Книга з радіожурналістики

Голос: Київ. Бібіковський бульвар. Початок січня 1913 року.

(Вітер, легка хуртовина, цокотіння копит по бруківці. Звукові ефекти створюють своєрідний — архаїчний і сумний — колорит. Відчиняються і зачиняються двері, відсікаючи звуки вулиці)

Швейцар: Пане, ви до кого?

Хома Михайлович Коцюбинський: Вибачте, це терапевтична клініка? Швейцар:Хірургічна. Терапевтична поверхом вище. Чим можу зарадити, пане? Хома Михайлович: У терапевтичній клініці лежить мій брат.

Швейцар: Вам треба до контори. Там якраз асистент професора Образцова. Запитайте в нього. Сюди, будь ласка...

(Кроки)

Хома Михайлович: Добрий день, лікарю. Лікар: День добрий.

Хома Михайлович: Перепрошую, я хотів запитати... мій брат, Михайло Михай­ лович Коцюбинський, письменник... Він лежить зараз у дев'ятій палаті. Хотілося б дізнатися про його стан.

Лікар: (з піднесенням) У Михайла Михайловича цікава хвороба. Дуже цікава. Ревматичне переродження колосердного клапана з порушенням кровообігу. Це просто знахідка для нашої клініки. Ми всі вчимося на ньому. Нетиповий випадок. Навіть рідкісний.

Хома Михайлович: Даруйте, якось не поділяю вашого захоплення.

Лікар: Ні-ні, зрозумійте мене. Захворювання важке. Тому вашого брата ми спо­ стерігаємо особливо серйозно. Робимо все можливе, але...

Хома Михайлович: Мені можна з ним побачитись? Лікар:Так. Прошу за мною, я проведу...

(Кроки, відчиняю ться двері пала ти)

Михайло Михайлович Коцюбинський: (важко дихаючи) От добре... от добре, що ти приїхав... Як я радий до тебе, Хомцю...

Хома Михайлович: Як ти?

Михайло Михайлович: Дякую... Сьогодні — полегшало... Дуже полегшало. На вулицю хочеться. На візнику прокотитися... Хоча б хвилин двадцять... Треба звика­ ти до вільного повітря, так? Обридла оця біла тюрма... Професор Образцов каже — невдовзі додому.

Хома Михайлович: Так, так. Звичайно.

Михайло Михайлович: У гуцульських горах, напевно, зараз хуртовини.

Хома Михайлович: Не варто тобі було їздити на Гуцульщину. З твоїм здоров'ям...

Михайло Михайлович: Пусте. Застудитися і в Чернігові можна. Ніде мені так легко не було останнім часом, як у Карпатах. Ніде... Це щось незвичайне. Безліч матеріалу...

Хома Михайлович: Скільки квітів у тебе...

Михайло Михайлович: От так, як бачиш, пестять мене люди... Дня не прохо­ дить, щоб хтось не приніс гостинців. Не завжди навіть знаю, від кого приносять подарунки...

Хома Михайлович: 1оЬ\ справді, здається, полегшало. Як я радий за тебе...

Михайло Михайлович: Мені дають морфій, ти знаєш?

Хома Михайлович: Морфій?

Михайло Михайлович: інакше заснути не можу. З морфієм — можу... Але це такий сон... Після безсонної ночі краще себе почуваєш... Слухай, Хомцю...

Хома Михайлович: Так!

Михайло Михайлович:)/ мене прохання... до тебе... Скажи... Лікарі тут весь час мене заспокоюють... Скажи, як на тебе... Подібний я до людини, що збираєть­ ся в далеку мандрівку?

Хома Михайлович: Мандрівку?

Михайло Михайлович: 1&.К, мандрівку без повороту. (Пауза)

Михайло Михайлович: Ти, Хомцю, не бійся, кажи правду... Хоча я дуже хочу жити, бо зробив іще так мало... До болю хотілося б викинути на папір (задихаєть­ ся) те, що так... так лізе з голови...

(Відкриваються двері)

Сестра-жалібниця: Вибачте, вам час іти.

Михайло Михайлович: До... бре... що ти при... їхав... Заходь...

Хома Михайлович: Неодмінно, завтра ж ... Одужуй, Михасю ...

Сестра: Ваші ліки. Дайте руку, будь ласка... Праву, якщо можна... Отак... доб­ ре. І спробуйте одразу заснути.

(Грім, дощ. Вибух невластивих зимі звуків. Абстрактні шуми, в які вплітаються голоси трембіти і сопілки-флояри. Голоси зливаються, витісняючи один одного, на фоні звукового супроводу)

Голос І: Високоповажний Михаиле Михайловичу! Засилаю Вам щиро привіт з нещирих Гуцульських гір. Цур їм! Ллє такий проклятущий дощ, як у Вас пізньої осені: дрібний, упертий, безкінечний...

