Книга з радіожурналістики

мо, що у подібних випадках існує небезпека перетворити радіоко­ ментар або в резюме, або в розширене радіоповідомлення про доку­ мент, який розглядається. У цій ситуації найліпше із всього матеріа­ лу вибрати найхарактерніше, найважливіше і саме цю частину доку­ мента прокоментувати;

б) прокоментувати актуальні факти або події суспільно-політичного життя, привернути увагу громадськості до того, що в цей момент є дуже важливим у процесі українського державотворення.

За способом використання радіокоментарів у програмі мовлення їх по­ діляють на два види:

1)розширений радіокоментар як самостійна передача або закінчена структурна частина програми;

2)короткий радіокоментар, що є складовою частиною (елементом) тієї чи іншої складної передачі (випуск новин, спортивний щоденник, радіоогляд, у якому підсумовують найважливіші події дня, тижня, місяця) [8, с 222].

Залежно від мети радіокоментаря, характеру матеріалу, про який мозиться у ньому, розрізняють: 1) оперативні (конкретно-подієві) і 2) про­

блемні радіокоментарі.

Оперативний (конкретно-подієвий) радіокоментар призначений для розтлумачення, оцінки найактуальніших подій дня. Важливою особливі­ стю цього різновиду радіокоментаря є те, що його доводиться готувати у гранично стислі терміни, нерідко протягом однієї-двох годин. Ця умова зизначає своєрідність роботи радіокоментатора. Він повинен бути інтелек­ туально розвиненим, поінформованим, мати широкий політичний світо­ гляд, безперервно підвищувати рівень знань, володіти чудовою професій­ ною реакцією, дотримуватися принципів функціонування радіомовлення, життєвих національно-моральних засад. Оперативний (конкретно-подіє- зий) радіокоментар звучить в ефірі 2—4 хв.:

Диктор: Указом Президента України Віктора Ющенка навесні цього року в Украї- -і намічено здійснити низку заходів, присвячених 295-річчю від дня ухвалення у Бен­ дерах 5 квітня 1710 року Конституції Пилипа Орлика, видатної пам'ятки української І ширше кажучи — всеєвропейської) державницько-правової думки. Коментує це повідомлення журналіст Ігор Сюндюков.

Сюндюков: Особливе значення цього унікального документа для нашої Вітчизни -олягає в тому, що саме в цій Конституції (її повна назва — "Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького") юридично точно й переконливо було сформульовано невід'ємне історичне право українського народу на незалежну дер­ жаву.

392 Розділ 9

"Конституція Орлика" приймалась одночасно з обранням її творця, відомого державного діяча, сподвижника Івана Мазепи Пилипа Орлика (1672—1742) гетьма­ ном України у вигнанні. Є припущення, що вона одразу була написана у двох варі­ антах: розширеному латинському (був призначений, очевидно, для доведення до європейських урядів і впливу на міжнародну думку) та короткому українському. Аналізуючи зміст і особливості Конституції Орлика, варто мати на увазі, що ство­ рювалася вона в колі "мазепинців", які були змушені відстоювати державну неза­ лежність України в трагічних умовах еміграції, після Полтавської катастрофи 1709 ро­ ку (хоча не викликає сумнівів і те, що цей документ є підсумком тривалих політич­ них, державницьких та теоретико-правових пошуків нашої еліти).

Преамбула та перші три параграфи Конституції, по суті, є маніфестом "мазе­ пинців", борців за українську державну незалежність початку XVIII століття. Ствер­ джується, що українська нація, яка споконвічно була незалежною від Москви (її історія розглядається крізь призму таких основних постулатів: природне та постій­ не прагнення до створення власної державності; православна віра як державна релігія; вічність і недоторканність встановлених кордонів; необхідність встановлен­ ня дружніх і союзних відносин зі Швецією та Кримським ханством), була, є й буде складовою частиною європейської християнської цивілізації.

