25. Гален із Пергама як найвидатніший представник медицини Римської імперії та його значення в історії подальшого розвитку медицини.

Гале́н (грец. Γαληνός), чи Гале́н Перга́мський, часто використовується латинізована форма імені Кла́вдій Гале́н (лат. Claudius Galenus; 129 або 131, Пергам — близько 200) —

грецький лікар, хірург і філософ римської доби[1][2][3]. Гален вважав, що людське тіло складається із щільних і рідких частин, він досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розкриття трупів. Одним з перших застосував вівісекцію і став основоположником експериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла».

26. Становлення християнства і його вплив на розвиток медицини й медичної науки. Благочинність, догляд за хворими і немічними, притулки і перші лікарні при храмах і монастирях.

27. Характеристика епохи Середньовіччя (5 - 15 ст. н. е.). Які чинники раннього і розвинутого середньовіччя найбільше вплинули на розвиток медицини в епоху Середньовіччя? Джерела історії медицини середньовіччя

Погане харчування і жалюгідне стан медицини, яка знаходила собі місця між рецептами знахарки і теоріями учених педантів, породжували страшні фізичні страждання і високі смертність. Середня тривалість життя була низька, навіть якщо спробувати визначити її, не приймаючи до уваги жахливу дитячу смертність, і часті викидні в жінок, які погано харчувалися були змушені важко працювати. У середовищі сучасних індустріальних суспільствах середня тривалість життя становить близько 70—75 років, тоді як і середньовіччі вона у разі мала перевищувати 30 років. Гільйом деСен-Патю, перераховуючи свідків на процесі канонізації Людовіка Святого, називає сорокарічного чоловіка «чоловіком зрілого віку», а п'ятдесятилітнього - «людиною похилого віку».

Центрами Середньовічний медицини були університети. У університетах Західної Європи панувала схоластика, котра передбачала побудова гіпотез, теорій і ведення різних суперечок лише суворих межах встановлених християнської церквою догматів. У фармацевтичної практиці Середньовіччя знаходили місце, поруч із засобами, добутими медичної практикою, і ті, застосування яких грунтувалося на віддаленому порівнянні, на вказівки алхімії, астрології, які вкрай рідко мали достатній ефект, а більшою мірою, діяли на уяву представників багатих класів. Розглянемо найперших представників центрівЗападноевропейского освіти ( зокрема і медичного).

28-29 Медицина Візантії: основні напрямки розвитку, досягнення. Поява монастирської медицини.

Медицина в Византийской империи Яку роль відіграла Візантія у збереженні античної культури і медицини та в розвитку культури й медицини Київської Русі?

Восточная часть Римской империи отличалась от западной большим развитием торговли и ремесленной промышленностью, большим развитием городов, их экономическим процветанием. Именно Восток и прежде всего Египет являлся хлебной житницей всей империи. В Египте выращивали и обрабатывали лен и хлопок; здесь было развито стекольное производство, обслуживающее другие провинции. Большого развития на Востоке, в частности в Малой Азии, достигло скотоводство. Сирия славилась железными и ювелирными изделиями, коврами. Города Востока — Александрия, Дамаск, Антиохия, Эфес и др.— были центрами крупной торговли.

Эта преобладающая экономическая роль стран Востока возросла после падения Западной Римской империи и сохранения Восточной Римской империи под названием Византийской. Расширение торговых связей с Индией, Цейлоном, Абиссинией, Средней Азией (Бухарой, Хорезмом), Закавказьем, Китаем и другими странами привело к дальнейшему росту промышленности. В частности, в VI веке были доставлены в Византию из Китая шелковичные черви (грена) и начало быстро развиваться шелководство, изготовление шелковых тканей.

В период раннего феодализма Византия и народы Востока достигли более значительного развития материальной и духовной культуры, чем народы Западной Европы. Особенности кризиса рабовладельческого строя и перехода к феодализму в Восточной Римской империи привели к тому, что здесь не только уцелели старые центры античной науки — Афины, Александрия, Бейрут, Газа, но возникли и новые, например Константинополь. Научное творчество здесь не замирало в V—VII веках, как это было в то время на Западе.

