70.Раціональне пізнання
Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів придбання знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Форми мислення. Розрізняють три форми мислення: судження, умовиводи, поняття. міркування.
71.
Пiзнання носить дiалектичний характер, який виявляється, насамперед, у тому, що воно здiйснюється як нерозривна єднiсть двох суперечливих моментiв i чуттєвого споглядання i абстрактного мислення. Процес мислення розгортається вiд живого, чуттєвого споглядання й рухається до абстрактного мислення, а вiд нього — до нового чуттєвого споглядання i так до нескiнченностi.
У вирiшеннi питання про роль чуттєвого i рацiонального моментiв у пiзнаннi певний час iснували два погляди. Однi фiлософи вважали, що всi знання людина отримує тiльки за допомогою вiдчуттiв i сприйнять. Ця тенденцiя отримала назву сенсуалiзму (вiд лат. sensus — почуття). Класичним виразом матерiалiстичного сенсуалiзму є фiлософiя Дж. Локка, Ф.Беконе, Т.Гоббса. Сенсцуалiзм може бути i суб’єктивно-iдеалiстичного характеру (Дж. Берклi, Д.Юм, К.Мах), який всi знання зводить до людських вiдчуттiв.
Iншою крайнiстю у розумiннi пiзнання є рацiоналiзм (вiд лат. ratio — розум). Його представниками були Р.Декарт, Г.Лейбнiц, Б.Спiноза, I.Кант. Iсторично вiн зв’язаний iз успiхами математики, природничих наук. На думку рацiоналiстiв, чуттєвий досвiд не може дати достатнiх пiдстав для скiльки-небудь вiрного знання. Таке знання може дати людинi тiльки розум. Рацiоналiзм абсолютизує роль розуму в процесi пiзнання людиною свiту.
Рацiоналiзм може бути як матерiалiстичним, так й iдеалiстичним. прикладом iдеалiстичного матерiалiзму є теорiя пiзнання Лейбнiца, матерiалiстичного гносеологiя Спiноза.
Пiзнання є дiалектичною єднiстю чуттєвого i рацiонального. Живе споглядання є iсторично вихiдним моментом пiзнання i передує абстрактному мисленню. Чуттєве пiзнання здiйснюється у формi вiдсуттiв, сприйнять i уявлень.
72.Історичне
і логічне
73. Суб»єкт і об»єкт пізнання, особливості їх взаємодії
Пiзнавальне вiдношення людини до об’єктивного свiту iсторично зумовлене розвитком практичної дiяльностi. Практика є основою кожного пiзнавального акту. Поняття “практика” використовується всiма фiлософськими напрямами, i кожен з них вкладає в нього свiй змiст.
Практика — це чуттєво-матерiальна дiяльнiсть людей, спрямована на перетворення свiту в їх iнтересах.
Основою практики є суспiльне виробництво матерiальних благ, тобто процес перетворення речей природи у вiдповiдностi з потребами людей. У змiст практики входять також соцiально-полiтична дiяльнiсть людей, процес спiлкування, боротьба класiв, соцiальнi революцiї, створення бiльш прогресивних виробничих вiдносин.
Практика може виступати i у формi наукового експерименту, який є дiяльнiстю, що штучно вiдтворює тi чи iншi сторони об’єктивного свiту з метою їх наукового дослiдження.
Можна видiлити такi три найбiльш загальнi та взаємозв’язанi мiж собою форми практики:
1) трудова дiяльнiсть i
2) соцiально-перетворююча дiяльнiсть (полiтичнi, iдеологiчнi вiдносини);
3) практика наукового експерименту (спостереження дослiд).
Говорячи про матерiальне виробництво, як основу i визначальну форму практики, необхiдно вiдмiтити двi важливi сторони виробничої дiяльностi.
по-перше, вонагенетично є первинною i визначальною у вiдношеннi до свiдомостi; по-друге, виробнича дiяльнiсть є чуттєво-предметна, вона здiйснюється i проявляється поза свiдомiстю, тобто в реальному свiтi — свiтi природи i суспiльства. Практика, як уже вiдзначалось: включає в себе i дiяльнiсть в галузi полiтичних, iдеологiчних вiдносин. Та цi останнi й iншi подiбнi до них вiдносини суттєво вiдрiзняються вiд економiчних
Вони, перш нiж скластися, проходять через свiдомiсть людей i становлять надбудову над матерiальними вiдносинами, якi є вiзначальними у вiдношеннi до iнших суспiльних вiдносин.
Щодо експерименту, то його можна подiлити на виробничий, природничо-науковий i соцiальний. У процесi експерименту проходять реальнi змiни явищ природи, але це вiдбувається в спецiально створюваних умовах, якi дають можливiсть видiлити тi зв’язки i властивостi, якi цiкавлять людину, дослiдити їх змiни в залежностi вiд основних параметрiв. Експеримент дає можливiсть багато разiв вiдтворювати однi i тi ж умови, змiнювати їх.
75.
Основою наукового пiзнання є його емпiричний рiвень. Характерною рисою такого дослiдження є його зв’язок iз чуттєвим сприйманням. Емпiричнi знання пов’язанi з такими елементами як емпiричнi факти i вiдношення, данi спостереження, покази приладiв, якi можуть бути записанi в протоколi, зведенi в таблицю чи поданi графiчно.
Важливим завдання емпiричного рiвня пiзнання є отримання статистичних даних про рiзнi тенденцiї його руху i розвитку. В статистичних даних знаходять свiй вияв, перш за все, кiлькiсна сторона об’єкта, що дослiджується, його властивостi i зв’язки.
Основними методами i формами емпiричного пiзнання є: спостереження, експеримент, моделювання i науковий факт.
Вищим за емпiричним рiвнем наукового пiзнання є теоретичний. На емперичному рiвнi вiдбувається накопичення та вивчення конкретного матерiалу, фактiв. На теоретичному рiвнi людиною пiзнається сутнiсть предметiв на рiвнi встановлення законiв i закономiрностей об’єктивної реальностi. Головними методами теоретичного пiзнання є: iндукцiя i дедукцiя; аналiз i синтез; iнтуiцiя; iдеалiзацiя; екстраполяцiя; гiпотеза; теорiя; наукове передбачення.
Аналiз — це розчленування цiлiсного предмета та складовi частини з метою їх всебiчного вивчення.
Синтез є методом пiзнання, змiстом якого є з’єднання ранiше видiлених частинi предмета в єдине цiле.