У преамбулі Конституції Орлика вказувалось також і на те, що вона складена задля відвернення самодержавних замахів гетьманів, які занадто швидко навчи­ лись манерам московської деспотії, задля підтвердження старих козацьких воль­ ностей. Конституція — й у цьому її неперехідне історичне значення — визначає нову форму існування держави — правову (на думку багатьох істориків і юристів, уперше у світі!). Кажучи сучасною мовою, в Україні за Конституцією Орлика вста­ новлювалась парламентська республіка, основою якої ставали загальне виборче право, виборність усіх військових і цивільних посадових осіб та принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову. По всіх цих позиціях (і це — законна підстава для нашої національної гордості) Конституція йшла попереду — або не поступалась їм — кращих зразків європейського права.

Диктор: Ви слухали радіокоментар журналіста Ігоря Сюндюкова.

Ігор СЮНДЮКОВ

* * * * *

Диктор: Вчора новопризначений секретар Ради національної безпеки і оборо­ ни України Петро Порошенко дав прес-конференцію. Його заяви з гуманітарних питань коментує журналіст, заступник головного редактора "Народної газети" Олег Скидан.

Скидан: Виявляється, чи не найбільше пан Порошенко нині переймається "за­ криттям російських шкіл". Дослівно: "Ми координуватимемо зусилля органів влади для того, щоб зупинити процес закриття російських шкіл, для того, щоб відновити групи у вищих навчальних закладах з російською мовою навчання". Отже, Вітчизна в небезпеці: школи з російською мовою викладання переводять на україномовний режим (саме це мається на увазі під словом "закриття").

Крім того, РНБО займатиметься тим, "щоб російськомовні громадяни України мали свій телевізійний канал, свої радіостанції...". Мало у нас, виявляється, росій­ ськомовних телерадіоканалів!

Не хочеться вкотре повторюватися про засилля російськомовних ЗМІ в Україжалюгідний стан україномовного книговидання, майже всуціль російськомовний з FM-станцій, повну відсутність українських шкіл і вищих навчальних закладів

. : їх "псевдоукраїномовний" статус у східних і південних реґіонах України, коли :аїнськими вони є лише на папері; нагадувати про російськомовні канали "Інтер" Україна", чиє мовлення покриває всю територію країни, не кажучи вже про ті -елеканали, які спеціалізуються на ретрансляції програм з Росії, — все це секретар -ЧБО мав би й сам знати і робити певні висновки. А ще краще — залишити цю праву профільним міністрам та віце-прем'єрові, а самому зосередитися на про­ блемах боротьби з корупцією та оргзлочинністю. Та ж ні — нате й мій глек на <апусту. Втім, є в цій історії й позитивний момент. Якщо раніше влада згортала процес відродження української освіти й потурала російщенню "тихою сапою", то

нині все робитиметься "прозоро і чесно". Дякуємо й за те.

Диктор: Ми передавали радіокоментар заступника головного редактора "Наоодної газети" Олега Скидана.

Олег СКИДАН

* * * * *

Диктор: Виступаючи з парламентської трибуни, колишній Президент України Леонід Кравчук пошкодував, що 1991 року відкрив дорогу Незалежності. З приво­ ду цього виступу Леоніда Кравчука запрошуємо послухати коментар журналіста ванаФаріона.

Фар/он: Хто дивився трансляцію сесії Верховної Ради, то бачив, що через кілька хвилин після цього "одкровення" Леонід Макарович аж сіяв, приймаючи вітання соратників з ФракціїСДПУ(о). Партійці плескали свого патрона по плечу. Тішилися з того, що принизили Україну...

Вважаю, що не має значення, з яких причин Леонід Кравчук зважився на такі, зибачте, бздури. Вражає те, що колишній глава держави поставив під сумнів істо­ ричний вибір народу, узалежнив століттями виборювану волю від власних примх і партійних інтересів. Що ж це, як не політична деградація? Слушно зреагував у сво­ єму праведному гніві народний депутат Володимир Черняк, зауваживши, що Лео­ нід Кравчук опустився до рівня "міської каналізації". Замість того, щоб стати істо­ ричною постаттю...

