Книга з радіожурналістики

Ось такою є відповідь на запитання нашого уважного і дбайливого щодо куль­ тури мовлення слухача. А насамкінець послухайте, мої любі, як тепло, щиро зву- -ить мудре батьківське слово у поезії Миколи Вінграновського. "Перша колискова" -ззивається поезія, яка вміщена у збірці "Цю жінку я люблю", Київ, 1990 рік.

Спи, моя дитино золота. Спи, моя тривого кароока.

В теплих снах ідуть в поля жита, І зоря над ними йде висока. Спи, моя гіллячко голуба Тихо в моїм серці і щасливо.

За вікном хлюпочеться плавба Твоїх літ і долі гомінливої. Спи, моя дитинко на порі, Тіні сплять і сонна яворина. Та як небо в нашому Дніпрі,

Так в тобі не спить хай Україна!

Хай і в нас з вами, дорогі слухачі, не спить Україна. Цього, а ще миру дому вашому, добра найщиріше зичить творча група програми "Мова рідна, слово рідне".

Редактор Авіата Бачуріна. Звукорежисер Світлана Павловичева. Автор і ведуча Світлана Коваленко.

Пам'ятаймо добро. Творімо добро.

Світлана КОВАЛЕНКО

(Музична заставка)

Діалогічна радіобесіда (з одним партнером) подібна до радіоінтерв'ю. Однак характер стосунків перед мікрофоном тут інший. За стилем радіо­ бесіда наближається до дружньої розмови зацікавлених людей. Запитан­ ня можуть стосуватися як самої проблеми і супутніх їй фактів, так і думок з приводу цих фактів. Радіожурналіст намагається надати бесіді особливо­ го забарвлення і залучити додаткову інформацію для підвищення інтересу слухачів до предмета обговорення. З цією метою він може щось перепита­ ти, доповнити, зробити якесь припущення, висловити власну думку, підсу­ мувати сказане тощо.

Невимушена радіобесіда дає можливість радіожурналістові виявити свої емоції — захоплення чи здивування, радість з певного приводу або сумнів тощо. Під час радіобесіди бувають паузи для роздумів. Тут цілком припустимі затримки, уточнення формулювань. Це — прикмета правиль­ ної і ефективної радіобесіди, що дозволяє слухачеві злитися із співрозмов­ никами. А це своєрідне злиття й ототожнення дуже важливе, бо саме воно спонукає підтримати точку зору співрозмовників. Зазвичай, діалогічна ра­ діобесіда (з одним партнером) висвітлює проблему, в якій співрозмовник радіожурналіста вважається визнаним авторитетом.

(На фоні музики)

Диктор: В ефірі радіопрограма "Діалоги". Запрошуємо послухати бесіду "Не оскверняймо душі свої!" із завідувачем кафедри слов'янських мов Прикарпатсько­ го університету імені Василя Стефаника, доцентом Миколою Лесюком.

(Музика вщухає)

Кор.: Один відомий київський академік у статті "Мат і мачуха", опублікованій у газеті "Известия" років з п'ятнадцять тому, намагався пояснити походження й ети­ мологію російських матів (вульгарних слів та фразем) і якоюсь мірою виправдову­ вав їхнє існування та функціонування, навіть захоплювався ними, наводив прикла­ ди, як "крепкое слово" інколи несподівано розв'язує складні ситуації. Для ілюстрації навів оповідь про те, як в одному доку (здається, в Миколаєві) опускали на воду новозбудований корабель, але ніяк не могли цього зробити, бо заклинило трос, на якому трималося судно. Начальник, котрий відповідав за цю операцію, так рознер­ вувався, що "сочно" виматюкався перед мікрофоном. Трос із "переляку" обірвав­ ся, корабель зійшов на воду, а багатолюдна юрба з полегшенням зітхнула, нітрохи при цьому не будучи щокована. То що — мат порятував ситуацію?

