- •3.Мови за типами знаків ( невербальні та вербальні). Вербальні мови, класифікаційні ознаки. Визначення поняття «словесна мова», її групи одиниць, функції мови.
- •5. Функціональні стилі української літературної мови. Стилетвірні фактори. Взаємопроникнення стилів.
- •6. Літературні стилі: становлення, теорія трьох стилів. Розрізнення понять літературний стиль, напрям, течія.
- •7. Характеристика наукового стилю
- •8. Характеристика художнього стилю
- •13.Публіцистичний стиль. Особливості.
- •14. Стилістичні можливості фонетики
- •15. Змінність лексичного складу мови ( архаїзми, неологізми, історизми)
- •17. Лексика за сферою вживання
- •18. Стилістичні можливості жаргону та арго у функ. Стилях укр. Літ мови
- •19.Стилістичні можливості поетизмів та емоційно-експресивної лексики у функ стилях укр. Літ мови
- •20. Стилістичні можливості термінів у функц стилях укр. Літ мови.
- •21. Стилістичні можливості розмовної та просторічної лексики у функціональних стилях української літ-ної мови.
- •22. Стилістичні можливості діалектизмів (територіальних та соціальних) у функціональних стилях літературної мови.
- •26.Стилістичні можливості метафори та персоніфікації
- •27.Стилістичні можливості гіперболи та літоти
- •28. Стилістичні можливості порівняння та епітета
- •29. Стилістичні можливості оксюморона.
- •31. Визначення понять "евфемізм" та "дисфемізм". Соціальні та мовні умови виникнення. Стилістичні можливості евфемізмів та дисфемізмів.
- •33. Омонімія. Класифікаційні ознаки омонімів. Питання розмежування полісемії та омонімії. Стилістичні функції омонімії. Міжмовна омонімія та її стилістичні можливості.
- •34. Визначення поняття «паронімія». Класифікаційні ознаки паронімів. Стилістичні функції паронімів.
- •36. Трасформація фразеологогізмів. Сфера функціонування трасформованих фразеологізмів. Способи трансформації.
- •37. Стилістичні засоби фразеології.
- •38. Афористика. Групи афоризмів.
- •39. Класифікаційні ознаки префіксів та суфіксів. Властива ім. Синонімія та омонімія
- •40. Оказіоналізми
- •45.Стилістичні можливості дієслівних категорій (способу, часу, особи). Транспозиція категорій.
- •47.Стилістичні можливості простого речення
- •48.Стилістика головних та другорядних членів речення.
- •49. Односкладні речення: стилістичний аналіз
- •50. Стилістичні можливості ускладненого речення.
- •51.Стилістика складного речення.
- •52.Визначення стилістичний прийомів: перифраз, ампліфікація, тавтологія. Їхні стилістичні можливості у функціональних стилях сучасної української літературної мови
- •53. Синтаксична омонімія. Причина виникнення. Види синтаксичної омонімії.
- •54. Стилістичні можливості періоду тексту.
- •55. Стилістичні фігури та їх види. Стилістичні можливості.
- •56. Синтаксична синонімія. Види синтаксичної синонімії: стилістичні можливості.
- •57. Текст. Властивості тексту. Напруга та напруженість тексту. Різновиди напруженості. Причини напруженості.
- •58. Модальність. Різновиди модальності.
- •59. Виклад та способи викладу.
40. Оказіоналізми
Оказіоналізми (авторський неологізм) - це мовленнєві одиниці, які утворюються за стандартними та новими словотвірними моделями, з характерним експресивним забарвленням та індивідуальним характером. Оказіоналізми рідко переходять у загальновживану лексику, і в цьому полягає їх основна відмінність від загальних неологізмів. Вони, як правило, надовго зберігають забарвлення образності та індивідуальності й доречні тільки в окремих творах , де виконують певну художню функцію – є експресемами - навмисно створені (оказіональні) виражальні засіби (друга суттєва відмінність оказіоналізмів від неологізмів). Хоча бувають й винятки(наприклад, до загальновживаного словника війшли такі новотвори майстрів слова, як мрія, майбутнє, крок ( М. Старицький), поступ, чинник ( І.Франка), незграбний, бруд, окремий( В. Винниченка), розкрилитися ( М. Рильського) та всніжитися ( М. Стельмаха). Індивідуально-авторські новотвори повинні бути зрозумілими, образними, органічно поєднувати у собі загальномовні й індивідуальні, суб’єктивні ознаки.