Благодаря своим связям с Византией Киевская Русь раньше приобщилась к культурному наследию античного мира, чем многие народы Западной Европы.

30. Особливості розвитку і досягнення медицини в арабських країнах. Медичні школи, лікарні, аптеки, бібліотеки, клінічна підготовка лікарів. Яку роль відіграли арабські лікарі у подальшому розвитку медичної науки й медичної справи?

Медицина в арабских халифатах. Значительнее развитие медицина получила в мусульманских феодальных государствах — так называемых арабских халифатах. С середины VII века феодальная и торговая арабская аристократия предприняла под знаменем ислама многочисленные войны. К 640 г. арабами были завоеваны Палестина и Сирия, к 634 г.— Египет, было завершено покорение арабами Ирана, в конце VII века — Армении и Грузии. В VIII веке арабы подчинили себе Среднюю Азию,, северо-западную Индию, все северное побережье Африки и Пиренейский полуостров.

Господство арабов и их государства—халифаты — существовали до XII—XIII веков. Единое огромное арабское государство просуществовало недолго и разделилось на Западный халифат с центром в Кордове и Восточный халифат с центром в Багдаде. Однако экономическое и культурное общение народов, объединенных арабскими халифатами, сохранилось в течение 5 столетий. Обширная торговля способствовала развитию в арабских халифатах разносторонней хозяйственной деятельности.

Начиная с VII века в странах Ближнего и Среднего Востока возникла, сложилась и развилась богатая и разносторонняя культура народов Востока, именуемая арабской. Культура народов Востока времен арабских халифатов унаследовала ценные достижения древневосточной и античной цивилизации и в дальнейшем послужила одним из источников западноевропейской цивилизации. Призванная удовлетворять потребности растущей торговли, земледелия и промышленности, наука в арабских халифатах XIII—XII веков достигла более высокого развития, чем западноевропейская наука того времени.

В связи с экономикой в арабских халифатах развивалась и культура, обнаруживая наряду с общими чертами своеобразные, оригинальные черты в творчестве отдельных народов Востока. В странах Востока впервые получила распространение книга (рукописная), сменившая древний пергаментный свиток. Во введении в обиход бумаги как главного писчего материала большие заслуги имели ученые Самарканда, которые в VII веке начали изготовлять бумагу по изобретенному китайцами способу. Страны Востока славились изготовлением холодного оружия из дамасской стали. На рынках самого Дамаска с местным оружием успешно конкурировали мечи, доставлявшиеся из Руси.

31. Абу Алі Ібн – Сіна як видатний вчений - енциклопедист та його значення в історії медицини.

Ібн Сіна, Абу Алі (лат. Авіценна) (980-1037), вчений-енциклопедист, лікар, філософ.

Народився в Афшане поблизу Бухари 16 серпня 980.

Батько Ібн Сини, бухарський чиновник, виходець із Балха, у той час столиці греко-Бактрійського царства, дав синові систематичне домашню освіту, пробудив у ньому в ранні роки тягу до знань. Незабаром Абу Алі перевершив своїх вчителів і почав самостійне вивчення фізики, метафізики та медицини, звернувшись до праць Евкліда, Птолемея і Арістотеля.

Якщо Почала Евкліда і Алмагест Птолемея не доставляли юному Ібн Синьо великих труднощів, то Арістотелева Метафізика зажадала від нього чималих зусиль. До сорока разів приймався він за читання, але не міг збагнути глибини її змісту, поки не натрапив у книгопродавця на твір ал-Фарабі Про мету метафізики, коментарю до праці Арістотеля.

«Я повернувся додому, - розповідає Ібн Сіна в Життєписі, - і поспішив її прочитати, і зараз же розкрилися для мене цілі книги, тому що я знав її напам'ять ». У ці ж роки написав перші самостійні трактати і навіть вступив в наукову листування-полеміку з ал-Біруні.

