3.7. Зникнення ленінізму як політичної форми

Проте “масове зникнення” ленінізму не стало автоматичним підтвердженням істинності та гарантією практичного успіху фукуямівської хворобливо-оптимістичної тези про “кінець історії”. Адже будь-яка іноваційна суспільно-політична або культурна форма, яка може вести до виникнення нового способу життя, породжує партійний, але не тотальний, зразок поведінки: “абсолютизм мав двір (Версаль); лібералізм — ринок і парламент; ленінізм — партію і план”, відповідною соціальною базою яких були “придворні в абсолютистських державах, аскетичні підприємці в ліберальних капіталістичних державах, більшовистські кадри в ленінських режимах, СС в третьому рейху” [40, с. 85]. Саме через свою партійну ідентичність перемоги ліберального капіталізму над альтернативними способами життя (католицькою церквою, фашизмом, ленінізмом) носять партикуляристський характер; тому, незважаючи на свій “прогресивний” та функціональний характер, він зовсім не є приреченим на успіх у світовому масштабі. Ліберальна цивілізація може та буде породжувати альтернативні спроби заперечити її “матеріалістичний ухил та акцент на принципі досягнення”, а особливо її “раціональну безособовість” [40, с. 87]. Крім того, визнання “капіталізму “кінцем історії” означає антиісторичну самовпевненість, яка принижує безмежно творчі та трансформаційні сили людства” [45, с. 115].

Фукуямівська теза яскраво продемонструвала свою непридатність у контексті постленінського суспільного розвитку / дегенерації, яке характеризується домінуванням політичної культури гетто¹². Таким чином, “внутрішнє місто” типове для американських мегаполісів, такі як Гарлем в Нью-Йорку, можуть розглядатись як аналог постленінської України з точки зору домінуючих інституційних форм і етосу¹³.

Як пишуть американські дослідники соціальних проблем гетто, Гарлем, який “фактично є містом у місті, має населення еквівалентне Атланті. Більша частина району і досі або незаселена, або зруйнована. I, хоча посадові особи, які сприяють змінам, засуджують програми, що породжують ментальність залежності від державної системи соціального захисту, вони виявляються неспроможними запропонувати чисто ринковий підхід. Вони переконані, що, незважаючи на всі конкурентні переваги Манхетена, впливовий бізнес не прийде в Гарлем без втручання уряду”, але активна роль держави автоматично створює “можливості для патронажу, корупції та помилкових рішень... ...Розташований на відстані лише трьох зупинок метро від центру Манхетена, Гарлем довго був окремим економічним світом. Расизм (звичайно у випадку України ми маємо говорити не про расову дискримінацію, а про соціальний апартеїд первинного накопичення капіталу. — П.К.) і страх перед злочинністю стримували зовнішні інвестиції; відсутність доступу до капіталу підірвало підприємництво чорного населення...” [47, с. 23].

Тому масове зникнення ленінізму як культурного та інституційного типу залишило країни, що входили до його ареалу, наодинці з проблемою “ленінської спадщини”. I, якщо Ф.Фукуяма витратив останнє десятиріччя на доведення своєї ліберально-капіталістичної парадигми до абсурду (“лібералізація економічної політики призведе до економічного зростання, яке, в свою чергу, спричинить розвиток демократичних політичних інституцій...” [48, с. 19]), змушуючи своїх наївних прибічників дивуватись чому суспільства постленінської доби обирають або недемократичний капіталізм, як це сталося із Китаєм, або, як у випадку Румунії, ніяк не можуть здійснити “перехід до вільного ринку та демократичної системи” [49, с. 111], надаючи перевагу практиці “номенклатурного капіталізму” та найпримітивнішим версіям націоналізму.

Втім, одна інтерпретація тези про “кінець історії” може виявитись релевантною до умов постленінської України — хоча вона суттєво протирічить первинній фукуямівській інтенції — можна вважати, що теза про “перехід до ринкової демократії” припинила своє існування так і не дочекавшись свого втілення у реальність. Тому українське суспільство може насолоджуватись своєю віднедавна відкритою “європейською” ідентичністю, зануритись у тонкощі отруйливо-оманливої “гри в бісер”, яку пропонують теоретики на кшталт Ф.Фукуями, і очікувати, який із конфліктних імперативів західної цивілізації — ліберально-демократична орієнтація або правила капіталістичної світової системи — візьмуть гору в політиці Заходу по відношенню до України, яка всеж-таки спромоглась побудувати “громадянське” суспільство — таким, яким його бачили Т.Гобс та К.Маркс — із притаманною такому типу соціального (бес)порядку вільною грою егоїстичних цілераціональностей¹⁴.