Лесюк: Звичайно, міцне слово тут ні при чому — простий збіг обставин. Трос обірвався, бо не міг утримати тягаря, і якраз у той момент, коли начальник "куль­ турно", "триповерхово" висловив по радіо свої емоції. Вражає інше — те, що україн­ ська громадськість уже змирилася з російським вульгарним засиллям, і її не шоку­ ють ці "крилаті" шедеври. Стосовно випадку, про який ви розповідали: присутнім варто було порушити питання про притягнення до кримінальної чи хоча б адміні­ стративної відповідальності начальника, який матюкнувся по радіо, за порушення громадського порядку, за хуліганство, образу честі присутніх, завдання їм мораль­ ної шкоди.

Кор.: Так само треба повести боротьбу з тими гологоловими молодиками та розмальованими дівулями, що вивергають на присутніх потоки брудної лайки на вулицях, майданах, стадіонах, в інших місцях згромадження людей. Треба зробити жорстокішим наше законодавство в цьому плані. Щоб кожен такий публічний факт розцінювали як вияв хуліганства і належно за нього карали.

Лесюк: Брудна лайка була невід'ємною рисою стилю партійного керівництва, ця пошесть ішла "згори", з Кремля, з Політбюро ЦК. Ось як описує "виступ" Моло­ това у Києві Олексій Братко-Кутинський: "Коли більшовицькі кремлівські лідери вирішили покласти край українському духовному відродженню, до столиці України був посланий Молотов. Не скидаючи шапки, він вийшов на трибуну і покрив відбірним матом весь український провід, що зібрався вершити подальшу долю України. Цей вчинок Молотова викликав шок, розгубленість, відчай. Слухачі були повністю де­ моралізовані, що полегшило присланим з Москви чекістам і місцевим негідникам досить легко розправитися з урядом та партійним керівництвом України. За корот­ кий час вони були роз'єднані, ошельмовані і постріляні".

"Ефективність матерщини в руйнуванні совісті і духовності, — веде далі ав­ тор, — добре усвідомлювали стратеги й тактики Кремля. Вони ввели її до партійної і державної мови, вона рясніла в усних висловлюваннях і в державних документах. Був випадок, коли чекістські кати завагалися, що чинити з дітьми і дружинами "во­ рогів народу". Вони подали список дітей на рішення партії, і той самий Молотов наклав резолюцію "расстрелять к... матері!".

Лайливі слова дуже часто можна почути в кабінетах керівних осіб і тепер, бо -омусь вважають, що такий нахабний стиль керівництва ефективніший, ніж стиль -ітелігентної, м'якої людини.

Кор.: Причому, приклад теж подають "зверху", про що знають уже не тільки -оомадяни України. Отже, матірщина набуває загальнонаціонального масштабу, боротьбу з нею треба починати зверху, залучити до неї широку громадськість, засоби масової інформації. Наша радіопередача також привертає увагу до цієї про­ блеми.

Лесюк: Але чи може бути ефективною боротьба з лихослів'ям в умовах, коли зоно всіляко пропагується? Не так давно (у 1993 році) наші північні сусіди, які на- з'язували свою культуру в Україні понад триста років, видали книгу вульгаризмів під назвою "За пределами русских словарей" (укладач А. Флегон), у якій зібрано близько 40 тисяч нецензурних слів і словосполучень. "Словникові" статті тут широ­ ко ілюструються цитатами з промов Леніна, Сталіна, Хрущова (старші люди пам'я­ тають, як він погрожував "імперіалістам" показати їм "кузькіну мать" з трибуни ООН, юстукуючи мештом по цій трибуні), з творів Баркова, Пушкіна, Лєрмонтова, Єсеніна, Маяковського, Шолохова, Солженіцина та багатьох інших російських літера­ торів. Усього тут використано, як зазначається, 240 літературних джерел від дав­ нього московитського епосу до сучасних російських творів, у яких зафіксовано ті чи ті непристойності. Словник підтверджує, що лайлива лексика у мовленні наших сусідів аж ніяк не є "за пределами словарей"; навпаки, вона є в активному лекси­ коні кожного "гражданіна" "велікой і необ'ятной" Росії— чи зовсім безграмотного, чи з дипломом про вищу освіту в кишені. Більше того, ця брудна лексика, як це й властиво паразитам, бур'янові, блискавично поширилася не тільки по слов'ян­ ських, а й по інших країнах Європи, іржею в'їлася в мовлення багатьох людей. Це підтверджує ще один словник, який видали (чи перевидали) вже інші наші сусіди — західні, тобто поляки. Словник багатомовний, бо подає російські матюки аж вісьмома мовами — російською, польською, словенською, французькою, іспанською, англій­ ською, німецькою, італійською (слава Богу, що нема там української). Книгу видано масовим тиражем у Кракові 1994 року під назвою "Slownik wyrazow brzydkich". Кни­ гу (чи її укладачів) нагороджено в Нью-Йорку призом "Золота свиня".