Ви чули колись, щоб нормальні люди зрікалися свободи? Навіть пігмеї з непро­ лазних джунглів готові покласти за неї свої голови у протистоянні з колонізатора­ ми. Леонід Макарович образився на Незалежність, бо в Ужгороді, виконуючи вер­ дикт суду, міліція не танцювала, як колись, польку перед "есдеками" а, незважаючи на затіяний ними комедійний спектакль з кайданками, припровадила до буцегарні колишнього голову обласної адміністрації з рідної Кравчукові СДПУ(о). Того само­ го, якого звинувачують у нарузі над іншими людьми. Леонід Макарович назвав це сваволею, репресіями, порушенням демократії. Ніби забув, що справжню вакхана­ лію творили бритоголові підопічні його однопартійців трохи більше року тому, у Му­ качевому, коли викрадали бюлетені, трощили виборчі дільниці, калічили до невпізнання рядових громадян і народних обранців.

Втім, українці знають, що до підтримки людей сумнівної репутації Л. Кравчуку не звикати. Це він під час минулої виборчої кампанії хвалився, що є VIP-агітатором

394 Розділ 9

В. Януковича, і ніби не помічав зі своїм президентським авторитетом кримінально­ го минулого "проффесора". Це він, коли соратники по "Динамо" на весь світ знесла­ вили Україну антиспортивними комбінаціями з шубами, першим кинувся виручати їх з європейської ізоляції.

Якось, Леоніде Макаровичу, слухав ваші радіоновели про те, як любите наші українські вареники. Особливо з вишнями. Це добре, що знаєте, як їх їсти. Але попри це не зашкодило б вам також пам'ятати, що за теперішню Незалежність багатьох наших предків садили на палю, гноїли у сибірських рудниках. Багато хто приймав кулю у скроню зі словами "Ще не вмерла...". Вони не торгувалися за Україну. І ніколи не шкодували, що боролися за неї. Та, на жаль, маємо такого першого президента України, якого маємо...

Диктор: Ви слухали радіокоментар журналіста Івана Фаріона.

Іван ФАРІОН

Призначення проблемного радіокоментаря — розглянути важливу соціально-політичну проблему, яка зачіпає інтереси великої кількості лю­ дей, дослідити, розтлумачити широку панораму суспільних подій, діяльно­ сті партій, уряду, визначних осіб. З цією метою радіокоментатор викори­ стовує достатню кількість різних фактів, осмисливши які, розтлумачить слухачам сутність того чи іншого соціального явища, проблеми. Це визна­ чає структуру проблемного радіокоментаря. Якщо у конкретно-подієвому (оперативному) радіокоментарі мова йде про одну основну тему і, зазви­ чай, застосовується єдиний підхід до її аналізу, то у проблемному радіоко­ ментарі при одній основній темі можлива різнопланова аргументація, тоб­ то радіокоментатор використовує найрізноманітнішу інформацію, яка працює на розгляд, аналіз, коментування стрижневої теми, ідеї. В основі проблемного радіокоментаря можуть бути події не нинішні, а типові фак­ ти, події, явища, що відображають певні тенденції тощо. Час звучання проблемного радіокоментаря в ефірі від 5 до 10 хв.

Диктор: Як же розуміти, трактувати, оцінювати у нинішньому історичному кон­ тексті українського державотворення Указ Президента України Леоніда Кучми "Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року"? Відповіді на це запитання намагалися знайти також студенти IV курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (спеціалізація "Журна­ лістська робота на радіо"), які підготували коментарі про Указ Президента. До вашої уваги коментар "З вогню та в полум'я" студентки Олесі Когутич.

Когутич: Кажуть, що минуле має здатність повторюватися. Колесо історії ніко­ ли не стоїть на місці. Воно завжди повертає минулі події у сьогодення, спонукаючи думати заради майбутнього. Про яке майбутнє для українців думали, коли готува­ ли Указ "Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року"?

Цей факт не може залишитися поза увагою тих, хто справді є патріотично свідо­ мими громадянами України, котрі знають умови і наслідки Переяславської ради

пля України. Однак потрібно ще й про це нагадувати. XVII—XVIII століття були важ- и в історії України. Українська держава перебувала поміж ворожими таборами, =<і весь час намагалися оволодіти її територією для власного збагачення і пануван- - = . Виснажена, спустошена, безсила, вона шукала підтримки у вірному союзни-

<ові, тому не одразу зуміла розпізнати, хто ж насправді є вовком в овечій шкурі.

