Книга з радіожурналістики

322 Розділ 8

їй хочеться допомогти зрозуміти те, що вона сама не зрозуміла під час вивчення літератури, але намагалася зрозуміти. Такому кореспондентові можна вибачити багато.

Але бувають і такі — це вже друга категорія, — які всі своїм виглядом прагнуть показати, що їм не треба знайти суті питання, розуміти його...

Вони ніби стоять вище від цього. їм важливо одержати інтерв'ю, записати розповідь на магнітофонну стрічку, мовляв, потім розберусь. Я не вважаю таких людей журналістами — швидше, це люди при журналістиці. Зазви­ чай, їх матеріали поверхові, нецікаві, сірі чи що. Але апломбу в таких людей хоч відбавляй. І, як правило, такі кореспонденти володіють й інши­ ми неприємними якостями: вони настирні, нетактовні, ставлять часом такі запитання, що на них не хочеться відповідати. Крім того, невміння подати матеріал такі люди часто підмінюють надуманою сенсаційністю, що, зреш­ тою, шкодить всім: і самому кореспондентові, і слухачеві, — найбільше — виступаючому. Після зустрічі з таким кореспондентом і на інших почи­ наєш дивитися з побоюванням" [44, с 7].

Радіожурналіст може й не знати всіх тонкощів, усіх деталей пробле­ ми — їх у разі потреби роз'яснить сам фахівець, — але він зобов'язаний знати, що вони існують. Це знання допомагає йому спрямовувати бесіду

употрібне русло, продумати такі запитання, у відповідь на які він одер­ жить цікаву й корисну інформацію. Якщо журналіст не вивчить теми ін­ терв'ю, він не зможе й конкретизувати запитання. Вони виходитимуть

унього надто широкими і загальними, як, наприклад, "Розкажіть, будь ласка, про розвиток спорту в останні роки". Бути готовим до радіоінтерв'ю означає, що журналіст якоюсь мірою може передбачити, які відповіді викличе те чи інше запитання, а тоді можна заздалегідь підготувати й аль­ тернативні подальші запитання.

Під час вивчення теми і вибору опитуваного (це нерідко відбувається одночасно) потрібно обов'язково звертати увагу на мову майбутнього інтерв'юйованого, адже його мова є вагомим, якщо не головним, складовим елементом забезпечення сприймання радіоінтерв'ю. Для телебачення ве­ лику роль відіграє також телегенічність.

Отже, здобуті добрі знання про предмет розмови та інтерв'юйованого — це неоціненна послуга під час підготовки запитань для радіоінтер­ в'ю. Адже запитання — це початок відповіді для слухача. "Запитання зоб­ ражає форму думки, у ньому виражений момент переходу від незнання до знання, від неповного, неточного знання до точнішого" [22, с 4]. Запитан­ ня — один із засобів пізнання дійсності журналістом. Ще наші предки бачили у запитанні шлях до дослідження особистості. "Для мене найго­ ловніше, — говорив Сократ, — дослідження запитання, — хоча може тра­ питися, що при цьому ми досліджуємо і того, хто запитує, тобто мене са-

—До вас відразу прийшла слава?

—Ні.

—Приємно бути рекордсменом?

—Так.

—Щиро дякую вам за цікаві та змістовні відповіді для нашого радіо.

Готувати запитання треба старанно, але це не означає, що під час інтер­ в'ю треба сліпо і беззаперечно іти за підготовленими записами. Найліпше добре імпровізувати на основі підготовленого. Канадський репортер, пись­ менник і викладач журналістики Д. Савотські вважає, що основополож­ ними принципами методу підготовки питань є такі: запитання повинні бути відкритими, нейтральними і простими.

Один із способів підготовки до інтерв'ю — задати складені запитання собі. Чи може журналіст сам відповісти на ті запитання? Цей простий тест нерідко виводить журналіста на альтернативні, додаткові запитання, які потрібні для повноцінного радіоінтерв'ю.