Роком раніше, тобто 1993-го, у видавництві PPLL (мабуть, "польська популяр­ на література людова") видали "Slownik powiedzonek, przykazan і przyslow wulgarnych", який поряд із власне польськими glupstwami широко подає глупства російські. У словнику зібрано майже 1800 лайливих словосполучень, деякі з них теж вибрано з літературних творів, а значну частину підписано прізвищем редактора цієї книж­ ки Михайла Пухачевського. На обкладинці словника проанонсовано "Slownik przeklenstw і wyzwisk", тобто словник проклять і лайливих прізвиськ, який теж не­ давно побачив світ. Додамо, що й українську пікантну лексику (щоправда, не матю­ ки) пробував систематизувати у журналі "Лель" кілька років тому наш відомий гу­ морист з Великого Ключева, що в Коломийському районі, Микола Савчук.

Кор.: Вульгарна російська лексика культивується не тільки в творах художньої літератури та в словниках. Останнім часом її широко використовують у російських бойовиках, тобто у телефільмах, присвячених "новим русским", мафії, звичною стає вона в окремих російськомовних телепередачах. Наприклад, програма "Окна" пропагує не тільки нецензурщину, а й розпусний спосіб життя молоді. А нещодавно

424 Розділ 9

ті, хто кохається в бридотній нецензурщині, дістали можливість ще й навчитися майстерно використовувати її, прослуховуючи "Байки из зоны" у виконанні Шури Каретного, записані на компакт-диски, видані студією Труппа товарищей" із Оде­ си. Ця студія разом з компанією "Одиссей", що на вулиці Філатова в Одесі, видала вже цілу серію компакт-дисків, які несуть справжню "руссіш-культуріш" у найширші маси.

Лесюк: Російські вульгаризми мають дивовижну здатність "в'їдатися" в мов­ лення людини (а як швидко їх засвоюють діти!) і паразитувати в ньому у вигляді вставних слів, слів-паразитів, особливо, якщо ця людина не надто вимоглива до себе і своєї мови.

В Івано-Франківську недавно був один керівник авторемонтної майстерні (де­ мобілізований російсько-радянський офіцер), у лексиконі якого нейтральних слів ще менше, ніж у відомої Еллочки з "Дванадцяти стільців" Ільфа і Петрова, зате безмежний запас лексики пейоративної, вульгарної, яку він настільки майстерно використовував, що цілком обходився без звичайних слів. І дивно, його розуміли і співпрацівники, і клієнти.

Кор.: Біда в тому, що епідемія матірщини захопила підлітків, шкільну і студент­ ську молодь.

Лесюк: Особливо боляче й соромно слухати, коли матюкаються дівчата, май­ бутні матері. Як же вони будуть виховувати власних дітей? Гидко і страшно стає, коли в цих "триповерхових" фраземах втоптують у бруд, обливають нечистотами такі найсвятіші для людини поняття, як Бог, Душа, "Бога Мать" і взагалі Матір. Чи може бути більше святотатство, більший гріх, як образити Бога (хай це буде навіть "японський бог!"), Святу Матір, чи може бути більше блюзнірство за образу, зне­ важання рідної матері і Матері взагалі?! Інтелігентну людину, яка ніколи не вживає брудних матів, така лайка шокує, деморалізує, травмує її мислення і почуття.

Кор.: Отож варто серйозно над цим замислитися тим, хто поводиться нахаб­ но, розв'язно, бездумно вживає непристойні вирази і слова.

Лесюк: Шукати у судових анналах матеріали про застосування статті 173 Адмі­ ністративного кодексу України — даремна справа. І можна було б стверджувати, що ця стаття, котра передбачає покарання за вживання ненормативної лексики, зовсім не діє. Якби не випадок, що стався у Новій Каховці на Херсонщині.

