італійців, сформувалась держава процвітання. У період 1963-1976 pp. уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив втручання держави у економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, було націоналізовано електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювались права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендаторів землі і обмеження спекуляцій в житловому будівництві. Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники. Майже всі вимоги страйкуючих були задоволені. Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми Італії. Зростала популярність комуністів. Наростала криза в суспільстві і розколу. У 80-ті роки при владі стояли вже п'ятипартійні уряди. Але чим більше партій в уряді, тим менш він тривкий. Постійна зміна урядів стала традицією Італії. Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі. Корупція в країні пов'язана також і з особливостями політичного механізму Італії. Вибори в країні проводяться по пропорційній системі. В Італії мафія, злившись з корумпованими елементами, стала винятково могутньою, небезпечною силою. У 80-90-ті роки державні інститути Італії переживали глибоку кризу. Вона посилювалась значним державним дефіцитом і неефективністю держав ного сектору економіки. Кризу влади намагався подола п'ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі (1983-1987 pp. Він здійснив реформи в дусі консервативної революції, зна зусилля спрямував на боротьбу з мафією Але подолати кризу так і не вдалось..Італія стала перед необхідністю проведення глибоких рефор. У 1993 р. на референдумі італійці висловились за ліквідацію пр-порційної системи виборів. Це поклало початок реформуваш італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення Другої республіки в Італії. У 1996 р. відбулись вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил країні. У 2005р уряд, сформований Берлусконі, став 59 по счету.

4. ^Холодна війна», її причини, учасники, етапи та історичні наслідки.

5. Повоєнна ФРН, її економічне і політичне життя. Німецьке «економічне диво», його основні показники та суспільні наслідки.

19.Німеччина. Сучасна Німеччина, як єдина держава, була утворена на основі об'єднання ФРН і НДР, що відбулося у 1990 році. Це здійснилося, завдяки демократичним змінам, що відбулися в Радянському Союзі. У грудні 1989 р. було піднято питання про об'єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання. Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вже 3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. Західноберлінський з’їзд СДПГ прийняв документ-заяву «Німці в Європі». В ньому було сказано: «Ми вдячні мужнім та далекоглядним політикам, таким як Віллі Бранд та Михайло Горбачов, та нашим друзям на Заході, які разом з нами працювали в інтересах розрядки».Об'єднання Німеччини породило низку проблем:-інтеграції східних земель в ФРН;-структурної перебудови економіки НДР;-соціальну напруженість;-ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);-вироблення нової зовнішньої політики ФРН. Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Об'єднана країна змогла продовжити своє членство в НАТО. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною з могутнім економічним потенціалом. Після об'єднання Німеччина проводила активну зовнішню політику. Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з Росією, Україною та країнами Балтії. Припинення “холодної війни” й об’єднання ФРН і НДР змінюють політичну природу Німеччини. Об’єднання Німеччини дедалі виразніше сприймається як своєрідний каталізатор для подальшої інтеграції Європи та зміцнення самостійницьких тенденцій у зовнішній політиці ФРН. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямо залежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії. Німеччині вдалося посилити свою вагу в інституціях ЄС: вона отримала в Раді ЄС 29. Реалізовувався більш прагматичний і активний сценарій адаптації європейської політики об’єднаної Німеччини до нового положення країни в Європі. Це дає підстави говорити про суттєву модернізацію європейського курсу ФРН після 1998 року, що має наступні виміри й особливості: головна її мета – завершення європейської інтеграції; в рамках внутрісоюзівської дипломатії Німеччина поводиться і діє як “велика держава”; національні інтереси визначають німецьку європейську політику; визначена ієрархія пріоритетів в ЄС; відносини з Францією базуються на балансі політичних інтересів. . Модернізація німецької політики в Європі обумовила зміни в європейській політиці, що призвело до переоцінки ідеологічних і політичних табу і обумовило модернізацію європейської політики.

6. Основні тенденції соціально-економічного розвитку країн Східної Азії (Китаю, Японії, Південної Кореї та ін.).