Iнтуiцiя — це раптова, вiрна здогадка про таке, що логiчно не випливає iз попереднiх мiркувань.
Гiпотеза — це такий спосiб мислення, який полягає у побудовi припущення про те чи iнше дослiджуване явище та у доведеннi цього припущення.
Теорiя — це система понять i уявлень про дiйснiсть, що створюється в процесi пiзнавальної дiяльностi.
76.
В сучасному розумінні діалектика – це вчення про універсальні закони розвитку і взаємозв’язку предметів і явищ природи, суспільства і людського мислення.
Під принципами або вимогами науки слід розуміти базові, визначальні положення, у яких відображаються і узагальнюються найбільш важливі та суттєві сторони пізнавальної і практичної діяльності людини. Принцип - це не сума довільних правил. Вони є відображенням об'єктивного світу в мисленні, підсумком пізнавальної і практичної діяльності людства.
До загальних принципів діалектики слід віднести такі, як: принципи розвитку і зв'язку; принцип об'єктивності; принцип конкретно-історичного підходу у вивченні явищ; принцип виявлення основної ланки у ланцюгу історичних подій; принципи єдності історичного і логічного, абстрактного і конкретного та ін.
Принцип розвитку вимагає при визначенні сутності того чи іншого явища розглядати його не у готовому і незмінному вигляді, а у русі, саморозвиткові, як воно виникло, як розвивалося, чим воно стало тепер.
Принцип загального зв'язку. У відповідності із цим принципом, у світі немає ізольованих один від одного предметів, процесів, явищ. Будь-яке явище становить собою єдність чисельних сторін, властивостей, зв'язків і відношень. Тому в процесі наукового пізнання необхідно враховувати всі сторони явищ у їх єдності та взаємозв'язку і проводити всебічний аналіз.
Принцип загального зв'язку явищ визнається як матеріалістичною, так й ідеалістичною філософією. Ідеалістичне розуміння єдності світу базується на визнанні або світового розуму (Гегель), або людської свідомості (Берклі, Юм). Для матеріалістичної діалектики основою цього зв'язку є матерія. Загальний зв'язок виражає матеріальну єдність світу: всі явища належать до єдиного матеріального світу, є проявом матерії, яка рухається, розвивається.
Принцип об'єктивності випливає з того факту, що предмети, тіла, процеси і відношення та зв'язки між ними існують об'єктивно, незалежно від суб'єкта, який пізнає.
Принцип конкретно-історичного аналізу явищ. Діалектика виходить з того положення, що немає істини абстрактної, вона завжди конкретна. Вимога конкретно-історичного аналізу зводиться до того, що явища необхідно розглядати у їх залежності від конкретних умов, з урахуванням місця, часу та етапу його розвитку.
Принцип визначення основної ланки у ланцюгу історичних подій. Це положення випливає із всезагального зв'язку і розвитку явищ світу. Під головною (основною) ланкою у ланцюгу подій слід розуміти визначальні, найважливіші явища, від яких залежать всі інші.
Принцип єдності історичного і логічного ставить вимогу: з чого починається історія предмету, з того повинна починатись і логіка його вивчення. Історичне передує логічному. Логіччне - абстрактне вираженнря в мисленні властивостей мат. світу, а історичне - не тільки відображення історії дійсності, але й історії процесу пізнання.
Принцип руху мислення від конкретного до абстрактного вперше був розглянутий Гегелем. Він вважав, що вищі ступені пізнання стають дедалі багатшими, конкретнішими завдяки тому, що вони містять у собі результати як попередніх, так і нових знань. Пізнання, основою якого є практика, розгортається від речово-конкретного у бутті через логічні абстракції до конкретно-абстрактного у мисленні.
77.
Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває. механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не обминути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє собою процес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної якості. Разом з тим це — і процес формоутворення визначеності протилежностей у складі цілого, і кількісної визначеності їх відношення у ньому. Єдність і протилежність законів діалектики забезпечує розуміння системності розвитку внутрішньорозчленованої цілісності. Це розуміння зумовлює необхідність виведення законів діалектики одного з іншого. Виведення одного закону з іншого є розкриттям їх внутрішнього необхідного зв'язку як способу обгрунтування їх один одним і в цілому їх самообгрунтування. З огляду на закон взаємопереходу кількісних і якісних змін об'єктивний процес розвитку в самому собі розрізняє діалектичне протилежні форми свого існування: еволюцію та революцію. Особливості їх об'єктивного змісту виявляються як у самому розвитку, так і в його пізнанні. В еволюційний період суперечності зароджуються, зріють, йде кількісний процес їх розвитку і нагромадження. Вони сховані у надрах буття і не проявляються в ньому. Категорія якості постає перш за все методологічною основою процедури виділення об'єкта пізнання. Як вихідний пункт категоріального визначення об'єкта пізнання зазначена категорія є передумовою подальшого руху категорій. Але це стає можливим тому, що пізнання якісної визначеності предмета—суперечливий процес, відображений та узагальнений у самій категорії якості. У найнагальнішому вигляді пізнання якісної визначеності тієї чи іншої речі йде від відображення нерозчленованої, відчутно-конкретної специфіки як певної цілісності до виявлення її багатозначних властивостей, і від них — до виявлення їх внутрішнього зв'язку. У цьому, власне, й полягає безпосередня функція категорії якості. Щодо змісту цієї категорії, то вважаємо цілком справедливою думку Гегеля про те, що якість — це реальність, яка мислима разом з її запереченням. Безпосередньо ж заперечення постає як межа. Якість взагалі у своїй визначеності є межею. Діалектична природа межі полягає в тому, що вона не тільки відмежовує один предмет від іншого, але й поєднує їх. Якість виражає стійку специфіку предмета в процесі його безперервного розвитку. Відношення ж якості до самої себе як самототожньої і водночас до такої, що змінюється, в самій собі знаходить своє вираження у його кількісній визначеності (кількість). Кількість нерідко визначають як якість у просторово-часовому аспекті його буття. У цьому разі кількісні відмінності постають як відмінності всередині однієї й тієї ж якості або відмінності між якісно однорідними речами. Так виникає об'єктивна основа кількісного порівняння речей. Виявлення субстанціональної якості є основою для пізнання кількісної визначеності специфічної якості. Іншими словами, цілком відносний характер якості зумовлює її визначеність. Через це кількісні зміни — це такі зміни (величин, елементів, структур, функцій тощо), які здійснюються в межах даної якості. Ці зміни, які самі ще не перетворилися у свою протилежність, є якісними змінами. Якість не може інакше себе заперечувати, як через свої