Буткевич О.В. Історія міжнародного права_Частина 1

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

порушність його положень. Серед засобів забезпечення дотримання договору застосовувались магічні обряди, релігійні клятви сторін, видача заручників (особливо дітей або близьких правителя, з якими було укладено договір), утримання в заручниках іноземних послів (переважно від залежних або напівзалежних держав), сплата данини, гарантія третіх держав, укладання династичного шлюбу, обмін подарунками тощо.

Інститути посольського права. У міжплемінних відносинах відбувається генезис основних форм та засобів проведення дипломатичної діяльності, утворюється прообраз дипломатичних рангів на основі відмінності функцій («первісна дипломатія»).

Як окрема галузь зовнішніх зносин, дипломатична, посольська діяльність виділяється з періоду утворення надобщинних політичних структур. У той же період виникають спеціальні правила для регулювання такої діяльності, які ще не мають характеру правових норм, але вже функціонально виділяються із сукупності звичаєвих, релігійних правил, правил моралі, які застосовувалися до іноземців.

Централізація зовнішніх зносин мала вплив і на формування правових норм для їх регулювання: багато існуючих звичаїв (недоторканості представників, їхніх функцій, порядку прийняття дипломатичних місій та їх перебування на іноземній території) починали фіксуватися в міжнародних договорах чи дипломатичному листуванні. Переважно міжнародно-правові норми, що регулювали посольські відносини, мали звичаєву форму. Посольські відносини в регіоні Близького Сходу і Малої Азії регулювались у листуванні правителів, що вплинуло на казуїстичний характер норм цієї галузі в регіоні.

УIII тисячолітті до н. е. дипломатичні функції не лише виділені в системі зовнішньополітичних функцій суб'єктів міжнародних відносин, а й для їх провадження створюється складна система управління. В державоподібних утвореннях, містах, номах Месопотамії (початок III тисячоліття до н. е.) створено спеціальний апарат, який відповідав за здійснення зовнішніх зносин; існує інститут закордонних посольств і дипломатичних місій (слово «посол» у більшості європейських мов походить з аккадської — офіційної мови дипломатичного спілкування того часу на Сході).

З виділенням посольських відносин виникає потреба систематизувати їх. На початку торговельні функції поєднувалися з дипломатичними в закордонних подорожах купців та торговців, яким

151

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

(об'єкт) містились прямо в тексті, викладались часто як розповідь про належні відносини чи поведінку.

Багато міжнародних договорів стародавнього періоду продовжували укладатися в усній формі, що не свідчить про їхній менший авторитет. Тут велику роль відіграє процедура укладання їх і зокрема клятва сторін: «Клятвою досягалася та сама мета, що й письмовою формою договорів у сучасному міжнародному праві: це була процедурна формальність, яка підкреслювала серйозність і тривалість його положень»1. Процедура клятвоприношення не лише була обов'язковим, а й найбільш розвинутим і сталим елементом тексту договору. Часто ця клятва була дуже суворою і супроводжувалась жертвоприношенням (за хетською процедурою, жертва мала символізувати сторону, яка порушить договір). Клятва відігравала й роль показника статусу сторін договору: так, у нерівноправному договорі її приносила лише одна сторона — залежна.

Обов'язковою частиною міжнародного договору був заклик до богів обох сторін. Частина договору відводилась для переліку богів сторін, які закликались у свідки договору і мали гарантувати його дотримання. Ця частина часто була найдовшою в усьому тексті договору.

Храми виступали депозитаріями міжнародних договорів: договір короля Аккаду Нараміша з правителем Еламу (XXIII ст. до н. е.) після укладення було поміщено в храм головного бога Іншушінака; договір про братерство між правителями Лагашу і Уруку (XXV ст. до н. е.) було вибито на глиняному клині і закріплено в стіні храму Інани; в Китаї вони зберігалися в святилищі Менг-фу. Зі стародавнього Близького Сходу це правило перейшло до античної Греції, де найбільш важливі міжнародні договори зберігались у Дельфійському та Олімпійському храмах.

