Книга з радіожурналістики

ніяк не сімнадцять, і що у вас були конкретні плани в цьому місті. Де ще можна дозволити собі знайомитися з привабливою панянкою, запропонувавши їй прогу­ лятися цвинтарем? А у Львові це цілком природно і навіть стильно, адже мова про Личаківський цвинтар. Його алеями можна не лише прогулюватися, розміркову­ ючи про філософські категорії, а, скажімо, читати вірші дамі серця. Вірші, звісно, зикарбувані на могильних плитах, але яка то поезія!

(Лірична музична перебивка)

Де ще можете запросити незнайомку на філіжанку кави? В більшості тих міст, які не-Львів, слова такого не відають — "філіжанка". А головне — незнайомка може виявитися справжньою поціновувачкою кави, а в інших містах яка кава?

Але ми таки відволіклися. Серйозний турист має цікавитись історією, архітек­ турою та пам'ятками міста. Отже, слухайте екскурсовода, котрий уже не раз делі­ катно поглядає на вас.

Екскурсовод: Щоб захистити рідні землі від загарбників, галицько-волинський князь Данило Галицький збудував замок на Княжій горі (в наш час гора Високий Замок), назвавши його ім'ям сина — Льва Даниловича. Високий замок — лісиста гора, унікальна місцева туристична Мекка. Невідомо, чи залишиться у вашому серці видна місто, що відкривається з її вершини, а підйом на гору, будьте певні, з пам'яті не зітреться — захоплюючий, цікавий, важкий.

(Лірична музика)

Тихонова: Відчути дух славетного міста можна й прогулюючись стародавніми вуличками Львова. Дефілюєш цими вузенькими змійками, вимощеними бруківкою та оточеними з двох боків високими будинками, і, здається, потрапляєш в Серед­ ньовіччя. Нехай і ненадовго, бо ось мигнув нікелем новітній автомобіль, повернув­ ши до реальності. Він здається тут зовсім чужим.

Так і складається у кожного своя, неповторна казка про Львів. Місто з відтінками на різні випадки життя, різними смаками та ароматами, мелодіями та мотивами.

(Пісня про Львів)

Тетяна ТИХОНОВА

Уже зазначалося, що за своїм характером радіорепортаж — інформа­ ційний жанр. Проте у багатьох радіорепортажах переважає аналіз події, привертається увага до життєвих проблем, використовуються публіцистичні елементи, звучить публіцистична пристрасть і емоційність. Для досягнення цього застосовуються різні літературні прийоми і пряме звернення до слу­ хачів. Ось чому радіорепортаж варто вважати як інформаційним, так і ана­ літичним, публіцистичним жанром. Його кращі зразки піднімаються до рівня аналітики, публіцистики. Для них характерні оперативне відобра­ ження найактуальніших подій, глибоке розкриття сутності фактів, сміли­ ве трактування їх, прагнення до активного впливу на слухача, емоційність і яскравість мови. Отже, радіорепортаж є також засобом аналізу, роздумів, критики, узагальнень, жанром проблемним, який не втрачає документаль­ ності, драматургічності, наочності.

Проблемний радіорепортаж, зазвичай, починається з місця події. Автор, змальовуючи якусь подію, на основі документальних звукозаписів ретельно аналізує ситуацію: зіставляє факти, досліджує їх взаємозв'язок у нинішньому та історичному аспектах, вивчає причини і наслідки пробле­ ми, критично оцінює. Отже, проблема у такому радіорепортажі ставиться і розглядається на конкретних фактах, спонукає до роздумів.

Потрібно привернути увагу до двох взаємовиключних аспектів, що стосуються радіорепортажу. По-перше, визначені різновиди радіорепорта­ жу не є раз і назавжди даними, застиглими. Досвідчені радіожурналісти намагаються знаходити нові грані цього жанру, щоб впливати на людську підсвідомість. По-друге, у літературі можна прочитати, що репортаж — "король інформаційних жанрів" [13, с 207]. Однак класичні радіорепор­ тажі тепер не часто звучать на хвилях радіо. Журналіст О. Шалайський зазначив: "Причин цьому декілька, однак найсуттєвішою виглядає така: для того, щоб написати репортаж, потрібно витратити досить багато часу, а окрім того, блискуче володіти мовою" [45, с. 27]. До цього варто додати, що радіорепортаж — найскладніший інформаційний жанр, який потребує найвищої професійності, досконалості стилю і бездоганного володіння звукозаписуючою технікою. Документальні записи повинні "розвивати" ті події, про які слухач уже знає з хронікальних повідомлень, бути цікави­ ми, захоплюючими, розширяти пізнання слухача про те, що він уже знає. Тому потрібна скрупульозна праця. На радіорепортаж молена затратити 2—3 дні. Багато часу йде на монтаж документальних записів.

