Буткевич О.В. Історія міжнародного права_Частина 1

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

установлюється поділ на власне населення (громадян) та іноземців, що проживають на території хетської держави. В аккадській мові було декілька термінів щодо різних категорій: чужоземці, тимчасові прибульці, біженці. Подібна різниця була встановлена і в стародавній Індії: патікас — подорожуючі, переважно релігійні пілігрими, гопас і шанікас — офіційні представники, прибулі на запрошення двору, посли та дипломатичні представники й торговці. У Греції в певні періоди розрізняли іноземців, що тимчасово перебувають на території полісу («транзитних іноземців») та іноземців, що оселялися на постійне місце проживання в полісі («іноземцірезиденти»).

До найменш престижної категорії належали біженці та втікачі. До другої — іноземці, що оселялись на території іншої держави для проживання. Найбільш привілейованою категорією іноземців були дипломатичні представники та торговельні агенти, статус яких врегульовувався скоріше інститутами посольського та торговельного права.

У період греко-римської античності набув поширення інститут асилії: надання недоторканості іноземцям (частіше за договором) на засадах взаємності (договір між Літтосом — колонія Спарти на

о.Крит — і Маллою близько 221 p.).

Вантичній Греції утворився інститут ізополітії— надання іноземцям на підставах договору з їхньою державою свого громадянства. За договором ізополітії між сторонами встановлювався союз на зразок федеративного. Ця норма нагадує сучасний інститут біпатридів (договір між Мілетом і його колонією Цизісом 330 р. до н. е., Договір між Мілетом та групою полісів Селевкія 212 р. до н. е., договір між Ієрапітою та Пріансосом 200 р. до н. е. та ін.).

Стародавнім міжнародним правом за особою, як правило, закріплювався той статус, яким вона володіла за правом своєї країни. Втім нерідко міжнародним договором особі надавався більш сприятливий статус: у договорі Рамзеса II з Хаттусилісом III 1276 р. до в. е. в положенні про взаємну видачу втікачів і злочинців закріп- •Юовалося, що така видача може здійснюватись лише за умови гуманного ставлення іншою стороною до виданої їй особи, його сім'ї, Вепорушення його майнових прав.

Елементом статусу іноземців було їхнє право володіти нерухо- мим майном. Звичаєва норма приписувала зберігати майно помер-

141

лого на території Єгипту іноземця, щоб передати його вдові чи дітям через представника відповідної держави.

Міжнародно-правовий статус території. Від початку міжнародних контактів людських суспільств, а згодом і з розширенням сфери міжнародних відносин виникала необхідність у чіткому визначенні меж власної юрисдикції. Це стосувалось насамперед територіального поширення влади і породжувало проблему визначення статусу різних територій та інші, схожі з ним питання. Територіальні питання досить тісно пов'язані з військовою політикою держав: з одного боку, як часта причина військових конфліктів, а з іншого — як один із елементів їх урегулювання. Територіальні конфлікти між державами стародавнього світу виникали з приводу боротьби за більш вигідні в економічному плані землі або за контроль над торговельними шляхами, з одного боку, і за розширення чи встановлення в певних межах державних кордонів — з іншого. Це потребувало певної процедури вирішення подібних конфліктів, визначення статусу територій і кордонів.

У стародавній період почав формуватися принцип недоторканості території держави.

Поняття державної території не скрізь формувалось однаково, вона розглядалась власністю бога чи богів (Месопотамія), власністю правителя (Єгипет, Ассирія), спільним надбанням народу (Греція), власністю держави в цілому (Рим періоду імперії). Відповідно до цього мав свої особливості і міжнародно-правовий статус територій та їхніх кордонів, і звичаї щодо процедури їх установлення.

Статус територій, які вважалися власністю відповідного богапокровителя (Месопотамія), мав переважно природно-правове походження, а відтак визначався в тісному зв'язку з релігійними процедурами (більша частка майна месопотамського міста-держави перебувала під управлінням храмів, що часто перебирали на себе певні функції управління містом).

Великі держави визначали свої території як такі, що належать до власності їхнього правителя. У період греко-римської античності поняття території набуває статусу державної, або території відповідного народу, а більшість територіальних питань вирішували лише за згоди народу або державних органів.

Принцип недоторканості іноземної території з'являвся, проте визнаним був ще не скрізь. Територіальні захвати являли собою

1 42

Розділ III. Докласичне міжнародне право

досить звичне явище, щоправда їх часто виправдовують релігійни- ми, ідеологічними цілями. Багато воєн Стародавнього Єгипту офіційно проходило під гаслом «розширення кордонів Єгипту», хоча нерідко — і з метою «цивілізувати» сусідні народи.