Д. Савотські склав список десяти "смертельних гріхів" журналіста під час роботи над радіоінтерв'ю. Варто заборонити, на його думку, такі запи­ тання:

1.Запитання, що допускають односкладові відповіді "так" чи "ні".

2.Стверджувальне речення замість запитального.

3.Два запитання в одному.

4.Перевантажені запитання.

5.Навідні для відповіді запитання.

6.Коментарі та власні оцінки в запитанні.

7.Припущення і домисли у запитанні.

8.Навішування ярликів у запитанні.

9.Перебільшування у запитанні.

10. Надто складні для розуміння запитання [38, с. 67].

На мій погляд, не з усіма цими "гріхами" можна погодитися. У публі­ цистичному діалозі повинна бути зрозумілою також позиція автора. Отже, можуть бути авторські оцінки, коментарі тощо.

Є також запитання, якими, так би мовити, не варто мучити слухача, але їх потрібно задавати для отримання потрібних даних, щоб якнайпов­ ніше підготувати інтерв'ю. Адже репортер має зробити узагальнення да­ них. Інтерв'ю повинно висвітлювати і роз'яснювати складні аспекти того чи іншого питання, проблеми, ознайомлювати слухачів з думкою респон­ дента, його почуттями і враженнями, а не сухо перелічувати нескінченні факти і цифри. Репортер повідомляє факти, а відповідальні особи поясню­ ють, як і чому щось відбулося.

Готуючись до інтерв'ю, журналіст повинен не тільки сформулювати і записати запитання, але й продумати їх хронологію, опрацювати струк­ туру бесіди: її зав'язку, розвиток, закінчення за законами драматургії. Це :собливо важливо для радіо, по якому чути питання і відповіді. Правда, радіожурналістам не так складно зробити монтаж, але в ідеалі потрібно

авати запитання у логічному порядку. Якість інтерв'ю тоді значно поліп­ шується. Воно стає упорядкованішим і продуманішим.

Не треба боятися задавати запитання, які комусь здаються наївними. Важливо пробудити емоційну та спонтанну розповідь про те, що відбуло­ ся. Запитання, які декому здаються безглуздими, на думку Е. Фіхтеліуса, призводять до несподіваних, глибоких і цікавих відповідей. Прикладом подібних питань є:

—Що ви відчуваєте?

—Що ви маєте на увазі?

—Як ви собі це уявляєте?

—Що ви збитаєтесь робити тепер? [38, с. 66].

Удобре продуманому інтерв'ю обов'язково присутні декілька основ­ них запитань, які розвивають інтерв'ю у хронологічному порядку і за за­ конами логіки. Такі запитання складають остов радіоінтерв'ю, його дра­ матургічну основу. Окрім них, існують і так звані наступні, або альтерна­ тивні (уточнюючі), запитання. Залежно від відповідей співбесідника вони можуть носити уточнюючий, коментуючий або заперечуючий характер. Ці запитання можна підготувати заздалегіть — спеціально для конкретно­ го інтерв'ю або виробити якусь універсальну форму.

Інтерв'юер повинен бути готовим задавати непередбачувані запитан­ ня, які випливають із бесіди. Це, можливо, найскладніший момент у ра­ діоінтерв'ю. Може скластися ситуація, що на сформульоване заздалегідь запитання отримуєте несподівану відповідь, яка вимагає раптової і спон­ танної реакції. Тому до непередбачуваного в інтерв'ю треба бути завжди готовим. Раптовий поворот інтерв'ю нерідко буває найцікавішим. Саме тоді розмова може набути зовсім несподіваного характеру, розрядити об­ становку, або, навпаки, розпалити пристрасті.

Безперечно, дуже важливим об'єктивним фактором, який визначає успіх або невдачу майбутнього інтерв'ю, є особистість інтерв'юйованого. Його індивідуальність, так би мовити, "задана", і журналіст не в змозі її змінити, у той час як систему запитань і свою поведінку він не тільки може, а й повинен скоригувати до особистості інтерв'юйованого й обста­ вин бесіди. Ця вимога не стосується людей, яким журналіст задає запи­ тання на вулиці під час інтерв'ю-анкети.