Диктор: Журналістка Зоряна Кріт веде репортаж з Хрещатика про відзначення 60-річчя Перемоги у Другій світовій війні.

(Святкові марші у виконанні духових оркестрів. На цьому фоні чути багатоголосе "Ю-щен-ко!", "Ю-щен-ко!")

Кор.: Це скандування "Ю-щен-ко!" несподівано лунає з узбіччя Хрещатика у від­ повідь на оголошене в "левітанівсько-радянському" стилі: "Попереду колони — Президент України Віктор Ющенко!"

(Музика. Гасла "Слава Україні!", "Ура!", "Ющенко!")

Це явно не ветерани, але Ющенкові, який щойно прибув з Москви (перед Хре­ щатиком було ще покладання квітів до могили Невідомого солдата), все одно при­ ємно — він приязно махає гвоздиками в бік тротуару. Іноді, щоправда, доводиться здіймати у привітальному жесті іншу, порожню руку, бо ту, що з гвоздиками, рап­ тово перехоплює дочка. Софійці набридло йти з одного боку тата, і вона перебігає на інший.

("Ю-ля!", "Ю-ля!". Бурхливі оплески. "Ю-ля наша!")

Такими оваціями зустрічають Прем'єр-міністра України Юлію Тимошенко, яка також крокує поряд із ветеранами, час від часу схиляючись до котрогось із них.

~зруч ідуть спікер парламенту Володимир Литвин (щось обговорюючи з першою _5ді Катериною Ющенко), інші керівники та урядовці. На звичні паради це анітрохи не схоже, але виглядає напрочуд душевно. Єдине, що трохи псує урочистий на­ стрій, — безліч фотокореспондентів, які хаотично бігають попереду колони й зату- -яють перших осіб держави разом із ветеранами.

Такою я бачу урочисту ходу Хрещатиком. Дехто з ветеранів хулить її останніми словами.

Голос: Хіба це діло — створювати якийсь натовп, жодного тобі урочистого -астрою! Інша справа — справжній військовий парад...

Кор.: Інші ветерани втирають сльози розчулення з того, що влада нарешті "оставилася до них по-людськи.

Голос: Я вперше відчув, що мене справді поважають як визволителя Батьків­ щини, а не "для галочки" махають руками з трибуни.

Кор.:Дощ, який шпарив із самого ранку, на цей час трохи вщух: подейкували, ніби з літаків розпилювали спеціальну "антихмарну" рідину, а її вистачило тільки на півгодини ясної погоди. Потім з'ясувалося, що над Києвом, на відміну від Москви, ніхто нічого не розпилював, і стихія сама постановила: над Хрещатиком дощу не буде. Зате потім, уже коли з кінцевого пункту ходи — Європейської площі — ветеоанів на автобусах повезли RQ музею Великої Вітчизняної війни, небесна канцеля­ рія відігралася.

(Громи б'ють, блискавки, пролив ний дощ)

Але природна стихія не має такої сили, щоб зіпсувати святковий настрій. Дощ ущухає. Уже парує солдатська каша і чекають на старих солдатів бойові 100 грам. До присутніх звертається Президент України Віктор Ющенко.

Ющенко:Уже 60 років для моєї нації 9 травня — це суміш печалі й радості. За чотири роки війни Україна заплатила за свою свободу, право жити на своїй землі більше 10 мільйонів життів своїх синів і дочок. Це дуже велика плата, щоб жити вільно на своїй незалежній землі. Мій батько пройшов через пекло війни і фашист­ ських концтаборів. Молю, прошу вас, живіть якомога довше серед нас, допомагай­ те нам будувати вільну, демократичну Україну. Таку, як хотіли Богдан Хмельниць­ кий, Іван Мазепа, Володимир Великий чи Ярослав Мудрий.

(Оплески. Гасла "Слава ветеранам!", "Слава Україні!")

