22. Економічні причини та наслідки розпаду Київської Русі.

Основной причиной, заложенной в государственности Киевской Руси, было растущее несоответствие между природой власти и экономическим и социальным развитием отдельных территорий.

С ростом благосостояния государства и усилением местных экономик преимущество Киева как резиденции великого князя постепенно уменьшалось. При этом система, при которой великокняжеские наместники существовали на доходы от местных экономик, обладала большим конфликтным потенциалом, поскольку попытки дополнительного изъятия у подчиненных князей дани или требования большего количества войск приводили к мятежам, подавлять которые великим князьям становилось все сложнее.

Внешние факторы. Помимо внутренних причин, у экономического и политического ослабления Киева были и внешние факторы. После начала войн Византии с сельджуками в 1071 году роль торгового пути из варяг в греки начала падать. При этом роль балтийской торговли и маршрутов через Центральную Европу возросла. Как следствие, доходы киевских князей начали сокращаться.

К середине XII века Киевская Русь разделилась на 13 княжеств, каждое из которых проводило самостоятельную политику. Княжества различались как по степени консолидации, так и по соотношению сил между князем, боярством, нарождавшимся служилым дворянством и рядовым населением.

Киевское княжество, превратившись из столичной области в самостоятельную территорию, вступило в полосу упадка. Среди факторов, подорвавших могущество Киева, был, во-первых, усилившийся натиск половцев. Во-вторых, изменение международных торговых коммуникаций. «Путь из варяг в греки», являвшийся стержнем Древнерусского государства, потерял свою актуальность после Крестовых походов. Европа, Византия и Восток теперь были связаны в обход Киева. Третьей важной причиной было острейшее соперничество претендентов на престол.

Страшный удар был нанесён Киеву в ходе монгольского нашествия в 1240. В этот период город управлялся уже только княжеским наместником. По свидетельству посетившего город шесть лет спустя Плано Карпини, столица Руси превратилась в городок, насчитывающий не более 200 домов. В условиях запустения значительная часть населения Киевщины ушла в западные и северные области. В 1299 Киев лишился последнего столичного атрибута — митрополичьей кафедры, которая была перенесена во Владимир. В 1321 в битве у реки Ирпени киевский князь Судислав, потомок Ольговичей, потерпел поражение от литовцев и признал себя вассалом литовского князя. В 1362 город был окончательно присоединён к Литве, а в 1569 отошел к Польше.

43.

67.Татаро-монгольське завоювання Київської Русі. Форми експлуатації безпосередніх виробників.

Тенденція до виокремлення руських князівств проявилася ще в часи розквіту Київської держави, під час правління Ярос­лава Мудрого. Причи­ни феодальної роздробленості випливали з самого характеру суспільно-політичного та економічного розвитку Київської Русі- Головними з них були: прагнення окремих князівств до економічної та політичної самостійності; неможливість конт­ролювати з єдиного центру таку велику територію, як Київ­ська Русь, особливо при відсутності вироблених комунікацій; перенесення світових торгових шляхів з України—Русі на Середземномор'я; постійні напади степовиків.

Важливе місце серед держав, які утворилися на теренах Київської Русі, належить Галицько-Волинському князівству. Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну від Київської держави, в Галиць-ко-Волинській сильні позиції мало боярство, особливо галиць­ке. У жорстокій боротьбі з князями воно збільшувало свої земельні наділи, зосереджувало у своїх руках торгівлю, постійно претендувало на владу в князівстві.

Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм фео­дальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське зем­леволодіння і поступово утверджувалася ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалися на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бене-фіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надан­ня землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які нада­валися у довічне володіння, називалися "державою". Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники здобували право судочинства, збирання данини, управління всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в еко­номічну та юридичну залежність.

Найкраще розвивалося князівське вотчинне господарство яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у вотчині займалися тваринництвом та різними промислами: рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка час­тина продукції вироблялася для обміну.

Селянські господарства ("дим", "рало") залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими.

Торгівля у Галицько-Волинському князівстві, особливо внут­рішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи, якими русичі відправляли товари традиційного експорту вели, як правило, на Захід. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишалася торгівля з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона зане­падає, як і торговельні стосунки русичів зі Сходом.