внутрішньо-якісні зміни. Це—перша заперечуваність. її змістом стають кількісні зміни. Чому вони відбуваються? Суспільство, яке реалізує свій саморозвиток, що відтворює і розвиває свої внутрішні суперечності, відтворює і розвиває зовнішню суперечність між собою і природою. Розвиток продуктивної сили людство здійснює шляхом використання самих сил природи. У відповідності з рівнем пізнання, предметом дослідження стають різні сторони об'єкта, які визначають рівні якісного і кількісного аналізу. В міру розвитку пізнання зв'язок кількісного і якісного аналізу ущільнюється аж до їх «взаємопроникнення». Зазначена категорія посідає особливе місце в діалектичному відношенні кількості і якості. Суть цього відношення у найзагальнішій формі в тому, що це — взаємоперехід. З цього боку він являє собою специфічну форму «ядра» діалектики. Специфіка взаємопереходу полягає у взаємопереході не взагалі протилежностей, а якості й кількості: кількість переходить у нову якість, а стара якість — у кількісну визначеність нової якості. Оскільки це діалектичний перехід, то його внутрішню форму становить заперечення заперечення. Отож, кожна із сторін цього переходу характеризується діалектичним запереченням, тобто в цьому переході щось долається, щось зберігається. Якщо врахувати, що суперечність є тим, що «вирішується і відтворює себе», то в ній немає «стрибків», бо вона вся складається із «стрибків». Однак «стрибок» є і запереченням заперечення, через те він завжди являє собою єдність як знищення, так і виникнення, тобто він є становленням, єдністю буття і небуття. У цьому разі він є становленням нової якості і її кількісної визначеності. Але становлення якості не є якістю, а його протилежністю є «невизначеність». Аналогічно можна сказати й про кількісну визначеність становлення, тобто за своїм змістом воно є «невизначеністю», в якій знято протилежність між переходами одного в одне, якістю і кількістю. В момент переходу вони (якість і кількість) ні те, ні інше, але щось третє, що містить в собі лише зародки їх відмінностей. З іншого боку, в момент «стрибка» міра переходить у безмежне, кінцеве — в безконечне. Тому тут «стрибок» постає «пе-рервністю поступовості»: перервність поступовості розвитку якості і порушення його (розвитку) міри і в той же час поступовості кількісних змін, їх нагромадження, яке прориває межу міри. «Поступовість» і «стрибок» — дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами у розвитку того або іншого явища. Ця розрізненість і зв'язок, як відомо, знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку природничо-історичних процесів.
78.
Закон заперечення заперечення. Спочатку з'ясуємо зміст •^категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання. Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Тому природно, що спосіб заперечення визначається в кожному конкретному випадку як загальною, так і особливою природою процесу. «...Для кожного виду предметів, як і для кожного виду уявлень та понять,— писав Ф. Енгельс,— існує свій особливий вид заперечення, такого саме заперечення, що при цьому виходить розвиток» 6. Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його перехід у свою протилежність. Закон заперечення заперечення і виступає законом зв'язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення мислення і буття в сфері суспільного розвитку постає у формі заперечення заперечення: наявна дійсність — її заперечення в мисленні (понятті) — заперечення поняття як процес формування нової дійсності відповідно до поняття про неї. Сутнісна єдність указаних ланок заперечення реалізується в діяльності людини. Заперечення заперечення тому і виступає всезагальною, вирішальною формою суперечності, що вона (форма) є внутрішньою формою розвитку суперечності. Тобто заперечення заперечення охоплює весь процес розвитку суперечності — від його виникнення, через дозрівання та вирішення, включаючи і результат цього вирішення. Становлення результату в процесі і зняття процесу в результаті є не чим іншим, як моментами, що виражають характер заперечення (заперечення заперечення, як самозаперечення). Оскільки кожен із цих моментів розрізняється за змістом і формою, то діалектичне витлумачене заперечення ніби «розщеплюється» — на себе (перше заперечення) і на свою протилежність (друге заперечення). Зрозуміло, що друге заперечення «у зародку», в потенції містилося в запереченні першому. Відображаючи складний, суперечливий характер спрямованості процесу розвитку (поступальність і «повернення», повторюваність, збереження і знищення), закон заперечення заперечення виступає світоглядно-методологічним регулятором освоєння як минулого в розвитку людства, так і освоєння його майбутнього. У відношенні до минулого цей закон передбачає необхідність розкриття тих рис, властивостей здійсненого розвитку, заперечення яких було здійснене наступним розвитком, а відповідно — їх мобілізацію для теоретичного обгрунтування можливостей майбутнього розвитку, їх практичного розвитку в освоюваному майбутньому. Закон заперечення заперечення не знищує альтернативності розвитку можливостей у реалізації майбутнього, але постає законом свідомої реалізації того майбутнього, яке виражається гуманістичною суттю діалектичної теорії розвитку
79.
Проблема соціального прогреса та його критерії. Суть соціального прогреса в його суперечності. З одного боку - прогрес техніки, еволюція людини, вдосконалення форм експлуатації людини. З іншого боку - прогрес техніки приводить до руйнування природи, затвердження ідеалів гуманізму, пом'якшення вдач з розвитком цивілізації привело до страшних воєн, злочинності, наркоманії. Головний критерій - об'єктивність соціального прогреса (розвиток продуктивних сил і самої людини). - економічний; - гуманістичний; - політичні течії; - ідейні течії (типи антагонестичнрої боротьби класів, пригноблення народу, насильство, війни); - тип розвитку, коли рух уперед здійснюється при спільному зусиллі всіх соціальних груп. Свобода є продукт історичного розвитку. Свобода особистості - можливість всебічного розвитку людини і вияви його здібностей, суттєвих сил і людські якості
Проблема соціального прогресу та його критерії. Об`єктивною причиною соціального прогресу є сам х-р суспільства, як життєдіяльного организму. Регрес якшо і з`являється, носить тимчасовий х-р і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Осн. критерієм сусп. прогресу є розвиток продукт сил, виробничих відносин, НТП. Є допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями сусп прогресу є зміна суспільно-економ формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес антагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами сусп-ва. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи в об`єкта пригноблення, експлуатації в суб`єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу.
80.
Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку. Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної. Діалектична суперечність — це не просто відношення одвіку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універсальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним законом «тотожності протилежностей», який стає законом пізнання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез. Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його цілісності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д. Взаємодія протилежних сторін однієї і тієї ж суті є джерелом саморуху. Саморух явища — це процес його самовідтворення, який здійснюється на основі взаємодії його-сторін, що взаємообумовлюють і взаємно доповнюють одна одну. Як така взаємодія та чи інша система (природа, живий організм, суспільство) не потребує зовнішньої сили, яка приводила б її в рух, а містить це джерело в собі. Взаємодія, взаємообумовленість, взаємодоповнення протилежностей і є те, що перетворює явище в саморухливе. Такий один бік проблеми джерела саморуху, який, однак, не вичерпує даного питання в цілому. Як єдність протилежностей те чи інше явище, існуючи в своїй цілісності, містить в собі джерело саморуху. Проте,. будучи єдністю протилежностей, це явище утримує в собі внутрішню необхідність «роздвоєння єдиного», «боротьби» протилежних тенденцій, які, зрештою, ведуть до його зміни. Цей суперечливий процес взаємовідносин протилежностей і постає «мотивом», «імпульсом», збудником зміни. Існуюча суперечність вимагає свого розв'язання, тобто зняття своєї основи. Умови цього процесу—в активній взаємодії протилежностей, їх «боротьбі», що веде до розв'язання суперечності. Оскільки розв'язання суперечності виявляється можливим лише за допомогою виходу за межі даної основи, суперечність постає джерелом розвитку, виникнення нового.
81.
Проблема причинності, характер і види причинних зв’язків. Причина - це явище, подія, процес і інш. Слідство - явище процесу, події, якщо: 1) перше передує другому у часі; 2) друге є необхідною умовою, або основою виникнення, зміни або розвитку другого, іншими словами якщо перше породжує друге. Відносини між причиною і слідством називають причинно-слідчим зв'язком. Види причинно-слідчих відносин: 1) Класифікація за внутрішнім змістом процесів спричинення; пов'язаний з перенесенням матерії, енергії і інформацій. По ознаці обов'язкового перенесення яких-небудь субстанціально-енергетичних якостей причинний зв'язок відрізняється від інших, неенергетичних зв'язків. 2) Другий тип будується на основі способів вияву причинного зв'язку, які поділяються на динамічні (однозначні) і статистичні (можливі). Існують також різного роду гносеологічні класифікації, наприклад, виділяють причини загальні, специфічні і головні: об'єктивні і суб'єктивні, безпосередні і посередні, загальні, особливі і одиничні. Класифікація по числу вступаючих в причинний зв'язок явищ: простої, складові, однофакторні, многофакторні, системні, несистемні і інші.
83.
Поняття випадковості та необхідності, можливості та необхідності. Необхідність і випадковість - філософські категорії, що виражають відношення до основи (сутності) процеса його окремих форм (виявів). Необхідність - є те, що обов'язково повинно статися в даних умовах, однак в такій формі, яка залежить не тільки від сутності, що відбувається, але і від чого склалися умови його вияву. Форма необхідності може бути різною; по відношенню до основи процеса вона виступає як випадковість. З одного боку всі явища виникають під дією якоїсь причини, отже вони не могли не виникнути. З іншого боку, їх поява залежить від нескінченного числа різноманітних умов, при яких дана причина діє, їх поєднання, що непередбачається робить таке положення не обов'язково випадковим. Можливість і дійсність категорії, за допомогою яких відображається розвиток матеріального світу. Категорія можливості фіксує об'єктивну тенденцію розвитку існуючих явищ, наявність умов їх виникнення або, як мінімум, відсутність обставин, перешкоджаючих цьому виникненню. Категорія дійсність являє собою будь-який об'єкт, який вже існує як реалізація деякої можливості. Перехід можливості в дійсність заснований на причинному зв'язку явищ об'єктивного світу.
84.
„Можливість” і „дійсність”, як і інші категорії діалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність. Отже, категорії „можливість” і „дійсність” є відображенням у нашій свідомості цих сторін об’єктивного процесу.
У перетворенні можливості в дійсність важливу роль відіграють умови. Саме вони й спричиняють можливість, тобто роблять те чи інше явище можливим або неможливим. Отже, можливості можуть бути реальними й нереальними.
Реальною можливістю називають те, що випливає з внутрішніх законів розвитку предмета, явища чи сукупності певних конкретно-історичних явищ. Реальна можливість — це те, що може за наявності певних умов перетворитися в дійсність. Наприклад, у будь-якій насінині є реальні можливості для її перетворення в рослину. За наявності таких умов, як ґрунт, волога, тепло й мінеральні речовини, насінина обов’язково, з необхідністю повинна прорости.
Проте є й абстрактна (формальна) можливість. Вона теж має об’єктивну природу, оскільки випливає із загальних умов розвитку об’єктивного світу. Коли відсутні необхідні конкретні умови, ця можливість залишається лише абстрактною.
Звичайно, зазначені відмінності відносні, оскільки абстрактна й реальна можливості ґрунтуються на об’єктивних умовах, хоч і різного порядку. Крім того, абстрактна можливість може з часом перейти (за певних умов) у реальну, а потім і в дійсність. Наприклад, люди здавна мріяли про польоти в повітрі, про підводні човни тощо. Були й спроби здійснити ці мрії. Проте до певної пори ці спроби мали абстрактну можливість. Зі зміною матеріального и духовного життя суспільства ця можливість стала реальною.
І все ж, незважаючи на відносність відмінностей абстрактної й реальної можливостей, їх потрібно враховувати, оскільки це важливо як для теорії, так і для практики.
Діалектика завжди зауважувала бідність певних абстрактних можливостей, особливо неможливостей. Тому потрібно пам’ятати, що абстрактна можливість не може безпосередньо перетворитись у дійсність. Нерозуміння цього веде зокрема до авантюризму.
Категорія „дійсність”, перебуваючи у зв’язку з „можливістю”, відображає у свідомості людини другу сторону об’єктивної реальності (в широкому розумінні — всю реальність). Якщо можливість існує в своїх умовах, через них, то дійсність існує безпосередньо, як самі явища зовнішнього світу, що нас оточує. Іншими словами, дійсність є реалізованою можливістю.
Дійсність пов’язана із закономірністю й ґрунтується на ній. Як тільки закони перестають діяти, дійсність втрачає свою необхідність, своє право на існування, свою „розумність”. Вона замінюється новою.