У 1002-1005 перебував у Хорезмі, в «академії Мамуна» - співтоваристві прославлених вчених. З 1008 змушений був вести життя блукача, що залежить від милості і примх емірів і султанів, наслідків палацових інтриг. У 1030, під час нападу на Ісфахан намісника газневідского султана Масуда, будинок Ібн Сини був пограбований, і багато його праці пропали. Тяготи напруженого життя підірвали його здоров'я і 18 червня 1037 він помер. Був похований у Хамадані (Північний Іран).

Наукове Спадщина Ібн Сини охоплює різні галузі знання: філософію, медицину, математику, астрономію, мінералогію, поезію, музику і т.д. Точна кількість що належать йому праць не встановлено (приписується до 456, у тому числі 23 на фарсі). Головна праця Ібн Сини - Канон лікарської науки (Переддень ат-тібб, написаний в 1013-1021). У цьому складається з 5 томів фундаментальній праці зібрані відомості з фармакології, дається детальний опис серця (першою початок), печінки (другий початок), мозку (також другий початок), спростовується думка про те, що джерелом зору є кришталик, і доводиться, що зображення предмета дає сітківка. Авіценна встановлює відмінності між чумою і холерою, плевритом і запаленням легенів, дає опис прокази, діабету, виразки шлунку і т.д.

Досвідчений хірург, Ібн Сіна дав докладний опис анатомічне людини, але особливий його внесок полягав у дослідженні і описі діяльності головного мозку. Перекладений в 12 в. на латинську мову Канон до 17 ст. служив основним керівництвом для європейських медиків.

Настільки ж популярним стало й інше твір, що охоплює різні галузі знання, -- Книга зцілення (Кітаб аш-Шіфа), значну частину якої становить Книга про душі. Під назвою Liber de Anima вона стала відомою в Європі вже в середині 12 ст., коли була переведена на латинську мову Домініком Гундісальві. В даний час налічується 50 рукописів латинського перекладу, перший видання якого було здійснено в Падуї в 1485. На фарсі свої філософські погляди Ібн Сіна виклав у Книзі знання (Даниш-Наме). Підбиває підсумки його філософських роздумів твір - Вказівки і повчання (ал-Ішарат ва-т-танбіхат), написаний приблизно в 1035-1036.

Як філософ Ібн Сина належав до напрямку «фалсафи», східного періпатетізма. Багато зробив для вироблення філософського словника на арабською та перською мовами. Відстоюючи і розвиваючи філософську систему Арістотеля, Ібн Сіна приділяв у своїх працях значну увагу логікою, вчення про причинність, перший причини, матерії і формі, пізнанні, категоріях, принципах організації думки і знання. У вченні Ібн Сини постійно присутні два підходи в описі світу: фізичний і метафізичний. Коли він міркує як «фізик», то малює картину сущого в категоріях руху, простору, часу, природного детермінізму, має в своєму розпорядженні суще в порядку від простого до складного, від неживого до живого і закінчує найбільш складним організмом, наділеним розумом, - людиною. У цій картині розум розглядається як тісно пов'язаний з тілом, з матерією: «Душі виникають тоді, коли виникає тілесна матерія, придатна для того, щоб нею користувалася душа »(Книга про душу). Ця матерія - мозок, різних відділів якого відповідають різні психічні процеси. «Сховище загального почуття є сила уявлення, і вона розташована в передній частині мозку. Ось чому, коли ця частина пошкоджена, сфера подання порушується. Сховищем того, що сприймає ідею, є сила, яка називається пам'яттю, і вона розташована в задній частині мозку. Середня частина мозку створена в якості місця сили уяви ». Розглядаючи різні психічні стани і явища: сон, сновидіння, здатність навіювання, передбачення, пророцтва, розмірковуючи про таїнства і чудеса, Ібн Сіна закликав «розкрити причину всього цього, виходячи з законів природи ».

Коли ж Ібн Сина міркував як метафізик, то будував картину світу, що починається з граничних, найбільш загальних понять: первинною, безпосередньо даної ідеї буття і поняття Єдиного (первоедіного, Бога), що дає в найбільш загальному вигляді уявлення про існуючий і виражає моністичний (монотеїстичних) погляд на суще в цілому. «Перше не має ні подоби, ні протилежності, ні роду, ні видової відмінності, ні визначення. Не можна вказати на нього, крім як за допомогою гносис (Вказівки й настанови).