Кор.: На очах деяких ветеранів блищать сльози. А далі пролунала фраза, яка декого з них змусила тихцем вилаятися, декого — замислитися, а хтось, сидячи перед телевізором, зітхнув: нарешті. Нарешті ми маємо таку владу, яка не боїться 9 травня на урочистостях з нагоди перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною сказати:

Ющенко: У своїх серцях ми простили німців, японців, поляків, ми простили всіх, хто, можливо, був на другій стороні окопу. Ми не встигли простить тільки самих себе. Ветерани Великої Вітчизняної, на жаль, поки що не подали руку ветеоанам Української Повстанської Армії. Я знаю, наскільки цей процес важкий. Але я звертаюся до вас, знімаю перед вами шапку і прошу вас — подайте один одному суку. Це потрібно майбутньому України, щоб ми продемонстрували — в україн­ ському суспільстві все гаразд.

344 Розділ 8

Кор.: І знаєте, реакція на ці слова Ющенка "радянських" ветеранів була дале­ ко не такою негативною, як можна було б подумати. Здається, вони у своїй більшості просто замислилися. Чи не про те, що багаторічні чвари з бійцями за незалежність України — це всього лише наслідок сліпої довіри до владної пропаганди? Тієї вла­ ди, часи якої вже давно минули...

Диктор: Ми передавали репортаж Зоряни Кріт про відзначення 60-річчя Пере­ моги у Другій світовій війні.

* * * * *

(Радіопозивні) Диктор І: Говорить Івано-Франківськ.

(Лемківська мелодія)

Диктор II: 'Зустрічі на лемківській ватрі". Репортаж із VII Всеукраїнського фес­ тивалю Лемківської культури "Дзвони Лемківщини". Автор і ведуча — Наталія Асатурян.

(Музика, святковий шум, гамір)

Асатурян: "Вітаме!" — так, по-лемківськи зустрічає учасників фестивалю Монастириськ, або ж, як багато хто каже, і як повідомляє в'їзна таблиця — Монастириська... Тут, у Монастириську (чи Монастириськах), де компактно проживають лемки, де є лемківський музей, і прижився Всеукраїнський фестиваль "Дзвони Лемківщини". Два перших були в Гутиськах, а це — вже 7-й.

Фестиваль відбувається 4—5 червня. Бог не шкодує сонця. І коли, вже в лісі, розгорнулися суцвіття парасоль, згадується етимологія — пара соль (для сонця)...

До лісу, де сцена, амфітеатр і ціле фестивальне наметове містечко, включно з торговими рядами, спрямовується марш-парад.

(Маршова музика, вітальні вигуки)

Все містечко споглядає на святкові колони. Вітає їх.

(Радісні вигуки: "Чудово!", "Гарно!", "Слава Україні!")

А зараз сідаємо в автобуси і вирушаємо до головного місця проведення фес­ тивалю.

(Маршова музика, гул від'їжджаючих автобусів, жарти, сміх)

Під'їжджаємо. Над сценою відкривається тужне гасло фестивалю "Цне мі ся за тобов, мій лемківський краю". На програмках (доволі дорогих — 5 грн) — епіграф з лемківського поета Івана Русенка: "Я родився твоїм сином, — доля моя бідна. І люблю тя, Лемковино, моя мати рідна!". Відкривається фестиваль.

Голос І: Дзвонять дзвони Лемківщини, Де юж ватра в семий раз Розправляє свої крила, І скликає лемків, нас.

(Дзвони дзвонять)

Голос II: Дзвонять дзвони Лемківщини І летять із далі в даль, Зустрічає їх привітно Наш лемківський фестиваль.

з нашим святом, нашого субетносу — семим Всеукраїнським фестивалем лемків­ ської культури, який приурочений до 60-ї річниці депортації. Депортація поставила нас, лемків, на межу зникнення. Депортація забрала у нас все, але не забрала у нас великоїлюбові до Лемківщини, де закопані наші корені. Нині Монастириська є лемківським Єрусалимом, де з'їжджаються тисячі наших краян, жеби бути разом, зберегти тоту самобутню лемківську культуру, щоб зберегти наші традиції і звичаї. Ми прийшли, зібралися, жеби передати все лемківське нашим дітям і внукам. Але нам прикро, що минає 60 років від часу депортації, де нас 500 тисяч за національ­ ними ознаками вигнали з наших етнічних земель, де ми прожили більше тисячі років, але до цього часу не прийнятий закон про депортацію і не дано політичної оцінки цим подіям. Ми маємо велику надію на нову владу, на Помаранчеву револю­ цію, в якій тисячі лемків брали участь і разом зі всім українським народом відстою­ вали свободу і демократію.