Крім території, що повністю належала до суверенітету сві>єї держави (в різні періоди Єгипет, Хетська держава, Вавилон, Асси- рія) розрізнялись території васальних, залежних чи напівзалежних країн (Аласія, Палестина, Кадеш, Нубія), регіонів, поділених на декілька державних утворень (Месопотамія, Індія, Китай, Греція). Зазвичай територія напівзалежних чи васальних держав залиша- лась під суверенітетом їхніх правителів, але з певними винятками (на ній розташовувались воєнні бази та гарнізони метрополії, останній надавався режим найбільшого сприяння в торгівлі, а ін- коли на території залежної держави існували цілі поселення торговців метрополії, що повністю вилучалися з юрисдикції держави перебування).

Досить частою була практика іноземної оренди чи навіть іноземної власності на частини території інших держав з метою заснування воєнних, торговельних баз, контролю над природно багатими частинами території — річками, береговою лінією тощо (питання транзиту іноземною територією не підлягали нормам щодо статусу території, а вирішувались, як правило, сукупністю норм торговель- ного права, оскільки транзит використовувався переважно саме в цілях міжнародного торговельного обміну). Подібні відносини встановлювалися договорами.

У стародавньому міжнародному праві склалася сукупність норм щодо набуття території. Набуття території відбувалося воєнним чи мирним шляхом. В останньому виділяється спадкове набуття, придбання за договором (договір царя хетів Тудаліяса IV з правителем Датаси Улмі-Тешубом), об'єднання держав (як правило, внаслідок династичних шлюбів), повернення, дарування (договф ассирійського царя Саргона II, за яким він подарував цареві МаШш захоплені ним раніше міста Урарту і країни Зікерту), обмін терито- ріями (обмін територією між давньокитайськими царствами ЧжоУ і Ченг 712 р. до н. е.), поступка території (поступка китайським царством Лу частини території царству Ченг за декларацією 715 р. Д° И.е.) та ін. Серед воєнних способів набуття території, крім власне завоювання, існували і договірні способи, такі як набуття території За угодою про розподіл військової здобичі.

1 43

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

У період античного Середземномор'я закріплюється такий вид набуття території, як ад'юдикація: встановлення кордонів чи визначення належності території тій чи іншій країні за рішенням міжнародного третейського суду або арбітражу (арбітражне рішення в договорі про кордон та союз між Етолійською та Аркананіанською Лігами 263-262 pp. до н. е.).

Крім установлення лінії кордону, врегулювання потребував і статус прикордонної території з обох сторін. Подібні питання, окрім того, що вони включались до територіальних договорів, регулювались внутрішнім правом сторін та двосторонніми звичаями.

Особливим видом території в стародавньому міжнародному праві були території, що юридично не належали жодній державі, а являли собою щось на зразок території з міжнародним режимом. До них належали, як правило, території релігійних установ — найбільших храмів, оракулів, території інших святинь. Особливість їхнього режиму, крім вилучення з юрисдикції державної влади, був, як правило, нейтральний статус під час воєнних дій (асилія). Прикладом такого виду території були давньогрецькі святилища, що розглядалися як спільне надбання усіх греків і користувалися міжнародним режимом. Зокрема, такий режим було передбачено для поселення та храму Аполлона в Дельфах у договорі між Афінами та Спартою (Нісейському договорі) 421 р. до н. е.

Почали складатися поняття нейтралізованої і демілітаризованої території.

Методи розв'язання територіальних питань та узвичаєна процедура встановлення кордонів між державами свідчать про усвідомлену необхідність вирішувати питання, пов'язані з територією: 1) шляхом переговорів; 2) подальшого укладання договору, в якому встановлювався б статус території та лінії кордонів; 3) необхідність дотримання цього договору та взятих на себе за ним зобов'язань. Кожна сторона при укладанні такого договору приносила клятву, в якій перераховувались її зобов'язання щодо даної території. У конфлікті месопотамських міст Лагашу та Умми Умма, укладаючи договір з Лагашем з приводу спірної території Гуедени клянеться: 1) використовувати територію Гуедени (і розглядати її такою) як оренду; 2) не порушувати іригаційного каналу, який є лінією кордону між Лагашем і Уммою; 3) не змінювати його напряму; 4) не пошкоджувати прикордонних стел, встановлених на

1 4 4

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

засвідчення укладання договору і демаркації кордону; 5) не використовувати іноземну територію.

