- •Основи римського цивільного права План
- •1. Загальна частина
- •2. Речове право
- •3. Зобов’язальне право
- •4. Спадкове право
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •1. Поняття римського цивільного права.
- •Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
- •3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.
- •1) Право власності;
- •4) Сімейні правовідносини;
- •5) Спадкове право;
- •4. Роль римського права в історії права.
- •5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.
- •6. Рецепція римського права.
- •7. Римське право в незалежній Україні
- •Періодизація римського права.
- •Періодизація римського права.
- •Поняття і види джерел римського права
- •3. Джерела виникнення і змісту римського приватного права
- •4. Джерела правоутворення в Стародавньому Римі
- •5. Джерела пізнання римського приватного права
- •6. Кодифікація Юстиніана
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •1. Виникнення державного суду
- •2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси
- •3. Поняття і види позовів
- •4. Особливі засоби преторського захисту
- •5.Позовна давність
- •1. Основний поділ населення Римської держави на вільних і рабів
- •2. Суб'єкт права
- •3. Правове становище римських громадян
- •4. Правове становище латинів
- •5. Правове становище перегринів
- •6. Правове становище рабів
- •7. Правове становище вільновідпущеників
- •8. Правове становище колонів
- •9. Юридичні особи
- •10. Опіка і піклування
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •1. Сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •2. Шлюб та його види
- •3. Правові відносини подружжя
- •4. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •5. Відносини між матір'ю і дітьми.
- •Поняття речового і зобов'язального права
- •2. Поняття і види речей
- •Види речей
- •2. Виникнення і припинення володіння
- •3. Захист володіння
- •Захист володіння і речових прав
- •1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі
- •2. Поняття і зміст права власності
- •Правомочності власника
- •3. Види права власності
- •4. Спільна власність
- •5. Набуття і втрата права приватної власності
- •6. Захист права власності
- •Цивільно-правові засоби захисту права власності
- •Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
- •2. Сервітути: поняття і види
- •3. Земельні сервітути
- •4. Особисті сервітути
- •5. Виникнення, втрата і захист сервітутів
- •6. Емфітевзис і суперфіцій
- •7. Заставне право
- •Форми заставного права
- •3.1. Загальне вчення про зобовязання
- •1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
- •2. Підстави виникнення зобов'язань
- •3. Сторони в зобов'язанні
- •4. Виконання зобов'язань
- •5. Наслідки невиконання зобов'язань
- •Види цивільно-правової відповідальності
- •6. Забезпечення зобов'язань
- •7. Припинення зобов'язання
- •Підстави для припинення зобов'язань
- •1. Поняття та види договорів
- •2. Умови дійсності договорів
- •3. Зміст договору
- •4. Тлумачення договору
- •5. Укладення договору. Представництво
- •3.3. Окремі види договірних зобов'язань
- •1. Вербальні договори
- •2. Літеральні (письмові) договори
- •3. Реальні контракти
- •4. Консенсуальні контракти
- •5. Безіменні контракти
- •6. Пакти та їх види
- •2. Забезпечені позовним захистом:
- •3.4. Позадоговірні зобовязання
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Зобов'язання ніби з договорів
- •2. Деліктні зобов’язання:
- •3. Зобов’язання ніби з деліктів:
- •2. Деліктні зобов'язання
- •3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)
- •1. Основні поняття спадкового права
- •2. Основні етапи розвитку римського спадкового права
- •3. Спадкування за заповітом
- •4. Спадкування за законом
- •Спадкодавець
- •II клас
- •Iiі клас
- •5. Прийняття спадщини
- •6. Сингулярне наступництво
- •Література
6. Пакти та їх види
Спочатку пакти були неформальними угодами, на які не поширювався позовний захист саме тому, що вони були неформальними (рис. 1). Юридична чинність їх в тому, що виконання взятого на себе в силу неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім вимагати повернення виконаного через те, що виконання грунтується на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися в жоден із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого їм позовний захист не надавався. Такі пакти стали називати «голими» — pacta nuda. Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язання: pacta nuda obligationem non pariunt — такий давній принцип римського права. І все ж в одному із едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені пакти — pacta conventa verbaro. Так народився крилатий афоризм: «Pacta sunt servanda» — «Угоди треба дотримуватися, не порушувати» (Д. 2.14.7.7).