(Оплески)

У нас є біль на серці, але є й надія. Я хочу твердо заявити, що Всеукраїнське товариство "Лемківщина" проводить і буде проводити велику роботу з питань за­ хисту наших прав, відродження Лемківщини і побудови демократичної, процвітаю­ чої України.

(Лемківська мелодія)

Асатурян: Трохи інформації від організаторів, що таке лемківський фестиваль у Монастириськах. Кожного року в програму входять хід-парад учасників, урочисте відкриття і закриття свята, запалення і гасіння ватри, пролог — літературно-музич­ на композиція (цього року велике театралізоване дійство "Земля, розіп'ята на хресті історії" підготувало Теребовлянське вище училище культури). У концертній про­ грамі бере участь до 80-ти мистецьких колективів та окремих виконавців. У цьо­ горічній програмі я нарахувала близько 90, серед яких, до речі, відома лемківська співачка Анничка, дует "Червоне і чорне", сестри Мальгівські, незамінна велична львівська "Лемковина" — велике розмаїття назв. З нашого краю — "Бескид", гурти і виконавці з Івано-Франківська, Калуша, Рожнятова, Долини, Коломийщини. Ця ватра, зазначають організатори фестивалю, збирає до 7 тисяч краян. У ніч з субо­ ти на неділю — молодіжна забава. Паралельно з концертом — конкурси. Зазвичай, продається лемківський календар, лемківська преса.

Щороку, протягом 2-х перших вихідних червня на ватряному полі звучить лемківська пісня, музика і танці, єднаючи серця.

(Звучить лемківська пісня)

Знаю, що тривалий фестивальний калейдоскоп важко вкласти в 10-хвилинний радіорепортаж. Шукаю те, з чого робитиму "печворк" — клаптиковий гобелен до ефіру. "Зустрічі на лемківській ватрі" — розмови, бесіди, мережані вихопленими фрагментами з неперервного потоку виступів — саме те, що дозволяє і відчути атмосферу свята, і вкупі дещо проаналізувати, зрозуміти, відкрити...

Прошу сказати: звідки Ви приїхали?

Голос: Зі Львова.

Асатурян: Хто ви є? Ви та відома "Лемковина"?

Голос: М\А лемки. Я родився у Польщі, на Лемківщині. Краківське воєводство. Асатурян: Скільки вам було, коли вас висилали з рідних земель?

Голос: Сім років.

Асатурян: Але Ви добре пам'ятаєте...

Голос: Пам'ятам добре. Так. Тепер приїхав на рідні місця, то я знайшов тото місце, де моя хижа була. Але там лишилося тільки каміння...

Асатурян: к зараз Ви належите до "Лемковини"? Голос: В "Лемковині".

Асатурян: Багато років? Голос: О! Уже понад ЗО років.

Асатурян: А Ви?

Голос:к я також лемко. Теж мав сім років. Він вигнаний у 1945, а я у 1946 році. Ми ще переховувались по лісах у Словаччині. Думали, що то пройде. Але таки вигнали нас. Завезли у Кіровоградську область. Там під час війни села були зни­ щені, спалені. Люди жили майже в землянках. Нас туди товарняком привезли. Вночі з поїзда викинули, як худобу. Люди вмирали. Виходили з вагонів, падали на землю і вмирали — з розпуки тої, з жалю, з болю за несправедливість.

Асатурян: Потім ваші родичі повернулися ближче до рідних місць...

Голос Пішки йшли. Тікали. Ми не повернулися, тікали, бо нам не дозволяли. З Кіровоградщини пішли, дійшли до Монастирськ. У 1947 році цілу зиму ночували у Монастирськах, а на весну пішки добралися до Львова. Думали, що ближче до границі і вернемося додому. Але границя була заперта і так ся лишили навічно тут.

Асатурян:У хорі "Лемковина" більшість людей, які переселені з Польщі? Голоси:Так. Правда, спочатку виключно самі лемки були. А тепер уже змішані.

Частина повмирала, відійшла, а молодь зараз не дуже хоче йти до нас. Ми виро­ стали на любові до своєї пісні, до Лемківщини, до України.

Асатурян: А як вас звуть? Голос: Іван Сушко.

Голос: А я Федір Добровольський. Асатурян: Який зараз ваш репертуар?

Сушко: Поповнюється. У нас в репертуарі певно 200 пісень. Добровольський: За основу ми беремо завжди лемківську пісню.

Сушко:Запишіть слова, які ми співаємо там, у Польщі, коли приїжджаємо туди. Ми тут росли, Нам тут співали

Розстріляні ліси й поля. Ми жили тут, І тут вмирали.

