Тема 7. Механізм координації соціальної економіки.

1. Інституційні основи координації соціальної економіки

2. Сутність та роль соціально-економічних взаємодій в економіці

3. Суспільний вибір

4. Соціальне партнерство. Громадянське суспільство.

Література

1. Беккер Г.С. Человеческое проведение: экономический подход. Избранные труды по экономической теории: Пер. с англ. – М.: ГУ ВШЭ, 2003.

2. Войтвич С.О. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність. – К.: Інститут соціології НАН України, 1998.

3. Диба М.І. Соціальні аспекти перехідної економіки України.// Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. – Вип..6. – К.: КЕНУ, 2001.

4. Економіка знань: викликни глобалізації та Україна / За заг. ред.. А.П. Гальчинського, С.В. Льовочкина, В.П. Семиноженка. – К.: Вид-во НІСД, 2004.

5. Зайцев Ю. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства: Методологія і практика: Монографія. – К.: КНЕУ, 2002. – 188с.

6. Лагутин В.Д. Людина і економіка: Соціоекономіка. – К.: Просвіта, 1996.

7. Мартинелли А. Рынки, правительства, сообщества и глобальное управление // Социологические исследования. – 2003. - № 1.

8. Марцинкевич В.Й., Соболева И.В. Экономика человека. – Учебное пособие для высш. учебн. заведений. – М.: Аспект пресс, 1995.

9. Олсон М. Логика коллективных действий. – М.: Экономика, 1995.

10. Соціальна економіка Навч. посіб. / Кол. авт. О.О. Бєляєв, М. І. Диба, В. І. Кириленко та ін. — К.: КНЕУ, 2005.

11. Хейне П. Экономический образ мышления. – М.: Основы, 1995. – 528.

12. Эггертссон Т. Экономическое поведение и институты. Пер. с англ. – М.: Дело, 2001.

7. 1. Інституційні основи координації соціальної економіки.

Існування будь-якої системи передбачає впорядковану взаємодію суб'єктів господарської діяльності, галузей, соціальних груп і спільнот. Ступінь та особливості цієї впорядкованості визначають господарський устрій суспільства, який є цілісною і взаємозалежною системою норм, правил, інститутів, що визначають економічну діяльність суспільства.

Елементи господарської системи визрівають або створюються завдяки цілеспрямованій діяльності економічних і політичних суб'єктів (уряду, парламенту, підприємств, об'єднань).

Координація в соціальній економіці полягає в проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної струк­тури соціальної сфери економіки і створення передумов для фор­мування подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин. Результатом такого подвійного впливу є формування системи, в якій кожен з елементів (інститутів) перебуває під впливом інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки в цілому.

Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації мають майже нескінченне розмаїття, утворюючи інституційну структуру соціальної економіки різних її сфер: освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо.

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів через удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу.

Ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент уведення «нового» інституту. У першу чергу ефективність інституційних змін залежить від загальної інституційної структури кожної з систем.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується в результаті демократичного узгодження й під ретельною увагою держави щодо її дотримання. Важливе значення має формування соціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути в системі соціальної економіки відрізняються як за формою, так і за змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і свої особливості, що в сукупності визначають умови та наслідки їх одночасного функціонування.

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних і економічних відносин, а також заходів та дій держави, спрямованих на формування або трансформацію наявних інститутів власності, фінансових, соціаль­них, правових, політичних, «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економіч­на свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система взаємин між суб’єктами господарювання тощо.

Провідними механізмами збереження та запобігання в разі недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих утрат унаслідок соціальних ризиків постають соціальне страхування та заробітна плата. Ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, утрата годувальника, безробіття), так і в усіх інших випадках утрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій на випадки матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (частковою, повною, тимчасовою, постійною) або втратою місця роботи.

Система соціального захисту залучає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг усіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, але й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення — це, в першу чергу, фінансування медичного обслуговування та освіти. Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення чинних і ухвалення нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який теж є важливим фактором інституційних перетворень.

На зміни й перетворення соціально-економічних інститутів впливає розвиток науки і технологій опосередковано через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні відносини.

Позитивні зрушення у соціальній сфері потребують інституційного забезпечення економічної свободи, що реалізується в різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, прибутків тощо. При цьому, економічна свобода з урахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання має поєднуватися з економічною відповідальністю.