14.Південно-Східна Азія.Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У другій половині ХХ ст. колоніалізм вже майже повністю вичерпав себе. 1-економічно, адже європейським державам стало набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств(дешева робоча сила, джерела сировини та енергоносіїв), не витрачаючи великі кошти на охорону навколишнього середовища. У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу сформувалася місцева буржуазія.2 причина-зміни в політичному устрої Західної Європи, загальний рух до демократії, що виявилося несумісними і невигідним з існуванням колоній і залежних територій. В Азії виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому, слід назвати прагнення місцевої національної буржуазії здобути домінуюче становище, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових партій та організацій. Процес деколонізації тривав кілька десятиліть. Його можна періодизувати наступним чином: 1етап(1945-1955) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Протягом цього етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав.2-й етап(середина 50 – кінець 60-х) був більш організованим і планомірним у питаннях надання незалежності колоніям. У той період незалежність отримали 7 країн Азії. На 3-му етапі(розпочався в першій половині 70-х) було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. Перед незалежними країнами постало питання вибору шляхів розвитку. Індія,Пакистан,Філіппіни, Кенія,Марокко,Туніс зміцнили зв’язки із західними країнами. Низка інших країн зазнала тиску з боку СРСР та була змушена обрати соціалістичну орієнтацію. Риси: Централізоване регулювання економіки, відсутність приватної власності, диктатура, колективна діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність яких була звичайною для афро-азіатських суспільств. Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнятними для країн, що визволилися від колоніалізму. У перші роки незал більшість країн Сходу переживали економічні труднощі.Їх господарство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігало монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини, нац.економіки були слабі, відбувався демографічний бум, Але більшість країн А перетворились на аграрно-індустріальні або індустріальні. Феноменом 3-х останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій екон. нових індустріальних країн Сходу, відіграють значну роль у сучасності. У 70-90р заявили про себе країни П-с А-Південна Корея, Тайвань,Гонконг, Сінгапур,Таїланд,Малайзія. Досягли успіхів в екон. розвитку. Проводили ринкові реформи, відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт, протекціонізм США та Японії. Темпи екон зростання Півд Кореї, Тайваню,Гонгонгу, Сінгапуру(«азіатські тигри») у 70-80 були чи не навищими у світі. На сучасному етапі вони можуть слугувати моделлю для багатьох країн, що розвиваються, адже їх товари конкурентоспроможні і високотехнологічні, розвивається туризм,торгівля, фінансова сфера діяльності,верхівка влади може здійснювати екон,політ та інші реформи,

7. Особливості соціально-економічного розвитку країн Південної Азії (Індії, Пакистану, Афганистану та ін.).

14.Південно-Східна Азія.Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У другій половині ХХ ст. колоніалізм вже майже повністю вичерпав себе. 1-економічно, адже європейським державам стало набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств(дешева робоча сила, джерела сировини та енергоносіїв), не витрачаючи великі кошти на охорону навколишнього середовища. У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу сформувалася місцева буржуазія.2 причина-зміни в політичному устрої Західної Європи, загальний рух до демократії, що виявилося несумісними і невигідним з існуванням колоній і залежних територій. В Азії виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому, слід назвати прагнення місцевої національної буржуазії здобути домінуюче становище, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових партій та організацій. Процес деколонізації тривав кілька десятиліть. Його можна періодизувати наступним чином: 1етап(1945-1955) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Протягом цього етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав.2-й етап(середина 50 – кінець 60-х) був більш організованим і планомірним у питаннях надання незалежності колоніям. У той період незалежність отримали 7 країн Азії. На 3-му етапі(розпочався в першій половині 70-х) було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. Перед незалежними країнами постало питання вибору шляхів розвитку. Індія,Пакистан,Філіппіни, Кенія,Марокко,Туніс зміцнили зв’язки із західними країнами. Низка інших країн зазнала тиску з боку СРСР та була змушена обрати соціалістичну орієнтацію. Риси: Централізоване регулювання економіки, відсутність приватної власності, диктатура, колективна діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність яких була звичайною для афро-азіатських суспільств. Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнятними для країн, що визволилися від колоніалізму. У перші роки незал більшість країн Сходу переживали економічні труднощі.Їх господарство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігало монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини, нац.економіки були слабі, відбувався демографічний бум, Але більшість країн А перетворились на аграрно-індустріальні або індустріальні. Феноменом 3-х останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій екон. нових індустріальних країн Сходу, відіграють значну роль у сучасності. У 70-90р заявили про себе країни П-с А-Південна Корея, Тайвань,Гонконг, Сінгапур,Таїланд,Малайзія. Досягли успіхів в екон. розвитку. Проводили ринкові реформи, відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт, протекціонізм США та Японії. Темпи екон зростання Півд Кореї, Тайваню,Гонгонгу, Сінгапуру(«азіатські тигри») у 70-80 були чи не навищими у світі. На сучасному етапі вони можуть слугувати моделлю для багатьох країн, що розвиваються, адже їх товари конкурентоспроможні і високотехнологічні, розвивається туризм,торгівля, фінансова сфера діяльності,верхівка влади може здійснювати екон,політ та інші реформи,

8. Виникнення та розвиток нових незалежних держав. Україна і держави СНД.

Активацыя нац. Рухыв у СРСР у к. 1980-х років. Розпад СРСР. Створення СНД.

