Запитання для самоконтролю

1. Які основні види переговорів мають місце в сучасній дипломатичній практиці?

2. Що входить у поняття «організаційні форми роботи»?

3. Які відмінності дипломатичної бесіди від інших?

Загальні визначення спеціальних термінів

Дипломатичні переговори – офіційне обговорення представниками держав політичних, економічних та інших питань дво- та багатосторонніх відносин з метою погодження зовнішньополітичної стратегії, практики або відповідно акцій обміну думками та інформацією, підготовки й укла­дання договорів, урегулювання спірних питань. Д. п. здійснюються шля­хом особистих зустрічей їх учас­ників або письмово – дипломатичним листуванням.

Дипломатичні контакти – особисті контакти між керівними діяча­ми держав або особами, які мають спеціальні повноваження. Д. к. під­тримуються на рівні глав держав і урядів, міністрів закордонних справ та інших офіційних представників. На практиці Д. к. здійснюються під час періодичних зустрічей у ході дипломатичних конференцій, візитів, переговорів, дипломатичних прийомів тощо.

Візитна картка – широко використовується в дипломатичній прак­тиці. На В. к. друкується ім’я (в деяких країнах також по батькові) та прізвище, а під ними посада. В. к. прийнято передавати, надсилати або залишати особисто. Якщо В. к. доставляється адресату особисто її власни­ком, але без нанесення візиту, її загинають з правого боку по всій ши­рині картки. На В. к., яку надсилають жінці, посада не зазначається. Розмір та шрифт В. к. залежить від місцевої практики.

Паритет – у міжнародних відносинах означає ведення переговорів при рівному представництві сторін та на основі рівності.

Обмін нотами – одна із форм укладання міжнародних договорів. Використовується при укладанні між державами угод з таких питань, як встановлення дипломатичних відносин, перетворення дипломатичної місії на посольство, уточнення окремих положень договору, закінчення його дії, передачі власності тощо.

Пам’ятна записка – один із видів дипломатичного листування. Ча­сто передається особисто під час бесіди на підтвердження усної заяви.

Література: [2], [4], [5], [13], [14], [16], [17], [18], [20], [22], [23], [26], [27].

Тема 8. Основи дипломатичного протоколу та етикету План

1. Поняття дипломатичного протоколу і дип­ломатичного церемоніалу.

2. Поняття дипломатичного етикету.

1. Поняття дипломатичного протоколу і дип­ломатичного церемоніалу. Активна участь України, як і будь-якої іншої держави, у міжнародному спілкуванні вимагає дотримання певних загальновизнаних правил, традицій і умовностей, сукупність яких називається дипломатичним протоколом.

Дипломатичний протокол – зразок міжнародного спілкування, на який орієнтуються державні та бізнесові структури, приватні особи.

У вітчизняній і зарубіжній літературі трапляються багато визначень поняття «протокол», як правило, у вигляді словосполучення «диплома­тичний протокол». Слово «протокол» походить від грецького protokollon (protos – перший, коlla – клеїти).

Термін у своєму сучасному значенні почав використовуватися з часів Віденського конгресу (1815). Участь у засіданнях Конгресу, різних урочистостях, прийомах монархів, міністрів, видатних політичних діячів, представників аристократії та генералітету, дипломатів створювала проблеми із визначенням старшинства, що вимагало чіткої документальної регламентації цього питання – «протоколювання».

Найбільш докладне визначення поняття «дипломатичний протокол» дає Українська дипломатична енциклопедія: «Дипломатичний протокол – сукупність загальноприйнятих норм, правил, традицій і умовностей, яких дотримуються уряди, державні установи, відомства закордонних справ, дипломатичні представництва, місії та представництва при МО, офіційні особи та члени їх родин у міжнародному спілкуванні».

Стосовно практики конкретної держави зазначені правила, традиції й умовності визначають поняттям «державний протокол». Положення про Державний протокол та Церемоніал України, затверджене Указом Пре­зидента України від 22 серпня 2002 р., визначає Державний протокол та Церемоніал України як «сукупність вимог щодо забезпечення єдиного порядку проведення офіційних заходів за участю Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Міністра за­кордонних справ України, інших вищих посадових осіб України з ураху­ванням загальноприйнятих міжнародних норм, правил і традицій, а та­кож національних традицій України».