Концепція строго впорядкованого світу, підлеглого законам детермінізму, є одним з центральних пунктів філософії Авіценни. Ряд причинного залежності, висхідних одна до іншої породжують причин закінчується першою причиною, яка, будучи активним початком (воля), вивільняє свою потенційну, в Внаслідок чого, опосередкований поруч ступенів, виникає множинний тварний світ. Вирішуючи проблему не тільки дійсності світу, але і його незалежності від Творця, Ібн Сіна головну увагу приділяв темі можливого і необхідного. Основна ідея арабомовних перипатетиків - ідея світу, в можливості вже що міститься в Єдиному і в силу цього совечного Творця. Дотримуючись періпатетіческой традиції у вченні про причинність, Ібн Сіна відмовився від жорсткого детермінізму: існування возможносущего не є необхідним саме по собі і стає таким в результаті зміни волі необходімосущего як Першої причини, що дає початок наступного ряду сущих і що робить їх необхідними. Перше, першооснови - це єдине, що спочатку необхідно саме по собі. Все інше є похідним від нього і тому лише можливим. Але оскільки є причина, що реалізує можливість, остання стає в свою чергу необхідністю і як така - необхідною причиною наступного породження. Таким чином, Перша причина є тільки першим поштовхом, надалі світ сущого визначається причинного залежністю усередині нього самого.

Іншим важливим пунктом філософії Ібн Сини є вчення про душу. Відзначаючи неодмінну зв'язок розуму з тілесною матерією, Ібн Сіна, на відміну від Арістотеля, цікавився розумом також і як особливої, нетелесной субстанцією, яка, існуючи в тілі, відмінна від нього і домінує над ним; вона не просто форма, яка існує в тілесному субстраті, вона не приєднується до тіла, а (в термінології періпатетізма) створює людське тіло як творець, є причиною тіла. «Потенційний» розум завдяки навчанню, оволодіння знаннями стає «Актуальним». Досягаючи вищого ступеня, осягаючи абстрактні форми, набуваючи силу "активного" інтелекту, він стає «придбаним». На цьому ступені робота розуму може вже не залежати від зовнішніх вражень і навіть стану тіла; мислення про мислення зв'язок з тілом, з матерією швидше заважає. Такий розум не має потреби у вивченні умосяжні сущих - він осягає їх безпосередньо, інтуїтивно. «У придбаному розумі людська потенція вже уподібнюється перших початків всього сущого »(Про душу). Людина - вільна, суверенна істота. Його розум не тільки воспріємник зовнішніх вражень, але й цілеспрямований суб'єкт, проектує ідеї. Незалежність розуму від тіла Ібн Сіна доводив його неподільність, а також здатністю до діяльності і навіть її посиленням при ослабленні діяльності тіла, почуттів і пр. Яскравим аргументом на користь нетелесності розуму є описаний Ібн Сіною інтроспективним досвід, образ так званого «ширяючого людини». «Якщо уявити, що твоя сутність відразу створена зі здоровим розумом і досконалою формою, і припустити, що її частини приховані від погляду і члени не стикаються, а відокремлені один від одного і висять деякий час у відкритому повітрі, то тоді ти знайдеш, що вона забуває про все, крім утвердження своєї індивідуальності », що складається в пізнанні (Вказівки й настанови). У цьому переживанні людина усвідомлює, що «я є я, навіть якщо я не знаю, що в мене є рука, нога або який-небудь інший орган »,« я залишався б я, навіть якщо б їх не було »(Про душу). Як нетелесной душа безсмертна, як внутрітелесной - індивідуальна, і до того ж навічно (концепція індивідуального безсмертя). Відповідно і знання людини про самому собі (інтроспекція) непереборні індивідуально. На таке розуміння Ібн Сіною розуму і форм пізнання вплинув суфізм і особистий досвід «таріката» (суфійського шляху до Бога). Це знайшло відображення й у його чисто «суфійських» творах: Трактат про Хайе, сина Якзана, Послання про птахів, Салман і Абсаль і ін