3.4. Ленінські режими стадії інтеграції: “модернізація” згори?

Відповіддю ленінського режиму на зміни в оточенні стає політика інтеграції — істеричний наголос на класовій боротьбі з її пошуком “ворогів народу”, акцент на ідеологічних розбіжностях, політичній дистанції та насильстві по відношенню до суспільства відкидаються, а на зміну режиму-фортеці приходить режим-двір, який хоча і не відмовляється від своєї монополії на владу, але починає звертати більшу увагу на проблему легітимації. Якщо Фома Аквінський запропонував нову христянську антропологію, котра дозволяла розглядати людину як природню істоту, а не тільки у якості члена церковної спільноти, то “Хрущов (ініціатор стадії інтеграції в СРСР. — П.К.) усунув ідеологічне підгрунтя сталінського догматичного протиставлення квазі-сакрального режиму і ворожого суспільства, що було “отруєне”. “Августинівські” недовіра та напруження були замінені “аквінівською” впевненістю, що радянський режим міг взаємодіяти — а не просто дистанціюватись — зі своїм оточенням (національним, блоковим та міжнародним) без загрози миттєвого “забруднення”” [9, с. 316].

Iнтеграція прагнула, перш за все, розширити базу режиму у такий спосіб, який створив би можливість політично інкорпорованим елітам суспільства (новий професійний клас) зберігати свою соціально-професійну ідентичність (на противагу вимозі трансформаційного режиму приносити в жертву професійний статус задля набуття політичного статусу та відповідальності), на той же час зберігаючи інституціоналізований харизматичний статус партійного апарату.

Трагічний успіх ленінської моделі розвитку мав своїм наслідком формування широкої верстви нового середнього класу (“звичайно не в розумінні буржуазної власності, — слушно зауважує Д.Широт, — але в культурному і освітньому сенсі, а також за стилем життя” [12, с. 20]) також сприяв спробам зміни орієнтації режиму від консолідації з її неохоче-підозрілим використанням “спеців” до інтеграції з її спробою їх інкорпорації. Катастрофічна амбівалентність наслідків саме успішної реалізації ленінського проекту суспільного розвитку полягала в тому, що він був спробою відповіді на реальні умови відсталості та залежності “Росії, як суспільства, що розвивалось” (Т.Шанін), на повний крах традиційних політичних еліт, яким сам Ленін виніс характерний для нього полемічно загострений вердикт: “чи знайшовся б на світі хоча б один дурень, який пішов би на революцію, якби ви (меншовики та есери в тексті Леніна, але ми можемо додати і імперський уряд. — П.К.) насправді почали б соціальну реформу?” [10, c. 166—167]. З іншого боку, ленінська альтернатива соціальній реформі — соціальна революція — трактувалась ним як поєднання політичних умов, тобто “пролетарської держави”, із крупнокапіталістичною технікою та планомірною організацією в економіці. Парадигматична форма такого синтезу існувала на думку Леніна в юнкерсько—буржуазній, імперіалістичній Німеччині: “поставте на місце держави військової, юнкерської, буржуазної, імперіалістичної теж державу, проте державу іншого соціального типу, іншого класового змісту, державу радянську, тобто пролетарську, і ви отримаєте всю ту суму умов, яка дає соціалізм” [11, с. 65]. Русский перевод “поставьте на место государства военного, юнкерского, буржуазного, империалистического тоже государство, но государство иного социального типа, иного классового содержания, государство советское, т.е. пролетарское, и вы получите всю сумму условий, которая дает социализм” [11, с. 65].

З точки зору структури організації самого ленінського режиму відбувся перехід від командного, волюнтаристського та догматичного способу дії до політичного лідерства і процедурно-емпіричної орієнтації. На рівні ідеологічного дискурсу інтегративні тенденції знайшли своє відображення у відмові від тези про зростання класової боротьби у процесі побудови соціалізму, мирного співіснування та концепції “загальнонародної держави”, яка прийшла на заміну ідеї і практики “диктатури пролетаріату”.

Саме зіткненням різних стадій розвитку — консолідації та інтеграції можна пояснити конфлікт двох ленінських режимів — радянського і китайського. Як відомо, для Августина “колективне життя політичної спільноти відбувалось у середовищі, яке характеризувалось відчуттям глибокого напруження між натуралізмом повсякденної життєдіяльності спільноти та надприродньою суттю Граду Божого” [13, с. 125]. Так само і для “августинівської” інтерпретації соціальної та політичної реальності китайських ленінців було притаманним усвідомлення того, що існує глибока прірва між “квазісакральною диктатурою партії і суспільним та міжнародним оточенням, що містить у собі загрозу [ідеологічного. — П.К.] “забруднення”” [9, с. 326].

