Книга з радіожурналістики

Виконавчий директор "Євробачення" Сванте Стокселіус "бидло" й "козлів" звелів кинути... Цікаво, пісню з якими словами він співав би, якби його націю обізвали --1ДЛОМ, а його самого (вибачте, п. Стокселіус) — козлом? Чи якби ситуація стосу­ валася будь-якої європейської нації (пане Стокселіус, Ви знаєте, де географічний -ентр Європи)? Чи помітив він, що у цьому місці, як і в усій пісні, нема ні грама _юті, ні грама ненависті — суцільний оптимістичний мажор? Думаю, цього не усві­ домили навіть автори пісні. Інакше б вони не погоджувалися так покірно з усіма вимогами організаторів, а навпаки, посилили б європейськість свого дітища. Ска­ чімо, переробивши відомі слова таким чином: "Ми не бидло. Ми — не козли. Ми —

Звропи (людства) доньки й сини".

Диктор:ЬЛ\л передавали радіокоментар кандидата філологічних наук, доцента Факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка "Оря Лубковича.

оцінно-констатуючий характер. З їх допомогою можна тільки посвідчува­ ти або оцінювати події, але належно не аналізувати. Складається інколи ситуація, що ту чи іншу подію нема потреби аналізувати. Достатньо обме­ житися дотепним зауваженням у вигляді репліки або історичної довідки, торкаючись лише тієї частини факту, події, явища, на яку потрібно так чи інакше звернути увагу.

Радіорепліка поєднує у собі якості конкретно-подієвого (оперативно­ го) і проблемного коментарів. Вона досить експресивна, насичена гумо­ ром, іронією, сарказмом, нерідко в'їдлива. Вона завжди присвячена най­ важливішим, найгострішим життєвим питанням. Зазвичай, з радіорепліками виступають відомі, авторитетні радіожурналісти, письменники, які вміють поєднати гостроту стилю з безкомпромісним підходом до оцінки проблеми. Радіорепліка звучить в ефірі 1,5—2 хв.

Диктор: Радіорепліка "Не для діток свято" Григорія Досина зі Львова.

Досин: Моїй внучці-першокласниці подарували книжку "Енциклопедія для най­ молодших. Все про тварин" (Видавництво "Махаон — Україна", Київ, 2003, голов­ ний редактор Л. Слабошпицька, віддруковано на Тверському поліграфічному ком­ бінаті, Росія). З вихідних даних довідуємося також, що названу книжку перекладе­ но з англійського видання "First encyclopedia of Animals" (1998 p.).

Радості дитини не було меж. Книжку гарно видано, вона багата на яскраві ко­ льорові ілюстрації, містить різноманітну доступну для юного читача текстову інфор­ мацію про тварин, їхній спосіб життя, поведінку в різних умовах тощо. Та й у дорос­ лих вона викликає неабияке зацікавлення. Але... ось знайомишся зі "Змістом" і дизуєшся розташуванню тем. Чомусь, наприклад, темою "Денні і нічні метелики"

402 Розділ 9

починається опис групи комах на літеру "Б", в цій же групі й інформація про пан­ цирника (амодила), а горобець "знайшов" собі місце між вовком і видрою, малюки тварин — між дельфінами й дикобразами, пацюк — між кротом і куницею; викликає здивування й послідовне розміщення тем: кінь, жаба, ведмідь, ссавці, багатоніжка, вівця, восьминіг, бджола, вугор, качка та ін.

Пояснюється все дуже просто: в українській енциклопедії теми розміщені відпо­ відно до російських їхніх назв і російського алфавіту.

Привертає увагу й те, що в "Алфавітному покажчикові" не завжди витримано задекларований на його початку абетковий принцип. Це стосується тем на літери "Б, В, Г, К, Л, М, П". Єдину в енциклопедії самостійну тему на літеру Е — "Еволю­ ція" — вміщено наприкінці книжки, перед темою "Як", знову ж таки відповідно до російського алфавіту, а літеру "Е" взагалі не виокремлено: слова "Еволюція" й "Ему" подано в рубриці під літерою "Д". Такий собі рецидив концепції про зближення української і російської мов?!