Революції кінця 1980-х – початку 1990-х рр. виявилися наслідком глибокої системної кризи у політичній, соціально-економічній, духовній сферах, яку переживали протягом свого існування країни Східної Європи. Комуністичні режими сприяли політичному і економічному банкрутству східноєвропейських країн. Події, які відбувалися в цей час, були за своїм характером революційними, народними, демократичними, антитоталітарними. Вони призвели до змін кардинального характеру суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в країнах Східної Європи, до глибоких змін на міжнародній арені, до змін геополітичних обставин у світі. 1989 року у Польщі до влади прийшов перший в усій післявоєнній Східній Європі некомуністичний кабінет. Польський парламент скасовує керівну роль комуністичної партії і відновлює колишню назву країни Республіка Польща.У Німеччині наслідком масового антитоталітарного руху стало об’єднання ФРН та НДР, починаючи з падіння у листопаді 1989 року Берлінської стіни. 1990 р. коаліційний уряд НДР висловився на підтримку возз’єднання з ФРН і членства країни в НАТО.1989 р. нова конституція, прийнята парламентом Угорщини, офіційно проголосила Угорську Республіку як «вільну, демократичну, незалежну, правову державу», було відкрито шлях до багатопартійних виборів.Події у Болгарії, за умов відсутності масової опозиції існуючому режиму, загострилися на пленумі ЦК БКП. 1989 року почалися революційні перетворення. 2004 р. країна стала членом НАТО, у 2007 р. – членом ЄС.“Оксамитова революція” у Чехословаччині почалася з розгону владою студентської демонстрації у листопаді 1989 року. У відповідь на дії поліції у Празі почалися масові виступи громадян. Виникли опозиційні організації.У грудні 1992 року ЧСФР припинила існування, замість неї 1993 року виникли Чеська Республіка і Словацька Республіка.У 1989 р. влада в Румунії перейшла до рук Фронту національного спасіння, було створено тимчасовий парламент – Рада національної єдності. У грудні 1989 р. війська та поліція відкрили вогонь по багатотисячній антиурядовій демонстрації . Повстання охопило столицю Бухарест. 1990 року відбулися вибори, на яких перемогу здобув Фронт національного порятунку. Особливо трагічно події розвивалися в Югославії, де революційні хвилювання мас сталися внаслідок намагання союзних республік відокремитися від центру.

Під час громадянської війни від Другої Югославії відокремилися чотири республіки. 1991 р. парламенти Хорватії та Словенії проголосили незалежність своїх республік. Слідом за ними у тому ж році від федерації відокремились Македонія, а згодом Боснія та Герцеговина. Одночасно на території спочатку Боснії та Герцеговини, а потім автономного краю Косово з метою врегулювання міжетнічного конфлікту між сербами та албанцями були введені миротворчі сили ООН. Таким чином, зміни демократичного характеру в Східній Європі після закінчення Другої світової війни зазнали поразки, через узурпацію влади комуністами в цьому регіоні, які отримували значну підтримку з боку СРСР. Ускладнення економічної і політичної ситуації в Радянському Союзі в середині 80-х років ХХ ст. змусило його значно скоротити воєнні витрати. Це призвело до виведення військ СРСР зі Східної Європи, та стало причиною повалення комуністичних режимів і зникнення з політичної мапи Європи соціалістичн6ого табору. У всіх країнах внаслідок виборів до влади прийшли коаліційні уряди, які запровадили демократичні реформи.

9. Португалія у новітні часи, її політичний та економічний розвиток.