Працівники патрульно-постової служби зупинили на автотрасі за перевищення швидкості ВАЗ-2106. Незадоволений затримкою пасажир почав на чім світ стоїть клясти правоохоронців, демонструючи при цьому неабиякі здібності. Хлопці з пат­ руля відвезли матюкальника до міськвідділу міліції, а звідти до суду. Навряд чи громадянин признається знайомим, що його оштрафували на 51 гривню лише за "негарні" слова. Та, мабуть, і не повірять. Випадок у Новій Каховці можна назвати унікальним прецедентом у сьогоднішній судовій практиці.

У нашій надзвичайно багатій мові (11 -томний Словник української мови налічує понад 134 тисячі слів, що значно більше, до речі, ніж у 17-томному російському) можна знайти слово чи вислів для вираження найтонших почуттів, найпотаємніших думок, у тому числі — й для негативних емоцій. Такий вислів може припекти до живого, але він не шокуватиме сторонніх, не ображатиме людську гідність, від ньо­ го не будуть в'янути вуха. Отже, треба повести тотальну боротьбу проти лихо­ слів'я, вульгарщини, повсюдно осуджувати тих, хто їх уживає. Слід дбати про чи-

гтоту нашої мови, нещадно виривати словесний мотлох, бур'ян, який, на жаль, так буйно процвітає і засмічує нашу мову.

(На фоні музики)

Диктор: Ви слухали бесіду "Не оскверняймо душі свої!" із завідувачем кафед- :.: слов'янських мов Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, до­ центом Миколою Лесюком.

До діалогічного типу належить радіобесіда за "круглим столом". Така радіобесіда всебічно висвітлює широкомасштабні, суспільно значущі події, явища, проблеми. її учасники висловлюють свої (можуть бути різні) по­ гляди, що спричинює широкий резонанс, привертає увагу громадськості, спонукає радіослухачів діяти. Щоб залучити учасників радіобесіди за •'круглим столом" до активної розмови, радіожурналіст (ведучий) форму­ лює проблему, ставить перед ними завдання щодо її обговорення, окрес­ лює перебіг бесіди і тільки після цього починається обговорення.

(Радіопозивні)

Диктор: 16 часов 10 минут. Государственная телерадиокомпания "Мурманск" продолжает работу в эфире.

(Музична перебивка)

Голос:Здравствуйте, уважаемые радиослушатели. У микрофона Алла Толстова с программой "Полярный круг".

Толстова: Жизнь за Полярным кругом в отличие от погоды, часто не радую­ щей и всегда напоминающей о том, что живем мы ни где-нибудь, а именно на Севере, удивительна и разнообразна. Сколько интересных и творческих людей населяют нашу небольшую в масштабах страны Северную планету. А ведь благо­ даря именно таким людям наша жизнь наполняется красотой воспрятия окружаю­ щего мира и на душе становится теплее. Об этом думается, когда бываешь, на­ пример, на встречах и вечерах украинской национально-культурной автономии, куда приходят украинцы, живущие в Мурманске, и те, кто любит украинскую куль­ туру. Сегодня они снова собираются вместе: в Украине большой праздник — День Независимости. Именно в этот день 11 лет назад Верховна Рада Украины провоз­ гласила Акт независимости и этот день является большим праздником для всех украинцев, где бы они ни жили. О том, как живется украинцам в нашем Заполяр­ ном крае, и пойдет речь в нашей беседе за "круглым столом", в которой принима­ ет участие Павлина Матвеева, Екатерина Кара, Евгения Кутень, Николай Матвиен­ ко и председатель Национально-культурной автономии в Мурманске Наталия Ор- лова-Литвиненко.

Орлова-Литвиненко: В День Независимости Украины, пользуясь возможно­ стью, я бы хотела поздравить всех украинцев и всех тех, кто любит Украину, укра­ инскую культуру, украинский народ, с этим замечательным праздником, который мы отмечаем сегодня — 24 августа. Применительно к себе я хотела бы сказать стихами нашей поэтессы с Полтавщины Татьяны Демошенко:

426 Розділ 9

Я виліплена вся із України, І Україна вся до крапельки в мені.

