21. Типологізація країн та регіонів сучасного світу за ірлп та культурно- цивілізаційними ознаками згідно класифікації оон.

22. Особливості політичного та економічного розвмтку африканських країн у новітні часи. Постать Нельсона Мандели.

15.Тропічна Африка. На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці існувало лише дві повністю незалежні держави: Ефіопія та Ліберія. Містилися французькі, англійські, бельгійські та іспанські колонії, володіння Португалії та Південно-Африканського союзу. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх афр колоніальних володінь Франція- не становили для метрополії великої цінності, їм добровільно надали незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією, всі колишні колонії "чорної Африки" отримали статус "заморських територій»в багатьох франц володіннях усе ж почалися нац-визв виступи. Було створено автономні напівдержавних утворень, що ввійшли до складу Франц співдружності. Вони отримали широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, Франції відала питаннями оборони, зовнї політики, контролю над фінансовою сферою, видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх фран колоній лише Гвінея 28 вересня 1958 р. отримала повну незалежність. Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність більшій частині своїх колишніх афр володінь. Зважаючи на таку велику кількість нових незалежних країн, що з'явилися на карті світу(17), 1960 р. стали називати "роком Африки". Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази, брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті. Збереження добросусідських відносин із колишніми колоніями, вплив на їх незалежний розвиток -теорія "французької присутності". Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях Центральної Африки. Була чітка схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоврядування, а згодом незалежним національним урядам. 1953 р. Єгипет був проголошений республікою. Протягом 50-х років здо­були незалежність Лівія, Марокко, Туніс, Судан. В березні 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з Англійським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана-перша незалежна держава серед африканських колоній у "чорній Африці", стала символом деколонізації. Завдяки закордонним інвестиціям економіка країни розвивалася досить успішно, але вже в 60-х рр. у Гані почався економічний спад.У мирний спосіб місцевим представникам британці передали владу в Нігерії 1960 р., Таньганьїці — 1961 р., Уганді — 1962 р., Занзі­барі — 1964 р. У квітні 1964 р. Таньганьїка та Занзібар об'єдналися в єдину державу — Тан­занію. Останньою з колишніх африкан­ських колоній Лондона незалежність проголоси­ла в 1980 р. Зімбабве. Мирно пройшла шлях до здобуття незалежності Кенія. Жодного разу не траплялося державного перевороту – Південно-Африканська республіка Найбільший конфлікт-расовий конфлікт між чорною більшістю і білою меншиною. У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній Сахарі,де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до 1975 р. Останньою з європейських держав, що зберігала африканські колонії, була Португалія. Колоніалізм становив одну з основ ідеологічної доктрини Антоніо Салазара, який керував Португалією в 1932—1968 рр. Його наступник продовжив колоніальну політику попередніх років, проводячи активну колонізаційну політику переселювання.1974-75 р. Португалія визнала незалежність своїх колоній після нац-визв руху. Останньою колонією півдня Африки, яка отримала незалежність, була Намібія-21 березня 1990 після воєнних сутичок і конфліктів Відсталість, недосконалість соціальної структури, переважання в суспільстві родоплемінних зв'язків, поширеність клановості та традиційних патріархальних стосунків створювали значні проблеми для більшості молодих неза­лежних країн Африки. Етнічні конфлікти стали в повоєнний період найгостріші на континенті-півтора десятка збройних конфліктів з терорами на етнічному ґрунті. Це спричинило появу сотень тисяч біженців. Бойові дії, голод змусили багатьох африканців покинути свої рідні місця. Молоді держави континенту опинилися перед цілою низкою складних проблем: подолання економічної відсталості та створення національних народногосподарських комплексів. Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном призвели до руїни національну економіку незалежних країн континенту. Труднощі із забезпеченням населення їжею особливо актуальні на тлі швидкого демографічного зростання в Африці. Слабкий економічний розвиток не дає змоги більшості з африканських країн створити ефективну систему соціального захисту та охорони здоров'я населення. У 21 країні континенту середня тривалість життя є меншою за 50 років. Оцінки кількості хворих та заражених осіб коливаються від 2 до 10 млн. Наступний етап демократичних змін в Африці розпочався в 1990-х. У 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та припинення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів. Економічне зростання забезпечується експортом сировини, а рівень життя населення є надзвичайно низьким. Сучасна Африка продовжує залишатися одним із найбільш проблемних регіонів світу: внутрішньо­політичне напруження, розквіт корупції та економічний занепад, невирішеність складних соціальних та політичних проблем. Життя переважної більшості простих африканців зі здобуттям незалежності не стало легшим, а перспективи виходу їх країн із кризового стану примарні.