То з чим ми маємо справу у названій книжці: зі звичайним нерозумінням україн­ ської мови, прикрим недоглядом редакторів чи свідомим насаджуванням нашим маленьким читачам думки про меншовартість української мови, української побу­ тової і наукової лексики? А, може, книжку перекладено з якогось російського ви­ дання, і перекладачі (чомусь не названі поіменно) та редактори не вважали за по­ трібне згрупувати матеріал згідно з українськими лексикою та алфавітом? У будьякому разі таке видання важко назвати українським і науковим та з чистим сумлінням рекомендувати його нашим дітям та онукам.

Диктор: Звучала радіорепліка Григорія Досина зі Львова.

Григорій ДОСИН

* * * * *

Диктор: 12 березня 2005 року газета "Голос України" опублікувала відкритого листа Олександри Кужель до Президента України Віктора Ющенка. "Хто в домі "господар"" — так називається радіорепліка студентки з Києва Каріни Агабекян.

Агабєкян: Пані Кужель захищає столичний театр російської драми імені Лесі Українки від віце-прем'єр-міністра Томенка. А гріх Томенка в тім, що він нібито десь сказав: Україну має репрезентувати український театр. Отже, Томенко — ксе­ нофоб! Мабуть, якби Томенко сказав навпаки, то був би хорошим хлопцем?

Але далі цікавіше. Цитую: "Чи знає пан Томенко про те, що саме театр імені Лесі Українки відкрив глядачеві знаменитого Лесиного "Кам'яного господаря"?

Тут напрошується запитання до тих, хто готував для п. Кужель текст листа. Чи знають вони, що, по-перше, не "Кам'яний...", а "Камінний господар"? А, по-друге, відкрив світові цю п'єсу великий Микола Садовський ще за 15 років до появи Ро­ сійської драми в Києві. Отже, це або незнання, або, що ймовірніше, пересмикуван­ ня фактів. Скидається на те, що "мистецтвознавці", котрі готували для п. Кужель текст листа, свідомо скористалися саме таким аргументом. Мовляв, якби не росій­ ський театр, то ніхто й не знав би про цю вашу Лесю Українку з її п'єсами! Цей аргумент — з того самого ряду, що "Ми викупили з неволі вашого Тараса Шевчен­ ка!" — "А в кого ж ви його викупили" — "Та в себе самих і викупили!". Якщо це не ксенофобія, то це просто єзуїтство: українську культуру ставлять на місце молод­ шої сестри, а всіх незгодних обзивають ксенофобами й націоналістами.

Столична Російська драма — чудовий театр, його кияни люблять, чи треба "•его "захищати" отаким дивним способом?

Диктор: Це була радіорепліка студентки з Києва Каріни Агабекян.

Каріна АГАБЕКЯН

Юрій Бараневич привертає увагу до діалогічного радіокоментаря, тобтэ коментаря, в якому бере участь кілька осіб: дві-три [1, с. 46]. Появу ТАКОГО радіокоментаря легко пояснити. Діалог значно легше сприймаєть- :я, ніж монолог. Крім цього, під час діалогу можливі різні погляди на :дне й те ж питання, проблему; можливі різні тлумачення, суттєві допов­ нення, уточнення. Неабияке значення має також зміна ритму розмови, різні голоси, несхожа манера тлумачення тощо, що стимулює добре сприй­ мання коментаря на слух.

Діалогізація коментаря — закономірний процес, але його, природно, не варто фетишизувати. Надмірне використання цієї форми радіокоментаоя може призвести до нівелювання особистості коментатора. На перший план вийдуть проблеми драматургії радіокоментаря, архітектоніки діало­ гу. Виникне небезпека, що авторитет компетентної людини, яким повинен ; ти радіокоментатор, розчиниться у доповненнях і уточненнях. Безпе­ речно, діалогізація як засіб привернення уваги радіослухачів допомагає Але, очевидно, при ньому повинен бути ведучий радіокоментатор, який би навав можливість повноцінно висловлювати свої думки кожному учасни­ ку коментування, щоб зберегти оригінальність мислення кожного радіо­ коментатора.

Методика підготовки радіокоментаря. Вище йшлося про те, що сила впливу радіокоментарів на слухачів — в аналізі, в незаперечних фактах, які розкривають і висвітлюють суть того, що роз'яснюється, в авторських мовиводах. Інтерес радіослухачів живиться відкритим процесом мислен­ ня радіокоментатора, глибоко продуманою аргументацією, послідовністю і вмотивованістю висновків. Підготовка радіокоментаря також складаєть- :я із загального, конкретного і психологічного осмислення предмета ко­ ментування. Потрібно глибоко вивчити матеріал (різні документи, спеці­ альна література, ухвали партій та уряду, рушійні сили подій і явищ тощо), морально і психологічно налаштуватись на оптимальний варіант виступу перед мікрофоном. Досвідчений радіокоментатор щоденно присвячує двітри години читанню газет та інших періодичних видань, "спілкуванню"

з інтернетом, телевізором.