Наверное, я очень полно сказала о себе, о своем отношении к Украине. Я люблю Украину, я люблю этот праздник, я люблю этот день. Мне повезло, мені пощастило. Я была на праздновании Дня Независимости Украины. Дело в том, что каждые пять лет, начиная с 1992 года, украина приглашает своих детей, то есть нас, на Всесвітні українські форуми. Первый такой форум состоялся в 1992 году — в першу річницю незалежності України. К сожалению, я тогда еще не была членом украинской громады...

Толстова: Но ваши представители были?

Орлова-Литвиненко: Безусловно, были наши представители в составе, помоему, четырех делегатов. Я была на втором Всемирном форуме украинцев. Это был 1997 год. Я не могу описать свои впечатления. Что значит украинцы съеха­ лись из 47 держав мира?! И мы все говорим на одном языке. Приехали с Канады, приехали украинцы с США, Австралии, Франции, Японии... и я их понимаю, они понимают меня, мы поем одни и те же песни; более того, я благодарна судьбе, что я встретила этих людей. Оказалось, они больше меня знают о культуре Украины, истории, архитектуре; они больше знают песен. Мне было стыдно, они пели луч­ ше меня, они пели больше меня и это дало, вы знаете, такой толчок к изучению истории Украины.

Толстова: Как это можно? Они так далеко живут от Украины и знают больше? Орлова-Литвиненко: Да. Представьте себе. Я готова низко поклониться им сегодня, завтра и всегда. Да, действительно, эти люди знают больше. Настолько все украинское дорого для них. У них существуют недельные школы, в которых преподают украинский язык, литературу, историю, географию... Они донесли до своих детей украинский дух, национальную гордость. Нам это, скажем так, уда­ лось частично. Мы меньше уделяли этому внимания. Мы жили в другом измере­ нии, что ли... Эти люди сделали больше для Украины и они сохранили и культуру, и песни..., веру, веру сохранили — все то, что мы называем сегодня украинской

сущностью.

Кроме того, на этих форумах, вы знаете, я встречалась с живой историей. Там были люди, которые действительно делали историю Украины. И после этого захо­ телось больше узнать, больше читать, больше сделать и больше донести до лю­ дей. И вы знаете, я не больна чувством неполноценности от того, что я украинка.

Толстова: А почему должно быть это чувство?

Орлова-Литвиненко: Вы знаете, есть-есть такие люди, которые переживают такой комплекс второсортности. Нет, — у меня все наоборот. Я люблю Украину, я горжусь тем, что я украинка, что я дочь такого народа, который умеет работать, прекрасно поет. Украина дала очень много выдающихся ученых, писателей, куль­ турных деятелей, хозяйственников, военных...

Толстова: Каждый народ стремится сохранить свою культуру, язык, обычаи, традиции, праздники. Чтобы все это сохранить, люди, оказавшиеся за пределами своей родной земли, нередко объединяются в клубы, общества, национально-куль­ турные автономии, где общаются, занимаются по интересам, разговаривают на родном языке, поют национальные песни. И, конечно, отмечают все праздники своего народа.

Наталия Георгиевна, вы же ездите на праздники не только в Украину? День -езависимости отмечаете и здесь.

Орлова-Литвиненко: Безусловно. Просто как-то так складывается, что в авгу­ сте нас не очень много. Но мы отмечаем, непременно, мы отмечаем. Ми співаємо Гімн України, стоїмо на струнко, вклоняємося нашому Прапору. І тепер також буде- •з відзначати День Незалежності України.

Толстова: Вы здесь тоже вместе собрались. Создали в Мурманске свое об_ество. Когда это случилось и кому принадлежит идея? Кто первым решил со­ брать всех украинцев в одно такое общество?

