37. Ламаїзм – форма буддизму.

Це один з організаційно незалежних різновидів маха-яністського напряму в буддизмі, що склався в Тибеті в VII—XIV ст. внаслідок проникнення махаяни й тантризму, поєднання їх з релігією тибетців бон-по (форма шаманізму).

Ламаїзм вважають відносно самостійною формою релігії. Його віровчення дуже близьке буддизмові. Проте він має самостійний збірник канонічних текстів Ганджур (тибет. — "переклад одкровень Будди"), що становлять 108 томів, і коментарі Данджур ("переклад тлумачень") у 225 томах. Незаперечне богословське значення має "Ти¬бетська книга мертвих" — збірник настанов вмираючому і померлому (у ній стверджується, що між смертю і новим народженням проходить 49 днів). Існує численна бого¬словська ламаїстська література, що відображає еволюцію ламаїзму в процесі становлення феодалізму в Азії.

Релігійний культ ламаїзму багато запозичив з шаман¬ства, йому властиві фетишизм і магія. Церемонії мають те¬атралізований характер. Існує і спрощений культ, напри¬клад молитва за допомогою молитовних млинів (хурде), які приводять в рух віруючий або вітер.

38.Дзен – буддизм як форма буддизму.

Дзен-буддизм постає посеред інших шкіл буддизму не стільки як квінтесенція ідеї пробудження загалом, скільки як один із найбільш ефективних практичних шляхів досягнення цілісної особи, в основі якого лежить переконання в можливості особи безпосередньо завдяки власним зусиллям досягти звільнення вже в цьому житті. На думку буддистів і зокрема дзен-буддистів, першою фундаментальною проблемою людини є об’єктивація свого «Я», надання онтологічного статусу психологічному образу, а разом із цим – поділ світу на суб’єкт і об’єкт. Свідомість захоплюється дуалізуючою функцією, що і стає джерелом подальшого ілюзорного страждання і перебування в ілюзіях феноменального світу.

39.Основні напрями буддизму.

Дзен-буддизм, Ламаїзм, Тантричний буддизмсформувався на початку II тис. н.е., коли намітився занепад буддизму. Головною метою релігійної практики вважає удосконалення особи під керівництвом гуру — вчителя, наставника. Він швидко реформувався в ламаїзм. Поширений в Тибеті й Монголії.

Хінаяна (від санскр. — "мала колісниця", або "вузький шлях" спасіння) напрям у буддизмі, послідовники якого зосереджують увагу насамперед на внутрішньому самоспогляданні та мудрості. Вони уникають філософсько-космогонічних спекуляцій; дотримуються догматів первісного буддизму, що написані мовою палі; визнають Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент вони роблять на особистому спасінні, що може бути досягнуте тільки через відхід від світу, тобто за умови прийняття чернецтва.

Махаяна (від санскр. — "велика колісниця", або "широкий шлях" спасіння) проголошує можливість спасіння не тільки ченцеві, а й будь-якому мирянинові, якщо той дотримується обітниць духовної досконалості, читає молитви, творить заклинання, отримує допомогу з боку ченців і обдаровує їх, надає милостиню бідним.

40.Суспільно - історичні причини виникнення ісламу.

Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною бо-ротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуван¬ням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супровод¬жувалося боротьбою між могутньою родовою аристо¬кратією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Вод¬ночас в економічному житті арабських племен зарод¬жувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичер¬пало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже на¬прикінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну то¬гочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового су¬спільства з сильною централізованою державною вла¬дою — все це зумовило потребу в суспільній силі, яка мог¬ла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісно¬го ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф — пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центра¬ми релігійної реформації були Ємен на чолі з Му-саліомом — на півдні Аравії та Хіджаз — на північному за¬ході, вождем якого був виходець з корейшитів — Мухам-мед (570—632). Після тривалої боротьби прихильники Му-хаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів за¬провадив культ єдиного бога — Аллаха (покровителя пле¬мені корейшитів).