Михайло Михайлович: (твердим і чітким, як до хвороби, голосом) Смерті я не боюся, тому що призвичаївся до думки про неї... До всього призвичаїтися можна...

Голос II: Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кучері, чи шум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміня­ ти її дитину на своє бісеня...

Михайло Михайлович: (твердим і глибоким, як до хвороби, голосом) Смерті я не боюся, тому що призвичаївся до думки про неї... До всього призвичаїтися мож­ на...

Голос II: Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Умів зна­ ходити помічне зілля — одален, матричан і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) — править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою

604 Розділ 10

маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий Чугайстир, який зараз просить стрічного з танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири.

(Звуковий ряд несподівано обривається. Тиша)

Сестра: Професор Образцов суворо наказав пацієнта з дев'ятої палати не турбувати. Він повинен спати бодай 3—4 години на добу...

1-й нічний відвідувач: Нічого, ми тихенько.

2-й нічний відвідувач: Що скажете?

1-й: Справді спить.

2-й:Такий стомлений, змучений, блідий. Неживий ніби.

1-й: Як і його творчість, до речі.

2-й: Ні, ви помиляєтесь. Його книгам судилося пробуджувати людську свідомість. Твори Коцюбинського стали класикою.

1-й: Але де він нависмикував такі факти?

2-й: Про що ви?

1-й: Про "Фата моргану", звичайно. Хочете знати, як насправді все було? 2-й: У повісті?

1-й: Ні, насправді. У житті. Розбили кілька дебоширів ґуральню. Геть усі пере­ пилися. Спирт просто вулицями лився, як вода дощова. Бігав революціонер... Той, з пробудженою свідомістю. За ним — десь двадцять п'яниць. Хтось того револю­ ціонера ще кілком по голові вперіщив з п'яних очей. Навіть скажу вам, хто. Хлоп один, на прізвище Козлов... Чи Козел. По тому революція їхня ледь не скінчилася. Як прибігли до мого маєтку — я зачинив двері й послав до Чернігова за козаками. Ото і вся "Фата моргана".

2-й:В\л просто заздрите. Заздрите, і край. Тому що йому випала вічність. Вам — забуття.

1-й: Пам'ять... Гадаєте, це так приємно, коли кістки тобі перемивають після смерті?

2-й: Не знаю. Нам не судилося це пізнати.

1-й:Одного не розумію. Одного. Він же був культурною людиною. Шопенгауера читав! Стрінберга! А писав про хлопів. Тих хлопів, яких не знав зовсім. Дай їм волю — вони його "Фата моргану" на цигарки покрутять. І Стрінберга теж.

2-й: Пане, мені щось гидко стояти поруч з вами. Пішли. Ми заважаємо хво­ рому.

1-й: Я надто довго чекав нагоди висловитися, щоб отак просто піти! Знаєте, коли вони, революціонери оті, мені до оселі каміння кидати почали, постріляти трохи довелося. Уявіть, вони там гупають чимось, метушаться... Про землю кри­ чать, про волю... Галас... А після першого пострілу — тихо-тихо стало. За п'ять кілометрів горобця чути! Бидло, боягузи, бридота. Гарний предмет зображення для письменника.

2-й: Він — митець. Не вам його судити.

1-й:Цікаво, що б той ваш митець написав, аби побачив, як нащадки тих хлопів...

Тих, за кого він так уболівав, могилу його трощать. 2-й: Могилу?

1-й: Так. На могильці його, у Чернігові — чавунна огорожа. Так ось. Щороку хтось хоч кілька прутків з неї — а виламає. Це ж силу яку треба мати.

Образцов: Сестро, строфантин і морфій за звичайною схемою. Сестра: Пане професоре, він одужає?

Образцов: Не знаю, люба, не знаю...

(Звуковий перехід)

Сестра: Будь ласка, пане, вашу руку... Стисніть кулак. Отак. Дякую, добраніч.

(Дзвінко падають краплі. Звуки падіння переходять в абстрактний звуковий ряд. Знову вчуваються голоси гуцульських музичних інструментів)

Драматична радіомініатюра. Тривалість звучання драматичних радіомініатюр 3,5—5 хв. Вони будуються на документальному історично точно­ му матеріалі. І. Хоменко і В. Фоменко на кінець 2005 р. підготували понад 50 оригінальних мікрорадіоп'єс, які прозвучали по першому каналу На­ ціональної радіокомпанії України. В основі кожної з них лежить випадок, що є зразком для наслідування, зразком громадянської мужності та зрі­ лості героїв радіоп'єс. А тому вони спонукають радіослухачів до правиль­ ного морального вибору у складних життєвих ситуаціях, допомагають зо­ рієнтуватись у житті, спираючись на власне сумління, на загальнолюдські гуманістичні ідеали, а також традиційні моральні цінності українського народу.