Процедура укладання договору могла завершуватись урочистою побудовою храму на честь богів. Боги відігравали роль гарантів і свідків укладання договору, яким сторони приносили клятви його дотримуватись, та виступами суддями, якщо виникали суперечки при його застосуванні.

Як релігійні обряди, так і процедура жертвоприношення чи клятви на вірність договору мали на меті встановити святість, не-

' Westbrook R. International Law in the Amarna Age // Amarna Diplomacy. The Beginnings of International Relations. Ed. By R. Cohen and R. Westbrook. Baltimore and London. The Johns Hopkins University Press. 2000, — P. 38.

1 50

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

порушність його положень. Серед засобів забезпечення дотримання договору застосовувались магічні обряди, релігійні клятви сторін, видача заручників (особливо дітей або близьких правителя, з якими було укладено договір), утримання в заручниках іноземних послів (переважно від залежних або напівзалежних держав), сплата данини, гарантія третіх держав, укладання династичного шлюбу, обмін подарунками тощо.

Інститути посольського права. У міжплемінних відносинах відбувається генезис основних форм та засобів проведення дипломатичної діяльності, утворюється прообраз дипломатичних рангів на основі відмінності функцій («первісна дипломатія»).

Як окрема галузь зовнішніх зносин, дипломатична, посольська діяльність виділяється з періоду утворення надобщинних політичних структур. У той же період виникають спеціальні правила для регулювання такої діяльності, які ще не мають характеру правових норм, але вже функціонально виділяються із сукупності звичаєвих, релігійних правил, правил моралі, які застосовувалися до іноземців.

Централізація зовнішніх зносин мала вплив і на формування правових норм для їх регулювання: багато існуючих звичаїв (недоторканості представників, їхніх функцій, порядку прийняття дипломатичних місій та їх перебування на іноземній території) починали фіксуватися в міжнародних договорах чи дипломатичному листуванні. Переважно міжнародно-правові норми, що регулювали посольські відносини, мали звичаєву форму. Посольські відносини в регіоні Близького Сходу і Малої Азії регулювались у листуванні правителів, що вплинуло на казуїстичний характер норм цієї галузі в регіоні.

УIII тисячолітті до н. е. дипломатичні функції не лише виділені

всистемі зовнішньополітичних функцій суб'єктів міжнародних відносин, а й для їх провадження створюється складна система управління. В державоподібних утвореннях, містах, номах Месопотамії (початок III тисячоліття до н. е.) створено спеціальний апарат, який відповідав за здійснення зовнішніх зносин; існує інститут закордонних посольств і дипломатичних місій (слово «посол» у більшості європейських мов походить з аккадської — офіційної мови дипломатичного спілкування того часу на Сході).

З виділенням посольських відносин виникає потреба систематизувати їх. На початку торговельні функції поєднувалися з дипломатичними в закордонних подорожах купців та торговців, яким

151

давали дрібні доручення політичного змісту. Якщо ж міжнародні акції були значними (особистий супровід і забезпечення дипломатичного листування, представництво при дворах іноземних правителів, проведення переговорів та участь у розробленні міжнародних договорів тощо), то представник держави повинен був не лише застосовувати спеціальні вміння і досвід, а й бути надійним для держави. Так, у правових джерелах стародавнього періоду з'являється комплекс норм для регулювання власне посольської діяльності, визначаються вимоги до її виконавців. Закони Ману, зокрема, зазначають: «Посол для царя рекомендується відданий, чесний, досвідчений, з доброю пам'яттю, що знає належне місце і час для дії». З'явилась необхідність в професійному забезпеченні зовнішніх зносин.

Практично в кожному регіоні стародавнього світу виділяється З — 4 ранги дипломатичних представників відповідно до виконуваних ними функцій (посли, посланці, гінці — в Хетській державі; дути, прахіти, кари — в стародавній Індії; посланники, або шіги, подорожуючі вельможі, аго гсін йєни, мандрівні дипломати — в Китаї; герольди, пресвіри, ангели — в античній Греції і т. п.). Найважливішими функціями серед них володіли посли. Основною функцією їх було забезпечення спілкування своїх урядів або правителів, тому їх направляли безпосередньо до двору іноземного правителя. До їхніх функцій належали найважливіші питання двосторонніх взаємин: обмін ультиматумами чи заявами про початок війни, розроблення, укладання договорів, участь у міжнародних переговорах, участь в укладанні династичних шлюбів (останнє доручалось лише найбільш авторитетним і досвідченим дипломатичним представникам) та певні повноваження в прийнятті нагальних рішень щодо двосторонніх взаємин.