Договори про делімітацію кордонів у вигляді прикордонних стел являли собою не лише один з найбільш поширених видів договорів, а й процедуру укладання їх активно запозичували різні народи: вавилонський варіант прикордонних стел кудурру, завдяки передбаченим у ньому гарантіями непорушності (клятв, закликів до богів та ін.), став типовим прикладом для інших видів міжнародних договорів близькосхідного регіону.

3.3.Особливості інститутів міжнародного права

встародавній період

Інститути договірного права. Оскільки основою та сутністю міжнародного права є угода, а міжнародний договір — її втіленням, то норми договірного права склались одними з найперших.

У деяких регіонах (Хетське царство) міжнародний договір був більш популярним засобом регулювання міжнародних відносин, аніж звичай.

Стародавні міжнародні договори класифікують за об'єктом, кількістю та статусом їхніх учасників, особливостями їхньої дії в часі тощо. У Стародавній Індії існувала найширша класифікація договорів: Артхашастра називає 11 видів мирних міжнародних договорів, Камандака — 16. Особливість індійського регіону, що полягає в казуїстичності його міжнародних договорів, призвела також

;і до практичної відсутності їх текстів. Договір являв собою рішення конкретної справи.

У Китаї міждержавні угоди називались «менк» (конвенція, договір) і «мінк» (декларація). «Менк» стосувалися лише міждержав- ; иих відносин, «мінк» підписувались у рамках міжкоролівських відносин царями особисто. Міжнародні договори передбачали особ- I диву процедуру затвердження через ритуал клятви, що давалася під І Час читання вголос договору в присутності сторін. Договір писали І На дерев'яних або бамбукових смужках. Він вважався таким, що І набрав обов'язкової сили після принесення в жертву тварини (вола), г. Декларації могли укладатись і без ритуальної клятви і в юридично-

{**У значенні поступалися договорам.

145

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Серед шістнадцяти міжнародних договорів («менк»), які згадуються в анналах за 722 — 703 pp. до н. е.: 9 були за характером мирними угодами, 4 — угоди про дружні відносини, 2 — воєнні пакти, 1 — про обмін територіями, 2 (угоди про дружні відносини) — поновлювали попередні угоди, 13 —двосторонні і 3 —тристорон- ні угоди, в 15 — сторону представляв цар, в інших — титуловані особи (принци, міністри).

Щодо загального (придатного для всіх регіонів) поділу, то залежно від об'єкта міжнародні договори поділялись на мирні, союзні, військові (як правило, це широкомасштабні договори, які окрім головного питання, наприклад, укладання миру чи утворення військового союзу, включали ще низку суміжних або цілком окремих проблем двосторонніх відносин). Так, у союзному договорі хетського царя Суппілуліуми І з царем Амурру Азірасом (1380 р. до н. е.), крім основного питання — встановлення військового союзу, регулювались питання взаємної допомоги на випадок війни, видачі втікачів, про статус громадян Амурру, які постійно проживають на території хетів, тощо; у договорі царя Ассирії Есархаддона з царем Тиру Баалом (676 р. до н. е.), крім головного положення про підлеглість Баала Ассирії, зазначалися питання стосовно його права користування береговою територією, порядку користування портами, морської торгівлі, виплати данини, статусу громадян однієї сторони на території іншої та ін.

Укладання «універсальних» (тобто широкомасштабних) договорів було зумовлено й матеріальною необхідністю (тяжкістю і затратністю делегацій на переговори і т.п.).

У низці договорів об'єктом виступало вузьке питання двосторонніх відносин: шлюбні договори, договори про порядок сумісних військових дій, територіальні договори, про порядок експорту чи імпорту певних товарів (тут формою квазідоговору міг виступати обмін листами).

За кількістю сторін стародавні міжнародні договори, як правило, були двосторонніми.

Були відомі й багатосторонні договори: кожне державоподібне утворення Месопотамії мало своє право, освячене своєю релігійною системою, відтак положення двосторонніх договорів таких утворень часто суперечили іншим їхнім угодам. Щоб усунути протиріччя, вже в IV тисячолітті до н. е. почали вдаватися до укладання багатосторонніх договорів (подібною була ситуація і в Стародав-

1 46

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

ньому Китаї). Так, на основі союзу месопотамських міст (Ліги Кенгір — IV тисячоліття до н. е.) виникла держава Шумер; було створено об'єднання грецьких міст із метою військової оборони під владою Афін (перша афінська ліга 479 р. до н. е.). Так утворювались військові союзи (711 р. до н. е. було укладено договір, що встановлював військовий союз держав сходу Середземноморського узбережжя і Єгипту; 646 р. до н. е. було укладено договір між китайськими царствами Сун, Лу, Вей, Чжен, Сюй, Цао і Ци про утворення військового союзу проти нападів кочовиків та ін.).