Примітки

1. Jowitt K. New World Disorder. — Berkeley, 1993.

2. Gellner E. Ethnicity and Faith in Eastern Europe // Deadalus. — 1990. — Vol. 119. — № 1.

3. Jowitt K. Gorbachov: Bolshevik or Menshevik ? // Developments in Soviet Politics. — Durham, 1990.

4. Jowitt K. Revolutionary Breakthroughs and National Development. — Berkeley, 1971.

5. Geertz C. Local Knowledge: Further Essays in Interpretive Anthropology. — New York, 1983.

6. Djilas M. The New Class. — San Diego, New York and London, 1983.

7. Castoriadis C. Stalinism in France // Political and Social Writings. — Minneapolis, 1988. — Vol. 1.

8. Castoriadis C. The Problems of the USSR and the Possibility of a Third Historical Solution // Political and Social Writings. — Minneapolis, 1988. — Vol. 1.

9. Jowitt K. Moscow “Centre” // Eastern European Politics and Societies. — 1987. — Vol. 1. — № 3.

10. Ленин В.И. Доклад на І Всероссийском съезде трудовых казаков 1 марта 1920 года // Полн. собр. соч. — М., Т. 40.

11. Ленин В.И. О продовольственном налоге // Избранные сочинения: В 10 т. — М., 1987. — Т. 10.

12. Chirot D. What Happened in Eastern Europe in 1989? // The Crisis of Leninism and the Decline of the Left. — Seattle, 1991.

13. Wolin S. Politics and Vision. — Boston, 1960.

14. Weber M. Economy and Society. — Berkeley, 1978.

15. Sachs J., Woo T.W. Structural Factors in the Economic Reforms in China, Eastern Europe, and the Former Soviet Union // Economic Policy. — 1994. — Vol. 9. — № 18.

16. Козлова Н.Н. Упрощение — знак эпохи? // Социс. — 1990. — № 7.

17. Неизвестный Э. Катакомбная культура и власть // Вопр. философии. — 1991. — № 10.

18. Мальковская И.А., Осокин Е.П. “Социалистическая ориентация” сквозь призму социологического анализа // Социс. — 1990. — № 7.

19. Eisenstadt S.N., Schluchter W. Paths to Early Modernity: A Comparative View // Deadalus. — 1998. — Vol. 127. — № 3.

20. Clouds Over Hong Kong // The Economist. — 1999. — August 14—20.

21. Bell D. From Mao to Jiang // Dissent. — 1999. — Summer.

22. Cheng F., Gong T. Party versus Market in Post-Mao China // The Journal of Communist Studies and Transition Politics. — 1997. — Vol. 13. — № 3.

23. Kivelson V. Autocracy in the Provinces. — Stanford, 1996.

24. Lefort C. The Political Forms of Modern Society. — Cambridge, Mass., 1986.

25. Khodorkovsky M. Of Christianity, Enlightenment, and Colonialism: Russia in the North Caucasus, 1550—1800 // The Journal of Modern History. — 1999. — Vol. — 71. — №2.

26. Keller S. Beyond the Ruling Class. — New York, 1963.

27. Hanson S. Gorbachov: The Last True Leninist Believer? // The Crisis of Leninism and the Decline of the Left. — Seattle, 1991.

28. Топоров В.Н. О ритуале. Введение в проблематику // Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках. — М., 1988.

29. Castoriadis C. Recommencing the Revolution // Political and Social Writings. — Minneapolis, 1993. — Vol. 3.

30. Castoriadis C. The Evolution of the French Communist Party // Political and Social Writings. —Minneapolis, 1993. — Vol. 3.

31. Jowitt K. Really Imaginary Socialism // East European Constitutional Review. — 1997. — Vol. 6. — №1.

32. Sperry E. An Outline of the History of Clerical Celibacy in Western Europe to the Council of Trent. — Syracuse, NY, 1905.

33. Ларцев В. Украинский путь: Соединить азиатское прошлое с евроазийским настоящим во имя европейского будущего // Зеркало недели. — 1999. — 23 августа. — Internet version. <www.mirror.kiev.ua>.

