2.2. Засадничі припущення політичної соціології ленінських режимів

Як слушно зауважив один із найпроникливіших дослідників ленінських систем Кен Джавіт “у переважній більшості випадків історичний процес має “протестантський” характер, що втілюється у розмаїтості політичних, культурних, соціальних та економічних інституціях. Саме тому його “католицьки” моменти, коли внутрішня розмаїтість суспільного життя підпорядковується авторитетним і стандартним інституційним формам, таким як іслам, християнство, ліберальний капіталізм або радянський ленінізм, є рідкими, надзвичайно впливовими, а тому особливо значущими” [7, с. VII]. Незважаючи на свій відносно короткий життєвий цикл, ленінізм спромігся створити стандартизовані інституційні форми, які, звичайно ж з варіаціями, що віддзеркалювали локальні соціокультурні констеляції, відтворювали організаційну ідентичність і його суттєві виміри.

Застосування концепцій і теорій порівняльно-історичної політичної соціології допомагає осягнути ленінізм як ідеологію, харизматичний політичний рух і інституційну форму, які стали спробою відповіді на виклик (детальніше про ці категорії філософії історії А.Тойнбі дивись[8, c. 106-142]), що пропонували умови національної відсталості і залежності, в яких знаходилась Російська імперія. На той же час ленінізм принципово відрізнявся від націоналістичних режимів (таких як К.Ататюрк в Туреччині або Дж.Неру в Індії), які також розглядали проблеми суверенітету та розвитку/модернізації як ключовий елемент своїх проектів. На противагу статусно орієнтованим традиційним суспільствам, ліберально-капіталістичному Заходу є притаманною безособова, цілераціональна, формально-інструментальна і калькульована орієнтація соціальної дії. У свою чергу ленінізм, на відміну від переважної більшості національно-визвольних рухів і відповідей на залежність від ядра світової капіталістичної системи, спромігся запропонувати безособову орієнтацію соціальної дії, яка на той же час радикально відрізнялась від легальної раціональності ліберальних режимів.

Варто зауважити, що акцент на ролі “агентності” в революціях хоча і залишає об’єктивні структурні передумови революційної кризи і приходу до влади ленінських партій за межами мого аналітичного фокусу, але це аж ніяк не може трактуватись як недооцінка їх функції для ініціації та успіху революційних перемін. Найвпливовішу “структурно-об’єктивістську” парадигму трактування чинників суспільних змін і революцій запропонувала учениця Барінгтона Мура Ф.Скочпол [див.: 9]. Хоча обговорення в деталях аргументу Ф.Скочпол і не є завданням цієї статті, варто зауважити, що при всій важливості і навіть необхідності структурних факторів, які аналізуються нею в порівняльному дослідженні революцій, Ф.Скочпол ігнорує відмінність між варіантами способів відповіді на схожу структурну ситуацію. Аналогічне звинувачення в редукціонізмі і одномірному баченні істрії може бути висунуте і проти самого Б.Мура, дослідницька програма якого припускала лише жорстко детерміновані альтернативи соціального розвитку, що зводились до успішної буржузної революції, яка веде до капіталістичної демократії, невдалої буржузної революції, наслідком якої є фашизм і селянська революція, що веде до комунізму.

Фіскальна і адміністративна криза державного апарату, що розвивається на фоні несприятливої міжнародної ситуації, до якої дуже часто додаються поразки або виснаження держави внаслідок війни, хоча і породжують аналогічну реакцію — революцію у випадках Франції, Росії та Китаї (ми маємо всі підстави додати до цього вибіркового списку Індію з її “мирною” революцією), але самий спосіб функціонування постреволюційного режиму принципово вар’юється в залежності від агентів революції. Яскравою ілюстрацією останнього твердження є порівняння стратегії китайських ленінців і індійських націоналістів.

Ленінізм не був простою спробою прискореної соціально-економічної модернізації — врешті решт Російська імперія доволі активно впроваджувала саме таку політику. З точки зору класичної парадигми модернізації причини виникнення і успіху ленінізму залишаються незрозумілими — темпи економічного зростання за часів прем’єрства С.Ю.Вітте мало чим поступались сталінській індустріалізації (як приклад такого погляду див.: [10, с. 311]), а Румунія мала б змогу конкурувати з Італією вже в 50-ті роки нашого сторіччя [11, с. 108] (звичайно, якби “еволюційний” розвиток цієї країни — який включав, до речі, і фашистський режим часів Другої світової війни — знов не було перервано “зловмисним” втручанням ленінців).

Неможна ігнорувати той факт, що одним із ключових чинників краху Російської імперії була неспроможність узгодити політику економічної модернізації із розвитком політичних структур, які є інституційним еквівалентом модерного суспільства, тобто національної держави, яка в свою чергу вимагає розбудови нації, але “перетворення селян різних національностей в “росіян” була за межами можливостей царизму саме тому, що він здійснив спробу зберегти структури та практики імперії з її диференціацією та ієрархіями, привілеями і нерівними можливостями, що були вбудовані в них, її відвертою дискримінацією і експлуатацією” [12, с. 513]. Поза всяким сумнівом саме нерівномірність політичної, культурної, соціальної та економічної модернізацій спричинила невдачу еволюційної трансформації “старого порядку” Російської імперії в раціональний капіталізм ліберального штибу.