2.4. Безособова харизма як організаційна іновація ленінізму

Категорія безособової харизми дозволяє також провести чітку лінію між ленінізмом і нацизмом як політичними рухами (незважаючи на те, що “культ особи” Сталіна нічим не поступався статусу Гітлера). Проте значно більше важливим з точки зору ідеологічних принципів і структури партійної організації був сталінський культ кадрів, парадигматично-лапідарно сформульований самим Сталіним у вислові “кадри вирішують все”. У спосіб, дуже подібний до нацизму, партія розглядалась як ієрархічна організація “героїв” (це пояснуює типові для Сталіна паралелі між партією більшовиків і лицарським орденом або середньовічною фортецею [26, с. 43]). Проте це не заперечує, а навіть підкреслює ключову відмінність між нацизмом і ленінізмом: будучи харизматичними політичними рухами, нацизм відзначався харизматичністю постаті лідера, на той же час ленінізм, у першу чергу, передбачав харизматичність своєї політичної програми і, лише як можливий наслідок, лідера.

На емпіричному рівні ці відмінності простежуються на рівні організації лідерства — нацизм конституювався як рух, підпорядкований “вождю” (так званий Fuhrerprinzip), водночас навіть Сталін був неспроможний формалізувати аналогічний статус, який він de facto досяг. У найвищі моменти “культу особи” “формальний або ідеальний базис ленінської партійної організації, визначення принципів членства і формування політики залишались незалежними від осягнень Сталіна” [7, с. 8]. Це твердження не протирічить самоочевидному факту наявності персональної харизми як у Леніна, так і Сталіна. Але варто відзначити, що саме персональна харизма лідерів створювало загрозу Партії як первинному джерелу і носію харизми. Навіть досягнувши необмеженого султаністського домінування (яке, згідно з Вебером, характеризується тим, що адміністративний і військовий апарат є “персональними інструментами правителя...” [6, с. 231]), Сталін був змушений робити поступки інституціональній харизмі партії, що знайшло своє втілення у понятті “правильної лінії”: “безумовно, правильна політична лінія є першочерговим і найбільш важливим питанням” [28, с. 373-374]. Варто відзначити, що веберівська концепція султанізму, творче використання якої в сучасній політичній соціології і порівняльній політиці переживає розпочав К.Джавіт, переживає сьогодні відродження в західній спільноті суспільствознавців завдяки роботам Хуана Лінца і Альфреда Стіпена [26; 27]. Хоча праці Лінца пропонують дещо звужене розуміння султанізму як режиму, що передбачає лояльність до правителя, яка не спирається на його персональну, харизматичну або ідеологічну кваліфікацію, а мотивується поєднанням страху та очікуванням нагороди за співробітництво [27, с. 7], евристичність цієї концепції для дослідження широкого спектру політичних режимів (особливо в її класичному варіанті Вебера/Джавіта) є незаперечною.

“Правильна лінія” партії не є тотожньою з програмою політичної партії, котра діє в координатах ліберального режиму; — ця категорія є “аналітичним і емпіричним відображенням стадій національного та міжнародного розвитку, набором політичних дороговказів, і на той же час авторитарно-обов’язковою і виключною за своїм статусом політико-ідеологічною програмою, яку необхідно прийняти і якій необхідно слідувати” [7, с. 10].

Концептуалізація ленінізму була б неповною без розгляду динаміки взаємодії між харизмою і традицією у розбудові режимів цього типу. Ленінізм, що виник як реакція на умови національної залежності в традиціоналістських статусних суспільствах (тьоннісовські спільноти або переферійні і напівпереферійні країни у термінології світсистемного аналізу) запропонував програму розвитку, яка містила атаку на “приписний” (ascriptive) характер суспільств, на той же час будучи протилежною за змістом формально-класовій соціальній диференціації Заходу. Дисциплінуюча роль інструментальної раціональності капіталістичного космосу, що набуває рис “сталевого панциру” (М.Вебер) отримала блискучий аналіз, починаючи від “Соціальної диференціації” Г.Зіммеля і закінчуючи нещодавно виданим дослідженням “праці в умовах капіталізму” Чарлза і Кріса Тіллі [29]. Задля уникнення двозначності, що пов`язана з веберівською метафорою “сталевого панциру” капіталістичного порядку, яка в англомовній соціологічній традиції (завдяки перекладу “Протестантської етики” Т.Парсонсом) інтерпретувалась як “залізна клітка”, варто здійснити стислу екзегезу веберівського пасажу. Дослідження британського соціолога Девіда Челкрафта переконливо продемонструвало, що Вебер мав на увазі саме “панцир (мається на увазі панцир слимака, а не елемент обладунку. — П.К.)/життєвий простір, в рамках якого відбувається людська діяльність і формування цінностей... Індивід народжується у великому світі капіталізму, але переживає його на індивідуальному рівні. Панцир, твердий як сталь, створює мікрооточення в рамках якого індивід розвиває власний панцир свого буття. ...Чим сильніше відчувається сталевий панцир на індивідуальному рівні, тим менше автономії існує для розвитку альтернативних стилів життя всередені системи” [30, с. 31].