8 січня 1654 року Україна задекларувала свої стосунки із союзником у боротьбі з Польщею. Цього дня був ухвалений Переяславський договір з Московією. Цар "зобіцяв допомагати Україні захищатися від ворогів і сприяти збереженню її дер­ жавного ладу.

"З вогню та в полум'я" — саме так можна охарактеризувати ситуацію, в яку -отрапила Україна. Адже Московія зразу порушила угоду, вступила у перемир'я з тим, проти кого ще недавно воювала. Підписала Андрусівськии договір, поділила Україну на Лівобережну і Правобережну. Настала велика руїна. Жорстоку політику Петра І продовжила Катерина II, зруйнувавши Запорізьку Січ і запровадивши кріпац­ тво на території Гетьманщини.

Проаналізувавши хід історичних подій, професор В. Лизанчуку книжці "Навіч­ но кайдани кували" небезпідставно стверджує, що Україна з могутньої держави перетворилася в добу Руїни "на жертву внутрішніх чвар, беззахисну землю для чужоземних вторгнень і кривавих поділів. Таке становище в Україні було наслідком підступної двоєдушної політики Москви".

Вести дебати і ставити риторичні запитання на кшталт "У який спосіб українці повинні відзначати 350-річчя Переяславської козацької ради?" — мабуть, недореч­ но. Адже жоден громадянин будь-якої держави не погодиться відзначати той день, який приніс для його Батьківщини страждання, рабство, жорстокі розправи і біль. Саме такої думки дотримується Василь Верига, котрий, аналізуючи ланцюг подій, зумовлених Переяславською радою, слушно зауважує, що "всі народи святкують річниці визволення, але ніхто не святкує річниці поневолення". Для Президента Кучми —- це свято, на якому можна влаштовувати книжкові виставки, оновлювати експозиції, присвячені цій події, видавати монографії, науково-популярну та худож­ ню літературу з історичної тематики. Цікаво, про що мали би розповідати у цій літературі нинішнім громадянам України і майбутнім поколінням? Чим похвалити­ ся? Невже ж тим, що були поневоленими, і цей гіркий досвід нас нічому не навчив?

Політика Леоніда Кучми, його оточення спрямована на того ж "союзника", на підтримку якого ще 350 років тому розраховував Богдан Хмельницький. Проте за­ раз, здається, вона має цілком протилежну мету і програму, аніж колись перед укладанням Переяславського договору. На щастя, наша молода держава не веде війни, ЇЇ політика — мирне співіснування з усіма країнами. Святкування 350-річчя Переяславської козацької ради для Президента України — всього лише "маленька приємність" для Росії і російського Президента. Поза увагою Кучми залишилося те, що цією приємністю він принижує українців, молоду державу, надаючи їй рис рабської покори перед поневолювачем. А можливо, йому просто байдуже, чого не можна сказати про Росію, яка дивиться на Українську державу з не меншою підступ­ ністю та ідеологічним засиллям, аніж Московія 350 років тому. Цей підступний агре­ сивний наступ помітний у всіх сферах нашого життя, зокрема продовжується російщення України. Мабуть, російські імперіалісти ще й досі сповідують тезу Валуєва,

що української мови не було, нема і бути не може. Цей завуальований штурм нашої підсвідомості відбувається постійно.

Диктор: Ми передавали радіокоментар студентки факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Олесі Когутич.

Олеся КОГУТИЧ

* * * * *

Диктор: На сьогодні в Україні та за її межами зібрано великий матеріал про голодомор 1932—1933 років — автентичні документи, спогади, листи, свідчення тисяч тих, хто пережив це тотальне лихо, цей голокост.

