3.3. Стадія консолідації ленінських режимів: розбудова політичної спільноти

Друга стадія розвитку ленінських режимів — консолідація — слідує за трансформацією і має на меті створення політичної спільноти (нелегке завдання, враховуючи, що наприкінці громадянської війни кількість більшовиків в “Росії” ледь перевищувала 500 тисяч) та розбудову інституцій політичної системи нового режиму. Політична спільнота (ефективно редукована до партійних кадрів) має ізолювати себе від поки що нереконструйованого суспільства, таким чином, зусилля партії спрямовані на унеможливлення впливу “ворожих” суспільних сил на інститути, цінності та практики, які захищаються режимом.

Під час консолідаційної стадії ленінський режим набуває системних характеристик: “По-перше, диктатура пролетаріату набуває визначального характеру у формуванні взаємодії, як між режимом і суспільством, так і всередині самого режиму. Відтак, можна визначити три структурно значущих аспекти цього політичного принципу: а) явна та послідовна політика відокремлення та протиставлення еліти і режиму суспільству, б) активне використання примусу та насильства, які стають широко розповсюдженими і значно менша роль переконування.., в) тенденція ленінських партій монополізувати публічну сферу, яка грунтується на прийнятті повної та безпосередньої відповідальності за суспільний розвиток і відповідній концентрації прийняття рішень у рамках партії. ...По-друге, системно спрямовані режими переймаються швидким розвитком своїх суспільств і постійною мобілізацією ресурсів” [1, с. 59—60].

Зміна акцентів з боку режиму на стадії консолідації призводить також і до переформулювання вимог до партійних кадрів — партія намагається запропонувати себе в якості єдиної референтної групи (представником якої виступає її керівництво), що вимагає нероздільної лояльності з боку функціонерів. Як слушно зауважує Джавіт “революційні партії не були тими інституціями, що вперше створили та скористались ситуацією, в якій використовуються певні форми ізоляції для розбудови свого інституційного ядра. У своєму прагненні створити кадри з мінімумом відданості до зовнішнього оточення монастирі так само переймались проблемою індоктринації” [4, c. 62], тобто “ідеологічної обробки” ченців.

Вцілому ж, стадія консолідації доповнює військово-політичне знищення конкуруючих еліт (досягнення трансформаційного періоду), руйнацією соціальних, економічних і культурних інституцій суспільства. Образом ленінського режиму на такій стадії є фортеця середньовічного лицарського ордену — улюблена аналогія “консолідатора” ленінізму в СРСР Сталіна. Правління ленінської партії виходить за межі традиційної інтерпретації політичних структур панування як “уряду” або “бюрократії”; режим створює нормативний і сакральний порядок, який нагадував “основний принцип індонезійського (індуїстського за своєю суттю. — П.К.) керування державою — двір (сourt) повинен бути копією космосу, а царство — копією двору (сourt), де король розташовується на “порозі сприйняття” між богами та людьми і є образом, що опосередковує обидва світи; а двір розбудовується майже у повній відповідності до геометричної діаграми. В центрі та нагорі знаходиться король; навколо нього і біля його ніг — палац і столиця — “надійні та смиренні”; навколо столиці — королівство —“безпомічне, таке, що схилилось у вияві шаноби”; навколо королівства — зовнішній світ, “який готується до того, щоб виказати свою покору”. Всі елементи розташовуються у відповідності до сторін світу і є конфігурацією кіл, що знаходяться одне в одному та змальовують не просто структуру суспільства, а політичну мандалу, тобто універс як ціле” [5, c. 130—131].

Консолідація режиму безумовно мала важливі імплікації для соціальної структури суспільства — упродовж цього періоду відбулося не лише формування “нового класу” (влучний термін М.Джиласа, який втім не отримав адекватної концептуалізації у його дещо спрощеній інтерпретації ленінізму [див.: 6], але й нового “мікросуспільства”, панівної спільноти, яку було розбудовано на залишках старого соціума, який піддався тотальній руйнації.

Корнеліус Касторіадіс запропонував більш соціологізоване і, на той же час, парадоксальне, враховуючи його лівизну, “антирадянське” пояснення природи нового класу ленінських режимів на стадії консолідації, яке дозволяє розглядати “комуністичні” політичні системи у порівняльному контексті з фашистськими: “зв’язок між цією (ленінсько-сталінською. — П.К.) і фашистською міфологією є очевидним. Фашизм... обіцяє роботу, суспільну дисципліну; він робить вигляд, що спирається на “справжніх робітників”, а, зокрема, він обіцяє емансипацію середнього класу.

...Фашизм займається чистою демагогією. Він вітає боротьбу із трестами, але насправді є їхнім інструментом. Він обіцяє тріумф середнього класу, але розчавлює його після отримання влади; тільки тонкий його прошарок може бути включеним до фашистської військово-політичної бюрократії. На противагу цьому сталінізм насправді воює із трестами... і вимітає великих капіталістів... З іншого боку, для того, щоби реалізувати вимоги своєї економічної політики (яка залежить від постійного зростання Держави) і здійснити свою соціальну політику (яка вимагає широкий базис підтримки як проти буржуазії, так і пролетеріату), сталінізм насправді готує тріумф нових страт, які покликані сформувати його політичну та економічну бюрократію [7, с. 63].

Розвиваючи своє бачення “нового класу” далі, Касторіадіс аналізує економічне підгрунтя його функціонування, наголошуючи, що “як планове виробництво, так і “націоналізація” засобів виробництва самі по собі не мають нічого спільного із колективізацією економіки. Колективізувати економіку означає надати реальну власність, управління і розпорядження плодами економічної діяльності (причому всі вказані моменти є взаємопов’язаними) колективам робітників. З іншого боку, це стає можливим, коли останні насправді мають політичну владу. В Росії немає жодної із цих умов” [8, с. 51].

Проте було б помилковим зводити — як це притаманно багатьом лівим критикам теорії та практики ленінізму — визначення радянського суспільства до державного капіталізму (I.Валерстейн) або бюрократичного капіталізму (остання концепція К.Касторіадіса є більш чутливою до політичної специфіки режиму), оскільки такий підхід ігнорує суттєві відмінності принципів суспільної організації ліберальних і ленінських режимів.

На думку Джавіта ленінські режими створили “нове “замкове суспільство”, яке, будучи ізольованим від старого зруйнованого соціального порядку, домінувало над ним; оскільки старе суспільство все одно залишалось ворожим і потенційно (ідеологічно. — П.К.) отруйним, виникала потреба у захисті від нього за допомогою “рову” — таємної поліції” [9, с. 312].

З точки зору історичної перспективи ідеологічний дискурс, подібний до ленінського консолідаційного, був притаманний святому Августину з його концепцією двох, прямо протилежних за своєю суттю, градів. Проте, успішна реалізація завдань консолідаційного періоду, тобто досягнення західним католицизмом ступеню, коли церква і суспільство мали фактично ідентичне членство, і створення ленінізмом “артикульованої соціалістичної інтелігенції, розвиток індустріальної бази та військової міці” [1, с. 90] призводить до парадоксального результату — режиму стає набагато складніше здійснювати репродукування суспільних відносин, що були “органічно” притаманні консолідаційній фазі.