До другої категорії представників належали посланці, що виконували менш важливі функції. Найнижчим рангом були гінці; вони були призначені для передачі конкретних повідомлень і не представляли своєї держави на території іншої. Гінці, як правило, не виконували одночасно більше одного завдання, і їх швидше можна розглядати технічними виконавцями тих чи інших доручень без права приймати самостійні рішення щодо двосторонніх відносин. Як правило, представники перших двох рангів перебували на території іноземної держави досить тривалий період, тому їм належала також інформативна функція.

1 52

і < ським правом, початком дипломатичної місії, а відтак і моментом

s' лана як посол, входить в обов'язки з моменту його обрання, а не з - моменту його прибуття до Риму» (Дігести Юстиніана). Прообразом [ вірчої грамоти посла в Стародавньому Римі був перстень із золо-

* тою печаткою.

і-.' У стародавньому міжнародному праві проходив процес станов- і лення інституту дипломатії на вищому рівні. У державах Близько- * го Сходу він проявлявся у взаємному обміні дипломатичними лисятами між правителями держав. Специфічним видом дипломатії на

153

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

вищому рівні був інститут взаємообміну візитами ввічливості правителів давньокитайських держав.

У стародавній період посольства поділялися на тимчасові fix було більше) і постійні Посольства переважно були призначені для виконання певної функції (ad hoc); ті, що були більш постійними, найчастіше просто не мали ніяких обмежень у часі. Часто між сторонами велися настільки активні дипломатичні відносини, а посольські місії відправлялися з такою регулярністю, що за характером їх можна прирівняти до постійних посольств. Відомості про перші постійні посольства належать до III - II тисячоліть до н. е. у відносинах між Стародавнім Єгиптом, Хетською державою та державою Марі; у стародавній Месопотамії існував інститут постійних посольств при дворі правителів за часів Вавилону та Ассирії; на посольства, що постійно перебували на території стародавньої Індії, зокрема від китайських князівств, вказується в 'період Маур'їв. У державах стародавнього Близького Сходу функції дипломатичних представництв на постійній основі виконували особи, які прибували з нареченою, що виходила заміж за іноземного правителя за династичним шлюбом.

У Стародавньому Єгипті існувала практика насильної затримки іноземних послів на довгий період (інколи — понад 6 років), яка розглядалась протиправною (так затримувалися посли від правителя Митанні Тушратти у Аменхотепа III 1390 р. до н. е., від ассирійського царя Ашурбаліта; практика затримки послів існувала ще в античній Греції).

Складалися норми дипломатичного протоколу й етикету, які слугували принципу рівноправності сторін. Часто недотримання процедури прийому послів могло загострити двосторонні відносини: прийняття посла не відповідно до його рангу могло спричинити міжнародний конфлікт.

Вступаючи в міжнародні відносини (торгівля, обмін, відносини релігії, ідеології чи т.ін.), держави de facto визнавали одна одну і передбачали встановлення дипломатичних відносин. De jure моментом встановлення таких відносин можна вважати відповідну заяву чи інший офіційний акт. Частіше офіційне встановлення дипломатичних відносин проходило через обмін правителями держав листами із зазначенням відповідного наміру. Інші акти встановлення дипломатичних відносин: церемонії прийому представників іноземної держави (як правило, особливо урочисті щодо представників

1 5 4

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

найвищого рангу), проведення з ними переговорів, укладання угод

тощо.

З первісного періоду можна датувати виникнення принципу недоторканості дипломатичних представників, їх функціонально-

го імунітету, за порушення якого передбачалася сувора відповідальність. У більш пізній період порушення цього принципу тягло за собою розірвання відносин і навіть могло розглядатись актом оголошення війни.