Це — об'ємні томи згустків трагічних переживань, невимовних страждань, відчаю і жалю, а ще вислів вічного прокляття й непрощення комуністичній "імперії зла" під назвою СРСР. Вони звернуті як до нас, теперішніх, так і до прийдешніх поколінь із закликом-заповітом пам'ятати й ніколи не забувати, що вчинили з народом ті, хто облудно збирався побудувати для нього "інтернаціональний" рай на землі. За підра­ хунками товариства "Меморіал", упродовж 70 років комуністичної влади в Радян­ ському Союзі було знищено понад 120 млн безневинних людей, з них близько 45 млн українців. Такого геноциду історія людства не знала. "Зачищені" москов­ сько-комуністичним голодомором українські села заселяли чужинцями, в основно­ му росіянами. Запрошуємо послухати коментар доктора медичних наук, професо­ ра Володимира Войтенка.

Войтенко: "На той останній страшний суд мерці за правдою встають" — Тарас Шевченко. Про голодомор 1933-го я дізнався від батька й матері, а те, що діялося в 1947-му, бачив на власні очі. Сьогодні є між нас ті, що заперечують сам факт більшовицького геноциду українців (і ви знаєте, панове, як називається їхня партія). Проте й порядні люди часом тримаються думки про голодомор лише як про істо­ рію, минувшину, що відійшла назавжди разом із дідами й прадідами. Не відійшла...

Перепис населення в грудні 2001 року засвідчив незагойність демографічних ран на тілі України. Ті, що прийшли на світ у лиху годину, чиї анкети поволі пожовк­ нуть у стосах переписних документів, говорять і за себе, й за своїх мертвих і нена­ роджених ровесників. Для порівняння я взяв два реґіони: Черкащину (людність якої зазнала всіх жахів радянщини) і Рівненську область (яка — на своє щастя — долу­ чилася до "союзу нерушимого" лише восени 1939 року). Дата народження в анке­ тах дозволяє прослідкувати кількість тих, хто дожив до перепису, народившись за один і два роки до голодомору, в голодний рік і через рік і два роки після нього. Якщо йдеться про Рівненську область, то маємо стабільну ситуацію. Особливих коливань, пов'язаних з 1933 роком, непомітно. Інакше стоїть справа серед жителів Черкащини, батьківщини Кобзаря. Дно демографічноїями припадає на другий і тре­ тій квартали 33-го, коли вже виросла лобода, але ще не вродили ні картопля, ні жито. Діти вмирали, часто — разом із своїми матерями. Лише на початок 35-го року народжуваність на Черкащині вийшла на рівень 31-го, а на кінець цього року трохи перевищила його. Проте народжувати могли лише жінки, які пережили голо­ домор (і вдови, які знайшли собі пару). Демографічні втрати не могли бути компен­ совані впродовж кількох років, і з цим пов'язана ще одна ганебна сторінка в історії більшовизму. Йдеться про долю демографії в Україні. У 20-х і на початку 30-х років вивчення природного руху людності, причин смерті й тривалості життя було одним

з найплідніших напрямів у роботі Української академії наук (УАН), а Демографічний інститут Української академії наук здобув міжнародний авторитет. Але... Перепис населення в січні 1937 року відкрив катастрофічні наслідки голоду. За прийнятою у вересні 1937 року урядовою постановою результати перепису були скасовані, демографів розігнали, заслали в табори, розстріляли... "Жить стало лучше, жить стало веселее", — сказав кремлівський сатрап.

Мої особисті демографічні студії розпочалися на початку літа 1947 року, коли дід Василенко, наш сусід, у своєму садочку їв зав'язі груш і яблук; із набряклих порепаних литок на траву стікала порожня голодна вода. Вмер — пережив війну, але не витримав перемоги. На нашому кутку села пропадали коти. Ніхто не знав напевно, але грішили на татарина-сажотруса, завжди чорного не від сажі, а від нестатків і купи дітей (начебто приманював котів мишами, яких ловив на елева­ торі). Сам я того літа раптом почав рости, наздоганяючи те, що притримала війна. Хоча за поняттям того часу наша родина не голодувала, ситим я не почувався жодного дня. Уздовж паркану густо ріс топінамбур ("земляна груша"). Я смикав та їв ті бульби, смикав та їв... Але топінамбур — прекрасний засіб для лікування цук­ рового діабету й ожиріння, а калорій в ньому чортма.

