47. Медицина хх століття. Найважливіші фактори, що суттєво вплинули на розвиток медицини у хх столітті.

Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природничих наук відбулися суттєві зміни у розвитку медико - біологічних наук. З'явилися нові, раніше невідомі розділи і напрями. Це, перш за все, стосується обґрунтування і розвитку теорії спадковості, на початку якої булі праці чеського ченця Г. Менделя і німецького біолога А. Вайсмана. Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіології, відкрито значні внутрішні людські резерви, накопичений великий досвід активного управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров'я людини в різних екстремальних умовах, що поглибило теорію і практику медицини. У 1901 р. російський учений Л. Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангерганса і намітив шлях отримання їх екстракту.    Канадський фізіолог Ф. Бантінг (1891-1941) в 1921 р. отримав в чистому вигляді гормон лангергансових острівців - інсулін, який знайшов широке застосування в лікуванні цукрового діабету. Джон Солк отримав убиту вакцину поліомієліту (1954), а Альберт Себін - живу ослаблену пероральну  вакцину проти поліомієліту, що привело до різкого зниження захворюваності поліомієлітом. Була розроблена і вакцина проти жовтої лихоманки (1958). Досягнення технічних наук, які вплинули на розвиток медицини.

Подружжя Жолио-Кюри в 1934 р. відкрило явище штучної радіоактивності і вивчило способи застосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних процесів в організмі. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології, радіобіології та інших суміжних дисциплін.

У 1923 р. Володимир Зворікин (1889-1982) побудував першу телевізійну камеру, що діяла, і екран. Його відкриття прокладало шлях електронному і телевізійному моніторингу в медицині.

У 1942 р. Р. Дюссик здійснив перше ультразвукове дослідження і виявив пухлину мозку.

48Подальша диференціація і інтеграція медичних наук у хх столітті. Причини виникнення понять «екологія людини», «соціальна екологія», «хвороби адаптації», «хвороби цивілізації», «соціальна медицина».

. Медицина зміцнює свої позиції як наука. Експериментальний характер її розвитку стає переважаючим. Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії, значно зростає авторитет предмета і тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких зображені анатоми за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури. Карл Рокитанський (1804–1878) видає «Основи патологічної анатомії» і   вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах — вторинні явища.

У цей період відбулося становлення фізіології як самостійної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров’я і нездоров’я людини.

Розвитку фізіологічних дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783–1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Шарль Броун-Секар (1817–1894) — французький фізіолог і невропатолог, працював в Гарварді та в Парижі, автор близько 500 праць з фізіології і патології ЦНС, дослідив рефлекторну діяльність і провідні шляхи спинного мозку (синдром Броун-Секара, пучок Броун-Секара), дослідив секрецію залоз і впровадив термін «внутрішня секреція», вивчав процес старіння. 1889 р. на засіданні біологічного товариства в Парижі зробив сенсаційне повідомлення про проведені на собі досліди з «омоложення» шляхом ін’єкції водних витяжок з яєчок собак і морських свинок; його теорія лягла в основу лікування препаратами з органів тварин (опотерапія). Значний вклад в розвиток фізіології внесли російські вчені, насамперед І.М. Сєченов та І.П. Павлов. Іван Сєченов (1829–1905), який через переслідування царським режимом був змушений змінювати місця роботи (працював в Петербурзі, Одесі, Москві), відкрив явище центрального гальмування (Сєченівське гальмування), в праці «Рефлекси головного мозку» (1863) розвинув уявлення про рефлекторний характер психічної діяльності, вивчив робочі рухи людини, започаткував у Росії фізіологію трудових процесів, відкрив карбгемоглобін, сформулював (1889) закон розчинності газів у розчинах солей (закон Сєченова).

Слід ще раз сказати, що вперше основні положення рефлекторної теорії в Росії виклав на початку XIX ст. уродженець Харківщини, професор анатомії і фізіології Московського університету Єфрем Мухін.

Іван Павлов (1849–1936) — видатний російський фізіолог, один із засновників Інституту експериментальної медицини, згодом директор створеного ним Інституту фізіології, керівник великої школи фізіологів.

Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Відкриття мікробів (сам термін запропонував французький хірург Седіло) та обґрунтування ідеї асептики (1878–1879).

3. Створення вакцини проти сибірської виразки (1881).

4. Створення антирабічної вакцини (проти сказу).