Орлова-Литвиненко:Надо вспомнить сегодня тех, которые начинали. Эта идея

.-значально принадлежит Станиславу Сергеевичу Скоропенко. Он по сей час жи­ вет в Мурманске. Иногда он приходит, но реже, чем раньше. Он был первым предгедателем. Алла Николаева Марчук была в истоках общества и Галина Тобилевич. "алина Тобилевич, ныне покойная, — это внучка украинского драматурга Ивана "обилевича. Вот они сначала создали украинское общество, а в 1997 году, 22 фев­ раля, мы решили создать национально-культурную автономию. В принципе, это то же самое сообщество людей, которые занимаются культурной работой. Это не какое-то там территориальное объединение, не политическое, хотя мы все нем­ ножко политики. Сегодня быть аполитичным невозможно. Время идет вперед, мы растем, мы говорим о политике. Мы не всегда согласны друг с другом. Тем не менее, есть то общее, что нас объединяет. Это как раз культурный, национальный заряд. Мы носители родной украинской культуры, языка.

Почему мы решили создать что-то большее, то есть автономию? Мы надея­ лись на поддержку мурманской администрации. Все-таки был Федеральный за­ кон, подписанный самым Ельциным о национально-культурных автономиях. Мы думали, что будет какая-то поддержка со стороны администрации. Время показа­ ло, что мы заблуждались. Никакой поддержки мы не ощутили. Скажу больше: этот год объявлен годом Украины в России. Не знаю, как он будет проходить в Мурман­ ске, в области. Я даже не являюсь членом оргкомитета по проведению года Укра­ ины в Мурманской области. Меня это нисколечко не смущает. Для меня уже этих 12 лет — это годы Украины в Мурманской области. Я делала эту работу, я ее буду делать, я это люблю, я этим живу, дышу. Более того, я не могу жить без этих дивчат, без Николая Семеновича Матвиенко, без этих людей, с которыми мы сдру­ жились, с которыми делаем это общее дело. Я просто не могу с ними расстаться, не могу расстаться с этой работой. Оргкомитет — на бумаге. А мы работаем сами, не в рамках года Украины в Мурманской области, а с безграничной любовью к той земле, на которой мы родились, которая называется Украина. Мы все рады, что Украина сегодня — независимая держава. Каждый человек строит дом, а нация строит державу. Ибо если нет державы — нет нации, это племя, которое превра­ щается в рабов. История с украинцами это подтвердила.

Толстова: После того, как произошел распад Советского Союза, очень слож­ но было пережить людям. Очень много проблем появилось, которых раньше не было. Хотя, как говорят, у нас всегда было много проблем; добавилось еще боль­ ше. Как вы пережили все это? Как на вас это сказалось?

Орлова-Литвиненко: Вы знаете, все эти сложности порождают сами люди. Все бывшие республики СССР сегодня независимые государства. Это хорошо. Но

428 Розділ 9

дело в том, что настало какое-то время беспорядков. И это бандитское время везде, на каждой улице. И не надо ехать на кордон Украины, чтобы встретиться с каким-то беспорядком. Беспорядок можно увидеть на своей, на соседней улице.

Кутень: Я, мы за то, чтобы Украина навсегда была независимой державой, чтобы все бывшие республики были независимыми государствами, чтобы была дипломатия: песенная, политическая, экономическая — любая; чтобы были ра­ зумные политики, чтобы были разумные законы. Даже на той же таможне, а она должна быть. А как же — это держава! И в России должны быть хорошие границы. Что только не делается на Востоке! Тысячи нелегалов переходят российскую гра­ ницу, а потом их останавливают на западной границе Украины.

Проблемы порождают люди, порождают какие-то кланы... Да, некоторые го­ ворят: "Я здесь бегал босым, а сейчас меня встречает таможня". Меня это не шокирует, бомбу я не везу, наркотик я не везу, автомат я не везу. Чего мне боят­ ся?! Я подъезжаю к державе Украина. И если нужно показать документ, я его пока­ зываю. Вот для меня, для нас нет этих проблем. И вообще все проблемы — реша­ емые. Для этого нужны разумные политики, которые защищают интересы своего государства и уважают независимость других государств, своих соседей. Я так понимаю.

Толстова: Волей судьбы вы оказались здесь, в нашем крае Кольском, в Запо­ лярье. Как, сильно отличается этот край от Украины, украинского климата, приро­ ды, от украинского менталитета. Как живется украинцам здесь?

