2.6. Ленінізм як нова політична спільнота

Ідеально-типова концептуалізація ленінізму як типу політичного режиму, що була запропонована Кеном Джавітом, дозволяє розглядати цей феномен “як історичний і організаційний комплекс, що складається із політичної організації, яка спирається на харизматичну безособовість; із політичної стратегії, що грунтується на “геніальній помилці”, що призводить до колективізації-індустріалізації; і міжнародного блоку, який керується панівним режимом, із такими ж самими характеристиками, що і його складові частини; останній діє як лідер, модель і підтримка” [7, с. 49]. Іншою типологічною рисою такого режиму став системний характер його політики, яка прагнула протиставити елітні прошарки решті суспільства, широко використовувала примус і насильство та монополізувала публічну сферу. Порівняльно-історичний аналіз дозволяє адекватніше оцінити специфічні риси ленінізму як “історичного індівідуму” та його унікальну “ефективність” (звичайно ж з точки зору його власних критеріїв і цілей). Саме тому було б помилковим розглядати ленінські “тиранії” як такі, що виключно спираються і є парадигматичним втіленням гобсівського принципу сили та обману. “Немає ніяких сумнівів, — загострює свою позицію К.Джавіт у полеміці з С.Хантінгтоном, — що маніпуляція і сила з боку революційних груп, які прагнуть до влади або знаходяться при ній, неспроможні адекватно пояснити революційні рухи. ...Ми не можемо ігнорувати майстерність політичних навичок Мао, Кастро, Тіто або навіть Кім Ір Сена з досягнення підтримки (різних типів, в різні часи, від різних груп для різних видів політики). ... Дослідник, який є так само “чутливим” до революції, як Хантінгтон до реформи, міг би перефразувати твердження Хантінгтона про те, що “революціонер пропонує негнучкість у політиці, а реформатор гнучкість і адаптивність” в ось такий постулат: “революціонер пропонує чіткість у політиці, а реформатор — плутанину та опортунізм”” [13, с. 17-18]. Саме “успішна” реалізація ленінськими режимами своїх програматичних засад і заклала підвалини дегенерації їх політичної системи та подальшого зникнення як соціального “виду”. Проте досягнення ідеєю ліберально-демократичного капіталізму гегемонії, не повинно затьмарювати той факт, що як ленінська, так і капіталістична моделі розвитку периферійних суспільств є рівно далекими від гуманістичних ідеалів і спричинили однаково трагічні суспільні катаклізми глобального масштабу⁴.

Примітки

1. Sartre J.-P. Being and Nothingness: An Essay on Phenomenological Ontology/ Translated by Hazel E. Barnes. — London, 1993.

2. Curtis D.A. Foreword // Castoriadis C. Political and Social Writings. — Minneapolis, 1988. — Vol.1.

3. Кутуєв П.В. Раціональний капіталізм в Україні // Соціологія. — 1999. — № 2.; Кутуєв П.В. Поняття вибіркової спорідненості в соціології М. Вебера // Соціологія. — 1999. — №3.

4. Political System and Political Regime // Political Thought. — 1993. — № 1.

5. Полохало В. Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії // Політична думка. — 1998. — № 2.

6. Weber M. Economy and Society. — Berkeley, 1978.

7. Jowitt K. New World Disorder. — Berkeley, 1993.

8. Тойнби А. Постижение истории. — М., 1991.

9. Skocpol T. States and Social Revolutions. — Cambridge, 1979.

10. Z. To the Stalin Mausoleum // Deadalus. — 1990. — Vol. 119. — №1.

11. Gallagher T. Ceausescu’s Legacy // The National Interest. — 1999. — № 56.

12. Suny R.G. Book Review: Weeks T.R. Nation and State in Late Imperial Russia. — De Kalb, 1996 // The Journal of Modern History. — 1999. — Vol. 71. — №2.