Герої радіомініатюр різні — тут і історичні діячі, і наші сучасники. Серед них професор медицини Київського університету святого Володими­ ра М. Стуковенко, який надавав допомогу не тільки пораненим російським солдатам, а й їхнім супротивникам — солдатам і офіцерам турецької армії, які штурмували Севастополь. Тут і літературні класики М. Коцюбинський та Марко Вовчок, князь чернігівський Михайло та його боярин Федір, які свідомо пішли на жертву, щоб не зрадити свій народ і свою віру. Тут і наш сучасник курсант Єськов, що відвернув аварійний літак від поля, на яко­ му працювали люди.

"Часи не обирають. Але решта — залежить од нас. Хочеш бути чесним порядним, сміливим — будь таким! А не хочеш — то не звинувачуй у цьому кепські часи". Ось яку нескладну істину ми намагалися художньо обґрун­ тувати у драматичних мініатюрах радіоциклу, — зазначив у листі до авто­ ра підручника Ілля Хоменко. — Звісно — не декларативно. А обираючи, як приклад, тих маловідомих історичних персонажів і сучасників, яким хотілося б потиснути руку... (Чи навпаки — таких "героїв", про яких Вальтер Скотт сказав: "У них нема біографії. Тільки дата народження і дата смерті". Про запроданців, зрадників свого народу теж не варто забувати). Серед першоджерел, які ми наслідували, насамперед потрібно назвати соціальні радіодрами "золотої доби" Сі-Бі-Ес. Американські радіописьменники (такі, як Арч Оболер, Вік Найт, Ерік Барноу) вміли написати радіо- п'єсу хронометражем хвилин п'ять-вісім, не більше, але таку, що подих

перехоплювало... (Тому, власне, у СІЛА радіодраму і придушили — надто спонукала вона до самостійного мислення і не вписувалася у стандарти "суспільства споживання"). Але і за ідеєю, і за формою, і за ефірним імі­ джем проект абсолютно самостійний. Для нього навіть оригінальна музи­ ка написана (музика на початку і в кінці кожної мініатюри належить Во­ лодимиру Фоменку).

Неодмінною складовою створення кожної драматичної мініатюри є тривалий дослідницький процес. Це — архівний пошук у випадку, якщо йдеться про минуле. (Тут у пригоді став колосальний обсяг фактичного матеріалу, нагромаджений нами колись в процесі роботи над документаль­ ними та науково-популярними кінофільмами). Або — справжнє журна­ лістське розслідування, якщо йдеться про сучасність. (Так, нам довелося добряче попрацювати над документальними підтвердженнями фактів шахрайства, оприлюднених у художній формі в мініатюрах-попереджен- нях про так званих провидиць та інших шахраїв. Чимало зусиль забрала мініатюра про пілота, який загинув, рятуючи життя людей. Нам потрібно було переконатися: чи справді курсант-авіатор Роман Єськов (до речі, львів'янин) відвів літак від населеного пункту? Ще надто болючою була пам'ять про скнилівську трагедію, і нас не влаштовувала ані напівправда, ані відредагована пропагандистська версія реальності. Документи і запи­ си "чорної скриньки" літака Л-39 не збереглися, довелося шукати свідків, експертів...)

Уявіть собі: типово "рекламний" хронометраж (3,5—4,5 хв., мініатю­ ри і звучать у відрізках мовлення для реклами й анонсів), але зовсім інший зміст... Розмова зі слухачем мовою мистецтва про те, як варто жити, а не що споживати... Сподіваємося, наші мініатюри сприяють певною мірою тому, що українці, нарешті, відчули себе людьми, а не "казлами".

Наші драматичні мініатюри балансують на межі мистецтва і радіодокументалістики, але, сподіваємося, все ж ближче до мистецтва, ніж зви­ чайне "feature". (Принаймні, на радіо всі погоджуються, що твори ці багатоплановіші за соціальну рекламу. Отже — первісну концепцію, ідею, від якої ми відштовхувалися, власне ескізне креслення, так би мовити — проект переріс)", — підкреслив І. Хоменко.

