2. Виникнення і припинення володіння

Володіння набувалось засобом поєднання двох елементів — cor­pus і animus. Проте, як вже зазначалось вище, одного фактичного обладання або наміру вважати дану річ своєю для виникнення во­лодіння було недостатньо. Тільки в поєднанні ці елементи утворю­вали володіння. Такому встановленню юридично значимого воло­діння завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалось зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спе­ціального акта не вимагалось. Просто володілець повинен був вес­ти себе стосовно речі як власник. Вважалось, коли володілець фак­тично володіє річчю, то в нього є і намір володіти нею від свого вла­сного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у кого-небудь, то той, хто сумнівався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Проте змінити свою володільницьку волю було не можна: Nemo sibi causam possessionis mutare potest (Д. 41.2.3.19) — ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу володіння. Це не означало, що він на підставі договору найму не може стати володільцем речі. Наприклад, купи­вши річ, якою він володів на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу володіння, він набуває володільницьку волю і стає володільцем речі.

Спосіб набуття володіння залежав також і від його характеру — добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне — іншим (те саме у випадках законного і незаконного володіння).

Законне володіння, засноване на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, володіння, засноване на праві власності, може набуватися тими ж способами, що і право власності: а) первісним (захоплення нічиїх речей, їх переробка, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо); б) похідним — купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо. В пер­шому випадку первісне володіння набувалось разом з правом вла­сності на дану річ і було його елементом, правомочністю власника, в другому (похідне) — засобом відповідного договору: володіння заставодержця — засобом договору застави, прекариста — засо­бом передачі власником свого майна в його тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестрарія за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ. Незаконне володіння набувалось тими ж способами, що і право власності, але з одним істотним відхиленням: право власності до на­бувача не переходило. Мала місце ніби імітація — ставилась мета придбати право власності, яке через певні фактори до набувача не переходило, і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати — тоді його володіння було незаконним і недобросовісним, а міг і не знати — тоді воно було незаконним, але добросовісним.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, завдяки купівлі-продажу манципних речей, але без дотримання манципації. Куплений раб (манципна річ), проте, через які-небудь причини манципація не була виконана, і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним во­лодільцем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цьо­го раба у нього не виникало. Такий покупець — добросовісний, але незаконний володілець.

Подібні наслідки наставали і у разі продажу речі невласником. В силу правила Nemo ad alterum plus juris transferre potest quam ipse habet (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам) продавець, що не мав права власності на продану річ, не міг перенести цього права і на покупця. Останній, прийнявши у фак­тичне володіння передану йому річ, має на неї володільницьку во­лю, але власником цієї речі він не стане. У нього є фактичне обла­дання річчю, є володільницька воля на неї, але немає права влас­ності, оскільки його не мав і сам продавець.

Подібний юридичний результат буде мати місце в усіх випадках удаваного переходу права власності на річ, якщо відчужувач буде не власником речі, звичайно, крім тих випадків продажу, коли річ продавалась за довіреністю або з публічних торгів. Так, за догово­ром дарування особа, якій подарували майно, не стане його власни­ком, якщо дарувальник не був його власником. Те саме буде при міні, позиці та інших формах похідного набуття права власності.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також засобом неправомірних дій: насильницьке захоплення чужої речі, крадіжка, привласнення знахідки тощо. В усіх цих випадках фак­тичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття пра­ва власності на неї, але через юридичні правила воно в наведених випадках не виникало. Проте римські юристи вважали такого обладателя речі її володільцем, оскільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Найпоширенішим способом набуття володіння була передача володіння річчю іншій особі (traditio). Для набуття володіння за цим способом також вимагалася наявність у набувача двох еле­ментів: волі володіння і тіла володіння. Римські юристи з цього приводу висловлювалися: «...і набуваємо ми володіння за допомо­гою матеріального і вольового елементів, а не одним матеріальним або одним вольовим елементом. Якщо я накажу продавцю скласти куплений у нього товар в моєму будинку, безперечно, я вже воло­дію, проте до того часу, поки ніхто не захопить його» (Д. 41.2.3.1; Д. 41.2.18.2).

Передача володіння могла бути за договором, якщо володіння пе­реходить від однієї особи до іншої за їх згодою. Проте коли йшлося про передачу володіння нерухомістю, то його передача могла бути здійснена шляхом огляду, з не обов'язковим здійсненням фактичної матеріальної передачі. Дигести повідомляють: «Не варто думати, що той, хто бажає володіти маєтком, повинен обійти кожну ділянку поверхні: достатньо зійти на яку-небудь частину цього маєтку, аби тільки він мав намір оволодіти ним до самих меж» (Д. 41.2.3.1). При продажу нерухомості достатньо було її показати з якої-небудь ви­соти, і цим здійснювалася передача володіння. Знову ж таки Дигес­ти засвідчують: «Якщо при покупці продавець покаже мені сусідню ділянку з моєї башти і скаже, що передає вільно володіння, то почи­наю володіти так, ніби я обійшов його межі» (Д. 41.2.18.2).