То наша батьківська земля.

(Звучить фрагмент лемківської пісні)

Асатурян: Скажіть, будь ласка, Ви звідки приїхали?

Голос: 3 Підзамочка, Гусятинський район, Тернопільщина. Асатурян: Ви теж з лемків?

комуністичних часів була така політика, що не можна було казати, що ти лемко, що ти переселенець.

Асатурян:Як Ви думаєте, розсіяна лемківська культура може втриматися, збе­ регтися?

Олиняк: Ви розумієте, у мене є велика віра, надія навіть завдяки таким фести­ валям. Тут люди набираються стільки душевного заряду, тої теплоти, енергії, що спонукає людей гуртуватися.

(Звучить лемківська пісня)

Асатурян: Я прочитала у Вас на бейджику, що Ви — Надія Нагловська, ведуча. Ви часто берете участь в таких фестивалях?

Нагоцька: Це четвертий фестиваль, у якому беру участь. Асатурян: А звідки Ви?

Нагоцька: Я з міста Калуша Івано-Франківської області. З маминої і батькової сторони я лемкиня. Вони переселенці з Польщі.

Асатурян: Вам не байдужа лемківська культура?

Нагоцька:Звичайно, мені це подобається. Перший раз, коли мене батько привіз у 1992 році у Ждиню, я виступала з ансамблем і хором.

Асатурян: А Ваш батько хто?

Нагоцька: Василь Шкимба. Він зберіг лемківську мову, говірку. Ми супрово­ джуємо оголошення про виступи жартами, приповідками. Ці фестивалі добре влаш­ товують. Цього року людей значно більше, ніж торік.

(Жарти, сміх, розмови)

Голос: Це є лемки з Києва — сестри Мальгівські: Уляна і Наталя.

Асатурян: Пемк\вш,\лиа — коренева земля для Вас?

Уляна: Так, у нас бабця і батько з тих сторін, а ми народилися тут, на ІваноФранківщині, тепер живемо в Києві, наша творча діяльність у Києві.

Наталя: Ми є у лемківському товаристві у Києві. Атмосфера тут чудова. Уляна:)/ Монастирську ми вперше. Торік ми їздили до Польщі. Асатурян: У вашому репертуарі багато лемківських пісень?

Наталя: Ви знаєте, це сталося під впливом Оксани Білозір. Ми її вихованки. ле вона нас підштовхнула до лемківської пісні. Вона якось принесла збірник -емківських співанок і сказала: "Я дуже хочу, щоб ви заспівали пісню "Ой Дунаю,

1 -аю!"".

Уляна: Нас це зацікавило і ми почали співати ці пісні. Де б ми не співали, то : = зжди даруємо лемківські пісні. Люди просто в захопленні. Дякують нам.

Голос: Я Катерина Русин, з Рожнятова, але родом я з Лемківщини, з Бескидів.

• ли нас переселяли, мені був дев'ятий рік. Всю цю трагедію народу описала у книж- _ "Обереги Карпат".

Асатурян: Ви були після виселення у себе на батьківщині?

Русин: Була я, була на Бескидах. На моєму подвір'ї стоїть великий готель три- -:верховий. Те місце, де ми шмаття прали, де мама вибілювала полотно, — там ираз два озера. В одному пструги, а в другому марени. Господарі кажуть: "Ми -:вимо і туристам готуємо, або вони самі собі готують". Дуже нас гарно прийняли

Польщі, на моєму подвір'ї.

Асатурян: Ви пам'ятаєте ті пісні, що в дитинстві чули?..

Русин: Більшість пісень, які співала мама: "Як я заспівам трьома голосами", Женися, женися, зелений Бескиде", "На червено сонце сходить", "Ой верше, мій £9рше", "Чиє то полечко незоране"... Та всі пісні, які співалися там, мені дуже по­ добаються, я їх поширюю, хочу, аби мої діти співали.

Асатурян:1уї Ви з колективом? Русин: Так. Нас тут є 23 чоловіки. Асатурян: Враження від фестивалю?

Русин: Фестиваль, я би я сказала, незбагненний. Особливо виступ теребов- -янців "Земля, розіп'ята на хресті". Ця вистава чудесна, надзвичайно продумане ожне слово, кожна дія, що відтворює повністю жахливу історію депортації лемків.

