3.6. “Перебудова” як спроба відновлення харизми ленінських режимів

Розпочинаючи “перебудову”, Михайло Горбачов напевно міг би разом із К.Касторіадісом задатись питанням: “чому Революція змогла подолати своїх зовнішніх ворогів тільки для того, щоби відбувся колапс зсередини, чому вона “дегенерувала” у такий спосіб, який привів до влади бюрократії?” [37, с. 92]. Відповідь, яку запропонував сам К.Касторіадіс — “формування... бюрократії як управлінського прошарку виробництва (разом із економічними привілеями, які неминуче асоціюються із цим статусом) було, з самого початку, свідомою, прямолінійною та відвертою політикою партії більшовиків, яку очолювали Ленін і Троцький” [37, с. 99] — не може нас задовольнити повністю, оскільки, незважаючи на фіксацію значущих характеристик ленінського режиму, ігнорує його специфіку у порівнянні із легально-раціональними формами бюрократії.

Економічна криза “реального соціалізму”, при всій важливості цього фактору (як дотепно зауважив Д.Широт, “трагедією комунізму була не його невдача, а його успіх... Це було щось на зразок того, якби Ендрю Карнегі отримав можливість керувати США і примусив всю країну стати гігантською копією US Steel, а менеджери тієї ж самої US Steel продовжували керувати країною в 1970—1980 роках!” [12, с. 5—6]), також не може розглядатись як вирішальний чинник соціальної кризи і врешті-решт смерті ленінізму.

Але найсерйознішим викликом ленінізму як типу політичної організації, спробою відповіді на яку стали горбачовські зміни, було виникнення “Солідарності” в Польщі та неефективність “бонопартистського” підходу до проблеми польських ленінців. Значущість “Солідарності” полягала в тому, що вона запропонувала альтернативний спосіб життя, який заперечував легітимність харизматичної статусної організації ленінізму та знаменувала формування прошарку, який М.Вебер назвав “громадянами держави”. Я наведу відповідний веберівський пасаж повністю через його критичну важливість для політичного дискурсу модерного суспільства: “з точки зору чисто політичних концепцій зовсім невипадково, що вимога голосування “одна людина — один голос” є такою популярною всюди, оскільки механічна природа рівного права голосу відповідає суттєвій природі сьогоденної держави. Модерна держава першою запропонувала концепцію “громадянина держави”. Рівне голосування означає в першу чергу тільки те, що в цьому моменті суспільного життя індивід не розглядається, на противагу всім іншим ситуаціям, з точки зору його професіональної та родинної позиції або відмінностей його матеріальної та соціальної ситуації; він розглядається виключно і просто як громадянин. Це скоріше символізує політичну єдність нації, аніж водорозділи, які відокремлюють різноманітні сфери життя” [38, с. 103].

Неприйнятність “мілітаристської” відповіді на кризу режиму, яка була спровокована “Солідарністю”, полягала в тому, що “ленінці завжди розглядали “бонапартизм” як надзвичайно серйозну загрозу політичній та ідеологічній ідентичності Партії... Військові та Партія є “героями-конкурентами”, героями із протилежними сферами компетенції” [1, с. 154], оскільки “героїзм” партії був орієнтований не стільки на війну (хоча із легкістю міг адаптуватись до вимог бойових дій — достатньо згадати швидку “перекваліфікацію” партійних кадрів у членів Військових рад), скільки на героїчну суспільну боротьбу. Нездатність “ленінців-бонапартистів” завдати поразки “Солідарності” також яскраво продемонструвала, що “інтеграція суспільних сил припинила бути адекватною стратегією задля підтримки монополії партії” [39, с. 77].

На середину 80-х років партія перетворилась на “корумпованого, лінивого, політичного монополіста (поняття “лінива монополія” було в деталях розроблене А.Хіршманом [див.: 40]), яка ритуалістично наполягала на своєму героїчному характері та відкидала можливість відмовитись від свого екслюзивного правління суспільством, яке вона інтерпертувала як соціально прийнятне і трактувала як політично нерівне. ...Паразитична ленінська партія керувала грабіжницькою (а не плановою) економікою та правила (не керувала) “хижацьким” (цей термін-метафора — scavenger англійською мовою — має на увазі створіння, що збирає відходи. — П.К.) (негромадянським) суспільством” [31, с. 45—46]¹¹.

М.Горбачов здійснив спробу відмовитись від неотрадиціоналістських практик Л.Брежнєва за допомогою цілого набору політичних стратегій, які були покликані ревіталізувати, революціонізувати і трансформувати режим у харизматичному напрямку. Таким чином, суттю горбачовських реформ була спроба підвищити “роль індивідуального члена партії на противагу корпоративному прошарку апаратників; підвищити роль безособових процедур у протилежність персональному свавіллю... партійних “big men”...” [3, с. 278]. Iншими словами, програма М.Горбачова містила заперечення соціального егоїзму відповідальним індивідуалізмом (блискуча концептуалізація ключової відмінності “егоїзму” та “індивідуалізму” була запропонована А. де Токвілем. [див.: 43, с. 506]) і, таким чином, вирватись за межі хибного кола сталінсько—брежнєвської дилеми — партійний терор більшовистської “фортеці” або партійна корупція неотрадиціоналістської “негари” (детальне дослідження “негари” — ритуалізовано-театральної індуїстської держави острова Балі — міститься в [44]).

Горбачовське бачення відродження ленінізму включало такі імперативи, як розширення соціальної бази політичного членства та влади в рамках режиму. Реалізація цих вимог заперечувала абсолютизацію партії, яка відбувалалсь або в особі її “вождя”, або “апарату”. Релятивізація влади партії мала доповнюватись радикальним розширенням рамок радянської політичної спільноти. Намагаючись таким чином реалізувати послідовно більшовистську ідею, “горбачовська перебудова пропонувалась як спроба здійснити швидку трансформацію радянської культури в харизматичному напрямку. Її метою було створення не просто соціально-економічних структур (що було досягненням сталінської доби. — П.К.), а культури, яка б грунтувалась на масовій та повсякденній інтерналізації норм трансцендентуваня часу” [27, с. 40]. Дотримання цих “істинно-ленінських” принципів мало своїм наслідком втрату партією сталінсько-більшовистського профілю “фортеці” та перетворення її у меншовистський “банкет” [див.: 3, с. 280]. Заперечення ідеї загострення класової боротьби в радянському суспільстві М.Хрущовим знайшло своє продовження у горбачовській заміні поняття коректної лінії партії політично “правильним” суспільством, яке мало позбавити партію монопольної самоідентифікації з політичною спільнотою як такою. Релятивізація абсолютистського за своєю природою режиму (аналогічного за своїм соціално-інституційним профілем таким культурно-історичним утворенням як католицька церква або Османська імперія) та втрата ним мобілізаційних завдань означала зникнення ленінізму у якості способу життя, що пропонував альтернативу цивілізації ліберально-демократичного капіталізму.