Реферат (Релігія)

Ужгородський національний університет

РЕФЕРАТ

З предмету : Релігійний фактор у міжнародних відносинах

Ужгород 2015

Тема : Роль релігії у міжнародних відносинах

Студент денного віділення

Гринін Павло Дмитрович

Спеціальність: Міжнародна інформація

Існує багато факторів ,що впливають на міжнародні відносини . Один з таких є релігія.За деяких умов релігія могла впливати на політику і відповідно сама зазнавала певного впливу політичної сфери. На сучасному етапі можна констатувати зростання ролі релігії у міжнародних відносинах. Це пов’язано з підвищенням значення культурного фактора у формуванні світової політики. Більшість конфліктів, які відбулися у світі, мали внутрішньодержавний характер (але часто – із міжнароднимим наслідками), і більшість із них складає саме релігійне, або ж сформоване на основі релігійних ідей, протистояння (як внутрішньогрупове, так і міжгрупове). І справді, зросла напруженість в окремих регіонах світу (Близький Схід, Африка, Балкани тощо), більш високою стала ймовірність переростання кризових ситуацій у відкриті збройні конфлікти, в тому числі і на теренах СНД (Російська Федерація, Грузія, Молдова, Вірменія та ін.), де локальні конфлікти ініціюються окремими етнополітичними групами, які прагнуть зміни лінгвістичного, культурного, релігійного та, насамперед, політичного статусу. У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба мати на увазі, що багато що залежить від вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі.

Релігійний чинник активно впливає на міждержавні відносини завдяки кільком об’єктивним обставинам. По-перше, феномену глобалізації, наслідками якого є: масова трудова і політична міграція; одруження людей із різних національностей, віросповідань та держав; експортно-імпортні міждержавні суперечки; становлення транснаціональних корпорацій тощо. Наслідком таких «всеохоплюючих економічних, політичних, соціокультурних змін стає остаточне завершення доби моноетнічних, моно-світоглядних, моно-релігійних суспільств». По-друге, феномену активного розвитку транснаціональних релігійних мереж – релігійних організацій, які поширилися у світі завдяки відкриттю своїх національних філіалів на основі методів управління й організації, що властиві економічним транснаціональним корпораціям. У сучасному світі релігія є центральною, можливо, найбільш центральною силою, яка мотивує і мобілізує людей. Як уже наголошувалося, релігія - явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним з важливих її компонентів, знаходиться в тісних взаємозв´язках і взаємодії з іншими елементами архітектоніки суспільства. В цьому контексті надзвичайно важливою, як в теоретичному, так і практичному вимірі постає проблема свободи буття релігії в суспільстві. В історичному і сучасному прочитанні ця проблема залишається вельми актуальною і багатоаспектною. Свобода буття релігії в суспільстві включає: характер взаємовідносин держави та релігійних організацій, її ставлення до релігії; місце і функціональну роль релігії у суспільстві, правовий статус релігії і церкви, нормативний простір діяльності тих чи інших релігійних організацій, рівень можливості реалізувати їм свої функціональні потенції в конкретному соціумі; комплекс проблем, пов´язаних з правами і свободами людини в аспекті її ставлення до релігії та церкви, умовами і можливостями її вільної самореалізації в системі релігійних чи арелігійних координат: питання міжцерковних, міжконфесійних, внутрішньоцерковних відносин. Названі вище проблеми значною мірою осмислюються в релігієзнавстві через категорію "свобода совісті". Наївно вважати, що оскільки радянський комунізм повалений, Захід виграв світ на всі часи. А також, що мусульмани, китайці, індуси та інші збираються сприйняти західний лібералізм як єдину альтернативу.

Врахування релігійного чинника є важливим не лише при аналізі/конституюванні міждержавних відносин, але й є базовим в аспекті формування системи міжнародної безпеки.