Діалектичний метод не лише встановив зв’язок категорій можливості й дійсності, а й розв’язав питання про те, як і за яких умов, яким чином відбувається перетворення можливості в дійсність. Таке перетворення потребує певних умов, які діють в тому ж напрямі, що й об’єктивна закономірність, яка лежить в основі можливості. Умови — це зв’язок явищ, які дають простір, сприяють дії тих сил, що перебувають всередині конкретного процесу. Наприклад, для того, щоб у живому організмі з’явились нові ознаки чи нові конкретні властивості, розвивались ті чи інші або відмирали певні органи, необхідна зміна географічного середовища, клімату, тобто обставин.
Виникнення можливостей у природі і їх перетворення в дійсність відбувається об’єктивно й стихійно. Людина може пізнати, але їй не під силу впливати на астрономічні чи геологічні явища. Іншу специфіку мають ті процеси, в які можливе втручання людини. Людина може обмежити руйнівні дії стихійних сил природи, використати їх у своїх інтересах, а іноді й спричинити такі явища з природних можливостей, які вона нібито оберігає як свою таємницю.
Наука відкрила великі теплові можливості, що містяться в ядрі атома. Вона сприяє створенню складних машин, приладів і автоматів. Завдяки їй здійснюються великі перетворення в сільському господарстві тощо.
Специфічно відбувається перетворення можливості в дійсність у соціальних явищах. Тут процес здійснюється за наявності необхідних об’єктивних і суб’єктивних умов.
Кажучи про перетворення можливості в дійсність, не можна випускати з уваги суперечливого характеру будь-якого руху. Тому в об’єктивній дійсності необхідно бачити основну можливість, прогресивну, й неосновну, консервативну, або навіть реакційну. В окремих випадках (тимчасово) може навіть перемогти реакційна можливість (перемога гітлеризму в Німеччині). Проте перемога реакційних тенденцій у загальноісторичному плані — тимчасова. Нове, прогресивне раніше чи пізніше переможе неодмінно.
Знання категорій можливості й дійсності, вміння користуватися ними в повсякденному житті має практичне й пізнавальне значення.
85.
Чи не найвідомішими і чи не найважчими для аналізу є категорії одиничного, особливого й загального (всезагального). Відповідно до їх змісту, весь світ складається з нескінченої множини предметів, процесів, явищ, властивостей, відношень. У кожному є ознаки, які відрізняються від ознак інших предметів, явищ і роблять їх неповторними, єдиними у своєму роді. Такі ознаки називають одиничними. Таким одиничним у будь-якої конкретної людини є риси її обличчя, манера тощо. Іноді як приклад одиничного наводять ознаки, які відрізняють людину від усіх інших явищ дійсності. Це не так, оскільки поняття „людина” є загальним поняттям, а відтак ознаки, відображені в ньому, також є загальними. Одиничними будуть ознаки, які відрізняють конкретну людину, наприклад Т. Г. Шевченка, від усіх інших людей.
Проте в кожному предметі є ще й ознаки подібності чи тотожності з ознаками інших предметів або явищ, їх називають загальними. Наприклад, у будь-якій конкретній людині спільними ознаками з іншими людьми буде її здатність трудитися, належати до певного класу тощо. Загальними ознаками будь-якої частинки речовини є наявність у ній певної маси, руху тощо.
Загальні ознаки можуть істотно відрізнятися за ступенем загальності. Загальною буде й ознака, характерна лише для двох явищ. Проте є й ознаки, притаманні всім чи більшості явищ дійсності. Так, усім предметам, процесам притаманні сутність, форма, причина виникнення тощо. Такі ознаки називають всезагальними. їх відображають у категоріях діалектики. Іноді поняття „всезагальні” вживаються й у вужчому розумінні — в значенні ознаки, що притаманна лише явищам певного роду. Скажімо, ознака трудитися притаманна лише людям.
Від категорії одиничного й загального (всезагального) відрізняють категорію особливого, яка виражає діалектичний взаємозв’язок всезагального й одиничного. Категорія особливого має відносний характер. Вона виступає то як загальне стосовно одиничного, то як одиничне стосовно всезагального. Ця категорія виражає різні сторони й форми прояву загальних закономірностей в окремих речах, явищах.
У логіці особливі ознаки називають видовими, а загальні — родовими. Особливе називають і частковим, частковістю. Названі категорії можна розглядати як „одиничне” і „загальне”, „особливе” і „всезагальне”.
Вирізняють ще й категорію „окреме”. Вона виражає конкретне явище, яке включає в себе одиничні й особливі, загальні та всезагальні ознаки. „Окреме” — це категорія, що об’єднує, синтезує зміст усіх чотирьох категорій, взаємозв’язок яких можна розуміти таким чином: одиничне — теза, загальне — антитеза (протилежність одиничному), а окреме — синтез (цих протилежностей). З іншою парою: особливе — теза, всезагальне — антитеза, окреме — синтез. Якщо, наприклад окремим є старогрецький філософ Платон, то одиничним є його риси обличчя чи те, що він був учителем Аристотеля, засновником європейського об’єктивного ідеалізму. Загальним же — те, що він був греком, ідеалістом тощо. Його одиничні ознаки є одночасно і його особливими ознаками.
Свого часу В. І. Ленін так характеризував взаємозв’язок категорій „окреме” й „загальне”: „...Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є частинка або сторона, або сутність окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить у загальне і т. д. і т. д.”.
У чому ж виявляється об’єктивний характер загального й одиничного? Багато філософів визнають існування одиничного, але заперечують наявність загального в самих речах. Вони виходять з того, що світ складається з окремих речей, явищ. Якщо так, то чому, яким сторонам, граням в об’єктивній реальності можуть дорівнювати за змістом загальні поняття? Нічому, — вважає дехто з філософів, оскільки загальне — це лише ім’я, якому насправді відповідає не загальне, а лише окреме (номіналісти).
Інші вважають, що загальні поняття відображають щось реально існуюче (реалісти). На їхню думку, загальні поняття поєднують реально, об’єктивно, вони існували й до виникнення світу. Окремі явища є копіями цих понять.