Застосування парсонсіанської категоріальної матриці дозволяє побачити, що випадки незбалансованої диференціації не є поодинокими (найбільш очевидним прикладом може слугувати Японія) - у такій ситуації диференціація інституціоналізується в партикуляристській манері, коли “менш узагальнені” цінності/логіка однієї диференційованої сфери витісняють вартості/внутрішню логіку інших підсистем. Так, японська “модернізація” сприяла інтеграції суспільства не за допомогою узагальнення цінностей, а через адаптацію партикуляристського, патріархального етосу, що був нав`язаний іншим підсистемам, включаючи економічну. Незважаючи на антитетичний характер харизматичного і традиційного панування, обидва чисті типи можуть змішуватись, оскільки “їхня влада випливає не з дотримання цілераціональних правил, але з віри у “святість” влади індивіда... Як харизма, так і традиція спираються на лояльність і обов’язок, котрі завжди мають релігійну ауру.

Зовнішні форми цих двох структур панування дуже часто є подібними, якщо не ідентичними. Iноді важко визначити який характер має оточення військового ватажка — патрімоніальний або харизматичний; останнє залежить від духу, яким просякнута спільнота, а це означає залежність від того, яким є підгрунтя претензій правителя на легітимність: влада, що освячується традицією або вірою в особу героя. Перехід між ним може бути надзвичайно легким” [6, с. 1122].

Застосування веберівських ідей до контексту ленінізму дозволяє адресувати дві взаємопов’язані проблеми — “сумісність” безособової харизми партії із традицією в процесі політичної мобілізації з одного боку і можливість “атаки” на інституційний та соціокультурний базис статусних суспільств з іншого. Як новаторськи зауважив Джавіт “харизматичний лідер або організація здобувають можливість проникнення в середину суспільства, яке вони бажають зруйнувати і трансформувати завдяки наявності традиційних (курсив мій — П.К.) рис, котрі є формально-конгруентними з певними вимірами селянського статусного суспільства... Маловірогідно, щоби бачення харизматичного лідера здобуло підтримку більшості суспільства... оскільки воно є революційним і передбачає фундаментальний перегляд ідентичності та організації індивідів і груп” [7, с. 14]. Для досягнення критичної маси послідовників, достатньої для здійснення радикальних змін в умовах революційної нестабільності, харизматик потребує наявності не тільки соціальних груп, котрі є готовими до мобілізації, але й мусить продемонструвати власну “сумісність” із суспільством, яке він або вона покликані трансформувати. Якщо ми знову скористаємось класичним прикладом Гітлера, то зможемо побачити, що саме досвід участі у першій світовій війні зробив його інтелігібельним для традиційно налаштованих німецьких націоналістів і військових; отримавши соціальне підгрунтя для втілення свого плану трансформації суспільства, Гітлер досяг результатів, які по суті були прямо протилежними баченню націоналістів.

Ленін спромігся вписатись у традиційний контекст російської історії завдяки своєму органічному зв’язку з “революційно-демократичною” спадщиною в цілому та ідеями Петра Ткачова зокрема¹. Більше того, ленінізм найбільш послідовно і ефективно синтезував статусні (традиційні) і класові (сучасні) елементи в рамках своєї харизматично-безособової організації. Проте традиційні риси ленінізму є більшою мірою формальними і структурними, ніж змістовними. Я використовую класичну веберівську дихотомію змістовної і формальної раціональності: “термін формальна раціональність економічної дії використовується для позначення ступеню кількісної калькуляції або обліку, які є технічно можливими та застосовуються в реальності”; на той же час термін “змістовна раціональність” вживається тоді, коли економічно орієнтована соціальна дія відбувається під впливом абсолютних вартостей. Таким чином результати дії в останньому випадку оцінюються за шкалою “ціннісної раціональності” [7, c. 85].

