Буткевич О.В. Історія міжнародного права_Частина 1

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

Наука міжнародного права оперує переважно письмовими свід- ченнями міжнародно-правових інститутів стародавнього періоду (власне міжнародно-правовими актами чи іншими писаними свідоц- твами того часу). Проте в стародавніх міжнародних договорах закріплювалися далеко не всі міжнародно-правові категорії та інсти- тути; багато з них регулювалися звичаями, усними домовленос- тями, дипломатичним листуванням, релігійними джерелами тощо. Саме тому ті інститути, що знайшли договірне закріплення (або ставали відомими науці через якісь інші писані джерела, такі як твори стародавніх мислителів), переносились на все стародавнє міжнародне право (право війни, посольське право та договірне право). Ці галузі стародавнього міжнародного права краще вивчені в науці, що й дало деяким ученим підставу обмежувати ними все стародавнє міжнародне право.

Звісно, виділення лише окремих сфер (інститутів і норм права війни, посольського права або права міжнародних договорів) не створює повної картини стародавнього міжнародного права. Такі його інститути, як порядок установлення, припинення чи розірвання дипломатичних відносин, особистий статус дипломатичних представників та їхнього майна на території держави акредитації чи третьої держави, порядок перетинання державних кордонів, ратифікація міжнародних договорів, міжнародні зобов'язання і треті держави, режим майна іноземного судна, статус морських територій, режим портів, поділ торговельних делегацій на офіційні й приватні та їхній відповідний статус, установлення мита, безмитної торгівлі тощо можна почерпнути лише з опосередкованих джерел або свідчень (внутрішньодержавних актів, статутів чи наказів місцевих адміністрацій, релігійних чи літературних джерел, усних переказів, етнографічних, археологічних даних тощо).

Характерною рисою міжнародної відповідальності в стародавній період є те, що норми та принципи цього інституту не були згруповані на зразок інших інститутів — посольського, договірно- го, торгового, морського права, права війни, міжнародної право- суб'єктності та інших, які і за відсутності системності в стародавньому міжнародному праві мали чітко окреслені межі і виділялись як окремі інститути. Норми міжнародної відповідальності місти- лись в усіх вищеназваних інститутах і застосовувалися в разі порушення кожного з них, що й обумовлювалось, але не в окремому інституті відповідальності, а в правовому масиві відповідного ін-

1 2 1

статуту, про відповідальність за порушення норм якого йшлося. Відтак дуже важко виділити окремий нормативний масив чи комплекс норм про відповідальність. Проте не можна говорити і про відсутність такого поняття чи його недосконалість, неефективність. Положення цього інституту містились у кожному міжнародному нормативному акті стародавнього періоду. Якої б сфери відносин він не стосувався, в ньому зазначалося про відповідальність за порушення тих чи інших приписів при здійсненні таких відносин.

За аналогією з внутрішнім правом періоду його становлення, міжнародно-правова відповідальність довгий час зберігала колективний характер. Причиною цього можна назвати те, що особа в первісному суспільстві вважалась невід'ємною часткою свого соціуму (племені, роду, клану, сім'ї, насамкінець — вождества, ранньої держави). У міжнародних договорах зазначався принцип колективної відповідальності сторін за їхнє порушення: «Усі люди з Ісмеріги, виходьте складати клятву!» (договір царя країни хетів Арнувандаса II з містом Ісмерігою близько 1340 р. до н. е.). В умовах, коли формально сторонами міжнародних договорів були правителі держав, принцип колективної відповідальності (відповідальність усієї держави, народу за порушення договірних зобов'язань) сприяв усвідомленню їхніх держав як суб'єктів міжнародного права.

Окремим видом міжнародної відповідальності стають воєнні репресалії, які походять з принципу колективної відповідальності; їх можна охарактеризувати як відповідальність, що накладалася на весь народ, країну за неправомірні дії чи порушення своїх міжнародних зобов'язань її правителем — суб'єктом міжнародного права.

Раннє становлення принципу відповідальності за порушення міжнародних зобов'язань сприяло утвердженню основних принципів міжнародного права, ефективності механізму його регулювання. Саме тому питання відповідальності включалися до текстів міжнародних актів і були тісно пов'язані з релігійними нормами й стандартами. Підстави відповідальності часто виводилися з відомого вже принципу взаємності або правової еквівалентності чи відповідності: «Характер обгрунтування передбаченої санкції будується на ідеї еквівалентності. Але еквівалентність у стародавньому світі розумілась не раціоналістично, а сакрально. Збиток мав бути компенсований рівноцінною дією («зробити те, що він зробив»)»'.

' Розни В.М. Генезис права. — М.: Nota Bene. 2001. — С. 32.