41.Морфологія як наука.Стилістичні можливості морфологічних засобів стилістики. Морфоло́гія — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень. Стилістичні можливості морфології як граматичного рівня мови порівняно з лексичним дещо обмежені, зокрема якщо стилістичні функції морфологічних елементів вбачати тільки у вираженні цими мовними одиницями емоцій, почуттів, відтінків значень, суб’єктивних відношень, тобто розглядати морфологічні одиниці як засіб вираження експресії. Це пояснюється тим, що граматична (і насамперед морфологічна) структура є основним, глибинним, організуючим ярусом мови, їй властива стійкість і сталість системних зв’язків, чітко визначений інвентар граматичних елементів, вона менше піддається дії екстралінгвістичних факторів, які спричиняють появу у мовленні стилістичних явищ. Проте все ж таки й морфологія частково зазнає впливу і позамовних чинників, і міжмовного контактування, в результаті чого збагачується стилістичними варіантами. З розвитком стилістичної науки обрії морфологічної стилістики розширюються. її об’єктом є не тільки стилістичні аспекти граматичних категорій, варіантних форм, а весь комплекс морфологічних елементів, дібраних мовцем зумисне з певною метою чи спонтанно у процесі створення тексту чи стилістичного відтінку певного стилю, тобто та морфологічна структура, що в поєднанні зі структурами інших рівнів цього самого виду мовлення становить специфіку певного стилю, його систему. Так з розвитком функціональної стилістики постало питання про своєрідність реалізації морфологічної системи загальнонаціональної мови у кожному стилі (чи певних стилях). Стилістичні дослідження з морфології доцільно провадити у двох напрямках: один з них — розгляд морфологічної системи загальнонаціональної мови у стилістичному аспекті відповідно до змісту висловлення, сфери використання мовного матеріалу; другий — аналіз і опис морфологічної системи кожного з функціональних стилів, зіставлення результатів, для того щоб виявити специфічні особливості морфологічної структури основних стилів, її зумовленість і закономірності у процесі розвитку. 42.Структурно-функціональна модель іменника. Категорії числа ,роду, відмінку іменника з точки зору стилістики. 43.Короткі та повні форми прикметника,стягнені та нестягнені форми,ступені порівняння: стилістичні настанови У сучасній українській літературній мові вживаються переважно повні прикметники, що мають у всіх формах відмінкові закінчення: добрий, доброго, доброму, добрим, на доброму. Короткі прикметники виступають у називному і знахідному відмінках однини чоловічого роду: зелен, ясен, красен, дрібен, срібен, повен, рад, ладен, винен, потрібен. Більшість з них — якісні прикметники. Коротку форму мають також присвійні прикметники із суфіксами -ів- ( їв ), -ин- (їн-): Василів, Андріїв, Ганнусин, Софіїн УВАГА! Повні прикметники змінюються за родами, числами і відмінками, короткі — незмінні. Загальновживаними є повні форми. Короткі форми вживаються переважно в розмовній мові, поезії й народній творчості: Пливе човен води повен (Нар. тв.). І шумить, і гуде, дрібен дощик іде (Нар. тв.). Та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі (П. Тичина). Рад би ще раз він побачить отаку зиму (В.Сосюра). На добраніч, мій дивен краю (В.Стус). Воістину прекрасен світ вночі (Є. Плужник).Повні форми прикметників бувають стягнені (добра, добре, добрі) і нестягнені (добрая, добреє,добрії). Нестягнену форму можуть мати іменники жіночого і середнього роду в називному та знахідному відмінку однини та в називному множини.