13. Jowitt K. Revolutionary Breakthroughs and National Development. — Berkeley, 1971.

14. Hough J. Russia and the West: Gorbachev and Politics of Reform. — New York, 1990.

15. Kupchan C. Rethinking Europe // The National Interest. — 1999. — № 56.

16. Bauman Z. Intimations of Postmodernity. — London, 1992.

17. Ray L., Reed M. Max Weber and Dilemmas of Modernity // Organizing Modernity. — London and New York, 1994.

18. Brzezinski Z. The Grand Failure. — New York, 1989.

19. Jessop B. State Theory. — University Park, Pennsylvania, 1990.

20. Trotsky L. The Revolution Betrayed. — New York, 1965.

21. Hanson S. Gorbachev: The Last True Leninist Believer? // The Crisis of Leninism and Decline of the Left. — Seattle, 1991.

22. Кантор К. Два проекта всемирной истории // Вопр.философии. — 1990. — №2.

23. Trotsky L. Stalin. — London and New York, 1947.

24. Цит. за: Lefort C. The Political Forms of Modern Society. — Cambridge, Mass., 1988.

25. Strobl G. The Bard of Eugenics: Shakespeare and Racial Activism in the Third Reich // Journal of Contemporary History. — 1999. — Vol. 34. — №3.

26. Linz J., Stepan A. Problems of Democratic Transition and Consolidation. — Baltimore, 1996.

27. Sultanistic Regimes / Ed. By H.E.Chehabi and J. Linz. — Baltimore, 1998.

28. Stalin J. The Essential Stalin. — New York. 1972.

29. Tilly Charles, Tilly Chris. Work Under Capitalism. — Boulder, 1998.

30. Chalcraft D. Bringing the Text Back In // Organizing Modernity. — London and New York, 1994.

31. Блюм Р.Н. Поиск путей к свободе. — Таллин, 1985.

32. Агаджанян А.С. Общая концепция традиций и традиционные структуры в Юго-Восточной Азии // Традиционный мир Юго-Восточной Азии. — М., 1991.

33. Honneth A. Struggle for Recognition. — Cambridge, Mass., 1996.

34. Habermas J. Hannah Arendt’s Communications Concept of Power // Power / Ed. by Steven Lukes. — Oxford, 1994.

35. Herzfeld M. The Social Production of Indifference. — New York, 1992.

36. Tocqueville A. Democracy in America. — New York, 1988.

37. Weber M. General Economic History. — New York, 1961.

38. Weber M. Political Writings. — Cambridge, 1998.

39. Migdal J. Strong Societies and Weak States. — Princeton, 1988.

40. Tiryakian E. The Wild Cards of Modernity // Deadalus. — 1997. — Vol. 126. — № 2.

41. Eisenstadt S.N., Schluchter W. Introduction: Paths to Early Modernities // Deadalus. — 1998. —Vol. 127. — № 3.

42. Cohen J. L., Arato A. Civil Society and Political Theory. — Cambridge, Mass. and London, 1997.

Література

1. Агаджанян А.С. Общая концепция традиций и традиционные структуры в Юго-Восточной Азии // Традиционный мир Юго-Восточной Азии. — М., 1991.

2. Блюм Р.Н. Поиск путей к свободе. — Таллин, 1985.

3. Кутуєв П.В. Раціональний капіталізм в Україні // Соціологія. — 1999. — № 2.

4. Кутуєв П.В. Поняття вибіркової спорідненості в соціології М. Вебера // Соціологія. — 1999. — №3.

5. Тойнби А. Постижение истории. — М., 1991.

6. Castoriadis C. Political and Social Writings. — Minneapolis, 1988. — Vol.1

7. Cohen J. L., Arato A. Civil Society and Political Theory. — Cambridge, Mass. and London, 1997.

8. Habermas J. Hannah Arendt’s Communications Concept of Power // Power / Ed. by Steven Lukes. — Oxford, 1994.

9. Lefort C. The Political Forms of Modern Society. — Cambridge, Mass., 1988.

10. Skocpol T. States and Social Revolutions. — Cambridge, 1979.

11. Weber M. Economy and Society. — Berkeley, 1978.

12. Weber M. Political Writings. — Cambridge, 1998.

Контрольні запитання

1. За яких соціальних, економічних, політичних та культурних умов можливий ленінізм як тип політичної дії?