34. Tilly C. State Making and War Making as Organized Crime // Bringing The State Back In. — Cambridge, 1985.

35. Schmidt J. Civil Society and Social Things // Social Research. — 1995. — Vol. 62. — № 2.

36. The Marx—Engels Reader. — New York, 1978.

37. Castoriadis C. The Role of Bolshevik Ideology in the Birth of Bureaucracy // Political and Social Writings. — Minneapolis, 1993. — Vol. 3.

38. Weber M. Political Writings. — Cambridge, 1994.

39. Jowitt K. The Leninist Extinction // The Crisis of Leninism and the Decline of the Left. — Seattle, 1991.

40. Hirschman A. Exit, Voice and Loyalty. — Cambridge, Mass., 1970.

41. Полохало В. Політологія посткомуністичних суспільств в Україні і Росії // Політична думка. — 1998. — № 2.

42. Hann C. The Nation State, Religion, and Uncivil Society: Two Perspectives from the Periphery // Deadalus. — 1997. — Vol. 126. — №2.

43. Tocqueville A. Democracy in America. — New York, 1988.

44. Geertz C. Negara. — Princeton, 1980.

45. Coulter J. Why I Am Not a Right—Winger // New Political Science. — 1988. Vol. 20. — № 1.

46. Shifter M. Colombia on the Brink: There Goes the Neighborhood // Foreign Affairs. — 1999. Vol. 78. — №4.

47. Jacoby T., Siegel F. Growing the Inner City? // The New Republic. — 1999. — August 23.

48. Fukuyama F. Second Thoughts // The National Interest. — 1999. — №56.

49. Gallagher T. Ceausescu’s Legacy // The National Interest. — 1999. — №56.

50. Wallerstein I. Geopolitics and Geoculture. — Cambridge, 1992.

51. Hay C. That was Then, This is Now // New Political Science. — 1998. — Vol. 20. — № 1.

52. Rawls J. Political Liberalism. — New York, 1996.

53. Habermas J. Legitimation Crisis. — Boston, 1975.

Література

1.Козлова Н.Н. Упрощение — знак эпохи? // Социс. — 1990. — № 7.

2. Мальковская И.А., Осокин Е.П. “Социалистическая ориентация” сквозь призму социологического анализа // Социс. — 1990. — № 7.

3. Неизвестный Э. Катакомбная культура и власть // Вопр. философии. — 1991. — № 10.

4. Bell D. From Mao to Jiang // Dissent. — 1999. — Summer.

5. Cheng F., Gong T. Party versus Market in Post-Mao China // The Journal of Communist Studies and Transition Politics. — 1997. — Vol. 13. — № 3.

6. Clouds Over Hong Kong // The Economist. — 1999. — August 14—20.

7. Fukuyama F. Second Thoughts // The National Interest. — 1999. — № 56.

8. Gallagher T. Ceausescu’s Legacy // The National Interest. — 1999. — № 56.

9. Gellner E. Ethnicity and Faith in Eastern Europe // Deadalus. — 1990. — Vol. 119. — № 1.

10. Hann C. The Nation State, Religion, and Uncivil Society: Two Perspectives from the Periphery // Deadalus. — 1997. — Vol. 126. — №2.

11. Jowitt K. Gorbachov: Bolshevik or Menshevik ? // Developments in Soviet Politics. — Durham, 1990.

12. Jowitt K. The Leninist Extinction // The Crisis of Leninism and the Decline of the Left. — Seattle, 1991.

13. The Marx—Engels Reader. — New York, 1978.

15. Schmidt J. Civil Society and Social Things // Social Research. — 1995. — Vol. 62. — № 2.

16. Tilly C. State Making and War Making as Organized Crime // Bringing The State Back In. — Cambridge, 1985.

17. Weber M. Political Writings. — Cambridge, 1998.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте завдання ленінських режимів на стадії трансформації.

2. Якими є основні риси стратегії “революційного прориву”?

3. В чому полягає різниця між реформаторськими (націоналістичними) режимами та революційними (ленінськими) режимами?

4. Надайте характеристику ленінських режимів на стадії консолідації.

5. У який спосіб відбувається реалізація головного завдання консолідаційної фази режиму — розбудова нової політичної спільноти?

6. Наведіть основні риси політичної культури ленінських режимів.

7. Що було чинником переходу ленінських режимів до стадії інтеграції?

8. Чи можна вважати стадію інтеграції ленінських режимів тотожною з їх лібералізацією?

9. Охарактеризуйте процес рутинізації безособової харизми ленінських режимів.