122

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

У свою чергу, на особливості інституту відповідальності мали вплив як певні пережитки первісного поняття про відповідальність за заподіяну шкоду (колективна відповідальність за злочин члена свого колективу; еквівалентність понесеного покарання заподіяній шкоді), так і характерні риси та спрямування стародавніх міжнародних відносин та їхніх учасників (останні намагалися включати норми про відповідальність за їх порушення до кожного окремого міжнародно-правового акта або навіть його положення). Внормування положень щодо міжнародної відповідальності зумовлювалося необхідністю запобігти свавіллю в міжнародних відносинах, і, як видно зі стародавніх міжнародних відносин засобами їх відповідного правового регулювання це досягалося досить ефективно.

З принципу правової відповідності можна вивести ще одну рису стародавнього міжнародного права — в ньому починає формуватись ідея справедливості та рівності. Сама по собі ідея справедливості є основою будь-якого правопорядку і як така з'являється з появою самого права. Зародки поняття справедливості можна простежити ще в додержавний період і насамперед у міжнародних відносинах первісних утворень (на відміну від більш консервативних внутрішніх, вони потребували досконаліших засобів регулювання). В мові стародавнього Аккаду ще з IV тисячоліття до н. е. відоме поняття «встановити рівність». Воно означало встановлення справедливих відносин, заснованих на засадах рівності. Це поняття трапляється і в кодексі Хаммурапі, і в більш ранніх джерелах. Найчастіше воно повторюється у джерелах міжнародного характеру — переважно в листуванні месопотамських правителів.

Уже на ранніх стадіях у міжнародному праві проходив своє становлення принцип непорушності правових приписів. Він проявився в загальному визнанні принципу pacta sunt servanda, на ефективну дію якого було спрямовано більшість засобів і методів як самого міжнародного права, так і інших сфер суспільного регулювання — релігії, міфології, моралі, ритуалів, церемоніалу, доктрини та ін. Як найважливіший принцип міжнародного права (його «основна норма» — Д. Анцилотті, Г. Кельзен), положення про добросовісне виконання своїх міжнародних зобов'язань та дотримання приписів міжнародного права в стародавній період було найбільш «забезпеченим». Цьому сприяла і міжнародна правосвідомість того

123

періоду, в якій укоренилося переконання про необхідність належної поведінки в міжнародних відносинах, яка відповідала б цьому принципу. Утвердженню і дотриманню принципу pacta sunt servanda підлягали і процедура створення джерел, і норми інститутів відповідальності та ін.

Багато міжнародних договорів стародавнього періоду продовжували укладатися в усній формі, в чому велику роль відіграє процедура їх укладання, зокрема клятва сторін. Саме тому, на думку К. Зіглера, «письмова форма не була необхідною з огляду на зобов'язуючу силу угоди, скріпленої клятвою»1. Стародавні договори були, відповідно до своєї назви, обміном клятвами. У договорі про правонаступництво ассирійського царя Есархаддона 672 р. до н.е. про порушника договору говорилось: «Так само, як ці жваві ягнята та ягнички зарізані, а їхні нутрощі випущені, будуть випущені твої нутрощі та нутрощі твоїх синів і дочок.»

Крім клятви, існували й інші засоби утвердження авторитету міжнародного договору, що включались у процедуру його створення, підписання, реалізації. У договорі царя хетів Муваталіса з правителем Вілуси Алаксандусом говорилось: «Оцю таблицю, яку я виготовив для тебе, Алаксандусе, мають зачитувати тобі рік у рік тричі, і ти, Алаксандусе, повинен її знати.»

Як релігійні обряди, так і процедура жертвоприношення чи клятви на вірність договору мали на меті встановити непорушність, святість його положень. Тому міжнародне договірне право найбільше за інші правові галузі протягом тривалого часу було пов'язане з релігією. Серед засобів забезпечення дотримання міжнародного договору застосовувались і магічні обряди, релігійні клятви сторін, видача заручників (особливо часто брали в заручники дітей або близьких правителя, з яким було укладено договір), часто практикувалося утримання в заручниках іноземних послів (переважно від залежних або напівзалежних держав), сплата данини, гарантія третіх держав тощо. Цій меті слугували й дії, які супроводжували процедуру укладання договору, — укладання династичного шлюбу, обмін подарунками тощо. Найбільш дієвими були релігійні засоби забезпечення договорів (так, майже обов'язковими атрибутами кожного договору Стародавнього Єгипту було закликання у свідки чо-

' Ziegler К.-Н. Conclusion and publication of international treaties in Antiquity. Israel Law review. — № 1-2. Vol. 29., 1995. — P. 238.