За статусом сторін договори поділялись на рівноправні і нерівноправні (васальні). Останні іноді мали форму одностороннього акту — клятви чи обіцянки певної поведінки перед сильнішою державою взамін за її покровительство та військовий захист (клятва іноземного правителя в лояльності Есархадцонові, царю Ассирії); іноді ж, навпаки, вони були у формі односторонніх приписів поведінки залежній державі від її покровителя (договори хетських царів Суппілуліуми І і царя Угариту Нікмадду II 1360 р. до н. е., Муваталіса і царя Кіццуватни Суннасураса 1320 р до н. е. та ін.).

Сторонами договорів могли виступати не лише всі існуючі суб'єкти міжнародного права, а й квазісуб'єкти, такі як храми, міста чи інші утворення. Нерідко укладали договори між різними видами суб'єктів міжнародного права: між правителем і державою (договір царя країни хетів Хаттусиліса III з державою Тіліурою, договір між ассирійським царем Ашурбаніпалом і союзниками Вавилону 650 р. до н. е.), між правителем і містом чи подібним утворенням в іншій державі (договір Ашурбаніпала з племенем Кедар 652 р. до н. е., договір царя хетів Арнувандаса II з містом Ісмерігою 1340 р. до н. е.), між правителем і фізичними особами (договір асирійського царя Сіншарруішкуна з трьома особами — громадянами Вавилону, 620 р. до н.е.), між правителем і храмом (угода про передачу території Рамзесом III храму Амона), між державою і державним утворенням (договір царя Ассирії Ашурнерарі V з Матіїлу, Правителем міста-держави Арпад 752 р. до н. е.), між союзом держав і державою (договір китайських царств Хань і Вей з державою Цинь 290 р. до н. е.) та ін.

Переговори вели, як правило, уповноважені представники відповідних сторін. Вже на ранніх етапах договірної практики тексти Міжнародних угод фіксувалися письмово. Особливо характерною така процедура була на Стародавньому Близькому Сході, де міжна-

1 47

родні договори укладали етнічно та релігійно різні держави (на відміну від договорів у межах одного етнічного чи державного регіону — Індії, Китаю, греко-римського регіону). їх писали аккадською (давньовавилонською) мовою — офіційною мовою дипломатичного спілкування. В аккадській мові існував термін «договір», в той час як у давньоєгипетській мові на позначення цього поняття застосовувався термін «зобов'язання». У хетів договір або угода отримали назву від слова «пов'язувати», іншою назвою в хетів на позначення їхніх міжнародних угод була «клятва»: поняття договору виводилося з основної його складової— зобов 'язань сторін.

Залежно від важливості договору, міжнародного статусу його сторін (рівноправні правителі, залежні чи напівзалежні) його укладали (висікали) на срібних (договір царя хетів Хаттусиліса III з фараоном Єгипту Рамзесом II 1270 р. до н. е.), бронзових (договори царів хетів з правителями Амурру, Митанні та ін.), залізних таблицях (договір царя країни хетів Тудаліяса IV або Хаттусиліса III з правителем Датасси Улмі-Тешубом). Договори про дружбу, союзи висікалися на срібних таблицях. У месопотамському регіоні текст висікали на камінних стелах (такі стели з текстами договорів, що встановлювали кордони чи статус території, згодом стали прообразом прикордонних стовпів). А в Ассирії писали договори на папірусі або шкірі.

Існував порядок робити копії мовами сторін. Як правило, всі копії (а інколи їх було до десяти) скріпляли царськими печатками, дві з них зберігались у правителів сторін договору, а інші віддавали на депозит до храмів найважливіших богів. Це знадобилося, наприклад, у випадку з договором між хетським царем Мурсилісом II і царем Алеппо (Хальпи) Рімізармою: коли останній втратив свій текст договору, то на його прохання договір прислали з хетського двору.

Договори поділялись на безстрокові й ті, що мали певний термін дії (серед них одні припинялись виконанням, дія інших пов'язувалась із настанням певних юридичних фактів). Першими були переважно всі широкомасштабні (мирні, союзні) договори. Тривалість їхньої дії випливає з принципу pacta sunt servanda. У Греції клятви і присяги, принесені при укладанні міжнародним договорам, що зберігались у Дельфійському та Олімпійському храмах, щорічно повторювались, поновлюючи договір і продовжуючи його дію в часі.

