П.В.Кутуєв

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІЙНА ТА ІДЕОЛОГІЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЛЕНІНСЬКИХ РЕЖИМІВ

Людські спільноти підтримують своє існування завдяки інерції, страху, надії або вірі.

Е.Гелнер

Якщо ми вдячні римським солдатам за те, що вони замінили недорозвинені, дикі та безсилі цивілізації такою, що і досі навчає нас у галузях права, літератури та монументльного мистецтва — яким же тоді вдячним повинно бути майбутнє російським солдатам соціалізму!

Ж. Сорель

Антикомуніст — це брудний щур.

Ж.-П.Сартр

Якби люди уявили пролетаріат лише як групу, що гарячково намагаєтся здобути холодильники, відпустки або владу, наскільки інтенсивним було б їх бажання, включаючи самих членів пролетаріату, віддати за це життя?

Б.Андерсон

2.1. Постановка проблеми

“Неупереджений” спостерігач — сучасна поствеберівська версія наївно-кмітливого Гурона, що так імпонував як пласкому просвітницькому розсудку, так і бурхливій уяві романтизму, — який переймається глобальними суспільними процесами в історико-порівняльній перспективі, не може не звернути увагу на вражаючу типологічну рису сучасної політичної соціології (як вітчизняної, так і західної): незважаючи на те, що ленінізм як тип суспільної організації, що у моменти свого найвищого розвитку за часів Сталіна охоплював щонайменше як чверть населення земної кулі, а у 50—60 роки продемонстрував небачені темпи економічного зростання, які змусили багатьох західних дослідників зайнятись теоретизуванням кризи капіталізму та можливою конвергенцією двох систем, і врешті решт зник як соціальний “вид”, залишивши після себе фантастично багате поле для палеозоологів від суспільствознавства, ця суспільна система отримала вражаюче мало серйозної дослідницької уваги сучасної академічної спільноти. Ленінські режими набули рис біблейного бегемота з книги Йова, яка була також джерелом натхнення для гобсівського “Левіафана”. Я вважаю за доцільне скористатись символікою опису могутності бегемота як образним еквівалентом ідеально-типового аналізу ленінізму: “А ось бегемот, що його Я створив, як тебе, — траву, як худоба велика він їсть. Ото сила його в його стегнах, його ж міцність — у м`язах його живота. ...Голова оце Божих доріг; і тільки Творець його може зблизити до нього меча...” (Йов. 40, 15-19).

Більше того, ленінізм як спосіб суспільної організації, особливо в його сталінській версії, спромігся досягнути надзвичайної популярності і викликати афективну прив’язаність у широких колах західних інтелектуалів — автор фрази ”ми приречені до свободи, закинуті до неї” [1, с. 485] — квінтесенції екзистенціоналістської теорії свободи і автор заяви “антикомуніст — це брудний щур” [цит. за: 2, с. X] є одна і та ж особа — Ж.-П.Сартр.

Таке небажання здійснити спробу теоретичної концептуалізації ленінізму як суспільної системи вражає тим більше, що “ленінська спадщина” продовжує активно впливати, формувати і визначати як парадигматичні риси постленінізму, так і спосіб його розвитку, заперечуючи, таким чином, спроби розглядати її виключно в історико-архівному аспекті.

Як я зауважував раніше, адекватне розв’язання суспільних проблем неможливе без їхньої попередньої концептуалізації [див.: 3]. На жаль, нечисленні спроби теоретичної рефлексії щодо сутністі постленінізму цілком природньо блокуються відсутністю концептуалізації його попередника — ленінізму — як типу політичного режиму. Оминаючи “феномен ленінізму” і його спадщину, дослідники спроможні запропонувати або виключно описовий підхід, який проголошує, що Україна характеризується наявністю “всіх (sic! — П.К.) основних “чистих” типів режимів”: а) демократичного, б) автократичного, в) диктаторського, г) тоталітарного, д) анархічного і ж) охлократичного” [4, с. 119], або конструюють нежиттєздатних концептуальних кентаврів на кшталт “посткомуністичного неототалітаризму” В.Полохала [5]. Отже, моєю метою є спроба осягнути — за допомогою аналітичного інструментарію політичної, історичної і порівняльної соціології — ленінізм (а в перспективі і постленінізм) як специфічну соціальну форму із адекватними їй політичними інституціями та ідеологією.

Варто також зауважити, що я свідомо відмовляюсь від вживання термінів “соціалізм” і “комунізм” на користь поняття “ленінізм” задля цілей ідентифікації суспільства, ідеальний тип якого втілював Радянський Союз. “Комунізм” і “соціалізм” є нечіткими, багатозначущими категоріями (так, наприклад, Вебер говорив про харизматичний комунізм у Спарті [6, с. 1120]), що носять абстрактний характер і не фіксують специфічних рис суспільства, що аналізується. На противагу першим двом поняттям “ленінізм” віддзеркалює сутність політичного вибору, який було здійснено за допомогою партії ленінського типу як організаційної зброї (якщо скористатись терміном Філіпа Селзніка), що спрямовувався на реалізацію ідеологічного проекту, пов’язаного з теоретичними поглядами, революційною практикою і особистістю В.І.Леніна.

Дослідження ленінізму може претендувати на обгрунтованість своїх засадничих положень і висновків тільки за умови синтетичного (яке звичайно завжди знаходиться під загрозою виродження в тривіальну еклектику) застосування найбільш релевантних парадигм і дослідницьких програм соціології, включаючи класичні ідеї М.Вебера і К.Маркса, неофункціоналізм, доробок представників традиції “центральності держави”, політичну соціологію К.Джавіта.