2. В чому полягає організаційна іноваційність ленінізму?

3. Порівняйте стратегію ленінців-революціонерів та націоналістів-реформаторів.

4. Чи є актуальним внесок М.Вебера до методології політичної соціології для аналізу ленінізму?

5. Проаналізуйте виміри суспільної трансформації, що здійснювались ленінськими режимами.

6. Порівняйте ленінські (у їх сталінській формі) та фашистські режими. Віднайдіть типологічну схожість та відмінності між цими режимами.

7. Проаналізуйте поняття харизматичної безособовості як типологічну рису організації та ідеології ленінських режимів.

8. Чим був розвиток ленінських режимів: “стадіями зростання” або стадіями занепаду?

9. Якими є наслідки для світу та постленінських суспільств зникнення ленінізму як соціального “виду”?

10. Проаналізуйте поняття “ленінська спадщина” і застосуйте його для концептуалізації політичних реалій України.

РОЗДІЛ 3. СТАДІЇ ЕВОЛЮЦІЇ ЛЕНІНСЬКИХ РЕЖИМІВ

Деспотизм сам по собі не може створити

нічого довготривалого. Якщо ми подивимось

уважніше, то помітимо, що не страх, а релігія

робить абсолютне правління успішним

впродовж тривалого часу.

А. де Токвіль

3.1. Ленінські режими з точки зору порівняльно-історичної політичної соціології

Дослідження ленінізму як особливого різновиду харизматичної інституції не може обмежитись конструюванням ідеального типу такого режиму і повинно доповнюватись історико-соціологічним аналізом стадій розвитку, які визначали характер організаційних та ідеологічних конфігурацій кожного періоду існування цього режиму, які були спільними — типологічно, а не хронологічно — для кожної окремої країни, що належала до ленінського блоку. Iдентифікація стадій розвитку ленінських режимів може сприяти не лише кращому розумінню їхньої внутрішньої динаміки, але й взаємодії між режимами, які належали до різних ступенів розвитку (СРСР і Китай, наприклад).

Кен Джавіт ідентифікував три стадії розвитку та пов’язані з ними далекосяжні завдання режиму, які притаманні ленінізму: “першою є трансформація старого суспільства; другою — консолідація революційного режиму; третьою ...є включення (хоча Джавіт схильний іменувати цю стадію “включенням”, я більше схиляюсь до терміну “інтеграція”, який, на мою думку, більш адекватно відображає суть процесів, що відбуваються під час цієї фази ленінізму — П.К.): спроба партійної еліти розширити внутрішні кордони політичної та виробничої систем режиму, розвинути його систему прийняття рішень, інтегруватись із неофіційними (наприклад, неапаратними) секторами суспільства та відмовитись від жорсткої ізоляції від суспільства” [1, с. 88].

Кожній стадії відповідає певна структура режиму та його ключове завдання; обидва моменти розвиваються у відповідності до суспільного оточення в рамках якого режим функціонує.

Безумовно, найбільш релевантною для нашого обговорення є остання стадія режимів ленінського типу — інтеграція, оскільки вона передувала зникненню ленінізму як політичного типу, а з іншого боку, детермінувала та продовжує впливати на розвиток постленінських режимів. Більше того, останні можуть розглядатись як доведення до логічного завершення тенденцій, що виникли під час інтегративної стадії ленінізму (це твердження не носить універсального характеру, якщо враховувати іноді діаметрально протилежні траекторії суспільних змін у країнах постленінізму; напевно релевантність цієї тези обмежується республіками колишнього СРСР, що знаходились під ленінським правлінням впродовж 70 років⁵). Проте дві перші стадії — трансформація та консолідація вимагають стислої характеристики, яка дозволить порівняти та протиставити ці ступені розвитку ленінізму.