І номіналісти, і реалісти припускаються однієї й тієї ж помилки: не бачать загального в самих речах, не розуміють, якому об’єктивному аналогу відповідають загальні поняття. Причиною цього є метафізичний підхід до дослідження питання про об’єктивний характер загального. І перша і друга школи прагнули з’ясувати, що робить одну властивість предмета одиничною чи загальною у внутрішньому змісті самої цієї властивості, розглядали її ізольовано від властивостей інших предметів. Не знаходячи у внутрішньому змісті явищ того, що вони шукали, номіналісти вважали, що загального не існує взагалі, а реалісти почали шукати загальне поза матеріальним світом. І перший і другий висновки є помилковими. Загальною чи одиничною властивість предмета „робить” не її внутрішній зміст, а її відношення до властивостей інших явищ. Так, властивість першого електронного мікроскопа бути електронним перебувала у відношенні його відмінності до властивостей усіх інших мікроскопів і була з-поміж цих причин одиничною. Тепер зазначена властивість цього мікроскопа (якщо він зберігся) буде загальною, оскільки перебуває вже у відношенні схожості до властивостей інших таких мікроскопів. Номіналісти й реалісти абстрагувалися від таких відношень (заперечували їх об’єктивність) і тому їх пошуки загального були приречені на невдачу. Та оскільки ці відношення існують об’єктивно, загальне й одиничне також об’єктивні.
У чому ж полягає діалектичний характер цих категорій?
По-перше, вони є протилежностями. А це означає, що вони можуть взаємоперетворюватись одна в одну. Так, поява у деяких тварин нової властивості, яка сприяла їх виживанню, незабаром з одиничної перетворилась у загальну. І навпаки, загальна ознака тварин, що суперечила новим умовам їх життя, з часом стала одиничним, а потім і зовсім зникла.
Діалектика одиничного й загального полягає в тому, що відмінність між ними відносна. Те, що є загальним в одному випадку, в іншому є одиничним. Наприклад, рух, будучи загальною ознакою всіх речей, виступає й одиничною ознакою світу в цілому. Відносною є й відмінність між загальним та особливим. Особливе теж може бути одночасно загальним і навпаки. Так, наявність молочних залоз є особливістю деяких хребетних і загальною ознакою ссавців. Проте відносну відмінність між цими поняттями не потрібно ігнорувати, насамперед на практиці.
Діалектичний характер цих категорій полягає в тому, що вони не можуть існувати ізольовано одна від іншої. Нема явищ, які б складались лише з одиничних чи загальних ознак. Кожне явище становить собою єдність одиничного й загального, яка виражається категорією „окреме”.
Знання категорій „одиничне”, „загальне” і „всезагальне” має велике значення для людського пізнання та практики.
86.
Завжди вважалося, що для того, аби пізнати, зрозуміти той чи інший предмет, потрібно дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії використовувалися поняття „просте — складне”, „частина — ціле”. Тривалий час просте вважалось елементарним, тобто таким, у якому відсутні частини, а складне — таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.
На певному історичному етапі було встановлено, що ціле — це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об’єкта — це ще не сам об’єкт. Труднощі вирішення загадки цілісності часто призводили до її містичного тлумачення.
З часом все більше утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалося. За допомогою діалектики було встановлено, що таємниця цілісності полягає у зв’язках, які об’єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим було відкрито принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.
Було встановлено, що різним типам зв’язків між частинами відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв’язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов’язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об’єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв’язках. Орієнтація на принцип цілісності дає змогу подолати обмежені способи з’ясування, що мали місце свого часу: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).
Дослідження цих категорій сприяло розвиткові системного підходу до пізнання різних об’єктів, відкрило шлях до формування категорій „елемент”, „структура”, „система”. Поняття зв’язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об’єктів.
Важливий внесок у формування системності зробила німецька класична філософія. В ній поняття системи застосовувалося в основному при вирішенні проблем пізнання. Систематизація людських знань почала належати до функцій філософії.
Проте до середини XIX ст. панівними були ідеї механіцизму й елементаризму. Процес пізнання речей мислився як становлення суми знань про його частини й здійснювався від пізнання частин до цілого.
З середини XIX ст. при дослідженні біологічного світу і людського суспільства виникають ідеї системності (К. Маркс та Ч. Дарвін). Згідно з розумінням Маркса, не можна зрозуміти частину, не спираючись на певні знання про ціле. Він розумів суспільство як „соціальний організм” зі своєю специфічною структурою (суспільно-економічною формацією). Це допомогло одержати знання про структуру, фактори, механізми й закони розвитку суспільної цілісності. Маркс підійшов до аналізу суспільства як до організованої, впорядкованої системи, в якій формується людина, її потреби та здібності, цілі й завдання діяльності.
Теорії Маркса і Дарвіна сильно вплинули на розвиток системного підходу, сприяли його поширенню на пізнання та практику. Становлення системних уявлень сприяло дослідженню з урахуванням цілого, що потребувало, у свою чергу, розробки методів мисленого розчленування предметів на частини у процесі їх пізнання. У XX ст. цей процес посилюється й поглиблюється. Ґрунтовно досліджуються й принципи системного підходу. Основою розробки методології системного дослідження залишається діалектико-матеріалістична концепція системності. В ній насамперед осмислюються категорії системи, елементу і структури.
Система — це впорядкована множина взаємопов’язаних елементів, якій притаманна певна структура й організація.
Елемент — це нерозчленований (в наявній системі, за наявних можливостей) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як свідчать сучасні наука і практика, просте й складне має відносний характер.
Нині в науці під елементами розуміють будь-які об’єкти, згруповані з іншими об’єктами в складний комплекс. Поняття „елемент” має відносний характер. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі „елементів” можуть виступати різні структурні одиниці.
Структура — відносно стійкий спосіб зв’язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона являє собою впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єкта, які сприяють її стабільності, стійкості та якісній визначеності. Структурні зв’язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об’єктах.
Будь-який об’єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов’язані й взаємодіючі елементи. У свою чергу ці елементи можуть мати власну структуру й бути представлені як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть бути поділені на інші підсистеми і між ними можуть існувати різні відношення, зв’язки та взаємодії. Однотипні відношення становлять структуру. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв’язків і відношень, то в ній можна вирізнити ряд структур. Такі системи називаються багатоструктурними (багаторівневими) .
Хоча у ролі системи можна розглядати будь-який об’єкт, проте не до кожного об’єкта можна застосувати принципи й методи системного підходу. До них можна вдатися лише аналізуючи ті предмети, в яких зримо виражені системні зв’язки. Об’єкти першого типу називають неорганізованими сукупностями.
До них можна зарахувати різні конгломерати (купа піску чи снігу). Входячи чи виходячи до них (з них), елементи не змінюються, оскільки властивості сукупності збігаються з властивостями цих елементів. Така сукупність або зовсім позбавлена системно-структурного характеру, або з ним можна не рахуватися.
