6 Філософія Стародавньої Індії.

У 4-3 тис. до н.е.відбувається формування сласового суспільства Індії. Воно знайшло своє відбиття у так званій ведичній літературі. Веди (від слів відати, знати) являють собою збірники записів міфологічних текстіів та релігійних гімнів, в яких відображено не лише тогочасне духовне життя, але й економічне та соціальне, відтворюється класова та соціальна структура суспільства. Це є найвищий авторитет стародавньої індійської культури. Ведична література розділяється на 3 групи текстів: 1) Ригведа – збірка гімнів; 2)Брахмана ста шляхів – керівництва ведичного ритуалу; 3) Упанішади – основи староіндійського релігійно-філософського мислення.

Найбільш відомими філософськими напрямами були: джайнізм, буддизм, чарвака і йога.

Засновником джайнізму був Вардхамана (Джина). Звідси і назва школи. Центральна проблема його вчення – проблема особи. Його вихідні положення: 1) двоїстість природи особи (матеріальна і духовна); 2) їх з’єднання за допомогою карми приводить до виживання індивіда; 3) наявність у кожної особи боротьби добрих і злих карм; 4) особа здатна звільнитися від злих карм.

Звідси логічно здійснюється перехід до етики. Суть її: 1) вірне розуміння, обумовлене правильною вірою; 2) вірне пізнання; 3) вірне життя. А вірне життя означає ніщо інше як більше чи менше самообмеження або особисте спасіння.

Буддизм – це впливове ідеалістичне вчення, яке згодом разом з християнством та ісламом перетворилися в одну із світових релігій. Засновником є принц Сіддхартха Гаутама, якого назвали Будда, тобто пробуджений, просвітлений. Буддизм розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів – “дхарм”. “Дхарма” вічно змінюється, внаслідок чого реальність постає процесом вічного і неперервного становлення. Це вчення діалектичне, але мінливий потік буття як невпинного становлення заважає людині осягти вершин досконалості. Останнє досягається шляхом самоспоглядання і самозаглиблення, кінцевою метою яких є стан вічногоблаженства – “нірвана”.

Однією із шкіл, яка також виступала проти Вед, була філософія чарвака (означає “чотири слова”) або локаята. Свою назву отримала від того, що визнавала існування тільки посейбічного матеріального світу. Основою світу, за цим вченням, є 4 першоелементи: земля, вода. Повітря, вогонь.

У стародавній Індії мали місце і пошуки практичної філософії - система “йога” (у перекладі означає з’єднання, зосередження, медитація).дійсний зміст цього поняття – шлях або спосіб практичного з’єднання людини з Богом. Філософія йоги спирається на положення про медитацію, взяте з попередніх шкіл.

В розробленій йогою системі важливим є опис правил психологічно-орієнтованого тренування. Це такі ступені: самоволодіння, володіння диханням при певних положеннях тіла, ізоляція відчуттів від зовнішніх впливів, концентрація думки, медитація і стан відтворення.

Ф-фія Ст. Ін. ставила питання “Хто породив світ”.

7Філософія Стародавнього Китаю.

У Старод.Китаї почали формуватися філософські системи, які дійшли і донас. Так при династії Чжоу було встановлено концепцію царя як сина Неба, ритуал шанування царської влади, який було пов’язано із родючістю Землі. Суспільство і природа склали єдине ціле, і цар був їх центром.

Китайська концепція царської влади створила підставу для подальшого розвитку філософії людини і природи.

Філософія династії Хань розглядала оточуюче середлвище, як таке, що скл. Із 5 частин, рух яких здійснюється в результаті взаємодії протилежностей. Двоме протилежностями були “янь” –все чоловічого роду, “інь” – жіночого роду.

У китайців мають місце лише центральні доктрини вчення, так як всі нові знання приписуються своєму вчителеві. Для всіх шкіл Старод.Китаю спільним була наскрізна ідея такого змісту: “досконалою є середина”.

Найбільш відомими філософськими школами в Старод.Китаї були даосизм і конфуціанство.

Даосизм. “Дао” – це всеохоплююче світоглядне поняття. Засновником цього вчення вважають Лао-цзи, а його продовжувачем – Чжуан-цзи.

Дао – це нетілесний, нескінченний, вічний незмінний. Безформний, недоступний для сприйняття органами чуттів початок. Він є дійсною основою всіх речей і явищ природи і тотожний небуттю. Він є й всеохоплюючим законом світу.

Прихильники даосизму закликали сприймати дійсність такою, якою вона є, а не протидіяти їй. Філософське розуміння цього положення містить у собі 3 моменти: 1) двоїстість “дао” – з одного боку “дао” – безіменне стале, а з іншого – воно має ім’я і тому є матір’ю всіх речей. Це була спроба осмислити загальне і окреме та їх єдність у світі; 2) характеристика “дао” як як вічного процесу перетворення. Це є діалектика “дао”; 3) перехід “дао” на рівні речей, який супроводжується поняттям “де”. Тут діють протилежні “інь” та “янь”.

У суспільно-політничних поглядах даосисти відстоювали поміркований спосіб життя. В усьому треба дотримуватися природного ходу речей. І відхилення від цих законів є джерелом зла. Принцип філософії даосизму – принцип природності. Згідно яким у світі все цілеспрямовано і знаходиться у гармонійному розвитку.

Конфуціанство – це голвний ідеалістичний напрямок у Старод.Китаї. він створаний видатним мислителем Конфуцієм. Ідеалістична концепція конфуціанства має етично-гуманістичний характер. Фундаментальним поняттям цього вчення є “жень” –гуманність, яке визначає відносини між людьми, пропонує повагу і любов до старших за віком або соціальним становищем.

Домінуючим фактором виховання є приклад і вимога чітко дотримуватися церемоніалу, оскільки церемонія – це зовнішній прояв шанування того, що становить життя.

Моральним взірцем для конфуціанства є шляхетний муж, вірний, щирий, справедливий, який підкоряється волі Неба.

Пізнання людиною зовнішнього світу (чжи) є засвоєння добродійних вчинків. Це слідування за мудрецем.