Організаційною рисою ленінізму, яка протистоїть “селянській соціальній організації, є модерна орієнтація Партії на соціальний клас” [7, с. 17]. Орієнтація такого типу передбачає наголос на індивідуальній відповідальності членів партії за виконання завдань, принцип “досягнення” на противагу “припису” як головний критерій мобільності та наявність відчуття персональної причетності до діяльності партії. В ідеалі діяльність ленінської партії покликана носити менш ритуальний (магічний в термінах Вебера) але більш емпіричний характер. Проте харизматично-безособові виміри ленінської організації суттєво відрізняються від формально-інструментальних норм модерних ліберальних режимів —вони покликані обмежувати і визначати розвиток модерних, диференційованих за формальною класовою ознакою, елементів. “Таким чином, — постулює Джавіт, — індивідуалізм знаходить свій вираз у неокорпоративній формі колективу (партійний осередок, робочий колектив); принцип досягнення як основа та імператив постійно знаходиться у конфлікті з харизматичним підгрунтям членства в партії; науковий соціалізм зі своїм наголосом на емпіричній, абстрактній і критичній орієнтації протистоїть концепції наукового соціалізму як осягненню невблаганних універсальних і лінеарних законів історії.

Ленінська партія і режим конституюють новаторський синтез (курсив мій — П.К.) харизматичних, традиційних і модерних елементів, переформулюють визначення і зв’язки між цими елементами у такий спосіб, який дозволяє партії поєднувати безособові та афективні елементи і ефективно, якщо не логічно, апелювати до певних індивідів і груп у нестабільному суспільному оточенні; причому ці індивіди і групи самі є сумішшю героїчних, статусних і світських орієнтацій” [7, с. 18-19].

Ленінізм прагнув реалізації цього інноваційного синтезу як на рівні еліт (достатньо звернутись до оцінки Леніна Хо Ши Міном, в якому останній вбачав великого лідера — “big man” культурної антропології південно-східно азійських традиційних спільнот, який на той же час спромігся стати “big man” нового типу), так і на рівні мас². Оволодіння масами здійснювалось за допомогою впровадження стандартизованих зразків взаємодії формально рівних індивідів, інтеракції, котра в ідеалі повинна зайняти місце персоналізованих стосунків тісно пов’язаних між собою “друзів”. Інтуїтивно відчувши загрозу своєму режиму з боку автономної “боротьби за визнання” (детальніше про цю концепцію А.Хонета дивись [33]), ленінці прагнули практичної реалізації теоретичної моделі тоталітарного панування Х.Арендт, яка вбачала сутність останнього в мобілізації атомізованих індивідів, котрі об`єднуються в деполітизовані маси: “Тоталітарне правління не лише позбавляє людей їхньої спроможності діяти, скоріше воно... перетворює їх - немов би вони насправді були однією особою - у спільників всіх дій і злочинів, що здійснюються тоталітарним режимом” [цит. за: 34, с. 80]. Такі заходи стимулювали орієнтацію на соціальну роль індивіда, яка розглядалась відчужено від її носія і таким чином збільшували як автономію ленінського режиму, по відношенню до суспільства, так і “комбінаторний” контроль над індивідами. Майкл Херцфелд блискуче продемонстрував взаєзв`язок між політичними патронами і їхніми клієнтами в традиційних спільнотах, де соціальна дія конструюється за схемою “лояльність отримує захист і захист отримує лояльність” [35, с. 175]; ленінізм здійснив спробу радикально зруйнувати саме таку взаємозалежність режиму і його підданих. Ленінізм пішов значно далі токвілевського бачення деспотизму, який, на думку французського дослідника “через свою природню підозрілість вбачає в ізоляції підданих найкращу гарантію свого вічного існування. Тому він, за звичай, робить все аби ізолювати їх. ...Деспот із легкістю пробачить своїм підданим відсутність любові до нього за умови, що вони не люблять нікого іншого” [36, с. 509]. Ленінські режими передбачали, вимагали і ефективно здійснювали переорієнтацію емоційної і афективної прив’язаності індивіда від персональних зв’язків у напрямку партії.