23.Іспанія та Португалія. Іспанія.До 1939 року націоналісти на чолі із Франко виграли війну. Більше 350 000 іспанців загинули в боротьбі, але на цьому кровопролиття не закінчилося. Під час 35- літнього диктаторства Франко Іспанія була виснажена блокадами, виключена з НАТО й ООН і страждала від економічного спаду. І тільки на початку 1950 року країна почала відновлюватися, коли підйом туризму й союз зі США забезпечили їй настільки потрібну підтримку. До 1970 року в Іспанії спостерігалося саме динамічне зростання економіки в Європі.Франко вмер в 1975 році, попередньо призначивши своїм приймачем Хуана Карлоса, онука Альфонсо XIII. З Хуаном Карлосом на троні Іспанія перейшла від диктаторства до демократії. Перші вибори були проведені в 1977 році, нова конституція написана в 1978 році, а невдалий військовий переворот 1981 року виявився спробою повернути час назад. В 1982 році Іспанія остаточно порвала з минулим, вибравши більшістю голосів соціалістичний уряд. Єдиним серйозним недоліком на внутрішньому фронті в той час була терористичний кампанія, проведена сепаратистської військовою групою ЕТА, спрямованої на надання незалежності батьківщині басків. В 1986 році Іспанія увійшла до складу ЄС, а в 1992 році вона позначила своє повернення на світову арену: у Барселоні пройшли Олімпійські ігри, у Севільї - "Экспо92", а Мадрид був проголошений європейською культурною столицею. В 1996 році іспанці проголосували за консервативну партію під керівництвом Хосе Марія Азнара. У березні 2000 року він був знову вибраний абсолютною більшістю голосів; його успіх приписали стійкому стану іспанської економіки, рівень якої зростав на 45% у рік у правління Азнара. Португалія.У 1933 році міністр економіки Антоніу Салазар здійснює державний переворот і встановлює в країні профашистську диктатуру Нової держави. Встановлений жорсткий порядок рятує економіку країни, але призводить до повної ізоляції Португалії від Європи і всього світу. Салазар відійшов від справ у 1968 році і помер у 1970 році.25 квітня 1974 року в країні відбулася Революція гвоздик, в результаті якої було повалено півстолітню диктатуру і відкрився шлях до демократії, а 25 квітня став національним святом — днем свободи. У 20 столітті Португалія поступово втрачала свої останні колонії. У 1961 р. вона отримала важку поразку від Індії і втратила Гоа. Заморські колонії Португалії (Мозамбік, Ангола, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде та Сан-Томе і Прінсіпі) стали незалежними в 1975 році. У 1999 році повернуто незалежність останній з колоній (Макао), яка була передана Китаю. Після вступу в ЄС, в основному завдяки субсидіям, економіка Португалії розвивається досить швидко. Будуються сучасні дороги та автомагістралі, здійснюється планомірне оновлення житлового фонду. У 1976 році була прийнята нова конституція, що забезпечувала поворот до громадянського правління. Нова конституція була прийнята в 1982 році, у ній обмежуються права президента. У 1986 Маріу Соареш був обраний першим за 60 років цивільним президентом. У тому ж році Португалію прийнято в Європейський Союз, що сприяло її стабільному економічному зростанню. У 2002 країна перейшла на євро, а у 2004 році прийняла Чемпіонат Європи з футболу.

10. Охарактеризуйте внутрішньополітичний розвиток Іспанії у другій половині XX ст. Іспанський досвід демократичних реформ та політики національної згоди.

23.Іспанія та Португалія. Іспанія.До 1939 року націоналісти на чолі із Франко виграли війну. Більше 350 000 іспанців загинули в боротьбі, але на цьому кровопролиття не закінчилося. Під час 35- літнього диктаторства Франко Іспанія була виснажена блокадами, виключена з НАТО й ООН і страждала від економічного спаду. І тільки на початку 1950 року країна почала відновлюватися, коли підйом туризму й союз зі США забезпечили їй настільки потрібну підтримку. До 1970 року в Іспанії спостерігалося саме динамічне зростання економіки в Європі.Франко вмер в 1975 році, попередньо призначивши своїм приймачем Хуана Карлоса, онука Альфонсо XIII. З Хуаном Карлосом на троні Іспанія перейшла від диктаторства до демократії. Перші вибори були проведені в 1977 році, нова конституція написана в 1978 році, а невдалий військовий переворот 1981 року виявився спробою повернути час назад. В 1982 році Іспанія остаточно порвала з минулим, вибравши більшістю голосів соціалістичний уряд. Єдиним серйозним недоліком на внутрішньому фронті в той час була терористичний кампанія, проведена сепаратистської військовою групою ЕТА, спрямованої на надання незалежності батьківщині басків. В 1986 році Іспанія увійшла до складу ЄС, а в 1992 році вона позначила своє повернення на світову арену: у Барселоні пройшли Олімпійські ігри, у Севільї - "Экспо92", а Мадрид був проголошений європейською культурною столицею. В 1996 році іспанці проголосували за консервативну партію під керівництвом Хосе Марія Азнара. У березні 2000 року він був знову вибраний абсолютною більшістю голосів; його успіх приписали стійкому стану іспанської економіки, рівень якої зростав на 45% у рік у правління Азнара. Португалія.У 1933 році міністр економіки Антоніу Салазар здійснює державний переворот і встановлює в країні профашистську диктатуру Нової держави. Встановлений жорсткий порядок рятує економіку країни, але призводить до повної ізоляції Португалії від Європи і всього світу. Салазар відійшов від справ у 1968 році і помер у 1970 році.25 квітня 1974 року в країні відбулася Революція гвоздик, в результаті якої було повалено півстолітню диктатуру і відкрився шлях до демократії, а 25 квітня став національним святом — днем свободи. У 20 столітті Португалія поступово втрачала свої останні колонії. У 1961 р. вона отримала важку поразку від Індії і втратила Гоа. Заморські колонії Португалії (Мозамбік, Ангола, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде та Сан-Томе і Прінсіпі) стали незалежними в 1975 році. У 1999 році повернуто незалежність останній з колоній (Макао), яка була передана Китаю. Після вступу в ЄС, в основному завдяки субсидіям, економіка Португалії розвивається досить швидко. Будуються сучасні дороги та автомагістралі, здійснюється планомірне оновлення житлового фонду. У 1976 році була прийнята нова конституція, що забезпечувала поворот до громадянського правління. Нова конституція була прийнята в 1982 році, у ній обмежуються права президента. У 1986 Маріу Соареш був обраний першим за 60 років цивільним президентом. У тому ж році Португалію прийнято в Європейський Союз, що сприяло її стабільному економічному зростанню. У 2002 країна перейшла на євро, а у 2004 році прийняла Чемпіонат Європи з футболу.