На II міжреґіональному конкурсі творчої майстерності працівників телебачення і радіомовлення "Професіонал ефіру України", який відбувся в Ялті у 2005 р., В. Фоменко та І. Хоменко у номінації "Спецпроект" на­ городжені дипломами і спеціальними призами за драматичну радіомініатюру "Розвідник Кузьма Гнідаш".

Член журі конкурсу, професор Укртелерадіопресінституту В. Миронченко відзначив надзвичайно вдале звукове оформлення мікрорадіоп'єс. "Усі вони мають характерну заставку, почувши яку ми налаштовуємось

на прослуховування чергової передачі, і традиційну кінцівку — "Пам'я­ таймо, Українське радіо", яка кожного разу робить наголос на моральних цінностях нашого народу. А в проміжку між початковою заставкою і кін­ цівкою — ціла гама різноманітних звуків та шумів, які посилюють текст, роблять його виразнішим, поглиблюють думку. Спецпроект "Пам'ятай­ мо" — це своєрідний творчий прорив Українського радіо, який уособлює в собі сучасну манеру підготовки радіопередач, що мають бути короткими, динамічними та виразними".

Методика підготовки оригінальної радіодрами (радіоп'єси). Постіндустріальне суспільство перебуває у стані, який філософ Е. Фромм назвав планетарною кризою гуманізму. Характеризується цей стан механічною формалізацією людських взаємин, відчуженням особистості від соціуму, втратою здатності до співпереживання. Сучасні інформаційні технології лише поглиблюють цю кризу. Пом'якшує її наслідки, за Фроммом, мис­ тецтво. "І саме оригінальна радіодраматургія може зіграти у цьому про­ цесі значну роль, — підкреслює Ілля Хоменко. — Адже у самій природі радіодрами закладено синтез елітарної та масової культури, спроможність донести високий мистецький та філософський сенс до пересічної людини, адаптувати складні світогляди та естетичні концепції до рівня розуміння непідготовленого слухача" [40, с 247].

Специфіка виражальних засобів радіомовлення позначається не тільки на формі оригінальних драматичних сценаріїв. Найперсоніфікованіша складова радіоп'єси, її зміст, те, що традиційно вважають справою натхнен­ ня, багато в чому залежить від досить прозаїчної речі — техніки побудови радіопередач. Звичайно, кожна радіодрама — це прояв індивідуальності автора, який можна оцінювати виключно у суб'єктивних категоріях, а можна розглядати з позиції виконання соціального замовлення, що існує об'єктивно та не залежить від творчих уподобань конкретного драматурга. Але подібно до того, як прилад у фізиці впливає на експеримент, а психо­ аналітичний сеанс змінює внутрішній світ пацієнта, технічні особливості радіо певною мірою визначають фабулу, методи розкриття характерів і об­ ставини дії радіотвору.

І. Хоменко слушно підкреслює, що технічний аспект будь-якого ми­ стецтва досить часто визначає не тільки засоби втілення задуму, а й сам задум. Радіомікрофон розширив тематичний діапазон драматурга майже до безмежності, надавпіи можливість розгортання дії поза просторовими координатами, що завжди окреслені в кіно (форматом зображення, глиби­ ною кадру) і театрі (розміром сцени). І водночас звузив, позбавивши візу­ альної складової. Сценічним майданчиком радіодрами став не репродук­ тор, а внутрішній світ слухача. Як зазначив Ю. Архипов, "місце дії радіо-

п'єси справді людська душа, в котрій нема і не може бути "праворуч" і "лі­ воруч", яка не підвладна законам Евклідової геометрії" [2, с. 13].

У мистецтві існують дві протилежні тенденції зображення дійсності: віддзеркалення і моделювання. Граничною формою першої є фотографія (у літературі — побутовий чи "фізіологічний" нарис). Другої (моделюван­ ня) — сюрреалістичний живопис (або фантастичний літературний твір, типовою ознакою якого є умовність місця і часу дії). І. Хоменко і В. Фо­ менко, скориставшись мистецьким способом моделювання дійсності, на­ писали документальну радіоп'єсу "Тіні". її створенню передувала тривала робота з архівними джерелами, документами, надійними свідченнями. Результати її були оприлюднені на всеукраїнській науково-практичній конференції "Нове прочитання М. Коцюбинського", що проходила восени 1999 р. у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику письменника. Репліки реальних персонажів радіодрами "Тіні" цілком відповідають дійсності, запозичені з їхніх спогадів. Водночас умовні герої, "голоси-примари" теж не є вигадкою І. Хоменка і В. Фоменка. Кожний з голосів висловлює певні ідеї, альтернативи світогляду й світосприйман­ ня класика, уособлює різні "грані нерозуміння" митця сучасниками й на­ щадками.

