3.2. Стадія трансформації ленінських режимів: здійснення революційного прориву

Основним завданням трансформаційного режиму є спроба повністю знищити або радикально змінити цінності, структури та поведінку еліт, які розглядаються ленінською партією як такі, що створюють або можуть створювати альтернативні центри політичної влади. Трансформація передбачає конфлікт між режимом та суспільством, яке має бути реконструйоване.

Бурхливість соціально-політичних умов, за яких більшовики прийшли до влади, вимагали від партії реагувати на конфліктні імперативи як всередині партії, так і vis-a-vis суспільства. Всередині самої партії це формулюється як вимога примирити централізм із автономією партійних діячів на місцях; по відношенню до суспільства партія повинна не лише здобути соціально-політичну підтримку, але й контролювати її. Така констеляція факторів призводить до підвищення організаційного впливу індивідуальних кадрів — “харизматиків” (приклад — герої громадянської війни) та до пошуку альянсів із соціальними прошарками, які є стратегічно важливими дл перемоги над “класовим ворогом” (тимчасовий союз із військово-політичною організацією селянства — махновцями — слугує емпіричним підтвердженням цієї тези). Трансформаційні режими метафорично можна порівняти з військовим табором, і образ бронепоїзда Троцького чудово відображає цю аналогію [див.: 3, с. 271].

Порівняння революційних режимів із реформаторськими політичними рухами знову допомагає висвітлити неповторні риси трансформаційної стадії ленінізму — ми можемо відрізняти ці два типи режимів за ступенем схильності “вести переговори, досягати компромісів та інкорпорувати традиційні елементи до того часу, як було повністю трансформовано їх соціальну, культурну та політичну ролі. ...Революційні режими намагаються заперечити структурну цілісність традиційних елементів, хоча і погоджуються з їхньою індивідуальною асиміляцією” [4, c. 63]. Останнє твердження не заперечує можливості “змішування певних аспектів традиції та модерності” [4, c. 64]; але головна відмінність між революційними та реформаторськими режимами полягає в тому, що традиційні елементи спершу трансформуються, а лише потім може здійснюватись їх вибіркова реінтеграція. Більше того, сам К.Джавіт схильний захищати доволі радикальну тезу, згідно з якою “виглядає так, що в тих ситуаціях, в яких традиційні цінності та інституції є фундаментально антитетичними з орієнтаціями на досягнення та секулярно-егалітарні норми, послідовна та повна розбудова нації є неможливою без здійснення революційного прориву, під час якого старі цінності та інституції втрачають свою владу суттєво впливати на формування соціальних процесів” [4, c. 63]. В результаті цього реформатори дуже часто ризикують втратити свій ““революційний динамізм” ще до того, як вони спромоглися створити нову національну парадигму — нову політичну формулу, яка є прийнятною для стратегічних сегментів громадськості, новий розподіл політичної влади, новий набір соціальних і політичних інституцій та нову політичну культуру” [4, c. 64].