148

Розділ I I I . Докласичне міжнародне право

Строкові договори укладалися з метою досягнення об'єкта (укладання шлюбу, проведення військової операції та ін.). Оскільки звичним явищем було укладання договорів одразу з кількох об'єктів, то дія в часі різних їх положень або частин могла не збігатися: наприклад, порядок перебування військ однієї сторони на території іншої та порядок проведення ними спільних військових дій на випадок війни з третьою стороною (договір між хетами і Амурру 1340 р. до н. е.). Тут перше положення є безстроковим, друге починає і закінчує діяти у зв'язку з певним фактом — війною.

За загальним правилом, яке існувало на Близькому Сході, таблиці з текстом договору правителі передавали одним одному через послів. Відповідно і моментом набрання чинності міжнародним договором є момент обміну його текстами чи висловленням обома сторонами згоди на їхню обов'язковість через своїх представників. Якщо договір укладав залежний правитель з третьою стороною, його суверен повинен був дати на це згоду, і цей момент вважався моментом набуття договором сили.

Виникає правило ратифікації: оскільки майже всі акції щодо створення договору здійснювалися за допомогою послів, отже необхідно було ввести не лише елемент ознайомлення правителів держав з текстом укладеної ними угоди, а й вираження їхньої згоди діяти згідно з її положеннями. Про зародження поняття ратифікації говорить і прийнятий на стародавньому сході звичай скріплювати тексти договорів печатками правителів (найчастіше їх ставили у верхньому куті таблиці з текстом договору). Інколи (це характерно для правителів імперій і могло свідчити про нерівноправний характер договору) текст скріплювали і печаткою головної дружини правителя (Хетське царство, Єгипет). Місце розміщення таких печаток, або скріплення договору печаткою лише однієї сторони могли вказувати на те, що договір — нерівноправний. Обов'язковим елемент ратифікації стає в Стародавньому Римі.

Більшість стародавніх договорів не мали складної структури (винятком є хетські та ассирійські договори, в яких текст поділявся на окремі частини, яких могло бути до десяти — преамбула чи історичний вступ, у якому викладалась історія відносин сторін, зазначались мотиви укладання договору, перелічення свідків — богів чи людей, положення договору, гарантії дотримання, клятва і т.ін.). За відсутності поділу договору на статті, його основні положення

1 4 9

Бугкевич О. В. ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

(об'єкт) містились прямо в тексті, викладались часто як розповідь про належні відносини чи поведінку.

Багато міжнародних договорів стародавнього періоду продовжували укладатися в усній формі, що не свідчить про їхній менший авторитет. Тут велику роль відіграє процедура укладання їх і зокрема клятва сторін: «Клятвою досягалася та сама мета, що й письмовою формою договорів у сучасному міжнародному праві: це була процедурна формальність, яка підкреслювала серйозність і тривалість його положень»'. Процедура клятвоприношення не лише була обов'язковим, а й найбільш розвинутим і сталим елементом тексту договору. Часто ця клятва була дуже суворою і супроводжувалась жертвоприношенням (за хетською процедурою, жертва мала символізувати сторону, яка порушить договір). Клятва відігравала й роль показника статусу сторін договору: так, у нерівноправному договорі її приносила лише одна сторона — залежна.

Обов'язковою частиною міжнародного договору був заклик до богів обох сторін. Частина договору відводилась для переліку богів сторін, які закликались у свідки договору і мали гарантувати його дотримання. Ця частина часто була найдовшою в усьому тексті договору.

Храми виступали депозитаріями міжнародних договорів: договір короля Аккаду Нараміша з правителем Еламу (XXIII ст. до н. е.) після укладення було поміщено в храм головного бога Іншушінака; договір про братерство між правителями Лагашу і Уруку (XXV ст. до н. е.) було вибито на глиняному клині і закріплено в стіні храму Інани; в Китаї вони зберігалися в святилищі Менг-фу. Зі стародавнього Близького Сходу це правило перейшло до античної Греції, де найбільш важливі міжнародні договори зберігались у Дельфійському та Олімпійському храмах.

Процедура укладання договору могла завершуватись урочистою побудовою храму на честь богів. Боги відігравали роль гарантів і свідків укладання договору, яким сторони приносили клятви його дотримуватись, та виступами суддями, якщо виникали суперечки при його застосуванні.

Як релігійні обряди, так і процедура жертвоприношення чи клятви на вірність договору мали на меті встановити святість, пе-

' Westbrook R. International Law in the Amarna Age // Amarna Diplomacy. The Beginnings of International Relations. Ed. By R. Cohen and R. Westbrook. Baltimore and London. The Johns Hopkins University Press. 2000, — P. 38.

1 50