Філософія епохи Відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження Суттю цієї епохи є зародження капіталізму.

Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха художньо-естетична.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту

. Філософія Середньовіччя та Відродження

8.1 Західноєвропейська філософія епохи Відродження

Починаючи з 15 ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбуваються зміни, які увійшли в історію під назвою Відродження (Ренесанс). Культурі цього періоду притаманні такі риси: 1) критика схоластики, прагнення звільнення від релігії та її догм (секуляризація); 2) її світський характер; 3) її гуманістичне спрямування; 4) відродження античної науки і філософії; 5) ценром світу проголошувалася людина; 6) орієнтація в мистецтві на культ фізичної і духовної краси людини; 7) визнання творчого характеру людської праці; 8) вимога всебічного розвитку індивіда; 9) розуміння особи, як морально-етичної сутності.

Для філософії цього періоду характерний пантеїзм. Християнський Бог втрачає у ній позаприродний характер, зливається з природою. Алхімік Парацельс вважав, що як в окремій людині центром її є душа, так і в природі існує якийсь початок – архей. Першоелементи на його думку – ртуть, сірка, сіль.

Відомими представниками Відродження були: М.Кузанський (пантеїст, у його філософії бог – творець, фактично являється тотожним своєму творіння – світу. Представник діалектики.), Дж.Бруно (заперечує погляд, ніби Сонце є центром всесвіту. Такого центру у всесвіті нема. Розвив положення про універсальний рух в природі, його єдність і звязок.), Г.Галілей (засновник точного експериментального природознавства, визнавав світ як обєктивну реальність), Н.Мекіавеллі та ін.