326 Розділ 8

Особистість інтерв'юйованого висувається на перший план під час підго­ товки портретного радіоінтерв'ю. Тут переважне значення має соціальнопсихологічна, моральна, соціальна характеристика.

Тому потрібно підготувати декілька основних "робочих" запитань, які випливають із чіткого усвідомлення завдання матеріалу, попереднього вивчення теми й особистості майбутнього співбесідника. Ці запитання містять у собі квінтесенцію матеріалу, який має намір підготувати жур­ наліст. Також потрібно сформулювати декілька додаткових або тактичних запитань, які дозволяють спрямувати розмову у потрібне русло, якщо інтерв'юйований непомітно для себе відійде від теми, відповість на одне з ос­ новних запитань несподіваним чином або, скажімо, спробує ухилитися від принципово важливого запитання.

Запитання повинні передбачати розгорнуту відповідь. Послідовність запитань і можливі варіанти відповідей журналіст повинен старанно про­ думати, враховуючи мету і композицію запланованого радіоінтерв'ю. Здатність передбачити можливі варіанти поведінки людей у відповідь на відповідні дії завдяки вже відомій про них інформації і на цій основі ви­ робляти стратегію і тактику своїх вчинків психологи називають рефлек­ сією. Рефлексування властиве не лише шахістам, але й досвідченим жур­ налістам. Щоби пересвідчитися, як буде людина поводитися перед мікро­ фоном, яким обсягом інформації вона володіє, як висловлює свої думки, влаштовують попередню бесіду. Але це не повинна бути повна і точна ре­ петиція того, що треба буде сказати під час запису, бо людина виговорить­ ся раніше потреби. Під час попередньої бесіди доцільно торкатися лише побічних аспектів головної теми розмови, щоб інтерв'юйований освоївся у "радіокухні".

Автори посібника з екологічної журналістики Ш. Фрідман і К. Фрідман вважають, що не треба боятися задавати співбесіднику гострі запи­ тання, які застають його зненацька. Правда, цим можна поставити співбе­ сідника у незручну ситуацію. Щоб якось згладити незручність, доцільно, по-перше, задавати запитання ніби від третьої особи, мовляв, хтось ці­ кавиться цим питанням; по-друге, задавати запитання ніби ненавмисно; по-третє, не задавати незручних запитань на початку інтерв'ю. Треба по­ чекати, поки створяться довірливі стосунки із співбесідником. Після го­ строго запитання доцільно задати декілька легких запитань у кінці радіо­ інтерв'ю, щоби залишити співбесідника у доброму настрої. "Останнім за­ питанням підсумуйте інтерв'ю і запитайте співбесідника, чи не пропустили ви чогось дуже важливого" [42, с 18—19].

Інколи доцільно спочатку радіоінтерв'ю залучити співбесідника у не­ вимушену розмову на загальні теми, щоби встановити з ним контакт. Лише після цього можна задавати серйозні запитання. Проте кожна людина

зимагає індивідуального підходу. Якщо, наприклад, ви будете забирати час у занятої людини непотрібними розмовами, то це тільки викличе роз­ дратування. Ще один спосіб почати інтерв'ю — це коротко викласти суть проблеми і пояснити, чим ця тема вас зацікавила. Нарешті, тактовно за­ дайте запитання про позицію вашого співбесідника з приводу певної про­ блеми. Наприклад: "Я чув, що ви не схвалюєте (те то, те то). Чи не могли би пояснити, чому?". Акуратно вибирайте і формулюйте запитання. Інтер­ в'ю повинно бути ретельно організовано, тому складіть план і дотримуйтеся його впродовж бесіди. Якщо розмова набирає несподіваного повороту, і з цього може бути цікавий матеріал, не бійтеся відступити від початково­ го плану бесіди.