124

3.2.Формування та характерні риси основних елементів

ікомпонентів стародавнього міжнародного права

Стародавній період — це етап появи, формування і становлення основних інститутів, категорій, сукупностей норм міжнародного права щодо ключових сфер його регулювання. У той час утворювалися основні правові напрацювання: насамперед формувались основоположні інститути й норми цього права, а саме ті, що є його основою (міжгалузеві інститути міжнародного права — правосуб'єктності, відповідальності, іноземців, території, джерела міжнародного права і т. п.), а також про ті міжнародно-правові сукупності, що регулюють основні напрями міжнародних відносин — норми та принципи права міжнародних договорів, торговельного, дипломатичного, морського права, закони та звичаї війни і т.д. Тобто йдеться про утворення власне відповідних норм та принципів, часто не об'єднаних між собою структурно.

Становлення джерел міжнародного права. Поява джерел міжнародного права безпосередньо пов'язана з виникненням поняття нормативності як якості права. Розуміння правової норми в стародавніх народів було неоднаковим, на що впливала різниця в правосвідомості, особливості релігійного, етнічного, навіть цивілізаційного плану. Норма права в Стародавньому Єгипті сприймалась, як правило, що створилося волею богів і тисячолітньою практикою, а тому воно змушує діяти згідно з ним і надалі. У Месопотамії норми права сприймались як результат домовленості (між богами, людьми, правителями, природними чи іншими силами і т.ін.), тому до створення їх слід було підходити уважно і часто не гаяти часу в процесі правотворення, оскільки змінні обставини можуть зумовити потребу в інших нормах. В іудеїв норма права — це правило, що містить у собі прогноз поведінки на майбутнє. У Стародавньому Китаї норми права сприймались як морально-етичні засади соціальної діяльності, а в Стародавній Індії основою норми права розглядався завжди тристоронній договір — між двома сторонами на Землі і богом (богами) і т.ін.

З приводу появи нормативності і у зв'язку з науковою суперечкою між різними підходами до цього питання — етатичним (поява права з виникненням держави) і антиетатичним (поява права до виникнення держави) — з'являється концепція «мононорм» первіс-

1 26

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

ного суспільства (А. Першиц): правил, що містять у собі особливості релігійних, ритуальних, моральних, правових та інших соціа-

льних норм первісного суспільства, які згодом, із утворенням стародавніх держав, розщеплюються на відповідні види норм.

Структуру норм міжнародного права (з поділом на гіпотезу, диспозицію, санкцію) було запроваджено в Єгипті. Норми хетського права спочатку мали структуру більш схожу на месопотамський варіант, у якому норми формулювались як констатації належної поведінки: «Правитель Умми може використовувати ... ячмінь Нанша і ячмінь Нінгірсу в своїх цілях», «Цей кордон пролягає згідно з монументом у Шарі від ... і до ...», «Правитель не піде далі встановленого кордону» і т. ін. Єгипетська структура норми виявилася зручнішою для міжнародно-правового регулювання, в ній праву однієї сторони кореспондував чіткий обов'язок іншої: «Якщо хтось утече із землі хетів до ... правителя Єгипту, ... великий правитель Єгипту не прийме його. Якщо хтось утече із землі Єгипту до правителя хетів ... великий правитель хетів ... не прийме його» (договір Рамзеса II і Хаттусиліса III).

Саме тому вперше формулювання норми права у вигляді «якщо — то» з'являється не в національному, а в міжнародному Праві держав Стародавнього Сходу (тут не була винятком, навіть Месопотамія, норми права якої довго були архаїчними). Традиційною залишалася структура норм-санкцій за порушення міжнародних зобов'язань, проте й вона вже формулювалась у вигляді «якщо — то ...»: «Якщо якийсь правитель зруйнує чи порушить (прикордонну стелу), нехай ... отруйні ікла загризуть цього правителя в його Зруйнованому палаці» (як правило, норми-санкції містили багато природно-правових рис). Можна відзначити тяглість процесу становлення особливостей договірної процедури в стародавній період від договорів месопотамських міст через хетські договори до договірної практики античного Середземномор'я.

Правові норми стали не лише регулювати міжнародні відносини, закріплюючи права та обов'язки їхніх сторін, а й передбачали гарантії дотримання та забезпечували застосування найважливіших видів цих відносин. Таким було, наприклад, укладання миру. На Стародавньому Близькому Сході існував звичай усного укладання миру, коли через посла іншої держави передавалось бажання встановити, чи підтверджувалось існування мирних відносин (через ре-

1 27

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

лігійні джерела в мовленні збереглася формула «Іди з миром», яку правитель однієї сторони говорив послу іншої, коли той відправлявся додому). У разі порушення однією зі сторін миру, укладеного таким чином, або в разі її небажання укласти його, їй загрожували санкції у вигляді завоювання, підкорення іншій стороні.