Проте трансформація консолідаційного ленінського режиму в інтеграційний порядок зовсім не була тотожною з лібералізацією та демократизацією; інтеграційний режим зберігав наголос на партії як провідній політичній інституції, хоча й передбачав реструктуризацію керівництва партії від султаністського типу панування (класичне веберівське визначення ідентифікує султанізм як крайній випадок патрімоніалізму, “коли традиційне панування розвиває адміністративний апарат і збройні сили, які є виключно персональними засобами правителя” [14, с. 231]) до олігархічної моделі (так зване “повернення до ленінських норм колективного керівництва”). Так само одномірним є зведення чинників трансформації консолідаційного режиму в інтеграційний до потреби в економічній модернізації (такий погляд більше сумісний із вульгарно-економічним детермінізмом марксизму, що відстоював П.Лафарг, аніж із антимарксистськими поглядами Дж.Сакса [див.: 15]). Якщо скористатись китайським режимом як ідеально-типовим прикладом, саме “підвищення статусу емпіричної реальності Ден Сяо Піном, його наголос на “навчанні на основі фактів” є типовими для інтеграційного заперечення догматичної епістемології режиму, яка за часів культурної революції Мао розглядала “сакральну реальність” як більш істинну ніж будь-яка емпірична констатація соціально-економічних проблем... Але відмова від класової боротьби як ідеологічної складової китайського політичного життя, більш ніж будь що інше, є свідченням інтегративної природи режиму Ден Сяо Піна” [9, с. 336].

Виникнення міських, освічених та артикульованих прошарків у ленінських режимах, які могли цілком легітимно вимагати визнання себе як інтегрального елементу суспільства, який заслуговує довіри, сприяв переходу від чисто примусових практик режиму до “синтезу” примусу з маніпуляцією. Режим також розпочинає враховувати позицію “артикульованого суспільства”, яке прийшло на зміну “мовчазному соціуму” консолідаційної доби сталінізму. Переведення ідеологічних імперативів у сферу практичної політики сприяло виробленню більш позитивного ставлення до національної держави, яке контрастувало із “консолідаційною стадією, коли тільки партія розглядалась як носій харизми” [9, с. 312] та агент внутрішньої та зовнішньої політики.

Проте, як коректно відзначає Джавіт, структурні трансформації ленінських режимів та їх розвиток у напрямку інтеграційних політичних систем в 60—70-х роках не означав зникнення харизматичної орієнтації партії, яка продовжувала залишатись радикальною, мобілізаційною , утопічною інституцією та прагнула в першу чергу “створити активістів, а не просто громадян” [1, с. 11]. Збереження мобілізаційної орієнтації ленінських режимів, яка вимагала контрлю не тільки над формальними вимірами, в рамках яких відбувався суспільний розвиток, але й керування “змістовними” процесами, призвело до “порушення встановленої рутини — суспільної, персональної, інституційної та психологічної” [1, с. 118], що в свою чергу поставило під загрозу і врешті-решт зруйнувало формальні та передбачувані, процедурні норми⁶.

Кен Джавіт ще в 1975 році пророче сформулював проблему з якою зіткнулись ленінські режими у своєму розвитку на інтеграційній стадії: “Не лише ці позиції — мобілізація та включення — знаходяться у конфлікті між собою; не існує ніякої гарантії, що ленінські режими зможуть ефективно поєднати їх” [1, с. 119]. Подальший розвиток переконливо підтвердив, що ленінські режими виявились неспроможними одночасно зберігти “екслюзивний” характер своєї політичної організації та здійснити релятивізацію своєї політичної “конституції”. “Партійні кадри” та “громадяни” виявились антитетичними базисами несумісних політичних спільнот, оскільки режим, що був налаштований на системні перетворення, у протилежність зі своїми програматичними засадами, “стимулював серію неформальних адаптаційних відповідей — на рівні поведінки та установок — які були сумісними із деякими основними елементами традиційної політичної культури” [1, с. 86—87], характерними рисами якої були формалізм у взаємодії режиму із суспільством, розчинення публічної сфери в офіційній і гостре протиставлення останньої приватній сфері та відокремлення статусних (престижних) елементів посадових позицій в рамках режиму від рольових (поведінкових) вимог: “так само як бояри (у монархічній Румунії — П.К.) та піддані історично були статусами, що виключали один одний, так само кадри та громадяни стали антиномічними статусами, а не ролями, що мають взаємодоповнювати одна одну” [1, с. 64]. Обговорення інтеграційної стадії режиму аж ніяк не є тотожнім із імпліцитним прийняттям тези про “суспільний договір” між авторитарною державою, що забезпечує соціально—економічну стабільність, та суспільством, яке делегує реалізацію політичних функцій режиму в обмін на забезпечення своїх матеріальних інтересів. Ленінські режими завжди діяли у відповідності до моделі “Левіафана”, тобто відчували себе вільними від довгострокових зобов`язань та угод із суспільством. Таким чином, певний ступінь автономії суспільства, що існував у цей період, толерувалась режимом настільки, наскільки вона не протирічила його програматичним цілям. Така реакція режиму містила конфліктні вимоги — орієнтація на панування та маніпуляцію суспільством ускладнювало можливе “примирення еліти з публікою на основі взаємовизнання” [4, с. 68], що, в свою чергу, посилювало “легітимаційну кризу” режиму навіть після досягнення та закріплення революіцйного прориву.