23. Створення ООН. Цілі організації Об'єднаних Націй, принципи її діяльності та структура на сучасному етапі.

2. Створення ООН та її діяльність на сучасний стан.Зміни у розподілі сил після Другої світової війни вимагали створення міжнародної організації з метою підтримання і зміцнення миру та безпеки. Головні проблеми щодо створення всесвітньої організації безпеки було узгоджено на конференції представників СРСР, США й Великої Британії в Думбартон-Оксі 1944 р. На конференції було підготовлено проект статуту організації. Радянську делегацію очолив В. Молотов, британську — Е. Іден. На відкриття конференції приїхали делегації з Європи, Азії, Африки. 26 червня 1945 р. учасники конференції Об'єднаних Націй підписали Статут ООН; серед тих, що підписали його, була також Українська РСР. Всього 50 держав підписали Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набрав чинності. Цей день вважається днем створення ООН (Організації Об'єднаних Націй). Основне призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі.

24. Формування військово-політичних блоків після Другої світової війни. Створення НАТО та Організації Варшавського договору.

1.Зміни після ІІ Світової війни. Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, переконливо продемонструвала незламну волю народів (серед них українського) до свободи й незалежності.

Головним підсумком Другої світової війни став воєнний розгром фашистської Німеччини та її союзників, які відкрито претендували на перерозподіл світу. Фашизм, як суспільна система, альтернативна і демократії, і комунізму, був знищений. Змінилася політична карта світу, утворилася нова світова структура, почався розпад колоніальної системи, закладено підвалини демократичного розвитку сучасного світу.

Друга світова війна та її наслідки призвели до суттєвих змін у розвитку країн світу та міжнародних відносин:

• Після Другої світової війни самою сильною в економічному відношенні країною стали США, які вийшли на перше місце у світі за обсягом промислового виробництва, зміцнили свої позиції світового кредитора. Перемога СРСР у війні принесла не тільки свободу, але й зміцнила тоталітарний режим, що значно впливав на політичний та соціально – економічний розвиток держави у післявоєнні роки.

• СРСР та США стали після війни “ наддержавами ” ( з точки зору наявності в країнах військового потенціалу, в тому числі ядерної зброї ). Навколо цих держав стали об’єднуватися їх союзники.

Між країнами цих двох систем було встановлено довготривале протистояння, яке увійшло в історію під назвою “холодної війни ” ( 1945-початок 90-х років ХХ ст. ).

Створення у квітні 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) різко загострило протистояння між двома сторонами. Аналогічні НАТО воєнно – політичні союзи – СЕАТО, СЕНТО були створені в Азії. У травні 1955 року держави радянського блоку заснували Організацію Варшавського договору. Від цього часу протистояння стало носити блоковий характер.

Велику роль у підтримці миру та міжнародної безпеки, вирішенні гострих соціально – економічних проблем, розвитку міжнародного співробітництва в умовах “холодної війни” відіграла Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка була утворена на установчій конференції ООН у квітні 1945 року в Сан-Франциско ( США ).

Що стосується питання “формування нової системи міжнародних відносин на основі принципів мирного співіснування”, то міжнародні відносини вступили в новий період: переходу від протистояння і конфронтації до політики розрядки напруженості та принципів мирного співіснування у міжнародній політиці. Передумовами переходу до нової політики у галузі міжнародних відносин стали:

- досягнення на початку 70-х років військово-стратегічного паритету (рівноваги ракетно-ядерної зброї) між СРСР і США, які унеможливили проведення зовнішньої політики цими державами з позицій сили;

- усвідомлення людьми планети катастрофічних наслідків ядерної війни для всього світу;

- посилення взаємозалежності, взаємозв’язків держав світу, неможливість одній країні вирішувати глобальні проблеми сучасності (енергетичні, екологічні та ін.).

Епоха “холодної війни” завершилася в кінці 80-х на – початку 90-х рр. Цьому сприяли і антитоталітарні, демократичні революції в країнах Східної Європи, об’єднання Німеччини, падіння Берлінської стіни.

У сучасних умовах основною тенденцією розвитку міжнародних відносин є інтеграційні процеси, що постійно поглиблюються.