Радіожурналістська практика виробила різні методи підготовки ко­ ментаря. Одні радіокоментатори пишуть його текст після того, як прочи­ тають і вивчать весь необхідний матеріал. Інші роблять замітки (нотатки),

404 Розділ 9

якими користуються пізніше під час написання радіокоментаря. Є радіо­ коментатори, що розписують дані на різні картки, які розміщують у певній послідовності перед тим, як сісти писати. "Однак при будь-якому методі автор має зосередитися на предметі коментаря — задумі, головній думці, яку він збирається доказати за допомогою фактів, аргументів, — підкрес­ лює В. Я. Миронченко. — Лише на стрижень цієї думки можна нанизати докази та інші компоненти радіокоментаря — запитання, ілюстрації, до­ повнення тощо. Це має відбуватись таким чином, щоб послідовний перехід від одного факту до іншого робив головну думку доказовішою і переконли­ вішою" [7, с 282]. Чим коротший час звучання радіокоментаря, тим ре­ тельніше треба над ним працювати.

Структура будь-якого з коментарів приблизно однакова: спочатку у вве­ денні називається причина — подія чи проблема, що підлягає коментуван­ ню. Коротко характеризують радіокоментатора: прізвище, ім'я, по бать­ кові, посада, науковий ступінь чи наукове звання, місце праці тощо. Потім виступає радіокоментатор. Після коментування ведучий (диктор) нагаду­ ють, хто виступав з коментарем.

Побудова радіокоментаря може бути різна. Інколи коментатор, ви­ словлюючи свою думку про факт, починає із загального висновку, підкріп­ люючи його аргументами і поясненнями. В іншому випадку висновок даєть­ ся в кінці радіокоментаря як результат роздумів, порівнянь, зіставлень різних аргументів, що використав автор. Необхідні елементи коментаря — мотивування, обґрунтування теми, аналіз фактів, висновки.

Основна частина радіокоментаря у кожному конкретному випадку будується на розсуд автора. У прикінцевій частині коментаря автор, по суті, дає відповідь на запитання, про які мовилося у вступній частині. Іншими словами: якщо у вступній частині — у мотивації, обґрунтуванні теми автор ставить завдання коментаря, то у висновковій частині дає ви­ рішення цього завдання. "Але іноді радіорепортер, аналізуючи події, ри­ зикує своїми коментарями заслонити від аудиторії дійсність, — застерігає Ерік Фіхтеліус. — Не всім коментаторам вдається вистояти перед споку­ сою вдатися до розмірковування про те, як повинно бути, замість того, щоб аналізувати, що насправді відбулося і чому" [12, с 23]. Тому постійно треба притримуватися суті питання, яке коментується

Слушною є порада І. Томана: "Цікава розповідь має такі особливості: тема повинна бути цікавою і щоразу новою; початок розповіді має привер­ нути увагу слухачів; розповідь повинна бути стислою, невимушеною і зро­ зумілою; думки логічно впорядковані" [11, с 284]. Для того, щоб вплину­ ти на аудиторію, радіокоментатор повинен справляти на слухачів вражен­ ня людини, переконаної і впевненої у національно-громадянській позиції.

".":е має свідчити про те, що він добре знає свій предмет, що він є патріотом = г залежної України.

Успіх сприймання радіокоментаря багато залежить від багатства і різноіанітності використаних мовних і стилістичних засобів. Потрібно навчи­ тися точності висловлювання, чергувати довгі речення з короткими. Довгі [ вчення важко сприймати й розуміти. Нагромадження коротких речень : тне за одним робить мову монотонною. Мова радіокоментаря повинна бути максимально наближена до усної мови. Це допоможе радіокоментатору

тановити тісний контакт з аудиторією.

Отже, ефект радіокоментаря, визначальним елементом якого є аналіз, часто визначається авторитетом радіокоментатора. Тому величезне значен­ ня має особистість радіокоментатора: його професіоналізм, поінформова­ ність, компетентність, моральність, патріотизм, широта поглядів, майстер­ ність говорити.