10. Якими були наслідки неотрадиціоналізації режиму для сфер суспільного життя?

11. Чи може вважатись програма “перебудови” М.С. Горбачова спробою ревіталізації харизматичних рис режиму?

12. Якими є наслідки зникнення ленінізму як політичної форми та самодостатнього способу життя для нового глобального (без)ладу?

1 “Революціонер не готує, а робить революцію” — так сформулював своє кредо П.Ткачов [цит. за: 31, с. 196]; очевидно, що діяльність ленінської партії є парадигматичним втіленням цього ідеалу.

2 Антропологи так визначають умови за яких “big man” відіграє ключову роль: “Лідер створює навколо себе мережу патронажних стосунків... Суспільство оплетено мережею цих стосунків, кожний його член — патрон, клієнт або і те і друге разом; саме ці пучки міжособових в своїй основі патерналістських зв`язків, напевно, і заповнюють “прогалини” структурованості (курсів мій. — П.К.)...” [32, c. 17].

3Американський компаративіст Дж.Мігдал описав ситуацію коли держава неспроможна здійснити модернізаційну “революцію згори”, в термінах “сильне суспільство — слабка держава” [39].

4 Цей “арифметичний” підхід не є моральною легітимацію жодного з шляхів розвитку; врешті решт обидві моделі є утопіями, що зазнали краху через одну спільну рису — як ліберальна утопія ринку, що саморегулюється, так і соціалізм з його синтетичною утопією раціонально організованого суспільства вільних виробників “намагаються тоталізувати єдину модель “раціонального” суспільства.., що поєднується за допомогою лише однієї цінністі: негативної свободи першому випадку і змістовної рівністі в другому. ... З точки зору демократичної політики обидві утопії мали стати і таки стали “підозрілими” навіть до того, як були виявленими їхні катастрофічні наслідки” [42, c. 452-453].

5 Я запозичив дихотомію сорокарічних та семидесятирічних ленінських режимів у Е.Гелнера, який наголосив, що ця “відмінність суттєво впливає на природу соціальної пам`яті: “сорокарічні” мають гостре відчуття того, яким є “інший” світ, на той же час “семидесятирічні” майже повністю втратили його. Вони не мають уявлення про “інше”” [2, c. 283]. Втім, каузальний зв`язок між життєвим циклом ленінського режиму та його наслідками для структури суспільства може набувати і протилежної інтерпретації — довготривалість ленінського правління у деяких країнах може пояснюватись впливом доленінських соціокультурних та інституційних факторів. Я вдячний професору Я.Ковачу (Institute for Human Science, Vienna, Austria), який звернув мою увагу на цей вимір проблеми.

6 На думку уважного спостерігача—культуролога, “нові люди”, що мобілізувались (як політично, так і соціально) революційним режимом, дуже часто були “”свіжими”, неписьменними або напівписьменними. Але неписьменність — це не просто невміння читати і писати, це — і недостатній розвиток самосвідомості та критичного мислення, перевага афективного над рефлексивним” [16, c. 15]. Як дотепно зауважив Е.Нєізвєстний, еліта радянського режиму складалась із людей передмістя, які розмовляли особливим сленгом — “не українізмами, але сленгом голоти (“рвани” російською мовою. — П.К.)” [17, с. 5]. Такий соціокультурний контекст мав вибіркову спорідненість із “виробничою ментальністю” (К.Джавіт), що була характерною рисою ленінських режимів. Остання наголошувала на вторинності культурної трансформації по відношенню до змін у політичній, економічній та соціальних сферах. На той же час неварто недооцінювати “успіх” ленінців не лише у справі руйнації існуючих культурних форм, але й у виробленні нових зразків культури, які мінялись в залежності від стадії розвитку режиму. Парадигматичним прикладом відмінних типів ленінської “боротьби за культуру” може слугувати сприйняття режимом літературного процесу. Так, відмінність між трансформаційною/ консолідаційною та інтегративною стадіями простежується у двох літературознавчих виданнях — сталінсько—консолідаційній “Літературній енциклопедії” з її істерично—войовничим пафосом та брежнєвсько—інтегративній “Короткій літературній енциклопедії”, яка демонструє більш толерантний етос при збереженні ідеологічної ідентичності.

