7,8. Характеристика методів юридичної психології.

Методи юридичної психології поділяються на дві групи: 1) методи наукового дослідження; 2) методи психологічного впливу на особистість. Ряд вчених виділяє ще й третю групу методів - методи судово-психологічної експертизи, однак, зважаючи на те, що судово-психологічна експертиза використовує психодіагностичний інструментарій, тобто ті ж методи наукового дослідження, доцільності в окремому виділенні цієї групи методів нема. Методи наукового дослідження допомагають вивчати психологічні закономірності суб’єктивних відносин у сфері права, розробляти науково обґрунтовані рекомендації для оптимізації професійної діяльності. До цих методів належать методи встановлення психологічних характеристик особистості правопорушника, а при необхідності й свідка чи потерпілого, а також психодіагностичні методики визначення рівня розвитку професійно важливих якостей працівників. Основними методами вивчення психіки є:

1. спостереження

2. експеримент

3. вивчення продуктів діяльності

4. тестування (опитування)

5. експертне оцінювання.

Методи психологічного впливу на особистість використовуються працівниками правоохоронних органів при боротьбі зі злочинністю. Вони орієнтовані на цілі розкриття і розслідування злочинів, встановлення їх причин, ресоціалізацію засуджених, адаптацію їх до відповідного соціального середовища. Ці методи характеризуються обмеженістю діапазону їх застосування рамками законодавства та професійної етики. До них належать: метод стимулювання, метод критики, метод навіювання необхідного стану, метод психологічного примусу і психологічного пресингу та ін. Методи психологічного впливу можуть також застосовуватись для формування, розвитку і тренінгу професійно важливих якостей працівників правоохоронних органів.

9.Рання історія юридичної психології: описовий етап.

І) описовий (з давнини до початку 19стол.) Рання історія юридичної психології пов’язана із застосуванням психологічних знань з метою забезпечення ефективності правосуддя. Перші спроби такого застосування відомі ще з античності та середньовіччя. Так, кримінальний процес античності ґрунтувався на таємній письмовій основі, а доказом вини підозрюваного вважалось його особисте зізнання. В середньовічному світі кримінальний процес набуває гласності і проводиться вже в усній формі. В цей час важливого значення набувають показання свідків, проте головним доказом вини підозрюваного залишається його особисте зізнання. Щоб примусити людину свідчити проти себе використовувались різні методи фізичного і психологічного впливу, а також випробування, механізм яких був заснований на знаннях психофізіологічних закономірностей людського організму: - у Стародавньому Китаї підозрюваний піддавався випробуванню рисом: він повинен був набрати в рот кулак сухого рису і вислухати звинувачення. Якщо після цього рис залишався сухим, то вина підозрюваного вважалась доведеною; - в Африці головний шаман (чаклун) племені проводив випробування пташиним яйцем: люди ставали в коло і передавали з рук в руки пташине яйце. Винна людина через хвилювання роздушувала його у своїй руці; - в Європі проводилось випробування розпеченим залізом: підозрюваного примушували взяти рукою розпечений на вогні металічний предмет. Після цього руку перев’язували, а пов’язку знімали через певний час і якщо опік був сильним і рана не загоювалась, робився висновок, що людина винна (психофізіологічний механізм: винна людина перебуває у стані емоційного напруження, при якому відбувається підвищене потовиділення, зокрема мокріють долоні. Це перешкоджає швидкому загоюванню рани, навпаки, вона загниває); - в деяких Азіатських країнах проводили публічне випробування на там-тамі: на центральній площі міста виставляли великий гонг, підозрюваному називали різні слова, після чого він повинен був відповідати першим будь-яким словом, що спадало йому на думку, і бити в гонг. При цьому використовувались нейтральні слова і слова-подразники. Реакція на останні супроводжувалась більш сильним ударом в гонг, що й свідчило про вину підозрюваного; - випробування водою (або «купання відьом»): руки, ноги і все тіло зв’язували мотузкою і кидали людину у воду. Якщо вона не тонула (вважалося, що відьми у воді не тонуть), її визнавали відьмою; - створення шокових ситуацій: підозрюваного заводили у затемнене приміщення, де знаходився труп і, використовуючи шоковий стан людини, примушували її зізнатися; - використовувалось залякування словами: людині показували знаряддя катувань і пояснювали їхнє призначення; - часто проводився допит з тортурами: використовували лещата, які поступово стискають пальці; «іспанський чобіт» - металева пластина чи колодка, яка стягує гомілку, розтягування за допомогою лебідок (диба) і т.д. У 17-18 століттях особисте зізнання продовжує залишатись головним доказом вини підозрюваного, проте в судочинстві вже відходять від жорстоких способів його одержання. Саме в цей час з’являються перші наукові праці з психології, що стосуються проблем кримінального судочинства (Посошков, Щербатов, Ушаков, Куніцин і т.д.).