9.3. Радіобесіда

Призначення і жанрові особливості радіобесіди. Радіобесіда є важли­ вою формою пропаганди, популяризації історичних, духовних, культур­ них, мистецьких, наукових, економічних та інших цінностей українців.

Радіобесіда — це жанр, в якому розглядаються, роз'яснюються гумані­

стичні засади української національної ідеї, актуальні проблеми у полі­ тичній, соціальній, економічній, науковій, освітній, культурній та інших сферах життєдіяльності суспільства і держави.

Радіобесіді (її прототипом у газеті — стаття) притаманний дослідниць­ кий підхід до життєвих явищ. Головне у радіобесіді — широке теоретичне і практичне узагальнення на основі популярного, чітко визначеного розду­ мування, розмислення, співвідношення певних фактів, явищ, поглядів про ту чи іншу проблему, насамперед, цим радіобесіда відрізняється від радіо­ коментаря. У радіобесіді використовується тільки один виражальний засіб радіо — слово (усна мова). Радіобесіду не варто розуміти як доповідь або лекцію. Поняття "бесіда" містить у собі живу, невимушену розмову зі слу­ хачами, таку форму спілкування, коли у виступаючого встановлюється тісний психологічний контакт з аудиторією.

Своєрідність радіобесіди полягає, по-перше, у тому, що співбесідники фізично не присутні в одному місці, а відділені один від одного простором. По-друге, у процесі радіобесідування один із співбесідників — автор, який знаходиться перед мікрофоном, звертається з "діалогічним" монологом до радіослухача, який уявляється активним учасником цього двобічного

406 Розділ 9

контакту. Автор залучає слухачів до участі в аналізі свого матеріалу. Мабуть, деяку аналогію цьому процесові молена помітити у такому жанрі епістолярної літератури, як лист. Автор листа також подумки розмовляє з людиною, якій пише листа.

Радіобесіда у широкому розумінні слова — це спокійна, довірлива роз­ мова зі слухачами. Автор звертається до них зі всіма своїми роздумами, запрошує брати участь у пошуках істини. Саме слово "бесіда" зобов'язує до розмовного, пояснювального характеру спілкування. Зворотний зв'я­ зок можливий за допомогою листів, телефону. Активну участь у бесіді беруть слухачі під час прямого ефіру.

Важливе значення у радіобесіді має спрямованість розмови, її звер­ неність до слухача, який повинен постійно відчувати, що розмова автора відбувається безпосередньо з ним. Тема радіобесіди завжди актуальна, спів­ звучна часові, нерідко викликається оперативним приводом. Радіобесіда звучить в один і той же відведений час, день, протягом 15—20, а то й 25 хв. Вона не може бути складовою частиною іншої радіопередачі.

Вимоги до радіобесіди. Одним з характерних недоліків багатьох радіобесід є багатотемність, коли їх автори в одній бесіді намагаються сказати все, що знають, і зачепити одразу багато проблем. Радіожурналістський досвід свідчить, що найліпше вдається радіобесіда тоді, коли тема чітко визначена, конкретна, коли автор викладає свої думки від простого до складного, від відомого до невідомого. Отже, важливою умовою успішного сприймання радіобесіди є зрозумілість. Вона створюється логікою аргу­ ментів, стрункістю і послідовністю висловлювання думок автора.

Будь-яка бесіда передбачає особливу ситуацію мовного спілкування (співрозмови), в якому беруть участь співбесідники. Жанр радіожурналістики, який розглядаємо, отримав назву "радіобесіда" тому, що йому вла­ стива ця ситуація, проте не в звичайній формі (як це буває у побуті або у бесіді, яку веде лектор), а в перетвореному вигляді. Лекція, наприклад, завжди призначена для певного кола людей, які цікавляться цією темою і володіють певними загальними уявленнями і знаннями в цій галузі, озна­ йомлені зі спеціальною термінологією. Аудиторія, яка слухає бесіду по радіо, найрізноманітніша за віком, освітою, інтересами тощо. Тому нау­ кові ідеї, складні проблеми політики, економіки, культури тощо у радіо­ бесіді потрібно викладати популярно, у доступній формі, з розрахунком на активне сприймання масовою аудиторією.

Радіослухачі з перших речень і впродовж усієї бесіди повинні відчува­ ти хід думок автор. Цей процес називають паралельним мисленням, співпе­ реживанням, коли слухач одночасно з виступаючим перед мікрофоном опиняється перед проблемою і разом з ним на основі їм обом відомих фактів

-: иходить до певних правильних висновків. Це вимагає від бесіди послідов­ ного, логічного розвитку однієї головної ідеї. Відступи, котрі можливі і ча7Э невідворотні під час бесіди, повинні лише підтверджувати, ілюструва-

:::. підсилювати розвиток головної ідеї.

Багатолітній радіожурналістський досвід свідчить, що процес паралельго думання найчастіше виникає у слухача тоді, коли автор бесіди гово- :нть перед мікрофоном без тексту, виступає імпровізовано. Саме природ- : процес думання, який обов'язково відбивається в емоційному забарв­ ленні бесіди, у живій розмовній інтонації, більше, ніж будь-що інше, притягає слухача до співбесіди, захоплює його предметом розмови. Усність ітаксису, безпосереднє звертання до слухача (проте не таке, як з трибуззагалі, а подібне зверненню до співбесідника, який нас слухає) ство- ::ює той ефект присутності, який вважається привілегією позастудійних

передач, переважно радіорепортажу.

Якщо в репортажі мікрофон переносить нас на місце події, перетворює іпухача в її учасника, то в радіобесіді цей ефект досягається завдяки тому, ~о автор (виступаючий перед мікрофоном) "приходить" до слухача додо­ му і говорить з ним у звичних для нього умовах. Вирішальну роль у цьому шпадку відіграє слово — форма його подачі, інтонація. Слухач у процесі :приймання передачі повинен забути про те, що з ним говорить радіо, а не конкретна людина, яка прийшла до нього додому. Тільки за таких умов передача створює ефект присутності та по-справжньому хвилює і захоп­ лює слухачів, а особистість виступаючого стає їм близькою, небайдужою.

Радіобесіда найліпше розвивається та сприймається радіослухачами, :-:оли має полемічний характер. Обрана тема радіобесіди повинна бути Актуальною, суспільно значущою, цікавити радіослухачів. Щоб добре ре­ алізувати задум, тобто всебічно розкрити тему, потрібно запрошувати до мікрофона авторитетних, компетентних людей, які здатні вільно вислов­ лювати свої думки, займають патріотично-громадянську позицію, щиро зболівають за долю Української держави. Тому радіожурналіст, який зрганізовує радіобесіду, повинен ґрунтовно знати предмет обговорення, продумувати перебіг бесіди, щоб з допомогою відповідних аргументів до­ нести до радіослухачів певну ідею, утверджувати в їх свідомості держав­ ницьке мислення, високі національні, морально-духовні цінності. На жаль, трапляється так, що окремі радіожурналісти приходять на передачу не готовими, лише сяк-так обізнаними з темою, предметом обговорення, по­ кладаються на те, що радіобесіду врятує її учасник (учасники).

Різновиди радіобесіди. За тематикою радіобесіди поділяють на: гро­

мадсько-політичні, соціально-економічні, історико-культурологічні,

науково-освітні та міжнародного життя. У практиці радіомовлення скла­ лися і паралельно існують монологічний і діалогічний типи радіобесід. Мо­ нологічний і діалогічний характер мають також радіобесіди, що називають­ ся авторськими програмами; вони звучать на хвилях Національної радіо­ компанії України. Обидва типи радіобесіди виконують однакову функцію — роз'яснення важливих питань з політико-економічного, історико-культуро- логічного, національно-духовного життя, куди входять проблеми функціо­ нування української мови в Україні, реформування народного господарства, підвищення ефективності управління процесами державного будівництва, боротьби з корупцією і зловживанням владою, консолідації українського суспільства, творення модерної української нації, утвердження громадян­ ського суспільства на основі українського етносу та всебічного розвитку національних меншин.

Монологічний тип радіобесіди характеризується такими рисами, які притаманні радіовиступові, радіокоментарю (про них мова йшла вище).

(На фоні музики)

Диктор: Запрошуємо вас послухати авторську програму професора Анатолія Погрібного "Якби ми вчились так, як треба"

(Музика вщухає)

Погрібний: Вітаю вас, мої слухачі! І знову — мовне збурення. Цього разу з то­ го приводу, що з Банкової до Кабінету Міністрів надійшов документ (його копії з блискавичною швидкістю розповсюдилися по всій Україні), котрий має назву "Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національно­ стей України".

Яких конкретніше матерій стосується цей документ? Ось яких. Передбачено, щоб "у двотижневий термін" Кабмін подав перелік тих населених пунктів країни, на територіях яких "при наданні інформації на запити громадян поряд з державною мовою застосовується російська або мови інших національностей України у місцях їх компактного проживання". Ще зазначено, що громадянам гарантовано, що по­ садовці у спілкуванні з ними будуть зобов'язані давати відповіді "по суті звернення російською мовою або мовами інших національностей", а вже для того, щоб праців­ ники органів виконавчої влади та місцевого самоврядування гарантовано знали ці мови, необхідність володіння ними передбачено "внести до професійно-кваліфіка­ ційних характеристик державних службовців".

Власне, це і все, що містить цей ураз розтаємничений документ. Лише три пункти, але скільки запитань!

По-перше, хіба відома кожному друга частина 10-ї статті Основного закону країни не гарантує — і то достатньо повно — захист і використання російської та інших мов?

По-друге, за яким критерієм мають складати отой Перелік (з великої літери! — так у документі) населених пунктів? Відповідно до офіційних даних останнього пе-

тису населення (2001-й рік) чи з врахуванням, скажімо, крім етнічних росіян,

•'х зросійщених малоросів, котрі вважають, що й вони теж спілкуються "по-руськи"? По-третє, що означають місця "компактного проживання"? Ось ті ж етнічні ро-

яни. Якщо, скажімо, у Донецьку та в Криму (це, в основному, й усе з великих міст -І з регіонів України) їх кількість перевищує — за переписом — п'ятдесят відсотків -зселення, то, поза сумнівами, це — компактне проживання, супроти чого годі зти заперечення. Але ось ситуація з Києвом, де з 2666 тисяч населення етнічних : зіян нараховується десь 420 тисяч, або 16 відсотків, — це проживання компакт- -г чи ні? Доведіть, що не компактне. А тих десятків, які живуть у Львові, хіба не є достатньо, щоби ствердити і їхнє компактне проживання? Та й навіть тисяча чи "эка сотень неукраїнського етносу в якомусь поселенні чи то Галичини, чи іншого

• :аю держави — це (надто з точки зору прав людини, про які, відірвавши їх від прав «ції, завжди знайдеться немало охочих нагадати) хіба не компактність?

Ось так розмірковуючи, милі панове, не можемо не прийти до висновку, що тактично геть вся Україна і має потрактовуватися як територія, на якій та ж російізка мова повинна використовуватися в офіційному спілкуванні. Може, насправді, _е і є вона — дещо завуальована, але вельми далекосяжна істинна мета доку- 'знта?

Але таке сконстатувавши, як не сказати: приїхали! До чого? Та все до тієї ж ізомовності, волання з приводу якої давно вже набили нам оскому.

Якщо ж ще точніше визначати суть проекту, то я сказав би, що спрямований він не на захист прав громадян на використання російської мови, яка проникла = Україні вже і в щонайменші шпарини, а на захист прав і росіян, і всіх інших, хто _=>ого волів би загалом не володіти та не користуватися в Україні державною укра- -ською мовою.

Чи перебільшую, так стверджуючи? Аніскільки. Адже до чого, справді, та мова, якщо і в офіційній, й у неофіційній сферах буде в нас російська? У тому числі, як наполягає у газеті "2000" від 18 березня 2005 року голова РНБО П. Порошенко, в інститутах теж мають бути у нас "русскоязычные группы", дарма що, як знаємо, де-де, а у вищій освіті, яка, на відміну від шкільної, не є обов'язковою для грома­ дян, мусила б виявлятися стосовно мови воля держави.

Одне слово, ще раз ствердимося на думці, що оскільки шановані усіма нами зті мови "інших національностей" з причини нечисленності їх носіїв погоди в Украї­ ні — саме в глобальному масштабі — не роблять, то йдеться, отже, все про те ж — про санкціонування у країні офіційної двомовності. І нехай ніхто не обманюється тим, що це остобісіле для українців поняття у проекті не згадане. Адже насправді це — знову ж таки про Химині кури. Знову як не через двері, так через вікно. Або ще кажуть: не києм, то палицею. По кому-чому? Та ж по нашій мові, нашій держав­ ності, по цілісності країни, по всій українській спільноті. Але найприкріше тут те, що найвищому міністрові даний проект — "для узгодження" — так, на жаль, і не на­ правлено. Хто цей найвищий, як його ім'я? — Майдан, панове.

Пригадаймо: він був багатомовним, але незаперечно домінувала, переважала на цьому мова українська. І то тільки у вустах галичан, як ствердив би хтось упе­ реджений. Та ні — й у вустах, здавалося б, вже тривко зросійшених киян, і пол­ тавців, чернігівців, харків'ян... Я сказав би, що то у ті тижні відбувався поворот до утвердження — вживу тавтологізм — норми іншої мовної норми, до закріплення та

410 Розділ 9

культивування того мовного етикету, що ґрунтується на природній основі. Саме так: спілкуватися по-українськи — це набувало ваги норми та природності, і цим, я вважаю, й було складено істинну ціну отому безперервному — ще від 1991-го року — злостивому галасуванню про "насильственную украинизацию". Майдан зайвий раз довів, що внутрішньо розпрямленій спільноті, сповненій відчуття свободи, нічим не пригніченої гідності, "насаджувати" українську мову не треба. Навпаки — Майдан підкреслив необхідність плекання владою, державою такої атмосфери, за якої ро­ дова (от де, рідна!) мова зросійщених українців поверталася б до них ніби сама по собі, саме за вольноплинною логікою утвердження природної норми. В аналогічно природній спосіб прищеплювалася б глибинна переконаність у потребі вільного володіння державною мовою країни і представникам інших етносів.

Отож і хочеться закликати: владо, не маєш права забувати про цей урок Май­ дану. Не маєш права не прислухатися до його волі, виносячи на "узгодження" ви­ бухонебезпечні проекти на взір того, про який йдеться. Дійсно, це вкрай важли­ во — зберігати вміння чути. До того ж, як-от найперше і стосовно мовного питан­ ня — уміння чути "і мертвих, і живих, і ненарожденних" українців. Усі разом вони кличуть до розуму, розважливості, до зліквідування кричущих аберацій, що їх за­ знав український етнос, спотворене до невпізнання мовне обличчя якого (далеко не до порівняння з Президентовим) певні політичні сили та особи воліють видати за нормальне, за природне.

Так, безперечно: всі мови, всі етноси, як і всі окремі громадяни, мають бути державою захищені. Але коли — я підкреслюю — всі, то скажіть, прошу, розробни­ ки цього проекту, що відповісте ви моїй колезі Євгенії Вітвицькій — голові органі­ зації Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка з Севасто­ поля, котра, зателефонувавши в ці дні, запитала: "А хто ж у такому разі нас, ту­ тешніх українців, захистить? Це що — нам знову треба сподіватися на Майдан?"

Або — що відповісте вчителю-пенсіонерові з мого села Іванові Самсону, кот­ рий прокричав мені також по телефону: "Хлопці, робіть же що-небудь, бо ось по­ їхав я до Чернігова, у госпіталь — і ні в госпіталі, ні в самому місті українського слова, вважай, не чув. То що це робиться, хлопці, і, як той казав, куди йдемо?".

Скільки подібних голосів-волань з Майдану маю я й у відгуках на свою радіо­ програму "Якби ми вчились так, як треба", що її веду вже ось вісім років! Немалий це час, але як не сконстатувати: веселішого погляду своїх кореспондентів на мовні справи в Україні я не спостерігаю.

Тож як важливо, владо, щоб, дослухаючись Майдану, не пропустила ти голос, скажімо, Володимира Зуя — майстра гирьового спорту з Костянтинівки Донецької області, який стверджує у своєму листі, що він, самотній у цьому місті зі своїм україномовленням, почувається так, наче живе "в екзилі", як "ізгой" чи "емігрант".

Або щоб не зневажила ти, владо, самопочуванням недавньої випускниці школи з м. Артемівська тієї ж області Валерії Чернецької, яка з приводу примарних "ущем­ леній" росіян в Україні буквально зойкає: "Та як же вистачає сорому це стверджу­ вати! Адже у своєму рідному місті, у себе на Батьківщині — в Україні я не можу знайти ані однієї газети українською мовою, ані передачі українською мовою ту­ тешнього радіо і телебачення, а вже про книги і мріяти боюся. Та я ж не можу знайти навіть людини, з якою могла б спілкуватися рідною українською мовою, чи ви чуєте?! Почуваєш себе маленькою мурашкою у непривітному, саме чужому місті...".