Кутень: Я бы сказала, что отличительные особенности — это, конечно, клима­ тические. А люди везде замечательные. Я, например, всегда верила, всегда знала и сейчас готова доказывать всем, что порядочных людей всегда больше. Так было в Украине. Во всяком случае со мной. Так есть в Мурманске. Мы дружны со всеми людьми, дружны между собой. Правда, мы не всегда во всем согласны, но мы дружим, мы встречаемся, занимаемся культурно-просветительной работой... Мы когда-то пришли в гарнизонный Дом офицеров. Мы, украинцы, стали первыми, с чего начался отсчет нового времени в Доме офицеров. Там сейчас центр нацио­ нальных культур. Туда приходят белорусы, немцы, представители татар-башкир- ского объединения, евреи. Мы все дружны, мы их приглашаем на наши меропри­ ятия, они приглашают — на свои. Мы любим друг друга. Иногда поем вместе...

Орлова-Литвиненко: Хочу подчеркнуть, что мне часто говорят: "Вот тебя за­ носит, ты только за украинское". Нет, не только украинское. Я очень люблю твор­ чество Лидии Руслановой, люблю послушать Зыкину, не могу жить без адажио Альбинони. Но путь к сокровищам мировой культуры всегда лежит от родного по­ рога, от той национальной песни, которую тебе пела мама или бабушка. Мне пели украинские песни. И я, безусловно, чаще пою украинские песни. Это нормально. Нельзя любить чужое — не любя своего.

Толстова: Вот вы часто собираетесь на свои встречи. И кроме всего, что де­ лаете, — поете песни. У вас, конечно, есть любимые. Что чаще всего поете? Может быть, споем?

Матвеева: Конечно споем. Ведь здесь целый ансамбль. Вот какие мы...

(Сміється).

Орлова-Литвиненко: Это мои лучшие помощники, единомышленники — Пав­ лина Матвеева, Женечка Кутень, Катюша Кара. Среди нас замечательный наш друг,

'.'иколай Матвиенко. Достаточно было одного телефонного звонка, чтобы он взял заян, пришел и мы начали работать. Наше знакомство началось с его песни "Схо­ дить сонечко". Думаю, он сам ее представит. Будь ласка.

Матвиенко: До этого общества я был русским. И в паспорте написано, что я :,сский. Но украинцем я начался с 20-ти лет, когда меня призвали в армию и я -опал служить на Украину. И тут моя украинская фамилия, вероятно, меня транс­ формировала как украинца. Во-первых, язык мне дался абсолютно легко, без всяIX потуг. До встречи с Украиной я знал только одно слово украинское "кухоль". Это кружка. У меня бабушка — украинка. Село наше обрусевшее — в средней полосе Куйбышевской области. Там такое место есть интернациональное — все -еремешаны: украинцы, белорусы, мордвины, чуваши, татары, башкиры... Все это -а территории одного района. Правда, это не мешало ко всем относится одинако­

во. Конечно, общались на русском языке.

В армии я сначала служил в Дрогобыче. Там учебный батальйон был. А потом перевели меня в полк, в город Станислав, сейчас Иваново-Франковск. А перед этим (забыл сказать) после войны по комсомольскому призыву я поехал рабо­ тать — мне было тогда 17 лет. Поехал работать на Западную Украину — Волынская область. Я там был инструктором ЦК комсомола при средней школе. Была тогда _акая должность. Оттуда я был призван в армию. И началось мое украинское су­ ществование. А здесь, в Мурманске, мы встретились... Они искали не меня, они искали музыканта. А я искал общество. Потому что я написал песню, и мне надо было, чтобы ее пели украинцы. Я поинтересовался: оказалось, что в Мурманске существует украинское культурное общество. Потом мы встретились з Натальей "еоргиевной. И началось наше культурно-музыкальное общество с ее квартиры. Там собирались 5—6 женщин, украинок. Я пришел с баяном. Мы понравились друг другу и наша дружба растет и крепнет. Если с этих 5—6 женщин культурное обще­ ство начиналось, то у нас теперь только в списке хора свыше 50-ти участников. Вот такая динамика роста. Пока. Есть тенденция такая, то темпы прироста увели­ чиваются. К нам звонят, идут. Чем больше мы выступаем, чем больше о нас знают, тем больший поток к нам идет. А песня, которую я бы хотел показать, — это та ^ервая песня, с которой я начался как автор, композитор. До этого я не писал украинских песен. Сейчас у меня цикл из шести готовых песен. И первая из них на стихи Софьи Василенко. Это поэтесса, которая живет около Азовского моря. Пес­ ня называется "Сходить сонечко".