ПОРІВНЯЙТЕ!Стягнена Нестягнена -а (я ), -е (є ), -і ( ї ) -ая (я я ), -еє (єє), -її висока, високе, високі високая, високеє, високії синя, синє, сині синяя, синєє, синії .чиста, чисте, чисті чистая, чистеє, чисти. дружня, дружнє,дружні дружняя, Нестягнені форми прикметників уживаються в розмовно-побутовому стилі, фольклорі, а в художніх творах виступають як засіб вираження врочистості, емоційної піднесеності й стилізації під народнопісенну мову. 44.Стилістичні можливості займенників та числівників Стилістичне використання числівників буває двох видів: — самостійне, суто кількісне: До дев’яти додати шысть; — значеннєво несамостійне (коли вони поєднуються з іменником або із субстантивованим словом): Три обличчя здаються сіро-блідими (В.Тїїшниченко). Числівник синтаксично підпорядковує собі іменник: два, три, чотири -» обличчя, п’ять -> облич, але п’ятьох <— облич, п’ятьма обличчями, одне <— обличчя. По-особливому стилістично виразні форми числівників у фольклорі: …у тебе діток так багато: раз четвірко і раз п’ятірко, а всіх разом дев’ятірко (Нар. творчість). Числівник — виразно своєрідна, лексично й граматично обмежена група слів (кілька десятків), кількість яких не поповнюється. Значення кількості чи порядку при лічбі в мисленні й мовленні людей — це категорії здебільшого незмінні й однозначні. Займенник я використовує кожна особа для називання самої себе. Форми його непрямих відмінків — суплетивні (від лат. suppletivus — доповнювальний) — утворені від іншого кореня: мене, мені, мною. В усіх відмінкових формах займенник я входить до складу різних сполучень слів, нерідко фразеологізованих: гляди ж мені, відсохла б рука мені. Вони вживаються з метою переконати кого-небудь у чомусь: грім би мене вдарив; не я буду, якщо…; оце я розумію; хай мене [святий] хрест [грім] поб’є; про мене (у значенні «роби, що знаєш»); теж мені (для вираження скептичного ставлення до кого-небудь, чого-небудь), тільки мене й бачили, я вас (тебе) навчу та ін. — погроза покарати когось; як на мене (на мою думку, розсуд, смак) і т. ін. Займенником ми найчастіше називають дві (навіть одну) чи й більше осіб разом з тим, хто говорить (ми — нас, нам, нами…)-. Ми вкупочці колись росли… (Т. Шевченко). Це також найменування:
— осіб, які пов’язані спільним походженням, заняттями, поглядами і т. ін.: У лісі в нас нема свекрух ніяких (Леся Українка);
— для називання невизначеної, неозначеної особи: Не так воно робиться, як нам хочеться (Номис).
Цей займенник є також заміною я (переважно в наукових працях, під час прилюдних виступів тощо), а зрідка для підкреслення поважності власної особи: Був собі поважний лицар, Нам його згадать до речі (Леся Українка); Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачили (Г. Тютюнник) або (в минулому) ми у мовленні монарха, вельможних осіб: Я… Ми повелим! Я цар над божим народом! (Т. Шевченко). Подібно й ви вживається тоді, коли мовець шанобливо, ввічливо звертається до однієї, двох чи багатьох осіб: Ви не журітеся, мамо. Я піду в найми (М. Коцюбинський). Також і займенник вони вживається для вираження пошани до однієї особи чоловічої або жіночої статі: Вони [наша мама] нас дуже люблять. Таке використання займенника вони було особливо типовим у колишньому селянському побуті, слугувало виявом специфічного українського національного етикету, шанобливого ставлення до рідних і старших за віком осіб.
Отже, стилістично виразними є випадки досить частого використання множинних форм займенників ми, ви, вони, нам, вам замість я, ти, він, вона, мені, тобі.