У забезпеченні функціонування й розвитку сфери виробництва соціальних благ має бути збільшена координаційна діяльність держави, тобто вона повинна взяти на себе: 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими та інформаційними ресурсами наукової і дослідницької роботи для здійснення інноваційного розвитку економіки відповідно до вимог НТП; 2) удосконалення сфери охорони здоров’я, у першу чергу тих її ланок, що мають високий ступінь неконкурентності та наявність яких, як соціального блага, є необхідною умовою існування суспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологіч­на служба, науково-дослідна робота тощо); 3) колективні дії щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва потенційних споживачів; 4) заохочення колективних дій щодо забезпечення виробництва соціальних благ і послуг.

Не можна вважати досконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів на користь соціального сектору економіки зі збільшенням загальної суми видатків на соціаль­ний сектор у цілому, на практиці такий перерозподіл ресурсів на користь соціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших сектора економіки. Найприйнятніше розв’язання проблеми зростання обсягу фінансування соціального сектору економіки — належна діяльність держави щодо оптимізації структури всієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва та розподіл фінансування за принципом економічної доцільності. Без забезпечення високих темпів економічного зростання економіки та активної ролі держави щодо вдосконалення податкової політики, збільшення обсягу прибуткової частини державного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальні пот­реби в найближчі роки малоймовірне, тому важливим напрямом державної політики можна вважати залучення до соціальної сфери економіки небюджетних джерел фінансування. Одним з таких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативний державній системі охорони здоров’я інститут, що інвестуванням страхових внесків у медичну галузь сприяв би створенню недержавних закладів охорони здоров’я, оскільки нині страхові компанії перетворилися в кращому разі на посередників, а в гіршому — на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалого законодавства та надто низького рівня життя більшої частини населення.

Тож держава, як вагомий засіб забезпечення зростання соціальної сфери й економіки в цілому, має рахуватися з таким важливим його джерелом, яким є рівень соціального забезпечення на­селення за рівнем заробітної плати. Не можна визнати нормаль­ною ситуацію, коли найдієвіший вплив на проведення доцільної внутрішньої економічної політики та процес прийняття рішень на користь соціального розвитку української економіки належать міжнародному тискові.

Соціальна координація — одна з форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, а її специфіка зумовлена цілями соціальної стабільності та соціального поступу. Соціальна координація постає як фактор зміцнення і підтримки стабільності суспільних взаємин і процесів, суспільної рівноваги. Загальна мета соціальної координації — оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспіль­ства.

Механізм соціальної координації - комплекс заходів щодо підвищення рівня матеріального та духовного добробуту суспільства, що існує в руслі соціальної політики держави, не має жорстких просторових і часових меж. Цей механізм постає вирішальним фактором щодо забезпечення добробуту населення, визначення структури та збалансування неминучої соціальної нерівності, пошуками справедливос­ті з урівноваженням індивідуалізму процесами солідарності, фор­мування в суспільстві демократичних засад розвитку, рівних умов громадян для участі в економічній діяльності, а також досяг­нення соціальної стабільності та соціального миру (згоди) у суспільстві.

Механізм соціальної координації, як складовий елемент загального соціаль­ного регулювання, залучає систему соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у визначеному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення, на суспільну свідомість. Важливою особливістю такої координації є те, що вона, переважно, має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ, прибутку, в основному через бюджетну систему країни, таким чином безпосередньо пов’язуючись з фінансово-бюджетною політикою держави: податковою політикою та політикою прибутків, за допомогою яких здійснюються фінансування соціальної інфраструк­тури, виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури й динаміки прибутків різних прошарків населення тощо.

Обсяг, напрями і методи державної координації соціальних процесів істотно залежать від вибору певної соціально-економічної моделі. Відсутність чіткої мети неминуче прирікає соціальну координацію, як частину загаль­ного процесу соціального регулювання, на непослідовність, робить її малозрозумілою та неефективною.

За концепцією формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, наша держава апріорі переймає на себе й турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також — працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення в разі непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів — основа соціального регулювання та його координації, що повинні спиратися на державний механізм їх забезпечення та залучати заходи недержавного фінансування з розширенням повноважень у цій важливій сфері органів місцевого самоуправління.

Ключовий принцип механізму координації соціальної економіки — оптимальне розв’язання «вічної проблеми» за співвідношенням економічної ефективності та соціальної справедливості, проте соціальні складові, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості.

У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних впливів — спонтанний і свідомий. Суспільство на будь-якій стадії свого розвитку не може абсолютно вивільнитися від стихійної регуляції, але співвідношення свідомого і стихійного буває різним. Спонтанний механізм функціонування соціальної сфери виявляється в неврегульованому впливі складної і суперечливої сукуп­ності факторів, умов на процеси відтворення населення, їх переплетіння, зіткнення. Ці впливи знаходять свій шлях як загальна тенденція, що має вірогідний характер (наприклад, демографічні процеси народжуваності, смертності, шлюбності тощо). Свідомі фактори пов’язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється через специфічні суспільні інститути — систему органів та організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення певних результатів. На соціальні процеси всіх рівнів суспільства впливають певним чином також політичні, громадські й релігійні організації.