(Звучить пісня "Сходить сонечко")

Толстовка: Я понимаю так, что многие члени украинской национально-куль­ турной автономии нашли здесь свою маленькую родину, без которой немыслимо жить. Или я ошибаюсь?

Матвеева: Нет, не ошибаетесь. Я пришла в украинское общество тоже очень интересно. Я родилась в русской семье. У меня отец русский, мама русская, я училась в украинской школе, знаю украинский язык. Но сейчас может немножечко подзабыла. Бабушка моя с дедом пели, они так пели красиво украинские песни. Может потому, что жили в украинском селе. Наверно, все-таки с детства идет, передается от родителей, как говорила Наталия Георгиевна. Мне передалось от бабушки и дедушки. Дедушка брал меня на руки, шел в магазин. И пел, пели мы зместе.

430 Розділ 9

Толстова: Помните, что вы пели?

Матвеева: Я не помню. Но помню, когда сидела на руках. Сколько мне тогда было? Может 4, может 5 лет, но не больше. И соседи выглядывали, спрашивали дедушку: "Боже, хто ж то так з тобою співає?" Может быть, эта первая похвала на всю жизнь сдружила меня с песней. Я все время пела; со школьной скамьи, пела в хоре на фарфоровом заводе. Все семья поет.

Когда приезжаю на Украину, собираемся все и поем.... Там такие места, что слов нет описать. Палатку берем на речку, речка красивая, шикарная... И когда звездная ночь, когда поешь украинские песни, что-то невероятное. Даже машины останавливаются, чтобы послушать. Там душа поет, просто невозможно не петь.

Еще хочу сказать, что без украинского языка не будет таких чудесных украин­ ских песен. Я пришла в украинское общество благодаря Наташе. Работаю в мага­ зине, приходят люди и говорят, что слушали, как мы поем, как я пою. Одна женщи­ на сказала: "Видели вас по телевизору. Очень приятно слышать украинские пес­ ни. Берегите украинскую культуру". Украинское общество для меня, как домашний очаг. Мы все, как одна семья.

Орлова-Литвиненко: Павлинка только что сказала задушевные слова про Укра­ ину. С первых дней нашего знакомства мы дружим. У меня была золотая мечта: мати справжню українську вишивану сорочку. В Україні її називають берегиня. Пред­ ставьте себе, что первую украинскую настоящую сорочку я имела возможность приобрести в дар, наверное, от Бога, от людей, именно в Мурманске. И помогла в этом Павлинка, ее золотые ручки. Я к ней пришла: "Будьте ласкаві, вишийте мені сорочку". Она говорит: "Вишию". Она прямо расплакалась от радости. У нас есть очень талантливые люди — в нашей громаде: пишут иконы, пишут стихи, вышива­ ют, рисуют. Общественная робота нам приносит удовлетворение. Это замечатель­ ное дело — общение с порядочными людьми, творческими людьми и здесь, в Мур­ манске, и в Украине.

Будучи в Украине, я познакомилась с замечательной поэтессой Антониной Листопад. Я раньше читала в газетах ее стихотворения. И вот я с ней познакоми­ лась. Она мне дарит свою книгу "Свячена вода". Прочитаю одно стихотворение, которое она посвятила Украине, "Слово до Вкраїни":

Шлях Чумацький в небесності світить, На землі ми себе пізнаєм.

Україно, еси в цьому світі, Хай святиться імення твоє.

У просторі твоєму і часі Нехай воля твоя лиш буде. Все вирішується на Парнасі, Та залежить усе від людей.

Україно, дай хліб нам насущний, Із якого духовність росте.

Від лукавого визволи душі, Не введи у спокусу дітей.

І прости нам гріхи учорашні На сьогоднішній наперсті знов.