Демографічний портрет 1945—1949 років має свої особливості, пов'язані з кін­ цем війни. Таку подію завжди та скрізь супроводжує зростання народжуваності ("бебі-бум" — назвали свій демографічний спалах американці). У другій половині 46-го року бачимо ознаки демографічного пожвавлення в Черкаській області. На Рівненщині вони були скромнішими, бо війна там начебто закінчилася, але не так, щоб зовсім... Влітку 47-го черкаський графік виразно прогнувся, лише на межі 1948—1949 років значно перевищивши рівень переможного року. Безколгоспна Рівненська область нового голодомору майже "не помітила", але прогресувала менше, — не в останню чергу через депортацію "бандерівців" до Азії. Можу сказа­ ти, що свої демографічні студії я продовжив наприкінці п'ятдесятих у Казахстані, маючи на лікарській дільниці "західних" українців і чеченців.

Отже, чому я шаную УПА? Шаную тому, що вони боролися за Україну, в якій не буде ні більшовиків, ні голодоморів. Даруйте мені цю банальність, але УПА воюва­ ла за європейський вектор нашого розвитку. Слава героям!

Диктор: Ви слухали радіокоментар доктора медичних наук, професора Воло­ димира Войтенка.

Володимир ВОЙТЕНКО

* * * * *

Диктор:У газеті "Голос України" за 1 жовтня 2004 рік було опубліковано лист під назвою "Я — українець!" студента факультету кібернетики Київського націо­ нального університету імені Тараса Шевченка Костянтина Перцовського, який ро­ дом з Луганщини. Студенти IV курсу факультету журналістики Львівського націо­ нального університету імені Івана Франка зі спеціалізації "Журналістська робота на радіо" роздумували над цим листом. До вашої уваги, шановні радіослухачі, комен­ тар студентки Ірини Гнатишин.

Гнатишин: Здавалося б, немає нічого простішого, аніж відповісти на запитання: ким ти є в українській державі? Я чи Ви без вагань в такій ситуації кожній зацікавле­ ній особі відповідаємо: "Українець!", "Українка!" Та коли йдеться про національність,

у багатьох, документально задекларованих, українців виникають певні труднощі

звідповіддю та аргументацією свого національного статусу. Виявляється, аби на­ зивати себе українцем не достатньо так-сяк знати державну мову і впродовж ос­ танніх п'яти років проживати на території Української держави. Звісно, за умов до­ тримання державного законодавства, громадянином України може стати кожен, але чи зуміє кожен бути українцем?

Варто було б нам, українцям, збагнути, що таке наша національність і дещо занотувати у власній свідомості на випадок, якщо необізнаний колись раптом нас про це запитає. Чимало громадян України замислюється над цим питанням. Скажі­ мо, студент Костянтин Перцовський, пояснює так: "Я не люблю сало, не ношу виши­ ванки і не знаю слів національного гімну. Я не перепливав Дніпро і не вмію танцю­ вати гопак. На моєму столі не лежить "Кобзар", а на стіні не висять рушники. Моя кров червона, а не жовто-блакитна. Я не відмінюю "пальто" і "кіно", і три найваж­ ливіші слова сказав російською". Далі юнак запитує у читача: "Я — українець?". Я відповідаю: "Не впевнена!". І про те ж саме запитую у себе. Бо я й сама не полюбляю жирного і в національні строї востаннє вбиралась на шкільну виставу, та

йплавати не вмію і до танців народних ноги не складаються. Хоча за складом кров

умене рідкісна, але також багряна, а не жовто-блакитна. Тож як означити свою національність тим, у кого поняття власної українськості зводиться приблизно до таких же характеристик? Для того, щоб визначити коефіцієнт приналежності до титулованої української нації, варто розподілити вказані аргументи відповідно до Вашого з ними погодження чи заперечення. Таким чином, Ви опинитесь у двох діаметрально протилежних таборах.