Отже, після виконання "домашнього завдання", тобто вивчення теми (предмета розмови, майбутнього співбесідника) й обдумування, складання запитань молена записувати радіоінтерв'ю. Цей етап створення радіоінтерв'ю не менш відповідальний. Від нього залежить, щоб не дарма була затрачена попередня праця. Тому радіожурналіст не повинен розхолоджу­ ватися. Він зобов'язаний створити потрібну невимушену, природну, дру­ желюбну морально-психологічну атмосферу для розмови перед мікрофо­ ном. Треба враховувати сковуючий вплив мікрофона. Тому ліпше прово­ дити інтерв'ю у звичайній для інтерв'юйованого обстановці — там, де він живе або працює, де почуває себе спокійно та впевнено. Для бесіди треба зручно сісти чи стати на оптимальній відстані, добре розташувати звукозаписуючий апарат. Мікрофон треба тримати не ближче, ніж на півметра від співрозмовника. Треба враховувати тональність його голосу. Кореспон­ дент, задаючи запитання, не повинен говорити голосніше або тихіше ін­ терв'юйованого. Не можна давати мікрофон інтерв'юйованому у руки. Під час запису не треба чіпати провід, який з'єднує мікрофон з магнітофоном (йдеться про портативний магнітофон "Репортер"). Якщо кореспондент бере інтерв'ю в однієї людини, то ліпше її посадити поруч перед мікрофоном, а не з другого боку столу. Високу якість документального запису на магні­ тофонну стрічку забезпечує добре володіння звукозаписуючою апаратурою. Не варто починати інтерв'ю (у тому випадку, якщо воно пишеться на стріч­ ку) з технічних маніпуляцій — регулювання рівня запису, простого відліку (один, два, три...) тощо. Словом, не треба привертати зайвий раз увагу співбесідника до техніки запису.

Переважно поведінка інтерв'юйованого залежить від дій і поведінки радіожурналіста. Професіоналізм інтерв'юера не лише в умінні невиму­ шено "щось" запитати. "Буває дуже неприємно, коли приїжджає до мене кореспондент, задає питання, а я відчуваю, що йому все одно, з ким беіідувати — зі мною, з будівельником, з інженером чи продавцем, тільки б інтерв'ю взяти", — з гіркотою зауважила відома кіноактриса Н. Фатеева [33, с. 41].

Для того, щоб інтерв'юйований з прихильністю поставився до журна­ ліста, щоб надати жвавості інтерв'ю, репортер повинен уміти уважно слу­ хати. Адже вміння слухати — важлива передумова успішного інтерв'ю. Є чимало випадків, коли репортер, щоб показати свою обізнаність або для утвердження власної позиції, починає домінувати в розмові. Він форму­ лює довжелезні запитання, змушуючи опитуваного лише підтакувати йому. "Це — прикмета незрілої манери взяття інтерв'ю, — підкреслює В. Я. Миронченко. — Кваліфікованим вважається той журналіст, який уміє слуха­ ти і говорить лише те, що треба сказати. Слухати співрозмовника, до речі, важко, а слухати його "професійно" ще важче тому, що слухання — ак­ тивний процес. Він вимагає від журналіста чималих зусиль і зосереджен­ ня на темі розмови. Розмова йде продуктивніше, коли опитуваний бачить справжню, а не підробну зацікавленість журналіста темою інтерв'ю. Уда­ ваний же інтерес губить інтерв'ю, гасить його швидше, ніж відверта нудо­ та на обличчі журналіста" [26, с 274].