11. Розвиток країн Латинської Америки у новітні часи. Постать Фіделя Кастро.

16.Латинська Америка. У роки Другої світової війни більшість держав Лат Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Зростає попит на сільськогосподарські товари і промислову сировину. Економіка латиноамер країн у період війни пожвавилася. Розвивалися галузі промисловості, шкіряне виробництво, споруджувалися електростанції, зростало цементне виробництво. По завершенні війни економічна ситуація ускладнилася. Гостра потребу в промисловому устаткуванні та машинах=витрати величезних сум на імпорт. Виникла ідея створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку-здійснювалося одержавлення значної частини економіки через викуп, пряму націоналізацію приватних підприємств, зростало будівництво підприємств державного сектора. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чілі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Особливістю розвитку даного регіону є потужний вплив США, які в період 40-60-х років були занепокоєні проблемою запобігання проникнення СРСР до країн Лат Америки. Військово – політичне співробітництво з латиноамериканськими державами. У 50-60-ті розпочався новий етап соц-екон розвитку країн Лат Америки. Ресурси для проведення індустріалізації було вичерпано, державний бюджет ледь підтримував надмірний державний сектор економіки. Економічні труднощі, соціальна нестабільність призвели до військових переворотів, які відбулися у 60-ті роки в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії. Паралельно з реформуванням економіки в 70-80-ті роки у Лат Америці розгорталася боротьба за політичні реформи, за демократичний розвиток. Але цей процес був досить складним, драматичним. Економічне становище країн Латинської Америки відразу після війни було досить сприятливим — відда­леність від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сг товари, підвищен­ня цін на них=сприятлива ситуацію для роз­витку в них економіки. Розвиток металургії, машинобудування, нафтохімія, елект­ропромисловість, ство­рення і зміцнення в них державного сектору в промис­ловості. Були націоналізовані або викуплені підприєм­ства. Одержавлення галузей народного господарства відбувалося в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. Протягом 80-90-х років авторитарні режими було повалено в 13 країнах регіону, перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості випадків мирним способом. Військові диктатури латиноамер країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, зупинити інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін при­звели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: в Перу, Болівії, Бразилії, Гондурасі, Уругваї, в Сальвадорі і Парагваї, в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад. Демократія та ринкова економіка стають визначальними. Визначився поворот до роздержав­лення та приватизації засобів виробництва, до відкри­тості економіки. Латиноамериканці стали активно вклю­чатися у світове господарство, залучення іноземних інвестиції. У 90-ті роки у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу держав­них підприємств. Помітне економічне зростання. Нові уряди нама­гаються зробити економіку більш соціально орієнтова­ною. На сучасному етапі Лат Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак в країнах даного регіону все ще очі­кують свого вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг, скорочення державних витрат, подолання бідності.

12. Основні причини розпаду колоніальної системи у повоєнну добу, етапи та регіони деколонізації.

10. Колоніальна система. Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У другій половині ХХ ст. колоніалізм вже майже повністю вичерпав себе. По-перше, економічно, адже європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозумілим, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут була зосереджена велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносіїв. Другою причиною стали зміни в політичному устрої Західної Європи, загальний рух до демократії, що виявилося несумісними з існуванням колоній і залежних територій. Отже, європейським метрополіям стало невигідно утримувати колонії. Водночас в Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального панування й надання політичної незалежності народам, тривав кілька десятиліть. Його можна періодизувати наступним чином:

1-й етап (1945-1955 рр.) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Їхні колишні метрополії – Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в тривалій кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, який в жовтні 1945 р. проголосив незалежність, був знову окупований Францією і виборав свободу лише 1954 року разом із Камбоджею. Англія підтримала національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1948 року – у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Загалом, протягом першого етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд. чол.