Системні об’єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них є характерною поява нових властивостей, які не збігаються з властивостями окремих елементів (кристали). Для системних об’єктів характерна ієрархічна будова (системи нижчого рівня входять у системи вищого рівня). Системою називають не будь-яку сукупність елементів і зв’язків між ними, а впорядковану певним чином цілісну структуру (складний об’єкт). Наприклад, у будь-якому інженерному об’єкті кожна деталь, вузол, що функціонують разом у конструкції, можуть давати необхідний результат, для чого й створено цей механізм.
У створенні класифікації певних систем важливу роль відіграють типи системних зв’язків. До першого типу належать об’єкти, елементи яких взаємопов’язані (не становлять простої арифметичної суми) і поза цілим втрачають свої властивості, хоча можуть бути виділені і як самостійні. Такі системи називаються організованими (неорганічними) системами.
В органічних системах чітко виражені системні зв’язки і риси цілісності (біологічний організм). У них не допускаються виокремлення елементів. У відриві від таких систем елементи не лише втрачають свої властивості, а й здатність існувати. У своєму розвитку вони можуть проходити різні стадії ускладнення й диференціації. Суттєву роль у них відіграють генетичні зв’язки.
Система може бути зрозумілою лише у зіставленні з її оточенням. Залежно від зіставлення розрізняють такі типи поведінки систем, як реактивну (визначається середовищем), адаптивну (визначається середовищем і функцією саморегуляції) та активну, де важливу роль відіграють перетворення середовища відповідно до вимог системи. Найскладнішими є самоорганізовані системи. Вони включають в себе не лише зв’язки координації, а й зв’язки субординації (біологічні кореляції, система норм у суспільстві тощо).
Вимоги сучасного технічного розвитку (телефонний зв’язок, радіолокація, обчислювальна техніка) підвели вчених і практиків до необхідності глибокого розуміння цих категорій, до створення такої методології, яка становить сукупність методів вивчення, створення й застосування складних технічних, біологічних та соціальних систем. Вихідним пунктом цієї методології є принцип цілісності, який конкретизується через поняття зв’язку.
87.
У системі категорій матеріалістичної діалектики „сутність” і „явище” займають особливе місце. Це обумовлюється тим, що процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об’єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об’єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона є як внутрішній, повторюваний і відносно тривалий зв’язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності.
Отже, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність — тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об’єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності.
Ці категорії — це взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність є основою, а явище — його конкретною реалізацією через перерви поступовості. В цьому плані сфера сутності — це сфера загального, а сфера явища — прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку. Наприклад, Б. Рассел вважав, що питання про сутність є питанням лише про те, як вживати слова. Метафізики ж, як правило, невиправдано протиставляють ці категорії.
Наукова філософія розкриває справжню природу цих категорій, їх суперечливого зв’язку. В. І. Ленін виразив цей зв’язок у формулі: „Сутність являється. Явище істотне”. Ця єдність виражається насамперед у тому, що сутність як щось внутрішнє виявляється, проривається на поверхню у формі тих чи інших явищ. Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішньою природою виступає як сутність. У ній відбувається обмін речовин з ґрунтом та атмосферою. Рослина як явище — це різні її види. Інший приклад. Сутність літературного процесу виражається у відображенні життя засобами художнього узагальнення, у створенні образів, у типізації. Творчість же виступає в явищах поезії, прози, критики. Те ж саме можна сказати й про мистецтво в цілому.
Сутність і явище — об’єктивні. Вони становлять собою нерозривну єдність, хоча й мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін дійсності. Сутність, яка виражає внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої.
Протиріччя між сутністю і явищем має вигляд суперечностей між загальним і одиничним. Вони набирають різних форм, однією з яких є їх зовнішня протилежність, що фіксується поняттям „видимість”. Будучи формою явища, вона — не примара, породжена фантазією суб’єкта. Це реальне явище, яке має свою об’єктивну основу. Цією основою є протиріччя самої сутності процесу, а також суперечливий взаємозв’язок сутностей різних систем. Поняття „видимість” може виражати й суб’єктивну ілюзію, що є результатом безпосереднього співвідношення між „емпіричним явищем” і абстрактною суттю.
В. І. Ленін наголошував, що позірне є сутність в одному її визначенні, в одній з її сторін, в одному з її моментів. Він звертав увагу на внутрішній зв’язок видимості й сутності.
Абсолютизація видимості як сутності „в одному з її моментів” є гносеологічним джерелом перекрученого відображення дійсності. Ігнорування цього „моменту” призводить до відриву сутності від явища, що виключає можливість його природного пояснення.
Пояснити видимість — означає розкрити її об’єктивну основу. Це має особливе значення в пізнанні суспільних явищ, в яких процес вираження сутності має надто складний характер, оскільки суспільна діяльність реалізується через цілепокладаючу діяльність певних соціальних сил.
Виявлення сутності у формі видимості має свою основу в природі самої сутності. Як форма явища, видимість об’єктивна, виражає сутність. Проте виражаючи сутність специфічно (в єдності з іншими факторами), вона може виступати джерелом суб’єктивних ілюзій у пізнанні, оскільки воно зупиняється на ступені безпосередньої фіксації видимості. Лише глибокий теоретичний аналіз, що ґрунтується на наукових методологічних принципах, розкриває справжню суть явищ, в якій би формі вони не виступали.
В. І. Ленін розумів сутність як процес. Він наголошував, що „визнання яких-небудь незмінних елементів, „незмінної суті речей” і таке ін. не є матеріалізм, а є метафізичний, тобто анти-діалектичний матеріалізм”. Узагальнюючи історію наук, він зробив висновок про те, що „...суть речей або „субстанція” теж відносні; вони виражають тільки поглиблення людського пізнання об’єктів”.
Сутність не є чимось назавжди даним як з точки зору її об’єктивної невичерпності, так і з точки зору її змін у процесі розвитку, її мінливість обумовлена її внутрішньою суперечливістю. Тому й сама діалектика є вченням про вивчення суперечностей в самій сутності речей. У процесі розвитку сутність розгортає свій зміст (виступає і як основа, і як розвинений зміст). Розгортання сутності здійснюється за об’єктивними законами, які виступають регуляторами, „організуючими принципами” розвитку, виконують свою дію в певних умовах. В єдності з цими умовами об’єктивні закони визначають процес становлення сутності.