Недоторканістю володіли не лише дипломатичні, а й торговельні представники. У деяких регіонах (на Близькому Сході та в Малій Азії), де особливо цінувалася зовнішня торгівля, котра була дяя окремих країн чи не єдиним засобом існування, міжнародним звичаєм спочатку було встановлено принцип недоторканості саме торговельних караванів. Згодом його було перенесено і на дипломатичних представників іноземних правителів.

Питання імунітетів і недоторканості дипломатичних представників у так званий Амарнський період у державах стародавнього Близького Сходу почали закріплюватися в договорах.

У стародавньому міжнародному праві починає створюватися

.Комплекс норм щодо впливу воєнних дій чи стану війни на дипломатичні відносини. За загальним правилом, воєнні дії не переривали дипломатичних відносин, але могли їх скоротити, обмежи- і и чи призупинити. В Стародавній Греції існував звичай обміну '^ослами у випадку початку військових дій: під час війн їх роль зро- і&тала, оскільки в умовах, коли не в усіх ворогуючих сторін міг існува- Ш звичай вилучати з воєнних дій цивільне населення, дипломатичні представники залишались єдиними особами, що володіли недоторканістю і могли за своїми повноваженнями сприяти вирішен- рю конфлікту. Саме ж вилучення таких представників з воєнних ІЦЙ (асилія) було безумовним і грунтувалось на міжнародному зви- раї. У Стародавньому Римі принцип недоторканості дипломатичних представників під час війни було закріплено в кодифікаційних актах Шігести Юстиніана).

г У стародавній період зароджуються основні інститути посоль- с к о г о права: дипломатичні функції виділяються з кола зовнішньої ряльності учасників міжнародних відносин, оформлюються функ- ції дипломатичних представників і, відповідно, утворюються рШломатичні ранги, виникає процедура виконання ними своїх доручень, порядок прийняття та відправлення дипломатичних місій

155

та порядок їх перебування на території іноземної держави, формуються процедури відправлення, прийняття й діяльності дипломатичних місій — зародження дипломатичного протоколу.

Інститути міжнародного торговельного права. До первісних видів зовнішньоекономічної діяльності належать влаштування урочистостей, свят престижу («престижна економіка»). Племінні, а потім общинні лідери, які здатні були представити найбільшу кількість престижних дарів на подібних святах, утверджували свій авторитет, який мав характер політичної переваги. З таких акцій згодом виникають інші інститути торговельного права: влаштування свят, бенкетів за участю іноземних представників на честь укладання міжнародних угод і як їхня гарантія, торговельна взаємодія у формі престижного обміну, на подібних святах проходив своє становлення статус торговельних представників іноземних держав, порядок їх перебування на території приймаючої держави, обмін дарунками між правителями та ін.

Ще на стадії зародження зовнішньоекономічна діяльність велась у двох напрямах: закордонна торгівля (надсилання торговельних експедицій, місій, окремих представників для ведення торгівлі, обміну за кордоном, укладання торговельних угод та ін.) та

використання можливостей власної території з метою задоволення економічних інтересів. Серед останнього виду: використання корисних копалин, природних ресурсів та користування торговельними шляхами, встановлення над ними контролю. Якщо держава знаходилася в сприятливому географічному положенні, на перетині торговельних шляхів, то це породжувало ще один вид зовнішньоекономічної діяльності — посередництво та посередницьку торгівлю.

Зовнішня торгівля стародавніх держав мала централізований характер «палацової економіки» (держави Близького Сходу й Малої Азії).

Учасниками міжнародної торгівлі в різний час могли виступати найбільші храми. В Єгипті в періоди економічного розквіту держави храми наділялися не лише правом ведення торгівлі з іншими державами, а й мали у своєму розпорядженні, а інколи — і власності торговельні флоти і каравани. Важливою статею зовнішньої торгівлі Єгипту (за часів Аменхотепа III) було придбання товарів для пожертви або будівництва храмів, при чому ресурси для релігійної і благодійницької мети мали поступати в єгипетську казну засобами обміну і торгівлі, а не завоювання чи збору данини. Найвищі

1 56

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

посадовці Єгипту також мали право брати участь у торгівлі з ін-

fшими державами як приватні особи.