Водному, а саме — "індивідуальному", Ваші вподобання національного одягу, їжі, дозвілля приблизно збігатимуться з позицією Костянтина, в іншому ж — назве­ мо його "козацьким" табором, — Ви аж ніяк не виправдаєте чиюсь гордість за незнання українського гімну, недбале ставлення до державної мови чи нехтування традиційними святинями. Звісно, кожен з нас може не поділяти симпатій попе­ редніх поколінь до різноманітних тенденцій в одязі, танцях і поведінці загалом, навіть якщо вони стали зразком історичного поступу нашої нації в її фольклорному чи побутовому сенсі.

Однак є речі, що виходять далеко за межі нашого сприйняття чи нехтування ними. Це — національні цінності, які кожній державі надають ознак нації, спільноти, що має свої духовні і культурні набутки. А найважливішою з-поміж тих ознак є на­ ціональна мова. І не тому, що мова є засобом спілкування і передачі інформації, бо говорити чи про що-небудь повідомляти можна на більш як двох тисячах мов світу, але відчувати, мислити, вірити можна лише на одній — рідній. Та як бути з тими, у кого поняття рідної і державної мови не збігаються? Скажімо так, як у Костянтина Перцовського. Яку дати відповідь на запитання чи українець він і тисячі людей, що живуть в Україні, але для яких українська мова не є рідною. Українцями в Україні є ті, в духовному світі котрих, окрім рідного, знаходиться місце і на державне, коли рідна мова має пошану не більшу і не меншу, аніж державна, передусім тому, що для розвитку і збереження обидвох існують різні сфери вживання.

Пояснювати свою українськість нескладно людині, яка вкладає в це поняття не стільки любов, скільки повагу до писаних Конституцією і неписаних, але сформо­ ваних духом, законів держави, на території якої проживає. Людину не змусиш по-

любити слова того ж таки Гімну, якщо вони їй не до снаги, але цій же людині варто пояснити, що ці слова принаймні треба знати. Якщо ми хочемо поваги до себе інших, то повинні докладати зусилля, аби наші особисті вподобання хоча б зрідка перетиналися із національними.

Я вважаю Костянтина Перцовського українцем і себе українкою називаю, бо ми разом вболіваємо, любимо і віримо в українське, незалежно від того, в яких, штучно розділених, реґіонах країни живемо. Він — українець на Луганщині, а я — у Львові, але головне, що ми почуваємо себе такими незалежно від місця прожи­ вання. Ми — українці Заходу і Сходу, Півночі і Півдня маємо право по-різному роз­ глядати спільні для всієї України реалії суспільного життя. І це не дивно, адже нам

врізному історичному часі доводилося жити в умовах політичних впливів різних панівних режимів. Саме ця обставина вплинула на різницю у світосприйнятті, куль­ турному та духовному розвитку українців по різні сторони Дніпра, однак вона не дає підстави називати українців різними, ділити їх на східняків чи західняків. Навпа­ ки, різниця у судженнях українців — це не що інше, як спроба протиставити одні погляди іншим, і на їх основі вибрати ті, які будуть пріоритетними для України зага­ лом. Такий закон права і демократії, лиш би ці поняття не суперечили правді, мо­ ралі, українським інтересам, національному духові. Але бути українцем, значить,

вцьому розумінні виходити не лише з егоїстичних, а передусім з загальнонаціо­ нальних інтересів, корисних для кожного українця. Якщо ми це збагнемо, то в Україні запанує також українська мова, ми житимемо краще, лиш би не руйнувалася наша єдність, дужим було бажання і міцною віра в себе і в Україну.

Диктор: 3 радіокоментарем виступала студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Ірина Гнатишин.

Ірина ГНАТИШИН

Диктор: Після завершення "Євробачення-2005" віце-прем'єр-міністр із гумані­ тарних питань Микола Томенко, який був співголовою оргкомітету з підготовки та проведення пісенного конкурсу, зазначив, що наша команда отримала від попе­ редньої влади таке господарство, що ми стояли перед загрозою перенесення "Євро­ бачення-2005" з України до іншої держави. Тому головне завдання, яке поставив Президент України перед нами, — не допустити зриву конкурсу і провести його на належному рівні. "І сьогодні я з упевненістю можу сказати, що наша команда зробила найкраще "Євробачення" за всю 50-річну історію конкурсу, — підкреслив Микола Томенко. — Концепція фестивалю, яку ми запропонували, полягала в тому, що це був не лише пісенний конкурс, а передовсім — європейська презентація України. Тому, окрім власне самого фестивалю, на майдані Незалежності під гаслом "Украї­ на — європейська країна" проходив Тиждень української музики, і телеканали, і ра­ діостанції активно інформували гостей нашої країни про українську культуру".