Сутність і закон — явища однопорядкові, оскільки виражають поглиблене пізнання людиною світу. Ці категорії виражають відношення однієї й тієї ж сфери — сутності. Проте ця однопорядковість не означає їх повної тотожності. Відношення сутності і явища — це своєрідне відношення процесу та його регуляторів. Пізнання закону є пізнанням сутності в аспекті тенденцій її саморозгортання. Закон співвідноситься і з явищем як відображенням стійкого в ньому, тобто того, що робить явище суттєвим, не обумовлюючи його в цілому. Звідси В. І. Ленін робив висновок про те, що будь-який закон є вузьким, неповним, приблизним1. Він, як певна тенденція, діє в певних умовах, хоча його дії повністю не збігаються з тенденцією. Закон „формує” явище не безпосередньо, а через складний взаємозв’язок з конкретними умовами. Це свідчить про те, що на формування явища впливають ще й інші фактори. Тому й завдання науки полягає в тому, аби знайти загальне, виокремити основу явищ. К. Маркс з цього приводу зазначав: якби форма прояву і сутність речей безпосередньо збігалися, то будь-яка наука була б зайвою. Діалектико-матеріалістична філософія, відстоюючи наукове тлумачення цих категорій, різко критикує різні ідеалістичні й агностичні вчення з цього питання.
Якщо наука не хоче відставати від життя, вона має постійно прагнути до глибинного проникнення пізнання в закономірності предметів і процесів. Завдання науки полягає в тому, щоб осягнути сутність. Варто пам’ятати мудру пораду І. П. Павлова, котрий, звертаючись до молоді, говорив, що, вивчаючи, експериментуючи, спостерігаючи, потрібно прагнути не залишатися на поверхні фактів, прагнути проникнути в таємницю їх виникнення, наполегливо шукати закони, які ними управляють.
Знання законів розвитку світу, розуміння сутності явищ природи й суспільства сприятимуть зменшенню залежності людини від природи, сприятимуть становленню її справжньої свободи.
Зміст і форма
Названі категорії відображають об’єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.
Зміст — це сукупність елементів, процесів, зв’язків, притаманних певному предмету чи явищу. Це визначення майже ідентичне поняттю „сутність”, оскільки категорія „зміст” тісно пов’язана з ним. Проте останнє абстрактніше, ніж категорія змісту. Ним визначають головний, вирішальний, внутрішній зв’язок предметів, що є його основою. Поняття „зміст” дещо вужче. Воно також відображає внутрішній і вирішальний зв’язок, але не в його найзагальнішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, за певних умов. Наприклад, сутністю життя у найзагальнішому вигляді є процес обміну речовин у білковому тілі. Конкретний прояв цього зв’язку в будь-якій клітині чи організмі буде різним. У цьому разі зміст — це прояв сутності в даній специфіці, як внутрішній зв’язок в окремому.
Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня та зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.
Форма нерозривно пов’язана зі змістом, а через нього — з сутністю. Зауважуючи це, В. І. Ленін писав: „Форма істотна. Сутність формована. Так чи інакше залежно і від сутності...”
Згідно з діалектикою, „зміст” і „форма”перебувають в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу.
Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом певну кількість елементарних частинок, які взаємодіють одна з одною й розташовані в чіткому порядку. Внаслідок цього формується структура — форма атома, характерна для певного хімічного елемента.
У живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції й органа. Коли характеризується тіло в статиці, в його просторових зв’язках, категорія „форма” виражається поняттями „структура”, „будова” тощо. Найближчим до цих категорій є поняття „організація” (спосіб зв’язку елементів змісту в його русі й розвитку).
У суспільних явищах теж маємо справу з єдністю змісту і форми. Всезагальний характер цих категорій проявляється в тому, що вони є необхідними формами мислення в будь-якій галузі науки.
Зі сказаного випливає, що зміст входить у форму як його об’єктивна основа, а форма входить у зміст як його організація. Немає безформного змісту, як і немає безформної речі. Форма не існує сама по собі. Вона позбавлена будь-якої цінності, якщо не є формою змісту. Тому не можна погодитися з тими, хто відриває форму від змісту й наділяє її самостійним існуванням.
Основою взаємозв’язку змісту і форми є положення про визначальну роль змісту. Саме він є провідним, вирішальним чинником у єдності форми та змісту. Зміна й розвиток предмета чи процесу зачіпає зміст. Зі зміною змісту змінюється й форма. Сама ж зміна змісту є, звичайно, результатом внутрішніх протиріч. Зміст, змінюючись, здійснює формоутворюючий вплив. Особливо це яскраво проявляється в біології. В живих організмах основну роль відіграють функції, які виконують морфогенетичну діяльність. У розвитку суспільства під впливом праці теж відбувалися зміни форм органів людини. Форма руки, її будова змінювалася під впливом зміни її функцій, які постійно ускладнювалися під впливом нових трудових операцій. Про домінуючу роль змісту щодо форми свідчить увесь розвиток суспільного життя.
Положення про первинність змісту щодо форми має велике значення для науки й практичної діяльності. Проте форма не є чимось байдужим, пасивним щодо змісту. Варто нагадати про роль виробничих відносин у розвитку суспільства, „форм” суспільної свідомості стосовно базису, вдосконалення організаційних форм суспільної діяльності тощо.
Гармонія форми і змісту виявляється всюди й в усьому, їх неможливо розривати, оскільки це призводить до перебільшення ролі форми. Коли форма стає самоціллю, це веде до формалізму, який становить небезпеку, особливо в мистецтві.
Наукова філософія показує, що форми існування й розвитку об’єктивного світу надто різноманітні. Часто один і той же зміст суспільного життя проявляється в різних формах. Тому необхідно вести боротьбу з фетишизацією застарілих форм, виявляти гнучкість, запроваджувати нові форми, яких потребує життя, вміло поєднувати нові форми з тими, які ще не вичерпали себе.
Отже, зміст і форма є невід’ємними сторонами речей, процесів, явищ об’єктивного світу. При цьому зміст відіграє визначальну, провідну роль щодо форми. Самій же формі притаманна певна самостійність і вона впливає на розвиток змісту. Будь-який зміст може проявлятися в різноманітних формах.
88.
Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.
Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Принципи герменевтики в церковних проповідях:
Буквальне тлумачення;
Історична відповідність;
Принцип єдиного значення;
Контекст;
Лексика;
Граматика;
Паралельні посилання.
Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.
Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). В. Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за В. Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. М. Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна ГайдеґґераГанс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.
Звідси випливають тези Гадамера:
інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;
розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.
Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів