67 Основні принципи державної системи охорони здоров'я. Досягнення системи охорони здоров'я України за радянський період (1917-1991).

Четыре основных принципа главенствовали в организующейся тогда системе здравоохранения.

Во-первых, медицина должна была носить государственный характер.

Во-вторых, медицина должна иметь профилактическое направление.

В-третьих, медицина должна была привлекать население для активного участия в охране общественного здоровья.

В-четвертых, медицина должна была пропагандировать необходимость единства научной медицины и здравоохранительных профилактических мер.

После относительной стабилизации ситуации правительство стало уделять наибольшее внимание развитию высшего медицинского образования и подготовке квалифицированных кадров. Лишь через несколько лет, когда пополнились ряды квалифицированных медицинских работников, медицина вернулась в русло профессионализма, и участие широких слоев населения в общественном медицинском просвещении перестало быть необходимостью.

В то время нужно было вести работу по объединению практической деятельности в области здравоохранения и медицинской науки.

По всей стране, несмотря на тяжелую экономическую и политическую обстановку, проводилась массовая организация научно-исследовательских институтов и лабораторий государственного значения. В 1918 г. был создан ученый медицинский совет, который занимался развитием высшего медицинского образования, судебно-медицинской экспертизы, составлением государственной фармакопеи и многими другими вопросами.

При активном участии совета был открыт Государственный институт народного здравоохранения, в состав которого были включены 8 научно-исследовательских институтов, занимающихся вопросами санитарно-гигиенической обстановки, тропических болезней, микробиологией и т. д.

По всей России начиная с 1918 по 1927 гг. было открыто более 40 научно-исследовательских институтов, среди которых был и Саратовский институт микробиологии и эпидемиологии (1918 г.).

Наука и практика слились воедино, ибо новые научные открытия тут же внедрялись в практическое использование, а наблюдение и борьба с массовыми заболеваниями помогали создавать новые научные принципы и задачи. В области высшего медицинского образования новшеством было то, что с 1930 г. все медицинские факультеты страны отделились и стали медицинскими институтами, которых к 1935 г. по всей стране было 55.

В их состав включали фармацевтические, педиатрические, стоматологические факультеты, что способствовало образованию первых медицинских университетов, а также была введена ординатура по клиническим кафедрам и аспирантура.

68 Внесок вчених України в розвиток медичної науки у дорадянський період

Данило Самійлович Самойлович (справжнє прізвище — Сушковський; народився 22 грудня 1744[1], село Янівка[2] — 20 лютого 1805, Миколаїв) — український медик, засновник епідеміології в Російській імперії, фундатор першого в Україні наукового медичного товариства. Був військовим лікарем діючої армії в російсько-турецькій війні ,який згодом понад 20 років працював головним лікарем Катеринославського намісництва.Першим довів можливість протичумного щеплення.

Самойлович першим у світі встановив, як передається чума. Відкинув міазматичну теорію походження цієї хвороби і довів контагіозність чуми (тобто, що зараження чумою відбувається при безпосередньому контакті з хворими або зараженими предметами). Запропонував щеплення ослабленою вакциною, заклав основи власної системи протичумних заходів і успішно їх застосовував. Переконаний, що чума — інфекційна хвороба, він уже 1771 року пропонував різні засоби дезінфекції речей хворих на чуму, зокрема одягу; прищепив собі заражений матеріал, взятий від людини, яка одужувала після захворювання чумою.

У Херсоні та Кременчуці 1784 року Самойлович з успіхом використав свою систему протиепідемічних заходів, внаслідок чого кількість тих, хто одужав, досягла небувалого для тих часів рівня, що викликало широкий інтерес і захоплені відгуки у світовій медичній пресі. У Кременчуці вперше в світовій практиці він започаткував деякі епідеміологічні експерименти, якими спростував думку про можливість зараження чумою через повітря.

Одним із перших у Європі широко практикував розтини померлих від чуми, здійснив першу в Росії (а, можливо, і в Європі) спробу виявити збудника чуми, існування якого передбачав.

Разом з іншими українськими вченими-медиками (О. Шумлянським, С. Андрієвським, П. Шумлянським, М. Тереховським та іншими) опрацював методику, навчальні програми та плани для медичних шкіл.

Васи?ль Ю?рійович Ча?говець (* 18 (30) квітня 1873, хутір Патичис — † 19 травня 1941, Київ) — український радянський фізіолог, один з основоположників електрофізіології. Дійсний член АН УРСР (1939).

Народився 18 (30 квітня) 1873 року на хуторі Патичисі Роменського повіту Полтавської губернії (нині Сумська область). Після закінчення Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі в 1897 році — військовий лікар. У 1903—1909 роках займався фізіологією в лабораторії І. П. Павлова у Військово-медичній академії. З 1910 року професор і завідувач кафедрою фізіології медичного факультету Київського університету (пізніше Київського медичного інституту).

Могила Василя Чаговця

Помер 19 травня 1941 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка №13-1, ряд 4, місце 3

Праці Чаговця присвячені питанням застосування теорії електролітичної дисоціації, запропонованої С. Арреніусом; виявлення фізико-хімічного характеру електричних потенціалів у живих тканинах та механізму їх електричного подразнення; застосування математичних методів у біології, електронаркози тощо.

Приділяв багато уваги виготовленню в Україні електрофізіологічної апаратури.

Головні праці:

Нарис електричних явищ на живих тканинах з точки зору новітніх фізико-хімічних теорій, вип. 1-2, СПб, 1903-06 (дисертація);

До питання про дію деяких отрут на живлені Локковською рідиною м'язи теплокровних (Фізіологічна лабораторія СПб Жіночого медичного інституту).

Феофі?л (Теофі?л) Гаври?лович Яно?вський (12 (24) червня 1860, Миньківці — †8 липня 1928, Київ) — український лікар-терапевт, дійсний член Всеукраїнської академії наук (від 1927 року). Батько Яновського Віктора Феофіловича.

Народився 12 червня 1860 року у селі Миньківцях (тепер Дунаєвецького району Хмельницької області) в родині нащадка козацько-дворянського роду. Закінчив Третю гімназію, в 1884 році медичний факультет Київського університету і спеціалізувався в Києві, Берліні (лабораторія Р. Коха), Парижі (лабораторія Л. Пастера) та Лейдені.

Після повернення до Києва заснував в Олександівській лікарні першу в місті бактеріологічну лабораторію для застосування бактеріологічної методики діагностування туберкульозу. В 1890 році захистив докторську дисертацію. В 1893 році брав активну участь у приборканні епідемії холери[1].

Був професором терапевтичної клініки Одеського Університету і лікарської діагностики Київського університету (1905–1921) та Київського медичного інституту (1921–1928). 12 жовтня (29 вересня) 1918 головував в Києві всеукраїнським з'їздом лікарів. У 1927 році першим серед лікарів обраний академіком Української академії наук де і викладав.

Помер 8 липня 1928 року о 23 годині 45 хвилин. Похований 10 липня в Києві на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 20, ряд 14, місце 13).

Автор 62 праць з питань інфекційних хвороб, туберкульозу, захворювань легень, нирок, шлунково-кишкового тракту, патології кровообігу тощо, у тому числі низки монографій.

Створив українську школу терапевтів, був членом багатьох наукових товариств. Обирався депутатом Київської міської Ради. На I з'їзді терапевтів УРСР (Харків, 1926) він був обраний довічним головою всіх майбутніх з'їздів терапевтів республіки. Був редактором 1-го видання Великої Медичної Енциклопедії, членом редколегії журналу «Лікарська справа».

За його ініціативою засновано на Київщині та в інших містах України багато протитуберкульозних закладів санаторного типу.