7 Соціологи—компаративісти звернули увагу на те, що модернізаторські зусилля африканських революційних режимів повинні були пристосовуватись до традиціоналістського соціального і культурного довкілля, оскільки, незважаючи на активне використання примусу, насильства та маніпуляції, їм не вдалось подолати “пріоритет етнічних, племінних, кланових інтересів над загальнонаціональними” [18, c. 29].

8На думку фахівців із китайської політики організаційна ерозія комуністичної партії Китаю “не є наслідком серйозної кризи, політичного маневрування або вибору еліт; скоріше вона походить від нового соціально—економічного оточення, яке було сформоване ринковими реформами, які, хоча і прагнули оживити легітимність партії, спрацювали проти партійної ідеології та її способу оперування” [22, с. 150].

9 Надзвичайно цікаве історичне дослідження коливань політичної системи між полюсами — автократія (султанізм у нашій термінології) — олігархія в Московському царстві 17—го сторіччя та боротьба між цими двома організаційними принципами знайшло відображення в [23].

10У відповідності до гегелівсько—марксової формули про іронію історії, фатальним наслідком перетворення організаційної корупції ленінського режиму з соціальної патології на “нормальний” соціальний факт стало виникнення в надрах партії “громадянського суспільства”. Але на противагу моделі А.Сміта, який, хоча і вважав вільну взаємодію користолюбних індивідів ключовим фактором створення “цивільного” соціального порядку, всеж—таки обмежував його за допомогою принципу “справедливості” [див.: 35, с. 909], радянський режим сприяв виникненню соціальних форм, які радше відповідали марксовому критичному баченню сутності буржуазного / громадянського суспільства, яке на його думку перетворює індивіда на відірвану від життя спільноти самодостатню егоїстичну монаду, яка, розглядаючи інших як засіб своєї інструментальної дії, сама є іграшкою в руках ворожих сил [див.: 36, с. 42—43].

11Варто зауважити, що прискіпливий текстологічний аналіз демонструє необгрунтованість заяв В.Полохала про новаторський характер концепції “негромадянського суспільства”, яку він пропонує [див.: 41]. Джавіт і Ханн запропонували концептуально і навіть термінологічно схожі категорії відповідно ще в 1990 та 1997 роках [див.: 3; 42].

12Порівнюючи “якість” осягнення суспільно—політичних феноменів М.Вебером та сучасними соціальними теоретиками К.Джавіт гостро—іронічно зауважив, що “на щастя Вебер мав можливість не читати Фукуяму і Хау...” [40, с. 98].

13У своїй екстраполяції мікросоціологічних характеристик на макросоціологічний рівень я спираюсь на М.Шифтера, який використав таку аналогію, аналізуючи ситуацію в Колумбії — суспільство варте порівняння з Україною, оскільки наслідки “наркотизації” економіки у “поєднанні з повністю корумпованою політичною системою, яка впродовж довгого періоду часу сприяла відчуженю громадян від політичного життя, розкрили жахливі інституційні проблеми країни” [46, с. 16]).

14Як гостро сформулював проблему I.Валерстейн, “національний розвиток.., є ілюзорною концепцією в рамках капіталістичної світової економіки” [50, с. 97], особливо за умов, коли дослідники не вбачають жодних ознак можливого відродження “лівої” політики в країнах Заходу, яке могло б кинути виклик сьогоднішній гегемонії неоліберального консенсусу [див.: 51, с. 33]. Проте, варто було б відзначити, що критичні “інвективи” на адресу ліберального світогляду не є його повним запереченням — доволі важко піддати сумніву та заперечити ліберальний постулат про легітимність у парадигматичному формулюванні Джона Роулса, згідно з яким “реалізація політичної влади є повністю прийнятною тільки тоді, коли вона реалізується у відповідності з конституцією і коли від громадян можна благорозумно (reasonably)очікувати, що вони будуть підтримувати її суттєві елемети у світлі принципів та ідеалів, які є прийнятними для їх спільного людського розуму” [52, c. 137]. На той же час ідея публічного розуму (public reason) не повинна затьмарювти реальних проблем суспільного розвитку, що виникають за умов кризи легітимації пізнього капіталізму і характризується протиріччям між формальною та змістовною демократією [див.: 53, c. 36]. Це протиріччя набуває особливо гострих форм за умов “пізнього постленінізму”, тому якщо західні суспільства переймаються завданням як “поставити капіталістичну державу на місце” (Б.Джесоп), то постленінським соціумам необхідно дати відповідь на аналогічний за змістом, але набагато більш гострій за формою, виклик.