2-й етап (середина 50 – кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, прагнучи не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність отримали 7 країн Азії, 37 – Північної та Екваторіальної Африки. Цей період було визнано „роком Африки”, коли одразу 17 країн стали незалежними. Лише у ситуації з Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити здобуттю ним незалежності.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 році впала остання з них – Португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. одинадцять країн Тропічної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських молодих держав зберегли тісні зв’язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй.

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало питання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну модель, інші – комуністичну.

13. Франція, її політика та економіка у новітній історії європейського континенту. Постать Президента Шарля де Голля, його політичний курс.

21.Франція. Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди фр економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове і сільськогосп виробництво у країні скоротилось,нараховувалось близько 600 тис. безробітних, зміни в політичному житті країни. На виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори комуністи набрали найбільшу кількість голосів і увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Де Голль виступив за створення президентської республіки. Політичні протиріччя змусили де Голля піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту,проведено часткову націоналізацію промисловості. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки -найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право.Країна проголошувалась парламентською республікою. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна». З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації.США в обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено в травні 1947 р. Це зумовило розпад блоку політичних партій, викликало наростання напруги в суспільстві.З іншого боку, виник рух прихильників де Голля, який виступив за конституційні реформи і проти режиму Четвертої республіки. Основними ідеями голлізму були: ідея нації, сильної влади і соціальних реформ, створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. Була відмінена карткова система. У 1948 р. досягнуто довоєнного рівня виробництва в промисловості, у сільському госп. У 50-ті роки у Франції, почалось економічне піднесення.Виникли нові галузі виробництва. 1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на 7 років. Президент одержав право призначати прем'єр-міністра, посадових осіб, розпускати національні збори, бути головнокомандуючим збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювались у заморські департаменти. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав перешкодою для вирішення цього питання. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. У колишніх володіннях створювалось так зване Французьке співтовариство. Всі зазначені заходи сприяли соціальній і політичній стабілізації Франції. У країні був встановлений режим особистої влади де Голля. Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Франція до середини 60-х років розрахувалась зі всіма своїми боргами і стала знову державою-кредитором. Було завершено модернізацію виробництва,але у країні накопичилась низка проблем. Французькі підприємці, профспілки, робітничий рух були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада - все потребувало змін. Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці 60-х років. У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд силою вирішив придушити студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. 25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам,однак страйки продовжувались. 29 травня 1968 р. де Голль розпустив парламент,він домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів. У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. Зовнішня політика Франції до приходу де Голля була повністю підпорядкована США, Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. Франція вийшла із НАТО. Незалежність було надано всім французьким колоніям. Водночас де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості. У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Послабив державну регламентацію соц-екон життя, розширив соц законодавство, покращені відносини з США. У 1974 р. президентом був обраний Валері Жискар д'Естен. Було завершено перегрупування політичних сил. Наприкінці 70-х років різко змінилась економічна кон'юнктура, що потягло за собою загострення соц проблем. 1981 р. президентом Франції став соціаліст Міттеран. Урядспробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання-третя хвиля націоналізації.Це посилило інфляцію, викликало невдоволення населення. У 1984 р. здійснювались перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про приватизацію державного сектору, розпочачто боротьбу з інфляцією,а отже введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних программ-невдоволення населення. Міттеран на виборах 1988 р.знову отримав перемогу. Стабільний розвиток країни. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак, оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном.. Безробіття досягло вищих показників, екон зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. У січні 1998 р. відбувся новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити. У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжував традиційний курс, започаткований де Голлем.2007 год-президентом стал Саркози. Проведена найбільш масштабна реформа Конституції 1958 г.Вона проходила под лозунгом «модернизації інститутів V Республіки». Пріоритетом зовн политики Саркози є Европа, він приділяє увагу всім сторонам суспільного життя.

14. Великобританія у новітній історії Європи, її політичний та економічний розвиток. Постать Прем'єр-Міністра Маргарет Тетчер.