(Тужлива лемківська мелодія)

Асатурян: Заглиблюємося в ліс, до столів, де поважних гостей і журналістів -остять грибним борщком, капустяним салатом та гречкою з м'ясом, ми (на той час з колегою — і художницею, і письменницею, і наставницею юних журналістів, лемкинею Анною Кирпан) насамперед частуємося розмовою. Підходимо до пер­ сон із Тернопільської адміністрації, кажемо їм, що Тернопільське товариство до­ волі поважне серед собі подібних і його голова не просто так став головою Всеукранського об'єднання.

Голос: А все починалося від вас, коли у вас уже було товариство, ми їздили по зайонах і створювали осередки.

Асатурян: Цей фестиваль має якусь підтримку від Тернопільської обласної злади?

Голос: Звичайно. Досить велика підтримка. Особисто я декілька разів їздив у Міністерство. Ми добилися Всеукраїнського статусу, що дає право на якесь мінімальне фінансування.

Асатурян: Чому Вас це переймає, чому Вам це потрібне?

Голос: А мене це переймає, бо я є з родини лемків. Батьки мої з-під Криниці: батько із села Розтока Мала, моє прізвище Розтоцький, а мама із села Чачин. Це іоруч два села були.

350 Розділ І

Асатурян: То прошу сказати, хто Ви?

Голос: Заступник начальника управління культури обласної адміністрації Розтоцький Михайло Дмитрович.

Асатурян:Зацікавлює кожний виступ творчих колективів, кожна пісня, невиму­ шена розмова, кожна інформація із колишнього і нинішнього життя лемків. При­ дивляюся, вслухаюся у розповіді. Хочу побачити чоловіка, уже літнього, який, мені сказали, приїхав з Польщі. Нарешті ми зустрілися.

Голос:"Звуся Федір Гоч, або по-нашому, по-лемківському, Фецьо. Лемко з-під Бескида з діда-прадіда. Родом із села Зиндранова, район Кросно, гміна Дукля, там, де є музей лемківської культури. Уже 36 років існує.

Асатурян: 3 вашої легкої руки?..

Гоч: Но так, найбільший вклад мій, але помагали і родина жінки, і сини, і актив лемківський помагав, мої колеги.

Асатурян: Крім того, що в Зиндранові є музей, то є ще щорічне свято "Од русаль до Яна". Прошу розказати для тих, що ніколи не чули, що це таке?

Гоч: Що таке русаля? Русаля — то старе лемківське слово і не тільки лемків­ ське — старослов'янське. Це зелені свята. Але ми назвали "Од русаль до Яна". Це буде у цьому році 14-те свято 30—31 липня. А крім того, я радий, що другий раз в Монастириськах. Змінилося величаво на краще. Величаво, бо такого не було, як я був три роки тому. І гостинно, і колективи цікаві, і програма дуже захоплююча...

Асатурян: Це свято схоже на те свято, що у Вас, чи все-таки воно інакше? Гоч:Трошки схоже. Але наше свято ми називаємо "Музейне свято лемківських

традицій". А тут можна назвати не музейне свято, а "Свято лемківських традицій і культури".

Асатурян: У вас більше обряди показують, звичаї.

Гоч:Так. Як жінки пряли, як ґонти чоловіки робили, господарювали. При музеї є хата, є знаряддя і є що показати.

Асатурян: А в Зиндранові збереглися традиції лемківські, побут лемківський? Гоч:\1\е трошки збереглися, але чимраз менше. Асиміляція шалена. На свята

Різдвяні, Великодні частина святкує за нашими звичаями, але уже не всі. Асатурян:Ч\л маєте Ви тепер підтримку від польського уряду, державних установ? Гоч: До цього часу Міністерство культури нам виділяло гроші на організацію

наших свят. А минулого року не дали і ми то свято проминули, це мало бути 13-те свято, але не відбулося. Останнім часом відбувається зміна самоврядної влади і обіцяють допомагати.

Асатурян: 3 тим, що Польща і Словаччина вступили до Європейського Союзу, чи змінилося щось у лемківських проблемах?

Гоч: Можна повісти, що то закороткий час, рік часу — то замало. Можемо переходити границю між Польщею і Словаччиною без перешкод, є можливість більше контактуватися нам у справах культурних. Є можливість запрошувати лемківські колективи із Словаччини до нас, їхати нам до них. Але треба ще багато працювати, щоби було більше контактів, єднання.

(Звучить лемківська пісня)

Асатурян:'Т'им часом свято триває. Підходимо знову до сцени, зачаровуємося співом родинного тріо Шпиндів з Підволочиська. Направду — багато талановитого і колоритного...