Репортер повинен уміти дивитися співбесіднику в очі. Інколи достат­ ньо одного поруху брів або погляду, кинутого на оповідача, щоб той про­ довжував розвивати тему. Радіорепортер може підтримувати розповідь свого співбесідника легким похитуванням голови або приязною усмішкою, а от кивки тележурналіста дратують глядачів і заважають сприйманню бесіди. Такий же негативний ефект викликає і безмежне підтакування радіорепортера під час інтерв'ю, його вигуки тощо. Відповідь на запитан­ ня радіожурналіст повинен вислухати мовчки. Не варто перебивати співбе­ сідника на півслові, нехай договорить своє речення до кінця. Це не тільки вияв ввічливості стосовно співбесідника, але й спосіб полегшити наступний монтаж інтерв'ю. Монтувати запис, у якому двоє говорять в один голос або перебивають один одного, надто складно. Безперечно, інколи потрібно перервати безмежний потік слів співрозмовника. Але робити це треба при­ язно, ввічливо і, якщо це можливо, пояснити, чому вимушені перервати його. Репортер, який уміє слухати, перебиває тоді, коли оповідач на се­ кунду замовкає, щоб передихнути. Взагалі, нерідко мовчання може заміни­ ти найліпше запитання. Запитальний погляд журналіста, кивок голови або пауза без єдиного слова можуть викликати найнесподіваніші відповіді.

Кожному журналісту хочеться, щоб інтерв'ю проходило безпосеред­ ньо і невимушено, але цього важко добитися. І репортер, і інтерв'юйова­ ний розуміють, що за кожним словом стежать слухачі. Навіть під час не­ вимушеної і природньої атмосфери мікрофон завжди буде нагадувати, що бесідують не два давні приятелі. Журналіст уважно слухає співбесідника, щоб не пропустити чогось несподіваного або цікавого. Хочемо ми того, чи ні, мікрофон так чи інакше впливає на змістовний та емоційний бік спра­ ви інтерв'ю. Лише дуже незначна кількість людей здатна говорити перед мікрофоном так же природньо, як у повсякденному житті.

Часто людина, яка дає інтерв'ю, втрачає впевненість у собі, її розгуб­ леність тим більша, чим менше у неї навичок публічних виступів. Тому завжди під час бесіди треба враховувати цей "мікрофонний ефект". За та­ ких умов виявляється фахове вміння радіожурналіста працювати з людь­ ми. Гумор, добра усмішка, декілька "легких" запитань з початку розмови допомагає зняти нервове напруження у співрозмовника. Треба вміти пове- :ти розмову так, щоби інтерв'юйований відчув себе досить вільно, зміг спершу розговоритися про якісь звичайні, прості речі, а потім непомітно для себе став би відповідати на основні запитання.

Якщо є потреба задавати уточнюючі запитання на кшталт: "Я правиль­ но зрозумів, Ви дотримуєтеся такої думки?", або "Ви думаєте, що?..", то це треба робити спокійно, ввічливо. Не варто форсувати бесіду. Треба дати можливість людині самій подолати паузу, яка виникла під час інтерв'ю. Потрібно спокійно почекати, показуючи зацікавленість і даючи зрозуміти співбесідникові, що його труднощі природні. Як уже зазначалося, кращий інтерв'юер — той, хто вміє слухати.

Під час інтерв'ювання кількох людей одночасно потрібно приділяти увагу послідовності їх виступів. У звичайній бесіді люди схильні переби­ вати, доповнювати один одного, особливо, якщо тема близька всім, і кож­ ному є, що сказати. У безпосередньому спілкуванні це виглядає досить природно. Тому не досить досвідчений радіожурналіст інколи піддається спокусі провести інтерв'ю саме так. Під час запису йому здається, що все йде добре і цікаво. Проте, коли стрічка прослуховується пізніше у студії, результат приголомшує: виходить неймовірний "вінегрет" із уривків фраз, вигуків, сміху тощо. Працювати з таким матеріалом надзвичайно важко (доводиться здійснювати трудомістку, "ювелірну" роботу, щоб вмонтува­ ти непотрібні шматки) або зовсім неможливо, бо створюються інтонаційні обриви, провали. Тому під час багатостороннього інтерв'ю треба стежити за тим, щоб один одного не перебивали (про це варто заздалегідь попереди­ ти). Цієї вимоги треба дотримуватися і під час прямоефірної передачі. Потрібно пам'ятати про те, щоби перші слова кореспондента не наклада­ лися на кінець попереднього висловлювання інтерв'юйованого, бо це ство­ рить ускладнення під час монтажу передачі.