Сказане дозволяє нам зробити висновок про значну диференціацію місця і ролі релігійного чинника у формуванні чи визначенні специфіки міждержавних відносин, яка залежить від часу та регіону формування таких відносин. Аналізом останніх, враховуючи багатогранність релігійного чинника, його присутність практично у всіх сферах життя людей, повинні займатися, окрім політологів, які нині намагаються монополізувати своє становище у сфері розробки права міжнародної релігійної безпеки, також релігієзнавці, богослови, психологи.

Християнство виникло в І ст. до н. е. в римській провінції Іудеї на базі іудаїзму. Нова релігія мала кілька переваг: була космополітична, декларувала нові морально-етичні цінності — спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за працею або потребою. Зазначені цінності дають нам змогу говорити про християнський комунізм.

Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою, заявляє про необхідність покори владі (оскільки та — від Бога), що відкриває шлях для легітимізації.

Християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й не дуже централізованою. Вона складається з п’яти церков і називається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодоксальною) церквою.

Християнство домінувало в європейській політичній думці понад тисячу років. Під його прапором пройшла епоха феодалізму, була витіснена греко-римська раціоналістична традиція й утвердилася містика, ірраціональний компонент у суспільній свідомості.

До негативних наслідків панування християнства слід віднести втрату багатьох розробок грецьких і римських філософів та юристів з питань права, державного устрою та утвердження (повернення) релігійної міфології: усяка влада — від бога, держава — наслідок гріхів людства.

Та й альянс християнської церкви зі світською владою призвів до того, що її практична діяльність дуже мало була схожа на християнський ідеал.

Але були й позитивні ідеї: відокремлення церковної влади від світської і проголошення рівності всіх людей незалежно від походження та соціального стану, виховання поваги до фізичної праці.

Християнство, на відміну від греко-римської політичної традиції, дало право людині на безсмертя, відкрило їй шлях до неба не через державу.

Іслам (буквально — покірність волі бога) — наймолодша з трьох світових релігій, що виникла в VII ст. н. е. в західній частині Аравійського півострова. Ісламська громада, за уявленнями віруючих, це — теократія. Влада належить Аллаху, але реалізується через його представника.

Іслам не створив єдиної богословської концепції. Не минуло й трьох десятиліть після смерті Мухаммеда, як мусульманська громада розкололась на три нерівні частини: сунізм, шиїзм і хариджизм. Головна причина цього розколу — різні уявлення про природу верховної влади, що згодом дали життя самостійним політичним доктринам.

Сунізм (від араб, буквально — звичай) дає доволі помірковану, певною мірою раціоналізовану концепцію влади халіфа. Вища влада здійснюється громадою від імені Аллаха. Громада обирає правителя, не передаючи своїх прав, а лише довіряючи йому функції керівництва. Вона може ухвалити свої рішення лише тоді, коли модель поведінки не виписана Кораном і Суною. Отже, влада халіфа не є абсолютною й божественною, хоча має релігійний характер.

Сунізм поділяється на чотири релігійно-правові школи (маз- хаби), які рівні між собою. Мусульмани можуть вільно обрати й навіть змінити кожну з них.

Шиїзм (від араб, ші’а Алі — партія Алі) тлумачить владу як божественну, передану Аллахом не громаді, а імаму. Останній підкоряється лише Аллаху і мусульманському праву.

Культ імама полягає в прийнятті його як нового пророка- месії, спасителя. Екстатична віра в імама абсолютизує ідеї теократії, сприяє фанатизму та релігійній нетерпимості.

Шиїзм ніколи не мав і не має більш-менш однорідного релігійного вчення. Він поділяється на кілька груп: імамітську, ісмаїлітську і зейдитську.

Хариджизм (від араб, харидж — повстанець) виник у середині VII ст. Відповідно до цього вчення наступник пророка — халіф — має обиратися громадою мусульман шляхом виборів. У противному разі його можна зняти та навіть вбити. Халіфом — імамом — може бути будь-який член громади, котрий знає догмати ісламу. Представники цієї течії вважають, що однієї лише віри замало, треба діяти та захищати свою спільноту всіма способами — аж до збройної боротьби.