Такий спосіб передачі почали називати «передача довгою ру­кою» (traditio longa manu).

У Дигестах наводиться така цитата: «Якщо гроші, які ти мені за­боргував, чи іншу річ, я звелю тобі покласти у мене на виду, то на­стає те, що і ти відразу звільняєшся, і річ стає моєю: адже тоді, оскільки ніхто не утримує тілесне володіння цією річчю, вважається, що вона набута мною і передана мені ніби довгою рукою» (Д. 46.3.79).

За даною формою передача володіння речі здійснюється ніби в уяві, тобто абстрактно. При цьому вимагається, щоб особа, яка ба­жає передати володіння іншій, втратила володіння і в своїй уяві дозволила набувачу заволодіти нею. Така форма подібна до вве­дення у володіння, але замість нього достатньо, щоб відчужувач відмовився від володіння річчю з метою уступити її конкретній особі. Матеріальний елемент ніби втрачає своє значення, але по­трібно дотриматися однієї необхідної умови — відчужувач мав за­лишити річ на очах у набувача. Цей спосіб найчастіше використо­вувався при передачі нерухомості.

Отже, це була абстрактна передача володіння річчю, яка полягала в допущенні вступу в володіння набувачем за згодою відчужувача. Ще однією формою передачі володіння річчю була символічна передача (traditio symbolica). Вона полягала у передачі ключів від складу, внаслідок чого особа, яка бажає придбати володіння, одер­жує можливість здійснювати панування над річчю (Д. 41.1.9.6). Проте ключі мають передаватися недалеко від складу. Папініан щодо цього писав: «Вважається, що володіння товарами, складе­ними в коморі, є переданим завдяки передачі ключів, якщо ключі передані біля складів. Внаслідок цього факту покупець негайно одержує власність і володіння, якщо він не відкрив комору; якщо ж товари не належать продавцеві, то негайно починає перебіг дав­ність (на користь покупця)».

Передача володіння короткою рукою (traditio brevi manu). Во­на полягала в тому, що держатель (detentor) міг перетворити своє держання (detentio, possessio naturalis) у володіння (possessio civi-lis), наприклад, річ за договором знаходилася у наймача. За згодою наймодавця наймач купив предмет договору. На підставі цього правового титулу колишній наймач став власником і володільцем. Може бути і навпаки, коли володілець передав володіння річчю ін­шій особі і продовжує останню утримувати в себе на іншій підста­ві, наприклад, того ж договору найму. В цьому разі продавець пе­ретворюється в держателя.

Володіння, що встановлюється захопленням речі, яка до цього нікому не належала, називалося заволодінням. Ним встановлюва­лося фактичне панування над річчю, яка не була ще об'єктом ні власності, ні володіння. За загальним правилом захоплення здійс­нювалося над рухомими речами — дикими звірами та іншими природними речами лісів, луків, полів тощо.

Дигести свідчать: «Інколи достатньо однієї волі власника, без пе­редачі володіння, щоб перенести володіння річчю. Наприклад, як­що я продам тобі річ, яку я тобі передав в позику, або здав в найм, або поклав в тебе на зберігання. Адже хоча б я і не передавав її то­бі за новою підставою (продажем), проте тим самим, що я допу­скаю знаходження її в тебе на підставі купівлі, я роблю її твоєю» (Д. 41.1.9.5).

Згодом практична діяльність преторів надала класичним юрис­там матеріал, який сприяв можливості сформулювати ще один спосіб набуття володіння. Він полягав у тому, що без зміни мате­ріального елемента, але шляхом зміни вольового вияву можна бу­ло перенести володіння на іншу особу. Якщо власник продавав яку-небудь річ і одночасно брав її в покупця у найм, при цьому не випускаючи її з рук. Середньовічні юристи цей спосіб набуття во­лодіння почали називати встановленням володіння (constitutum possessorium).

Відомий юрист Цельс писав: «Тим, що я володію від свого імені, я можу володіти і на чуже ім'я; адже я не змінюю підстави свого володіння, але перестаю володіти і роблю за мого сприяння воло­дільцем іншого» (Д. 41.2.18 рг.).

Спочатку наведений висновок не був сприйнятий римськими юристами. Проте правом Юстиніана спосіб набуття володіння ли­ше одним волевиявленням був визнаний.

Самовільне захоплення володіння. Таке захоплення, безпереч­но, мало місце без згоди попереднього володільця. Це могло бути за­хоплення володіння силою (vi). В такому разі володіння у захоплю­вача виникало лише за умови, що колишній володілець, дізнавшись про втрату володіння насильницьким способом, не оспорював його або якщо й оспорював, то без успіху. Проте не втрачалося володіння у тих випадках, коли володілець був силою витіснений із земельно­го наділу, але його підвладним вдалося втриматися на ньому. Дигес-ти підтверджують цей висновок юриста: «Якщо хто-небудь силою вигнав мене, але не вигнав моїх (підвладних)..., я утримую володіння за допомогою тих, які не були вигнані» (Д. 43.16.1.45).

Тривалий час набуття володіння через третіх осіб взагалі не до­пускалося. Проте потреби цивільного обороту, а також характер сімейно-правових відносин зумовили необхідність названого на­буття. Класична юриспруденція також визнала такий спосіб на­буття володіння. Адже на той час в господарстві все більше зрос­тала роль вільновідпущеників. З цього приводу Павло писав: «Ми набуваємо володіння тільки тоді, якщо маємо самі волю володіти, фактична ж сторона володіння може здійснюватися або нами са­мими, або сторонніми» (Павло. Сентенції, 5.2.1).

Набуття володіння третьою особою могло здійснюватися в та­кий спосіб: набути володіння для себе з метою передати іншій осо­бі; або набути володіння безпосередньо для третьої особи.

Набуття володіння через третю особу передбачало, що дана особа, набувши володіння, мала намір набути його для іншої особи, і ця інша особа виявила бажання набути володіння саме в такий спосіб. Зазначене волевиявлення (стати володільцем) могло пере­дувати самому володінню, або в дорученні придбати володіння, або висловити свою волю на володіння уже після придбання його тре­тьою особою. Наявність таких умов класичне право визнавало за управителями, прокураторами у визначеному для них колі справ, за опікуном. Павло писав: «За міркуваннями корисності було вста­новлено, що ми можемо набути володіння через прокуратора» (Па­вло. Сентенції, 5.2.2.).

Набуття володіння через сторонніх осіб було визнано й іншими римськими юристами. Це було передбачено конституціями імпера­торів і правом Юстиніана.

Припинення володіння. Воно припинялось у випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володіння річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалась з ци­вільного обороту — переставала бути об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння;

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів воло­діння (тіло володіння або володільницьку волю), тобто фактичне обладання річчю або бажання вважати її своєю. Іншими словами, володіння припинялось тими ж способами, що і набувалося. При продажу володілець, природно, втрачав володіння річчю, передаю­чи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому позбавленні фактичного обладання річчю, наприклад, при її загуб-ленні, крадіжці. Володіння припинялось також у зв'язку зі смертю володільця речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обгрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

Щодо припинення володіння Павло висловлювався так: «Як ніяке володіння не може бути придбано інакше, ніж наміром і мате­ріально, так ніяке володіння не втрачається інакше, як з втратою наміру і припиненням матеріального зв'язку з річчю» (Д. 41.2.8).

Отже, відомий римський юрист Павло вважав, що володіння може буди припинене втратою одночасно обох необхідних для ньо­го елементів — матеріального і вольового. З таким висновком не погоджуються багато дослідників. Адже втрата володіння може статися через багато інших факторів, які часто не залежать від во­лі самого володільця. Відомі випадки, коли останнє припинялося через втрату лише одного з цих елементів, в інших — через втра­ту обох. Володіння може припинятися проти волі володільця або за його згодою.

Втрата володіння проти волі володільця, за загальним прави­лом, має місце тоді, коли він з тих чи інших причин втрачає фак­тичне панування над річчю, тобто матеріальний елемент (наприк­лад, річ вкрадена, загублена, віднята силою, через грабіж тощо).

Проте воно не втрачається у тих випадках, коли фактичне пану­вання над річчю переривається не надовго, тимчасово (наприклад, загублена річ в домі, домашня тварина заблудилася і не прийшла у свій двір тощо). У такому разі перерви припиняються і володіння поновлюється. Проте якщо володілець земельної ділянки переста­вав її обробляти, він втрачав володіння нею. З цього приводу Гай писав: «Також володіння чужою земельною ділянкою може будь-хто набути без насильства, коли маєток внаслідок безгосподарнос­ті залишається без володіння або тому, що господар був відсутній тривалий час. Добросовісний володілець, одержавши у володіння чужий маєток, може набути і власність шляхом давності, і хоча особа, яка придбала безгосподарне володіння, дізнається, що маєток чужий, то все-таки це ніскільки не заважає добросовісному воло­дільцю користуватися давністю, оскільки відхилено думку юрис­та, який припускав можливість крадіжки нерухомості».

Надійним способом збереження володіння над тими чи іншими речами завжди вважалася належна господарська організація охо­рони володіння. Нерва-син вважав, що рухомі речі, за винятком раба, поки вони перебувають під нашою охороною, до того часу знаходяться у володінні, тобто поки ми можемо за нашим бажан­ням здійснювати природне володіння (Д. 41.2.3.13).

Отже, неналежна організація охорони призводить до втрати во­лодіння і вважається ніби відмовою від нього.

Володіння припинялося також і через третіх осіб за таких об­ставин: а) володіння знаходилося у третіх осіб; б) воно знаходило­ся у третіх осіб за волею володільця; в) в разі смерті третьої особи; г) у випадку загибелі самої речі.

Якщо володіння зберігалося для володільця через третіх осіб, то і втрачалася можливість через них здійснювати володіння для во­лодільця.