21.Франція. Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди фр економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове і сільськогосп виробництво у країні скоротилось,нараховувалось близько 600 тис. безробітних, зміни в політичному житті країни. На виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори комуністи набрали найбільшу кількість голосів і увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Де Голль виступив за створення президентської республіки. Політичні протиріччя змусили де Голля піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту,проведено часткову націоналізацію промисловості. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки -найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право.Країна проголошувалась парламентською республікою. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна». З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації.США в обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено в травні 1947 р. Це зумовило розпад блоку політичних партій, викликало наростання напруги в суспільстві.З іншого боку, виник рух прихильників де Голля, який виступив за конституційні реформи і проти режиму Четвертої республіки. Основними ідеями голлізму були: ідея нації, сильної влади і соціальних реформ, створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. Була відмінена карткова система. У 1948 р. досягнуто довоєнного рівня виробництва в промисловості, у сільському госп. У 50-ті роки у Франції, почалось економічне піднесення.Виникли нові галузі виробництва. 1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на 7 років. Президент одержав право призначати прем'єр-міністра, посадових осіб, розпускати національні збори, бути головнокомандуючим збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювались у заморські департаменти. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав перешкодою для вирішення цього питання. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. У колишніх володіннях створювалось так зване Французьке співтовариство. Всі зазначені заходи сприяли соціальній і політичній стабілізації Франції. У країні був встановлений режим особистої влади де Голля. Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Франція до середини 60-х років розрахувалась зі всіма своїми боргами і стала знову державою-кредитором. Було завершено модернізацію виробництва,але у країні накопичилась низка проблем. Французькі підприємці, профспілки, робітничий рух були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада - все потребувало змін. Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці 60-х років. У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд силою вирішив придушити студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. 25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам,однак страйки продовжувались. 29 травня 1968 р. де Голль розпустив парламент,він домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів. У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. Зовнішня політика Франції до приходу де Голля була повністю підпорядкована США, Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. Франція вийшла із НАТО. Незалежність було надано всім французьким колоніям. Водночас де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості. У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Послабив державну регламентацію соц-екон життя, розширив соц законодавство, покращені відносини з США. У 1974 р. президентом був обраний Валері Жискар д'Естен. Було завершено перегрупування політичних сил. Наприкінці 70-х років різко змінилась економічна кон'юнктура, що потягло за собою загострення соц проблем. 1981 р. президентом Франції став соціаліст Міттеран. Урядспробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання-третя хвиля націоналізації.Це посилило інфляцію, викликало невдоволення населення. У 1984 р. здійснювались перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про приватизацію державного сектору, розпочачто боротьбу з інфляцією,а отже введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних программ-невдоволення населення. Міттеран на виборах 1988 р.знову отримав перемогу. Стабільний розвиток країни. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак, оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном.. Безробіття досягло вищих показників, екон зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. У січні 1998 р. відбувся новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити. У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжував традиційний курс, започаткований де Голлем.2007 год-президентом стал Саркози. Проведена найбільш масштабна реформа Конституції 1958 г.Вона проходила под лозунгом «модернизації інститутів V Республіки». Пріоритетом зовн политики Саркози є Европа, він приділяє увагу всім сторонам суспільного життя.

15. СРСР у повоєнні часи: основні принципи зовньошньополітичної доктрини.

5. СРСР. Після смерті Й.Сталіна в 1953 році у Радянському Союзі розпочалася політична боротьба за владу, яка завершилася перемогою першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова . На ХХ з’їзді КПРС було затверджено план шостої п’ятирічки. Кульмінацією з’їзду стала закрита доповідь М.Хрущова «Про культ особи Сталіна і його наслідки. З приходом до влади М.Хрущова розпочалася лібералізація суспільного життя, яка відобразилася у звільненні і реабілітації незаконно репресованих у 30-х – 50-х рр. Крім того, нове керівництво проголошувало необхідність розвитку колективних засад в управлінні, надання більших прав союзним республікам і місцевим органам влади.

Розпочинаючи з 1962 року Хрущов розпочав проведення реформ серед адміністративного апарату.

Водночас відбувалися зміни і у економічній сфері. Командно-адміністративна система вступила у чергову фазу кризи. М.Хрущов ініціював цілу низку реформ, які змогли б поліпшити економіку. У промисловості були ліквідовані галузеві міністерства, створювалися нові територіальні органи – раднаргоспи. Запроваджувалася нова техніка. У 1958 році спочатку були реорганізовані, а потім ліквідовані МТС. Їх майно передавалося колгоспам. А з 1959 року відбулося укрупнення колгоспів та радгоспів. У селян було зменшено розмір присадибних ділянок, в результаті чого була обмежена індивідуальна трудова діяльність селян.

Серед реакційних дій Хрущова у економіці були перетворення в сільському господарстві, що спрямовувалися на освоєння цілинних земель. Передбачалося освоїти біля 26 млн. гектарів земель Казахстану, Сибіру, Поволжя. Пріоритетним стало вирощування у широких масштабах кукурудзи та гороху, що було необґрунтованим. Проводилися спроби щодо збільшення м’яса, молока і масла. Намагаючись виконати нереальні завдання по збільшенню м’яса у 3,5 раз, була знищена велика кількість рогатої худоби. Результатом даних дій стало закуплення м’яса і зерна за кордоном.