Слід зазначити, що з огляду на велику чисельність мусульман у світі ісламська політична думка заслуговує на особливу увагу й вивчення, тим більше, що в таких державах, як Саудівська Аравія, Бруней, Кувейт, Марокко, Об’єднані Арабські Емірати, духовним главою мусульман є державний правитель, а в Ірані, Афганістані, Пакистані іслам є надзвичайно активним чинником впливу на політику цих держав.

Відношення між релігією і глобалізацією, а також соціальна модернізація належать до найбільш дискусійних питань у суспільних науках. Роль релігійного фактору в прискоренні або гальмуванні соціальних трансформацій, одна з найбільш суперечливих предметних сфер дослідження філософії.

Очевидно, що роль релігії у глобальній політиці незмірно ширша, ніж участь релігійних інституцій у політичному процесі, ескалації або врегулювання конфліктів. Релігія має справу з фінальними проблемами і граничними значеннями і її вплив на глобальну політику визначається саме передовсім і головно цим, тоді як розвинутість інституційних мереж, фінансові, організаційні тощо ресурси грають очевидно підпорядковане значення.

Релігія має прямі зв'язки з політикою і правом. Їй завжди належала суттєва роль у житті суспільства. На підставі аналізу взаємодії релігійних та правових норм можна зробити наступний висновок, що вони (норми) можуть знаходитися в наступних чотирьох формах взаємовідносин:

1) співпадання релігійних і правових норм;

2) доповнення релігійних норм правовими;

3) доповнення правових норм релігійними;

4) взаємний нейтралітет релігійних та правових норм (ідеал свободи совісті, до якого сьогодні є близькою тільки система міжнародного права і тільки тому, що не багато які релігії проявляють своє відношення - відношення в загалі та негативне зокрема - до міжнародного правопорядку);

5) суперечності між релігійними та правовими нормами.

Міжнародне право багатьом зобов'язане релігії. Остання грала роль головного нормативного комплексу в міжнародних стосунках задовго до появи міжнародного права. Зміст й досвід реалізації цього комплексу не могли не бути враховані при формуванні міжнародного права. Релігія зробила вплив на міжнародне право і через внутрішнє право держав, зміст якого також визначалося значною мірою релігією.

Розглядаючи питання, пов'язане з легітимним визначенням поняття «релігійні організації», слід звернути увагу на те, що при встановленні юридичної сутності релігійної організації слід зазначити, що вона являється найбільш значимою та впливовою формою самоорганізації прихильників певної релігійної течії. Саме релігійна організація як громадське об'єднання, що має на меті задоволення релігійних потреб громадян, є організаційною ланкою, що виступає суб'єктом правовідносин, і в такому статусі взаємодіє з іншими фізичними чи юридичними особами (суб'єктами правовідносин) та, зокрема, з державою. Таким чином, релігійні організації є складовою сфери регулювання національного законодавства, де найчастіше і наводиться їх законодавче визначення, яке залежить від волевиявлення законодавця, а отже, є специфічним для кожної національної правової системи.

Найважливішими завданнями релігійних організацій є донесення до віруючих певних норм і правил поведінки, формування у них певної мети, цінностей та ідеалів. Цедосягається виконанням низки функцій:

1) виробленням систематизованого віровчення;

2) розробленням системи його захисту й утвердження;

3) управлінням культовою діяльністю;

4) контролем і вжиттям санкцій у випадку неточного виконання релігійних норм;

5) підтримкою зв'язків із державним апаратом та світовими орга- нізаціями [98, с. 36].

Таким чином, враховуючи сутність та функції релігійних організації як суб'єкта права на свободу віросповідання, до основних їх ознак доцільно віднести: по-перше, ті, які діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури; по-друге, вони мають на меті задоволення релігійних потреб громадян шляхом сповідування та поширення віри; по-третє, забезпечують процедуру і механізм юридично законної поведінки своїх членів внутрішніми засобами переважно морального характеру.

