31. Визначення понять "евфемізм" та "дисфемізм". Соціальні та мовні умови виникнення. Стилістичні можливості евфемізмів та дисфемізмів.

Евфемізми – слово або вислів, що вживається для непрямого, прихованого, зокрема пом’якшеного, ввічливого позначення певних предметів, явищ, дій замість прямої їх назви. Такі лексичні засоби конче необхідні для успішного ділового спілкування: демонструють налаштованість комуніканта на свого співрозмовника (дежа-в’ю), готовність до співпраці.

Наприклад, з міркувань ввічливості, етикету – допустити неточність – замість збрехати; нерозумний, небагатий на розум – замість дурний; піти на заслужений відпочинок – замість піти на пенсію; пішов із життя – замість помер; доглядач будинку – замість двірник.

Дисфемізми (від лат. dis…- префікс, що надає поняттю негативного або протилежного змісту) – троп, який полягає в заміні звичайної, нейтральної назви грубим, вульгарним словом або висловом з метою приниження об’єкта її позначення, для емоційного підсилення та увиразнення висловлювання, іноді це є виявом мовної бравади, прагненням епатувати слухача. Наприклад, стосовно людини – змія, паща, рило, кубло, здохнути, не гавкай; уживання грубих, непристойних слів, лайки, «чортихання» і т.п.

Без сумніву, подібні слова навіть у нештатних ситуаціях повинні стати табу для ділової людини.

Вживання евфемізмів у мові тісно пов’язане із намаганням замінити соціально або психологічно неприйнятні номінації на аналогічні, але з більш нейтральним значенням, тому евфемізми можна розглядати як естетично доцільні засоби передачі інформації.

Причинами виникнення евфемізмів вважаються табу та заборони. Емоційною основою табу виступає відчуття страху перед міфічними істотами, персоніфікованими явищами природи тощо, тоді як в основі слів-табу сучасного походження лежать поняття і міркування морального характеру. Мовне табу обумовлене соціальними чинниками, а тому відображає специфіку культурного та соціального розвитку суспільства. Багато сучасних евфемізмів завдячують своїм існуванням появою нових соціально-політичних доктрин, і перш за все — доктрині політичної коректності, що полягає в заміні образливої та потенційно образливої лексики, пов’язаної з расовою, релігійною, культурною чи сексуальною дискримінацією.

32. Явище антонімії. Класифікація антонімічних пар (семантичні, структурні, контекстуальні). Стилістичні прийоми на основі антонімії: антитеза та енантіосемія. Стилістичні функції антонімії.

Антонімія, як і синонімія, властива всім природним мовам, а отже, вона є однією з мовних універсалій.

Головним при визначенні антонімії є поняття протилежності: важливі для людини розбіжності в предметах і явищах осмислюються нею, оцінюються й відображаються в мові як протилежність. Розрізняють два види протилежності: контрарну і комплементарну. Контрарна протилежність виражається видовими поняттями, між якими є середній (проміжний) член (гарячий — теплий — холодний). Комплементарну протилежність утворюють видові поняття, що доповнюють одне одного до родового, між якими немає середнього (проміжного) поняття (істинний — хибний). Як і контрарні поняття, вони є крайніми, граничними на осі протилежності. Заперечення одного з комплементарних понять дає значення другого: неістинний означає хибний і навпаки.

За визначенням відомого українського лінгвіста О. Тараненка, антоніми — це "слова (переважно однієї частини мови) або їх окремі значення, а також стійкі словосполучення, афікси, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що, тісно поєднуючись певною семантичною спільністю, розрізняються на цій же основі максимально протилежними значеннями".

Найповніше й найвиразніше антонімія виявляється на лексичному рівні. Вона є передусім лексичним явищем: протилежні смисли речень виникають за рахунок антонімії їх слів-компонентів або передбачають існування певного лексико-семантичного протиставлення. Отже, антонімія є важливим семантичним відношенням лексичних одиниць.

За структурою антоніми діляться на різнокореневі (багато — мало, білий — чорний, важкий — легкий, губити — знаходити, мокрий — сухий) і однокореневі (девальвація — ревальвація, заїжджати — виїжджати, підходити — відходити). В однокореневих антонімах протилежність значення зумовлена використанням семантично різних афіксів, які, як і слова, можуть вступати в антонімічні відношення, або ж протилежність з'являється в результаті приєднання до слова префікса, і тоді лексична антонімія є наслідком словотвірних процесів (мобілізація — демобілізація,революція — контрреволюція, моральний — аморальний). Такі антоніми ще називають граматичними (лексико-граматичними). Серед різнокореневих антонімів найчастіше спостерігаються прикметники, потім іменники і дієслова. Однокореневі антоніми зустрічаються серед усіх лексикограматичних розрядів слів, а найбільш частотними є дієслівні антоніми, оскільки ця частина мови відзначається багатством префіксів.

Серед однокореневих антонімів часто виділяють антоніми(івфемізми й антоніми-енантіосеми.

Антоніми-евфемізми — це слова, що виражають семантику протилежності стримано, м'яко. Вони, як правило, утворюються за допомогою префікса не-, порівняймо: молодий — старий і молодий — немолодий, розумний — дурний і розумний — нерозумний. Різновид антонімії, при якому значення протилежності виражається одним і тим самим словом (наприклад: позичити 'дати комусь у боргі 'взяти в когось в борг'), називають снантіосемією (внутрішньослівною антонімією).

Енантіосемія — це особливий, непродуктивний різновид антонімії, який являє собою протилежність значень (ЛСВ) одного і того самого слова і знаходить зовнішнє вираження у синтаксичних і лексичних засобах. Розвиток протилежних значень у семантичній структурі одного слова цікавить дослідників досить давно. Так, Л. Булаховський писав, що "значення можуть змінюватися в мові до прямої своєї протилежності" (1953). В. Виноградов відзначав випадки формування в мові "своєрідних омоантонімів" (1960). Як різновид антонімії розглядає це явище Р. Будагов. Л. Новиков також вважає енантіосемію різновидом антонімії і зазначає, що для сучасної мови явище енантіосемії є непродуктивним і нерідко внутрішньослівне розщеплення значення веде до виникнення омонімів. М. Шанський розглядає слова, що мають у собі два протилежні значення, як один із різновидів омонімів. Семантичні можливості таких антонімів реалізуються в контексті.

Отже, за формально-структурними ознаками можна виокремити дві основні групи лексичних антонімів: різнокореневі й однокореневі. Серед однокореневих, крім власне однокореневих, за додатковими семантичними ознаками розрізняють антоніми-евфемізми й антоніми-енантіосеми.

У стилістичному плані антоніми поділяються на загальномовні і контекстуальні (контекстуально-мовленнєві, оказіональні).