Отже, документальною основою "Тіней" стали матеріали з фондів Чер­ нігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. Коцюбин­ ського, опубліковані спогади про письменника, записані на магнітофонну стрічку розмови з мешканцями тих місць, де відбувалися події "Фата моргани", а також праця з медичної деонтології, в якій докладно описува­ лася хвороба М. Михайловича і засоби її лікування [19, с 77—99].

Зробити цю сукупність першоджерел радіоп'єсою міг тільки певний рух думки, драматургічна ідея. Ідею І. Хоменкові і В. Фоменкові підказа­ ла суперечливість в оцінках найвидатніших творів класика, неодномірне і не завжди адекватне сприйняття читачами, критиками, дослідниками його світоглядних шукань. Темою радіоп'єси стало не просто нерозуміння деякими людьми конкретного твору, а довічний конфлікт митця і загалу (чи навпаки — митця з митцем, адже обдаровані люди часто схильні диви­ тися на творчі досягнення інших крізь призму власного мистецького мето­ ду, а це — не завжди об'єктивно). "Ось звідки походить невпевненість в оцінці геніального твору. Він єдиний у своєму роді. Його можна оцінити, лише безпосередньо порівнюючи з природою. Але хто здатний піднятися до такого порівняння? Тільки інший геній", — писав Д. Дідро [13, с 242]. Думка ця досить точно визначає всю складність осмислення творчості та­ ких великих митців, як Михайло Коцюбинський. "Важко сказати, наскіль­ ки нам вдалося це з естетичної точки зору, — зазначає Ілля Хоменко. — Але принаймні з погляду відповідності заявленому в "Тінях забутих

610 Розділ 10

предків" світогляду радіоп'єса це право на існування має. Як матимуть право на існування численні творчі експерименти кіно- і радіосценаристів, що неодмінно повернуться до творчої спадщини Коцюбинського у XXI сто­ літті" [40, с 180—181].

Доцільно підкреслити, що кінцевий продукт радіодраматургії — не текст на столі радіостудії і не звук приймача, а своєрідна інтерпретація реалізованого акторами авторського задуму і підсвідомої готовності ауди­ торії до співтворчості. Насамперед подібна відкритість радіоп'єси позна­ чається на її формі. "...Стосовно діалогів — за традицією, що склалася, радіодраматурги ніби не дописують їх: смисли наносяться пунктиром, правильну, психологічно точну інтерпретацію повинен обрати режисер чи актор", — вважає М. Шишлина [37, с 7]. Розвиваючи цю точку зору, мож­ на дійти висновку, що свобода тлумачення радіоп'єси — не ексклюзивна прерогатива постановника і артистів. Хоча "слово мовлене" у порівнянні зі словом написаним і несе додаткове інформаційне навантаження у вигляді інтонації, все одно виконавець ролі на радіо тільки підказує шлях до ство­ рення радіообразу; образ народжується в уяві того, хто слухає передачу. "Але, щоб фантазія слухача могла "закінчити" роботу автора, добудувати, так би мовити, радіообраз до рівня художньої досконалості і самодостат­ ності, треба визначити координати руху творчої думки", — підкреслює І. Хоменко [40, с 202—203].

Цього можна досягнути: а) за допомогою акустичних засобів і б) вве­ денням додаткової інформації у репліки персонажів. Правда, діалоги радіодрами повинні бути органічними і природними, адже мікрофон підсилює неприродність тексту. На радіо не приховаєш відверто кон'юнктурну спря­ мованість за вдалою сценографією або чудовою роботою оператора. За влуч­ ним висловом великої актриси М. Бабанової, "...перед мікрофоном навіть букви починають жити. Нібито граєш перед мікроскопом" [24, с 40].

Сприймаючи складну, інтелектуально й емоційно насичену інформа­ цію виключно по аудіоканалу, мозок людини працює значно інтенсивні­ ше, ніж тоді, коли інформація такого ж рівня складності потрапляє до нього за допомогою різних органів сприйняття [22, с. 30—31]. Саме тому не варто робити радіовистави великими за обсягом. Коли мозок працює з перевантаженням, людина швидко стомлюється і стає неуважною. Що­ правда, сказане справедливе щодо складних, високоінтелектуальних, ми­ стецьки досконалих передач, розрахованих на активне сприйняття. При­ мітивна радіопропаганда, невибагливі естрадні програми, трансляції спор­ тивних змагань і всіляких масових заходів сприймаються за дещо іншими законами (принаймні, так вважає Е. Барноу) [4, с. 3].

Історичний факт: за 12 років існування нацистської Німеччини в її ефірному просторі не прозвучало жодної оригінальної радіоп'єси. "Судний