2. Поняття і види речей

Римські юристи не розробили визначення поняття речі. Вони ши­роко користувалися цією категорією, ретельно регламентували пра­вовий статус речей, їх види, проте поняття не залишили. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому приватному пра­ві, і в присвяченій цій проблемі давньоримській юриспруденції.

Багата казуїстика римських юристів з приводу речей дає мож­ливість сформулювати загальну уяву про них, з якої римляни фак­тично виходили.

Річ — певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її во­лодільця. Дана частина може бути ізольована від решти природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права, речами визнавалось все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі пев­ну вартість. Проте названі ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Так, розвинене приватне право знало так звані безтілесні речі, тобто ті, які не мали матеріального субстра­ту. Речами визнавалося як те, що створене самою природою, так і те, яке створене людською працею. Але поняття товару і речі за правовим змістом не збігаються. Товаром може бути об'єкт, який на момент продажу ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яка буде ще зроблена), а річчю визнається тільки те, що вже є, наявне в даний момент.

Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей, їх різноманітність настільки велика, що встановити які-небудь критерії для розмежування останніх просто неможливо, а часто і недоцільно. З приватноправової точки зору, речі поділяються на ряд певних груп. Такий поділ зумовив їх різний правовий режим, що має важливе значення. Деякі види речей залишилися суто римськими, інші групи надовго пережили римське право (рис. 1).

Гай у своїх інституціях головним визнав поділ речей на речі бо­жественного права і речі людського права (1.2.2). До перших він відносить речі, присвячені божеству, і речі, які мають священне значення (Гай, 2.3), тобто це речі сакральні і речі релігійні. До них належали храми, вівтарі, статуї, культові та інші предмети, при­свячені божествам. До речей божественного права Гай відносив та­кож міські стіни і ворота. Їх правовий режим визначався публічни­ми рішеннями.

Релігійними речами могли стати речі з волі окремих фізичних осіб. Той же Гай їх так визначає: «Релігійною ми робимо річ з на­шої власної волі, ховаючи померлого в місці, яке належить нам, якщо таке поховання покійного залежить від нас». Але місце похо­вання може стати релігійним лише за однієї умови — земля, на якій розташовано поховання, є об'єктом права власності особи, кот­ра його здійснила.

Правовий режим речей божественного права визначається сак­ральним правом. Вони вилучені з цивільного обороту, тобто такі речі не належать нікому.

Речі, які належать до речей людського права, поділяються на публічні та приватні.

Публічними визнаються ті, які належать римському народу. Вони також поділяються на кілька груп:

а) речі, котрі знаходяться в громадському користуванні (публічні), якими користувалися члени суспільства як громадяни — ріки, порти, театри, стадіони тощо;

б) речі, що служать спеціальним призначенням держави і вилучені з безпосереднього користування громадян — скарбниця, військове спорядження і т. ін.;

в) речі, які були об'єктом комерційної діяльнос­ті держави (але не громадян) — земельний публічний фонд.