Головною функцією соціальної сфери є функція соціального відтворення різних верств і груп населення як суб’єктів історичного процесу, а також їх усебічного життєзабезпечення. Ця функ­ція — одна з найважливіших для буття суспільства. У ній виявляється необхідність реалізації генеральної потреби всього суспільства в підтримці свого існування й перспектив цілісності та історичного розвитку.

Відтворення соціальних суб’єктів — процес еволюції всієї системи соціальних взаємин, що охоплює розмаїття проявів життя соціальної спільноти й виражається в безперервному функціонуванні соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних норм і цінностей у межах конкретних економічних систем або певного історичного періоду. Циклічність відтворення поколінь утілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку. Одночасно з кількісним аспектом, що характеризує фізичне відтворення людей, соціальне відтворення як функція соціальної сфери має не менш важливий якісний зміст, пов’язаний з відтворенням певних соціальних якостей, необхідних людині для життя. Специфіку процесу соціального відтворення характеризують похідні функції соціальної сфери. Можливі різні основи для виокремлення груп функцій. На нашу думку, специфіку соціального відтворення можна висвітлити такими з них: соціорегулятивна; соціоадаптивна; соціопродуктивна; соціокультурна; соціодинамічна; соціозахисна.

Соціорегулятивна функція регламентує основні показники соціальної діяльності і взаємини суб’єктів, спрямовані на підвищення ефективності використання потенціалу соціальної сфери. Її подальший розвиток може бути представлений системою норм, етичних цінностей, що виступають реальною основою макросоціального процесу зміни моделі поведінки окремої людини й цілих груп, а також регулювальником їхньої соціальної діяльності.

Соціоадаптивна функція регулює і сприяє досягненню узгодженості дії людей у суспільстві, стимулює діяльність індивідуумів і соціальних груп, спрямовану на ефективнішу реалізацію потенціалу кожного, і вимірюється показниками, що характери­зують стимули до ефективної соціальної діяльності людини.

Соціопродуктивна функція регулює і дає можливість задоволь­нити всі потреби людей, необхідні для відтворення соціального організму в його цілісності, якості на всіх структурних рівнях суспільства. Ця функція описується системою об’єктивних і суб’єк­тивних, а також нормативних і реальних показників, що характеризують забезпеченість населення продуктами споживання і пос­лугами.

Соціокультурна функція регулює процеси залучення людини й різних соціальних груп до духовних складових відтворення, засвоєння соціально-етичного потенціалу суспільства, забезпечує узгодження ціннісних орієнтирів та інтересів різних суб’єктів, соціальну активність людей і може характеризуватися показниками успішності соціалізації індивідуума, необхідністю конкретних соціальних структур, ступенем узгодженості інтересів певних груп населення та ефективності соціальної політики, ступе­нем залучення їх до суспільних перетворень.

Соціодинамічна функція пов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченням творчого, динаміч­ного характеру практики на основі вдосконалення самих суб’єк­тів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери й характеризується системою показників соціальної мобільності в суспільстві.

Соціозахисна функція регулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу й підтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства та відтворюється системою показників, які визначають ступінь соціальної захищеності населення (прожитковий мінімум, кількість населення, що перебуває за межею бідності, кількість та якість безкоштовних послуг, які забезпечують задоволення життєво важливих потреб суб’єктів соціальної сфери).

Наведена класифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить про багатогранність і складність соціальної координації.

Розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функції таких компонентів соціальної сфери, як охорона здо­ров’я, освіта, узгоджуються по горизонталі, тобто координуються. З погляду функціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функцію відтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичне обслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.

Потрібна адаптація соціального комплексу нашої країни до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій, особливостей культури, суспільної свідомості, психології та життєвого устрою.

Ринок, з його неминучістю, потребує нових форм і методів виробництва й розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштів для забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню, раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послуг споживачами.

Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана з децентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органів влади в розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяль­ності підприємств соціальної сфери.

Для підтримки паритету між економічною ефективністю та соціальною справедливістю — головним у механізмі координації соціальної економіки на сучасному етапі повинно стати стимулювання економічної активності працездатної частини населення, створення передумов, за яких людина буде здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає як вимогам економічної ефективності, так і принципу соціальної справед­ливості.