Виникають правові норми для регулювання проблем поділу території, користування землями, всіх видів торгівлі та подорожей.

Про наявність правових норм, як правило, говорять з того періоду, коли їх можливо прослідкувати, коли вони вже зафіксовані письмово, — приблизно з III тисячоліття до н. е. Проте правовими нормами, хоча й неписаними, керувалися ще в більш ранній період, їх дотримання грунтувалося на «прийнятті та визнанні», на моральних засадах та свідомості. Норми права для регулювання суспільних відносин виникають із появою необхідності саме юридичного регулювання. З такої самої необхідності відразу виникає визнана і усвідомлена правова процедура їхнього створення.

Своєрідним процес нормотворення був у Стародавньому Китаї. Реалізація міжнародно-правових норм у Китаї (на відміну від властивої іншим народам процедури, в якій є не менше двох суб'єктів, і зв'язку між ними) передбачала превентивну стадію, коли кожна зі сторін самовпорядковує свою поведінку задля належного виконання своїх міжнародних зобов'язань і використання міжнародних прав. Схематично цей процес можна зобразити як упорядкування «односторонніх відносин» суб'єкта і напряму його діяльності. Міжнародне право Стародавнього Китаю передбачало не менше двох стадій реалізації правових положень: 1) самоналаштування на належне виконання своїх міжнародних зобов'язань; 2) власне реалізація своїх міжнародних прав і виконання обов'язків. Ці дві стадії є єдиним цілим. Договори тут скоріше нагадували програму дій на майбутнє, а не закріплення існуючих відносин, а тому в них була відпрацьована відповідна формула міжнародного зобов'язання: щоб загальні права на річки і гори поважалися; щоб злочинці, які втекли, були видані; щоб ніхто не підтримував змов; щоб одні допомагали іншим на випадок неврожаю і т. п.

Звичай — найстабільніше джерело міжнародного права. Протягом історії поряд із звичаєм змінювалося багато видів джерел міжнародного права. Таку стабільність звичаю можна пояснити тим, що він відбиває вроджені, властиві людині риси, грунтується на

128

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ М І Ж Н А Р О Д Н О Г О ПРАВА

лювання потребували питання, які виникали раптово і не мали аналогу в історії або які були конкретними, партикулярними: поточний торговельний обмін (поширеним видом квазідоговору виступав обмін листами між правителями, який проводився оперативно, не потребував процедури ратифікації і був договором про торговельний обмін), порядок сумісних військових дій (договір царя Ассирії Шамші-Адада V з вавилонським царем Мардук-Закір-Шумом 830 р. до н.е.; договір Ашурнірарі V з Матіїлу із Біт Агузі), нові види відносин підлягали договірному врегулюванню, зокрема, що стосувалися політичних змін у державах, військової політики, утворення нових суб'єктів міжнародного права тощо. Міжнародні договори, крім писаної форми, містили в собі гарантії дотримання, зокрема релігійного характеру, що впливало на встановлення принципу дотримання міжнародних зобов'язань.

Існували об'єктивні причини ранньої появи міжнародних договорів, що полягали у вимогах міжнародних відносин того часу. При цьому не обов'язково, щоб договір мав писану форму. Було поширено укладання усних договорів, договорів у формі обміну листами, у формі створення прикордонних стовпів, висіканні тексту договорів на пам'ятних стелах і т. п. Усні договори протягом тривалого часу переважали в стародавній період, щоправда, їх відрізняла складна процедура і здійснення певних ритуалів під час їхнього укладання.

Можна виділити характерні особливості стародавніх міжнародних договорів. По-перше, вони присвячувалися переважно окремим вузьким питанням міжнародних відносин. Навіть договори про мирні, торговельні, дипломатичні, воєнні відносини присвячувалися, зазвичай, лише тому чи іншому їхньому аспекту. По-друге, ставлення до договору в стародавній період передбачало, що його мають знати не лише правителі, уповноважені особи сторін, а й кожен їхній житель, а відтак — і його донесення до відома населення його сторін. Саме так виникає форма договору у вигляді стел, стовпів. Мета укладання їх — довести до відома і виконання жителями держав-сторін і часто — нагадати про колективну відповідальність усього народу за порушення його положень. По-третє, в процедурі укладання і процесі застосування договору виникає поняття підтвердження його чинності (покладання квітів, здійснення обрядів біля стел з текстом договору, деталізована процедура зберігання в належному стані таблиць з текстами договорів та ін.).

1 30