ПАКТИ
1. Позбавлені позовного захисту
2. Забезпечені позовним захистом:
1. Приєднані: * Додаткові угоди, які здійснювалися в момент укладення договору
* Додаткові угоди, які здійснювалися після укладення договору
2. Преторські: * Підтвердження боргу
* Угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник
між певними особами
* Угода з капітаном корабля, господарями заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців
* Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі
3. Імператорські: * Угода про передачу спору на розгляд третейському судді
* Угода про надання приданого
* Угода про дарування
Рис. 1. Пакти
Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй простоті й доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим, позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталеності обороту, навпаки, підривало ділові відносини. Саме під тиском обороту спочатку як виняток деякі пакти одержали позовний захист і стали називатися «одягнені пакти» — pacta vestita.
Незважаючи на це, принцип «неформальні угоди не користуються позовним захистом» залишався в римському праві довго. Але претори змушені були включати до своїх едиктів такі застереження: «Я буду охороняти договори, які укладені не внаслідок злого умислу і не всупереч закону, плебісцитам, сенатус- консультам, декретам, едиктам принцепсів і не в обхід якого-небудь з цих правил» (Д. 2.14.7.7).
Юридичне визнання такі пакти отримали в різний час і ця обставина була критерієм їх розмежування на три групи: a) pacta adjecta — приєднані пакти; б) pacta praetoria — преторські пакти; в) pacta legitima — імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті були визнані імператорами.
Приєднані пакти (pacta adjecta) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін у його юридичні наслідки. Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону якихось додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, а пізніше через певний час після його укладення. Але в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юридичне визнання лише за умови, що становище боржника не буде погіршено. Так, угода, за якою на боржника покладалися додаткові обов'язки або інші обтяження, не визнавалася такою, що відповідає закону.
Дигести свідчать: «...Ми звикли говорити, що додаткові угоди входять у зміст fonae fidei iudicia. Це слід розуміти так, що такі додаткові угоди укладені одразу (після укладення головного договору), хоча б вони були приєднані з боку позивача. Але якщо додаткова угода буде приєднана через деякий проміжок часу, то вона не входить в основний договір і не одержує сили: із простого пакту не повинен випливати позов» (Д. 2.14.7.5).
Отже, позовний захист одержували лише ті приєднані пакти, які приєднувалися до головного договору одразу після його укладення. Таким чином, пакти, приєднані до головного договору через деякий час, позовного захисту не мали.
Проте розвиток позовного захисту сприяв тому, що згодом приєднані пакти, які за своїм змістом полегшували становище боржника в основному договорі, стали одержувати позовний захист незалежно від їх приєднання. Той же фрагмент Дигест проголошував: «Додаткові угоди, укладені після основного договору, якщо чим-небудь полегшували зобов'язання із купівлі, вважаються такими, що містяться в основному договорі (і, отже, мають силу); навпаки, пакти, які збільшували обов'язок, не вважалися включеними в договір (тобто, вважалися такими, що не мають сили)» (Д. 2.14.7.5). Отже, приєднані пакти набували юридичної чинності незалежно від часу їх приєднання до основного договору лише за однієї неодмінної умови: вони були спрямовані на зменшення обов'язку боржника.
Пакти, спрямовані на посилення відповідальності боржника, на збільшення його обов'язку, одержували позовний захист, якщо вони були приєднані до основного договору в момент його укладення. Якщо ж зазначені пакти приєднувалися до основного договору через деякий час після його укладення, то такий пакт не мав сили і позовного захисту не одержував.
Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук преторів і, отже, юридичне визнання. Їх було всього два: consti-tutum debiti — підтвердження боргу і receptum, який об'єднував три види пактів: a) receptum arbitri — угода з третейським суддею; б) receptum nautarum, cauponum, stabulariorum — угода з капітаном корабля, господарем постоялого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і постояльців; receptum argentarii — угода з лихварем про сплату обумовленої суми третій особі.
Підтвердження боргу — constitutum debiti. У деяких випадках виникала необхідність підтвердити уже існуючий борг або борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким вже закінчився строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплатити уже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — однима із різновидів поруки.
Термін рецептум (receptum) в латинській мові мав багато значень: прийняте зобов'язання, обов'язок, гарант, відповідальність. У даному разі рецептум означає прийняття на себе певного зобов'язання: розглянути спір, зберігати речі своїх постояльців чи пасажирів або сплатити борг.
Угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами, — receptum arbitri. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть передавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейського судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт, який і одержав назву receptum arbitri.
На підставі цього пакту суддя зобов'язаний розглянути спір і винести по ньому своє рішення. Юрист Ульпіан зазначав, що претор нікого не змушує брати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже взяв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д. 4.8.3.1). За ухилення від виконання взятого обов'язку третейський суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад, хвороба, виниклі після укладання пакту неприязні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджали розгляду спору, тощо.
Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про збереження переданих їм речей пасажирів і жильців — receptum nautarum, cauponum, stabulariorum. Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівлю в готелі чи заїжджому дворі, а пасажири — на кораблі, змушені доручати свої речі господарям (наприклад, коней, вантаж, багаж). Про акти прийняття таких речей на збереження укладався зазначений пакт, за яким господар ніс відповідальність не тільки за винне, а й за випадкове заподіяння шкоди або загибель речей. Речі приймалися на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля в силу самого факту здійснення ними підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.
Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в зговір з грабіжниками. При прибутті на постій багатого мандрівника вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобуте ділили між собою. Імператори змушені були ввести таку сувору відповідальність, аби хоч певною мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв. Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.
Угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі — receptum argentarii. Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла брали на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи при відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за рахунок його грошей, що знаходилися на зберіганні у банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи в такому випадку як поручитель, був гарантований грошима боржника, які знаходилися у нього на зберіганні. Хоча ця обставина не була необхідною умовою укладання пакту, банкір міг взяти на себе такий обов'язок і у випадку, коли грошей боржника у нього не було.
Укладання пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі залишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали лише між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак, якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав із укладеного пакту.
Пакт про клятву (pactus iurisiurandi). Він нагадує собою мирову угоду, яку складають сторони, пов'язані будь-яким договором. За цією угодою позивач обіцяє не стягувати з боржника за зобов'язанням, якщо боржник присягне, що він нічого не заборгував, нічого не винен. Може бути й навпаки: боржник обіцяє виконати вимогу кредитора, якщо той присягне, що його вимога обґрунтована і має силу. Якщо будь-яка із зазначених сторін не додержиться своєї клятви-присяги, претор, залежно від обставин, дає або ексцепцію з клятви, або позов з неї.
Боржник, який заприсягся, що він нічого не винен кредитору, одержує проти його позову ексцепцію, адже позов був заявлений всупереч пакту про присягу.
Імператорські пакти (pacta legitima) — це пакти, які одержали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захищалися кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: a) compromissum — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейського судді; б) pactus dotis — угода про придане; в) pactum donationis — угода про дарування.
Компроміс — пакт про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте сперечальники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідносин, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим стали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру сперечальників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практика була узаконена в період імперії визнанням зазначеного пакту.
Для забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей попередньо передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення у справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тому із сперечальників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності і в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.
Угода про надання приданого (pactum dotis) — неформальна угода, в результаті якої батько нареченої брав на себе зобов'язання передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. На підставі цього пакту чоловік одержував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного приданого. Правовий режим останнього визначався нормами приватного права.
Угода про дарування (pactum donationis) — неформальна угода, за якою одна сторона — дарувальник здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.
Майнове надання може складатися: з передачі особі, якій дарують, права власності на обумовлену річ (майно), виплати певної грошової суми, встановлення сервітутів, відмови від певного права вимоги і т. ін. Дарування здійснюється саме з метою проявити до особи, яку обдаровують, щедрість, надати допомогу і відбувається воно за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відповідало інтересам панівного класу. Тому в класичний період з метою недопущення подрібнення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмеження розміру дарування, що не торкалося дарування між близькими родичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили своє значення, проте було встановлено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося у формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак в праві Юстиніана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Таким чином, пакт про дарування одержав позовний захист.
Однією із форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.
Незважаючи на безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі негативні наслідки дарування, які спричинилися умислом або грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).
Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути відмінено. У класичний період патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільновідпущеника від свого патрона. Зазначений окремий випадок відміни дарування Юстиніан поширив на всі випадки дарування. Були також вироблені правові підстави для відміни дарування: зокрема, вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння майну останнього істотної шкоди. Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, пізніше народилася дитина, він мав право відмінити дарування і зажадати назад дане майнове надання.