26.Філософія Бердяєва.

М.О. Бердяєв ( 1874- 1948 р.р.) - представник київської філософської школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці - «Зміст творчості», « Філософія вільного духу» та інше.

Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною цінністю, поряд з цінністю людини, ії творчості. Власне у творчості Бердяєв бачить смисл свободи, так би мовити «прорив за межі повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступені. Першій - коли сама можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні «добуттєвої свободи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і природу. Цей первісний хаос аболютно вільний, не має ні яких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і людину. Таким чином Бердяєв малює космічну систему творіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм поодженням на роль творця. Другий ступінь свободи бердяєв пов`язує з існуванням людини, ії діяльністю. Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю сутністю Мислитель розмірковує над проблемаи цивілізації 20 століття, бачить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює людину, розриває ії цілісність. Третій ступніь свободи Бердяєв пов`язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним шляхом. Його ідеал - вільне суспільство, збудоване на християнській ідеології і моралі, об`єднання вільних трударів.. Це буде суспільство, роль держави в якому зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.

28.Філософія п.Д. Лодія.

Народився П. Лодій 4 травня 1764 р. в селі Збой (тепер Словаччина). Отримавши освіту, з 1787 по 1802 р. був професором метафізики і моральної філософії богословсько-філософського відділення Львівського університету. З 1802 по 1803 р. — професор Краківського університету. В 1803 р. переїхав до Петербурга, де обійняв посаду професора Петербурзького головного педагогічного інституту, що пізніше був перетворений на університет. З 1819 по 1829 р. — декан філософсько-юридичного факультету. П. Лодій активно виступав за розвиток освіти і науки, критикуючи тих, хто намагався заборонити викладання філософії в навчальних закладах Росії, заявляючи, що така заборона помилкова і “суперечить здоровому глузду і правилам логіки”.Книга П. Лодія “Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного” була визнана “наповненою загрозливих… руйнівних начал”. Помер 10 червня 1829 р. у Петербурзі.

Постійно звертаючись до Канта, Лодій розвивав сенсуалістичні погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб’єктивний ідеалізм, скептицизм і агностицизм, розрив чуттєвого і раціонального, логічного і емпіричного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом і свідомістю. Знання виникають в результаті дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, ставлячись до дійсності як копії до оригіналу. Стверджуючи достовірність даних чуттєвого досвіду, підкреслюючи їх роль в процесі пізнання, Лодій зазначав, що за допомогою мислення людина може глибше пізнати світ, відкривати властивості речей, закони природи. Істинність знання він вбачав у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, які вони існують самі по собі, розділяючи Істину на метафізичну, логічну, моральну та фізичну. Критерієм Істини вважав несуперечливість і одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму і досвіду.

Звертаючись до філософських поглядів Канта, П. Лодій виступав проти його спроби провести принципову межу між формою і змістом, сутністю та явищем, показати мислення незалежним від буття. У кантівській теорії пізнання він вбачав шлях до заперечення об’єктивного існування речей, відрив чуттєвих уявлень від зовнішнього світу. Агностицизм Канта виводив з апріоризму, зокрема суб’єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у дійсність. Критично ставився Лодій і до ідеалістичних вчень Берклі, Юма, Шеллінга. Розглядаючи проблему співвідношення душі і тіла з деїстичних позицій, заперечував божественний характер походження душі, релігійно-ідеалістичні уявлення про її безсмертя, доводив залежність психічних явищ від діяльності мозку, вказуючи на те, що коли всі органи людського тіла будуть нормальними, а мозок пошкодженим, то ми не матимемо ніяких відчуттів, не кажучи вже про більш складні психічні акти.

30 Федір Потушняк (1910 - 1960) – це запізнілий закарпатоукраїнський символіст, активна поетична творчість якого в обраному літературному напрямі тривала від кінця 20-х до початку 40-х років і завершилась збіркою "Терези вічності" (1944). У радянські часи Потушняк став відомим прозаїком, який писав у реалістичній манері, а тим часом поетичні збірки його були надійно заховані від читача в спецфондах і піддавалися голослівному осуду як нібито "дивна мішанина сюрреалізму та неоромантизму, символізму та декадентщини", свідчення "некритичного захоплення модними в західноєвропейській літературі течіями" [3; 8]. Сьогодні вже не може викликати заперечень теза, згідно з якою поезія Потушняка являє собою не мішанину літературних напрямів, а цілісну художню систему з виробленими ключовими образами-символами, втрачений естетичний код якої необхідно наново віднаходити.