уВикористання приватних торговців з державною метою, на ві-

Црами між державами, а інколи користувалися недоторканістю за загальним звичаєм.

Характерним засобом здійснення торговельних зв'язків було

відправлення торговельних місій та окремих представників в інші держави. В рамках таких експедицій створювалися принципи недоторканості торговельного представника, майна іншої сторони, інститути статусу іноземців, рівності сторін, дотримання взятих на себе міжнародних зобов'язань, відповідальності та ін.

Торговельні місії направлялися на близькі і на далекі відстані. Так, до перших належали торговельні представництва Месопотамії в Єгипті, Палестині, єгипетські місії до Вавилону, Ханаану, Біблосу і навіть до Егейського моря на заході (торговельні шляхи такої торгівлі проходили по річках Ніл, Тигр, Євфрат або суходолом від Марі до Вавилону та Угариту, перетинаючи територію Єгипту, Месопотамії, Палестини). З огляду на близькі відстані і переважно мирні (або васальні, як у випадку з Єгиптом і Палестиною) відносини цих держав подібні експедиції були порівняно менш затратними і пов'язані з невеликим ризиком для життя та майна купців.

І Торговельні експедиції на далекі відстані це — подорожі в Африці: 3 Єгипту до Заїру по межі річки Луалаба, Замбезі (на півдні); до сахарських племен, Лівії (на заході); до сучасних Індії та Китаю (на ї сході); до Чорноморських берегів і північного Середземномор'я (на

;півночі); торгівля Індії, Китаю, Аравійського півострова з Месопотамією, потім — Римською імперією.

Останній вид експедицій отримав назву міжрегіональної торгівлі, що збігається з її геополітичним поширенням на ПівнічноАфриканський, Близькосхідний, Середземноморський, Чорномор- ї ський, Індійський регіони.

Норми торговельного права почали включатися до широкомасштабних міждержавних договорів. У них зазначалися функції купців, вартість товару, питання режиму перебування торговців на

1 57

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

території іноземної держави, їхній статус, статус їхнього майна, порядок здійснення ними торговельних операцій.

Торговельні місії на близькі відстані відряджались приватними торговцями і частіше мали характер приватної торгівлі: внаслідок небезпеки, яку представляли подорожі на далекі відстані, їх ведення приватними особами не повертало затрат; приватні купці користувалися можливістю торгувати протягом усього шляху подорожі свого каравану (тому, шлях обирався з урахуванням існуючих на ньому торговельних центрів чи, принаймні, населених пунктів). Натомість на далекі відстані посилались торговельні місії переважно державного характеру. Мета таких караванів обмежувалася кінцевим пунктом призначення, і торгівля не велася протягом усієї подорожі.

Крім суто економічних функцій, на торговельні місії та каравани державного характеру інколи могли покладатись і інші повноваження: так, разом із торговельною делегацією індійський цар Ашока відправив дев'ятьох місіонерів для вивчення релігії до Сирії, Єгипту, Македонії, Коринфу, Александрії (по ходу слідування каравану).

З'являлися постійні торговельні представництва. Як правило, вони існували у важливих торговельних центрах, на перетині торговельних шляхів, що сприяло контакту не лише з представниками держави перебування, а й з великою кількістю іноземних подорожуючих торговельних представників.

Нерідкі випадки нападу на торговельних представників та їхні каравани отримали вирішення вже в IV тисячолітті до н. е. шляхом міжнародного звичаю, згідно з яким відповідальність за такі акти (вчинені, як правило грабіжниками, піратами, сільськими бандами) несла держава, на території якої вчинено злочин (незалежно від того, чи саме ця держава є кінцевим пунктом подорожі делегації).

У більшості стародавніх держав утворювалися спеціальні урядові підрозділи зовнішньої торгівлі. У Вавилоні створюються великі торговельні організації купців; більше того, вони користувалися тут пошаною і мали змогу створювати власні поселення і торговельні організації.

На Стародавньому Близькому Сході питання недоторканості іноземних торговельних представників з метою більшої ефективності цього принципу починає закріплюватись у міжнародних договорах (угоди між Каркемишем і Угаритом).

1 58