Вперше за історію конкурсу Президент країни, в якій відбувався фестиваль, мав можливість вітати переможця "Євробачення", а всі європейські держави, в яких ішла пряма трансляція, під час голосування побачили революційний Майдан. До того ж посткадри, які демонструвались під час проведення "Євробачення", дали можливість побачити обличчя простих людей нової європейської України.

українською мовою приспів гімну української помаранчевої революції. Коментар кандидата філологічних наук, доцента факультету журналістики Львівського націо­ нального університету імені Івана Франка Ігоря Лубковича.

Лубковий: Звичайно, вокальні дані "Ґринджолів" — не до порівняння з даними Ані Лорак. Але тоді за цим критерієм першість мала б бути за В. Лук'янець чи В. Степовою. Чи за О. Пономарьовим, вокал якого, без сумніву, — світового рівня. От тільки не пам'ятаю, яке місце Пономарьов зайняв на "Євробаченні" позаторік — чотирнадцяте чи шістнадцяте?

За популярністю, "розкрученістю" "Ґринджоли" порівняно з Ані Лорак — теж ніхто. Тут і дискутувати не треба. Треба лише зрозуміти, чому всезагальну попу­ лярність здобули пісні не М. Бурмаки, не того ж О. Пономарьова, які постійно були на Майдані, а нікому не відомих "Ґринджолів", які й хіт свій вперше виконали в Іва­ но-Франківську, а на Майдан вийшли лише тоді, коли їхнє "Разом..." вже співала, а, точніше, скандувала вся Україна?

А трапилося так тому, що слова пісні, покладені на сучасні ритми, відображали дух нації, дух помаранчевої революції. З точки зору політологів — це ніяка не рево­ люція, бо не змінила вона і не мала на меті змінювати ні політичного устрою, ні суспільно-політичного ладу. Тим не менше, це була революція — революція духу. її учасникам залежало не стільки на В. Ющенкові, скільки на тому, щоб бути не "бид­ лом", а вільними громадянами незалежної держави. Боюся, не всі нашоукраїнські політики це зрозуміли, — що народ не хоче не тільки, щоб його називали бид­ лом, — він уже не дозволяє, щоб до нього ставилися, як до бидла. Пісня — якраз про це.

Мабуть, душа кожного народу — його пісні. Українська пісня, як і українська душа — вічна. Та, крім душі, є ще й дух, який у різні періоди різний. А дух сучасної української нації — це не Ані Лорак, навіть не О. Пономарьов, не В. Зінкевич. Це — саме "Разом..." гурту "Ґринджоли", того самого, який, як і Україна, за кілька днів з безвісті піднявся на вершини популярності (і тепер не знає, що з тією популярні­ стю робити).

Ви ніколи не думали про те, що хіт "Ґринджолів" за ідеологією та стилістикою дуже подібний до знаменитої колись пісні Боба Ділана "Скільки доріг людині прой­ ти, щоб Людиною вона стати могла?", що гасла помаранчевої революції, відтак слова пісні "Разом..." — це не політика, а перелік європейських цінностей. Згадай­ мо їх:

Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні! Понятіям — ні!

Ні брехні!

Кому з громадян країн Європи це може не сподобатися? Навіть слова "Ющен­ ко — так! Ющенко — наш президент" — це також не політика, оскільки президент­ ство Віктора Андрійовича — матеріальний знак втілення моральних засад пома­ ранчевої революції. Втім, для спокійної і самовдоволеної Європи слова про В. Ющен­ ка треба було забрати, щой "Ґринджоли" зробили дуже легко. З приводу ж "бидла"...