1.Мова і мовлення, мовленнєва діяльність і мовленнєві уміння. Формимовлення та види мовлення. Стилістика як вчення про культуру мовлення та мовні прикраси. Загальнолітературна (загальнонаціональна) та літературна мови.

Позалітературні компоненти.

Мова - суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і являє собою систему знаків для передавання, приймання і використовування інформації.

Мова - суспільне явище, найважливіший засіб влаштування людських стосунків. За її допомогою люди здатні порозумітися, здійснюють обмін думками, набувають знань, передають їх нащадкам, мають змогу організувати спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Мова і мовлення — поняття не тотожні.

Мовлення - це акт вживання людиною мови для спілкування.

Мовлення - це форма існування мови, її втілення, реалізація. Під мовленням розуміють використання людиною мовних багатств у життєвих ситуаціях, результат процесу формулювання і передачі думки засобами мови. Мовлення окремого носія мови має особливості вимови, лексики, структури речень. Таким чином, мовлення конкретне й індивідуальне.

Залежно від віку, характеру діяльності, середовища існування людини її мовлення набуває певних особливостей, незважаючи на те, що люди говорять однією мовою.

Так, у однієї людини мовлення образне, яскраве, виразне, переконливе, а в другої - навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. Це вже свідчить про відмінності у володінні мовою.

Кожній людині притаманні свій індивідуальний стиль мовлення, відмінності в артикуляції звуків, інтонації, логічній виразності. Отже, кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З іншого боку, сама мова залишається живою тільки за умови, коли активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється під час мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови.

Мовленнєва діяльність — це сукупність психофізіологічних дій організму людини, які спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення або породження його в усній чи писемній формі. Мовленнєва діяльність зв'язана з психічною діяльністю людини, з розвитком її інтелекту й емоцій (почуттів).

Види мовлення

Термін «мовлення» позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст — усний, письмовий або навіть мисленнєвий. Мовлення поділяється назовнішнєівнутрішнє.

Зовнішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).

Існує усна та писемна форма мовлення

Літературна мова – відшліфована (унормована, зразкова) форма національної мови з багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною структурою й розвиненою системою стилів.

Літературна мова виникла на основі діалектної, безперервно збагачується за рахунок народних говорів; відбувається процес стирання відмінностей між літературною і діалектною мовами.

 правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, т. зв. “акценту”; услововживанні: відсутність у мовленні позалітературних елементів– діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному: відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних тонів.

2.Мовний знак (визначення класифікації) і його особливості. Словесно-мовний знак. Етапи становлення словесно-мовного знаку. Схема словесно-мовного знаку професора М. Зарицького. Парадигматичні та синтагматичні властивості словесно-мовного знаку. Асиметричний дуалізм С. Карцевського.

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

Знаки поділяють на три види:

— знаки-індекси;

— знаки-образи;

— знаки-символи.

Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними пред­мет. Напри­клад, дим вказує на наявність вогню.

Знаки-образи мають певну подібність з від­повідними предметами. Наприклад, карта, план місце­вості, картина, креслення.

Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засво­єння конкретною людиною. Саме ці знаки складають ос­нову мови.

Принцип «асиметричного дуалізму мовного знаку», запровадженого С.Й. Карцевським, який виявляється у порушенні однозначної відповідності між знаком та його змістом, тобто у наявності в одного знака двох і більше значень. Ми розглядаємо цей принцип як «поліфункціональність» формальних засобів мови, які одночасно передають різні комунікативні значення, і відповідно, одне й те ж комунікативне значення може знаходити вираження у різних формальних засобах мови. 

3.Мови за типами знаків ( невербальні та вербальні). Вербальні мови, класифікаційні ознаки. Визначення поняття «словесна мова», її групи одиниць, функції мови.

Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці види засобів є навколомовними прийомами, які доповнюють семантично значущу інформацію.

1. Кінетично-зорова (тілесні рухи людини, жести, міміка, пози). Таку мову називають паралінгвістичною (білямовними!), тобто такою, що супроводжує словесну мову, служить більшій виразності.

2. Звуко-слухова (сигнали труби, стук у двері, дзвін на сполох тощо).

3. Графіко-зображувальна (подорожні знаки, живопис графіка тощо).

Функції мови:

Комунікативна функціямовиполягає в тому, що вона — найважливіший засібспілкуваннялюдейі забезпеченняінформаційнихпроцесів у сучасномусуспільстві.

Ідентифікаційнафункція виявляється вчасовомуй упросторовомувимірах.

Кожна людинамає своєрідний індивідуальниймовний«портрет», мовний«паспорт», у якому відображено всі їїнаціонально-естетичні,соціальні,культурні,духовні, вікові та інші параметри.

Експресивнафункціямовиполягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішньогосвітулюдини.

Гносеологічнафункціямовивиражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнаннянавколишнього світу.

Мислетворчафункція реалізується в тому, що, формуючидумку, людина мислитьмовними нормами.

Естетичнафункція мови полягає в тому, що вона є першим джереломкультури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурнихцінностей.

Культурологічнафункціямовивідіграє важливу роль ужиттібудь-якоїнації.Культуракожногонародувідображена та зафіксована найперше в його мові.

Номінативна функція-Усе пізнане людиноюодержує від неї свою назву і тільки так існує усвідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням»світу.

4. Стилістика як наука. Становлення науки стилістика в світовому мовознавстві і у вітчизняній науці. Класифікаційні підходи до вивчення стилістики. Основні методи та види аналізу, що використовуються під час вивчення практичної стилістики.

Стилістика — розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика) в синхронному й діахронному (історична стилістика) перекрої. Основний предмет вивчення — стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Стилістика також досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови, мову художнього твору в її еволюції, експресивні засоби мови,фігури та тропи.

Стилістика розвинулася у 19 — 20 століттях з риторики. «прикрашання» мови: евфонії, ритміки,римування, фігур, тропів) залишаються основним стрижнем стилістики.

Їх елементи включала вже «Граматика» М. Смотрицького (1619). Такі елементи традиційної риторичної стилістики, сполучені з правилами віршування і поетикою (наприклад, Аполлоса-Андрія Байбакова «Правила піитическіе», 1774), увійшли в середньошкільні навчальні програми 19 — 20 ст.ст. У такому дусі складені галицькі підручники зі стилістики початку 1920-их pp. В. Домбровського «Українська стилістика і ритміка», «Українська поетика».