3. Земельні сервітути

Головна особливість земельних сервітутів — те, що їхнім об'єк­том була ділянка. По суті — це право користування чужою земель­ною ділянкою. Остання могла бути сільською або міською. Звідси поділ земельних сервітутів на сільські і міські. Якщо предметом сервітуту була ділянка сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою ділянкою було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.

У земельних сервітутах обов'язково передбачається два наділи, безпосередньо сусідніх, в яких один обслуговує інший. Земельний сервітут повинен:

а) забезпечувати інтереси і надавати переваги пануючому зе­мельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтяжува­ти обслуговуючий;

б) забезпечувати своїми зручностями, перевагами, природ­ними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистем­не) обслуговування пануючого наділу.

Сервітут існує доти, поки досягається дана постійна мета. Як­що ж в результаті якихось змін досягнення мети стає неможли­вим, сервітут припиняє існування. Зміна суб'єктів сервітутного права не припиняла сервітутів, але могла призвести до поділу сер­вітутних прав. Наприклад, якщо пануючий земельний наділ пере­ходив до кількох спадкоємців, то сервітутні права ділилися між яими, тобто якщо право напувати ЗО голів худоби перейшло до трьох спадкоємців, то колений з них мав право напувати 10 голів.

Земельні сервітути жодними строками не обмежувалися. Вони мог­ли переходити в спадщину, відчужуватися будь-яким способом ра­зом з наділом. Самостійним об'єктом правочинів вони не могли бути.

Основна мета земельних сервітутів — надолужувати недоліки однієї ділянки за рахунок іншої — сусідньої. Однак, майже кож­ний наділ (поряд з певними перевагами і зручностями) мав і певні недоліки. їх різноманітність породжує таку ж кількість земельних сільських і міських сервітутів. Усі сусідські взаємовідносини влас­ників, що випливали із землекористування, регулювалися сер­вітутами. До земельних сільських сервітутів належали напрацьо­вані багатовіковою практикою дорожні й водні сервітути. Серед них найпоширенішими були найдавніші: a) iter — право проходу пішки; на коні або на ношах; б) actus — право прогону худоби; в) via — право проїзду возом з вантажем; г ) aquae-ductus — право прове­дення води. Пізніше одержали розвиток нові сільські сервітути: a) aquae haustus — право брати воду; б) pecoris ad aquam appulsus — право прогону худоби на водопій; в) jus pascendi — право випасати худобу. Сюди ж входили сервітути на право випалювання вапна, добування піску тощо.

Сервітутні відносини регулювалися дуже ретельно. Ця правова конкретика простежується в джерелах, що до нас дійшли. Так, Ульпіан визначав зміст різних сервітутів: «Сервітути сільських ма­єтків такі: прохід (iter), проїзд (via), проведення води (aquaeductus). Прохід є право людини йти і проходити, але не проганяти худобу. Прогон є право прогону худоби або провозу воза; отже, хто має про­хід, той не має прогону; хто має прогон, той може проходити і без худоби. Проїзд є право йти і проганяти (худобу) або проїжджати возом (і ходити); таким чином, проїзд включав прохід і прогон. Проведення води — право робити це через чужу ділянку — § 1. До сільських сервітутів слід відносити користування водою, прогон худоби, право пасовища, випалювання вапна, копання піску...» (Д. 8.3.1). Інший відомий юрист Павло уточнює: «Хто пересувається на кріслі або на ношах, той вважається таким, що йде, а не їде; не може про­ганяти худобу той, хто має тільки прохід. Хто має право проганяти худобу, той може їхати возом і гнати худобу. Але перетягати камінь або колоду ніхто з них не має права. Дехто вважає, що не дозволя­ється нести вертикально спис, оскільки це не робиться для того, щоб йти або їхати і при цьому можуть бути пошкоджені плоди. Хто має шлях (via), той має право йти і їхати, і, на думку багатьох, пра­во перетягувати (камінь чи колоду) і нести вертикально спис, якщо тільки він не вчиняє шкоди плодам — § 1. В сільських маєтках встановленню сервітуту перешкоджає маєток, що знаходиться по­середині, на якого немає сервітуту» (Д. 8.3.7).

Важливе значення має уточнення ще одного відомого юриста Яволена: «...§ 1. Якщо сервітут проходу або проїзду встановле­ний на все поле, то власник не може зробити на ньому нічого, чо­му перешкоджає сервітут; сервітут виявляється настільки по­ширеним, що він встановлений на всі частини грунту. Або якщо внаслідок легата надано прохід чи проїзд без будь-якого певного визначення, то це має бути визначено і на місце, вперше призна­чене для проходу, й встановлюється сервітут, а інші частини по­ля вважаються вільними. Таким чином, повинен бути призначе­ний третейський суддя, який в обох випадках визначить шлях» (Д. 8.3.13).

Однією з необхідних умов встановлення земельного сервітуту є його корисність для ділянки. Наприклад, право випасати свою ху­добу на пасовищі сусіда може бути встановлено лише за умови і на користь того маєтку, який займається скотарством. Нерацій (юрист) пише, що ні право брати воду, ні право проганяти худобу на водо­пій, ні право добувати крейду чи випалювати вапно на чужій діля­нці не можуть бути встановлені, крім тих випадків, коли особа має сусідню ділянку, тобто ці сервітути можуть бути встановлені лише на користь сусідньої ділянки. Нерацій вважає, що так думали Прокул і Атиліцин, але сам він говорить, що сервітут випалювання ва­пна і видобутку крейди може бути встановлений в межах не біль­ше потреб самої ділянки (Д. 8.3.5.1).

Сервітути, що випливали із землекористування міською зем­лею, називалися міськими — jura praediorum urbanorum. Найпо­ширенішими серед них були: a) servitus protegendi — право роби­ти собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда; б) servitus tigna immitendi — право спирати колоду на стіну чужої будівлі; в) servitus oneris ferendi — право прибудову­вати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору. Ще піз­ніше серед міських сервітутів одержали розвиток нові: a) servitus stillicidii — право стоку дощової води; б) servitus fluminis — право спуску води; в) servitus cloacae — право проведення каналу для нечистот; г) servitus ne prospectui officiatur — право вимагати усу­нення перешкод, які можуть зіпсувати вид; д) servitus ne luminibus officiatur — право вимагати, аби не були затулені іншими будівля­ми вікна; е) servitus altius non tollendi — право зведення будови не вище встановленої висоти (Д. 8.2.2.3).

Разом з названими нерідко користувалися сервітутами проти­лежного змісту. Той, хто мав зазначений сервітут, міг, наприклад, збудувати будинок на пануючому наділі вище встановленої висо­ти, звести будівлю перед вікнами сусіда (Д. 8.2.27.1).