Можливий, звичайно, монтаж зробленого запису інтерв'ю. При цьому допускається переставлення запитань і відповідей, поділ інтерв'ю на части­ ни, які перемежовуються коментарем автора-журналіста. Але у подібних випадках, визначаючи жанр такого матеріалу, правильно буде говорити не про радіоінтерв'ю, а про розповідь кореспондента із студії з використан­ ням попередньо записаних фрагментів інтерв'ю.

Як самостійна передача інтерв'ю володіє композиційною і сюжетною завер­ шеністю. Воно містить у собі групу взаємопов'язаних і взаємообумовлених

запитань у межах певної теми і відповідно групу відповідей, які висвітлю­ ють тему з більшою або меншою повнотою. Інтерв'ю як складова частина складної передачі або як елемент іншого жанру не претендує на компози­ ційну або сюжетну завершеність.

Практика поставила перед радіожурналістами, які працюють у жанрі інтерв'ю, декілька творчих запитань. Чи варто попередньо ознайомлюва­ ти інтерв'юйованого із запитаннями? Може, ліпше назвати тільки тему майбутньої розмови, а конкретні запитання задавати лише під час бесіди? Чи варто попередньо записувати зміст запитань і відповідей? Однозначної відповіді на ці запитання немає. На власному журналістському досвіді пересвідчився: якщо інтерв'ю на складну суспільно-політичну, соціальноекономічну чи іншу важливу, актуальну тему, до якої треба ґрунтовно готуватися, то інтерв'юйованого треба за кілька днів ознайомити з основ­ ними запитаннями. Водночас треба мати у запасі декілька запитань, за­ давши які, оживимо перебіг бесіди, бо інтерв'юйований буде роздумувати над змістом відповіді. Тоді у бесіду, яка велася ніби "по писаному", ввір­ веться дух справжнього діалогу, під час якого глибше розгорнеться інте­ лектуально-професійний набуток співбесідника. Вважаю, що робити попе­ редній, пробний запис інтерв'ю не варто, бо під час основного запису бесі­ ди можна буде "недорахуватися декількох важливих" суджень чи фактів. Доведеться з пробного "дубля" робити основний, а це також може призве­ сти до зниження якості інтерв'ю. Якісь часткові попередні, пробні записи запитань і відповідей можна зробити, щоб почути, як вони звучать. Коли готуємо суто інформаційне радіоінтерв'ю, то достатньо назвати тему роз­ мови. Якщо тема складна, тобто готуємо проблемне радіоінтерв'ю, то таки потрібно ґрунтовно обговорити можливе змістове наповнення запитань.

Щоб застрахувати себе від можливих помилок і непорозумінь, радіо­ інтерв'ю у кінцевому вигляді варто показати, дати послухати своєму співбе­ сіднику. Це дуже важливо при висвітленні складних проблем суспільнополітичного, соціально-економічного, національно-духовного життя.

У зв'язку з тим, що найціннішим матеріалом в радіоінтерв'ю є думка, судження, тлумачення інтерв'юйованого, а не дані, які журналіст може отримати з інших джерел, то інформаційне навантаження повинні нести слова кореспондента, а оцінкове — слова інтерв'юйованого. Кажуть, куль­ тура — це те, що залишається, коли людина забуває все. Інтерв'юер може все забути, але не безкорисливу повагу до співбесідника — безвідносно до його посади, становища, популярності. Тільки власною національно-пат­ ріотичною, морально-інтелектуальною глибиною, професійно-громадян­ ською зрілістю ми здатні виміряти духовну глибину, компетентність ін­ терв'юйованого й ознайомити з ним радіослухачів.