У зв’язку із невдалими реформами, погіршенням економічної ситуації з 1961 року, суспільного життя та відсутністю політичних свобод населення розпочало політичні виступи, антиурядові демонстрації, виступи робітників. Проти демонстрантів застосовувалася сила і було посилено контроль державних органів над усіма сферами суспільного життя. А у жовтні на ХХII з’їзді КПРС було прийнято нову програму партії, в якій ставилося за мету побудувати комунізм до 1980 року. Це свідчило про необ’єктивність М.Хрущова, який не враховував дійсний стан суспільства.

Час лідерства Л.Брежнєва з 1964 по 1982 рр. історики називають періодом «застою». Він характеризувався концентрацією влади в одних руках та посиленням ролі КПРС. М.Хрущов і його політика критикувалися за волюнтаризм та суб’єктивізм, а в свою чергу, була припинена критика Сталіна. Почалося відновлення образу «вождя народів». У 1977 році була прийнята нова Конституція СРСР, у якій були відображені «корінні переваги розвиненого соціалізму над капіталізмом», хоча постійно знижувався рівень розвитку економіки, добробут населення.

Щодо економічної ситуації, відбулися спроби проведення реформ, ініціатором яких у 1965 році був голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін. Перші кроки реформ принесли позитивні зміни: було пожвавлене сільськогосподарське виробництво, з’явилося більше техніки на селі, швидкими темпами будували житло і об’єкти соціально-культурного значення. Але, одночасно зберігалося централізоване планування, регламентація сільськогосподарського виробництва, не було економічних стимулів, відбувалося некомпетентне втручання партійних органів у справи колгоспів і радгоспів. Це призвело до того, що на початку 80-х рр. сільське господарство опинилося у новій кризі.

Зміни у промисловості також розпочалися з 1965 року. В результаті частково зросла продуктивність праці, були збільшені фонди суспільного споживання, з’явилися шляхи вирішення частини соціальних проблем. Але вже у 70-х рр. темпи економічного росту були уповільнені. Та, одночасно із уповільненням економічних і промислових темпів розвитку, Радянський Союз отримував великі прибутки від нафти, чим і покривав прогалини у інших сферах господарства.

За роки правління Л.Брежнєва відбулося подальше освоєння космосу, розробки у сфері ядерної енергетики. Щодо військового розвитку, то у середині 70-х років було поглиблення мілітаризації, утворення воєнно-промислового комплексу та ігнорування принципу достатності у виробництві озброєнь.

16. Зовнішньополітична стратегія США у новітню епоху, її економічні, військово-політичні та науково-технологічні фактори.

17.США. В історії сучасного світу США посідають ключове місце, й особливо це стосується другої половини ХХ століття. Новітня доба в історії людства дуже тісно пов’язана із зовнішньополітичною діяльністю урядів США, із тією стратегією й геополітичними впливами, що їх обирали і здійснювали американські адміністрації впродовж 1945 – 2009 років. Економічний, військовий, науково-технологічний, політичний потенціал цієї країни завжди дозволяв їй бути не просто високорозвиненою державою, а й визначальним регіональним та світовим суб’єктом міжнародних відносин. На початку ХХІ століття США продовжують залишатися країною з найбільшим у світі обсягом ВВП, з третьою у світі чисельністю населення, з потужним військово-промисловим комплексом, з високими соціальними стандартами і якісною системою освіти, з усталеними демократичними традиціями і зрілим громадянським суспільством. Крім того, США і надалі зберігають за собою статус наддержави, яка має свої інтереси і зацікавленості в усіх куточках земної кулі й готова всіма засобами захищати і відстоювати власні державні пріоритети та цінності. Проте для такого сучасного стану США були свої історичні передумови. США зробили великий внесок у розгром фашизму і мілітаризму в роки Другої світової війни. На її теренах не велися військові дії, США- єдина країна, чия економіка вийшла з війни значно більш зміцненою. Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Велика Британія, Франція). США використали ці обставини для можливості оволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів й капіталів, створити розгалужену зону обігу власної нац валюти – долара. На даний період спостерігається також зростання військової потужності США. На 1945 р. ця держава досягла найвищого за свою історію рівня військової потуги, зокрема військово-морські й військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і у найважливіших стратегічних пунктах. США монопольно володіли ядерною зброєю, що створювало передумови для військово-політичної гегемонії у післявоєнному світі. Відповідно, головними цілями зовнішньої політики США у перші повоєнні роки були: зміцнення національної безпеки, створення союзу західних демократичних країн, протидія поширенню комунізму, посилення позицій США в усьому світі. Для реалізації цих цілей Сполучені Штати здійснювали певні кроки і у внутрішній політиці: Закон про національну безпеку, який вперше в американській історії запроваджував посаду міністра оборони, були створені такі структури, як Національна рада безпеки і ЦРУ. Успішна політика президентів США допомогла країні стати провідною економічною країною у сучасності.