У сучасних умовах розвитку міжнародних відносин однією з найактуальніших проблем стала поширення і загострення цілого ряду конфліктів, зумовлених політичними, територіальними, етнічними, конфесійними чинниками. Регіональні й міжнародні конфлікти загрожують світовій безпеці, вносять дисонанс в існуючу систему налагоджених транскордонних зв'язків.

Більшість військових конфліктів на території колишнього СРСР пов'язані з сепаратизмом і прагненням деяких територій з різним національним і релігійним складом до відокремлення від держави, частиною якого вони офіційно є.

Деякі території і військові конфлікти:

 Придністров'я і Гагаузія, конфлікти за незалежність від Молдавії

 Абхазія і Південна Осетія, конфлікти за незалежність від Грузії.

 Чечня, конфлікт за незалежність від Росії.

 Нагорний Карабах, конфлікт за незалежність від Азербайджану.

Розглянуті регіональні конфлікти є небезпечним соціальним явищем як з аксеологічної точки зору, тобто з позицій таких цінностей, як людина, нація, так і з політичної - держава. Проте, якщо конфлікти неминуче й закономірно виникають у соціальному житті, то, очевидно, вони виконують певні соціальні функції - функції, пов'язані з формуванням нових політичних відносин, і відповідно прямо пропорційно залежать від геополітичної та міжнародної ситуації в регіоні та світі в цілому.

У контексті релігійно-філософського й політичного аналізу основними критеріями виділення фундаменталізму як самостійної ідейної течії є трактування власних вимірів соціуму у відповідності з “чистим” ісламським зразком. Фундаменталісти проголошують своєю метою відновлення в сучасному житті мусульман конкретних інститутів і норм раннього ісламу, тобто ісламу часів пророка Мухамеда і перших халіфів. Прихильники фундаменталізму закликають очистити іслам від пізніших нашарувань, відновити його в первісній чистоті.

Поява сучасного ісламського фундаменталізму зумовлена сукупністю історичних, ідеологічних і культурних факторів. Вихід ісламських фундаменталістів на міжнародну політичну арену, який супроводжувався встановленням домінуючого ідеологічного впливу на мусульманське суспільство, був спричинений, в основному, дією соціально-економічних чинників. Напружена економічна ситуація дала змогу радикальним ісламським угрупованням отримати симпатії найбідніших верств населення. Основою фундаменталістських рухів спочатку були борці за чистоту ісламу, які вимагали соціальної рівності і справедливості для мусульманського суспільства. Зростання ролі політичного ісламу пов’язане з перетворенням лідерів фундаменталістської доктрини на виразників інтересів соціальних верств, невдоволених впливом Заходу в цілому та результатами західної модернізації зокрема.

Отже, іслам — одна з найпоширеніших і впливовіших релігій у світі. Спеціалісти-релігієзнавці пояснюють посилення його ролі в економічному, політичному і духовному житті багатьох народів кількома причинами.

Перша з таких причин — молодість ісламу. Мусульманська релігія виникла значно пізніше за інші релігійні системи і, на відміну від попередників, не вичерпала своїх можливостей і перебуває у розквіті сил. Крім того, іслам — життєздатна і гнучка релігія. Він, незважаючи на тривалий період колонізації країн свого поширення, вистояв і не здав своїх позицій. Його гнучкість пояснюється відсутністю централізованої організації духовенства — головної перешкоди в оперативному і своєчасному вирішенні нагальних проблем.

Ще одна причина життєздатності ісламу — його тотальність. Іслам є не тільки релігійною вірою, а й способом життя мусульман, їхнім світоглядом, економічним і соціальним устроєм, організацією управління, сім'ї та побуту. Догматика і культ ісламу прості та доступні людям. Для їх засвоєння і виконання ніякої освіти не потрібно. До того ж лідери ісламу завжди у своїй релігійній діяльності враховують місцеві умови.

Врешті-решт, іслам не заплямував себе колоніальною політикою, а боротьба народів ісламського світу за національну незалежність сформувала мусульманина-воїна, фанатично відданого своїй релігії.