Виходячи з того, що протокол – це сукуп­ність норм і правил, які визначають зовнішні форми міждержавних відно­син, його суб’єктами є:

• вищі посадові особи (глави держав та урядів, голови парламентів, міністри тощо);

• глави дипломатичних представництв та консульських місій, дипло­матичний і консульський персонал місій;

• міжнародні посадові особи, представники держав в міжнародних міжурядових організаціях;

• керівники і члени офіційних делегацій у міжнародні організації та на міжнародні конференції, наради тощо;

• надзвичайні посли і надзвичайні уповноважені глав держав і урядів;

•дружини та чоловіки перерахованих вище функціонерів.

Таким чином, норми протоколу стосуються виключно офіційного спіл­кування між країнами, міжнародними організаціями, тоді як зовнішні фо­рми міжнародного спілкування неурядових організацій та представників ділових кіл визначають правила міжнародної ввічливості та етикету.

Міждержавні норми спілкування, у тому числі протокольні, почали складатись з появою державних утворень, оскільки існувала потреба у виробленні правил, умовностей поведінки, які б забезпечували можливості ефективного міждержавного спілкування. У наш час у міждержав­ному спілкуванні бере участь близько 200 країн, які мають власні націо­нальні, культурно-історичні, релігійні, мовні особливості.

Складовими дипломатичного протоколу є:

• порядок встановлення дипломатичних відносин, початку і завер­шення місії дипломатичних представників;

• порядок встановлення консульських відносин, початку і завершен­ня консульської місії;

• порядок дотримання державного, службового і протокольного ста­ршинства;

• організаційно-протокольне забезпечення візитів офіційних інозем­них делегацій;

• офіційне й дипломатичне листування;

• державні церемонії;

• етикет державної символіки;

• офіційні та неофіційні прийоми;

• привілеї та імунітети дипломатів;

• реагування на урочисті, святкові, траурні події в інших державах;

• протокол багатосторонньої дипломатії;

• протокол дружин дипломатів, офіційних осіб;

• дипломатичний етикет.

Норми дипломатичного протоколу за своєю суттю є універ­сальними.

Норми дипломатичного протоколу ґрунтуються на принципі «міжнарод­ної ввічливості», який передбачає шанобливе й поважне ставлення до всього, що символізує і представляє державу. Під міжнародною ввічли­вістю розуміють акти добросусідства, дружелюбності, гостинності, під­кресленої поваги, а також скасування формальностей, надання пільг, привілеїв та послуг іноземним державам та їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави, яка здійснює такі акти. Міжнародна ввічливість не допускає жодних образ­ливих дій відносно до інших держав, їхніх представників, державних символів. Під поняттям «міжнародна ввічливість» також розуміють сукупність зага­льноприйнятих у міжнародній практиці правил етикету, шанобливості й поваги, які дотримуються у міждержавних відносинах. Порушення прин­ципу міжнародної ввічливості, особливо зумисне, розглядається як нане­сення шкоди гідності й авторитету державі.

Загальновизнаним принципом міждержавних відносин є принцип вза­ємності, відповідно до якого держави повинні будувати відносини між собою на взаємовигідній, рівноправній основі, з урахуванням законних інтересів іншої сторони.

У міжнародному праві застосовується поняття реторсії (від лат. retorsio тобто зворотна дія), під яким розуміються заходи, вжиті державою у відповідь на нанесену їй моральну або матеріальну шкоду, недружні, але без порушення норм міжнародного права.

Деяким протокольним нормам надана юридична сила міжнародними правовими актами. Водночас більшість норм ґрунтується на традиціях міжнародної ввічливості, носить узгоджений характер. Однак загаль­новизнані норми і правила протоколу дотримуються всіма державами однаково.

Дипломатичний протокол слід розглядати не лише як кодекс міжна­родної ввічливості, але і як важливий тонкий політичний інструмент дипломатії, підпорядкований цілям і завданням зовнішньої політики. Історія дипломатії знає багато прикладів «протокольних демонстрацій», які використовувалися тією чи іншою стороною для реалізації певних зовнішньополітичних цілей.

Під «протокольною демонстрацією» розумі­ють коригування певною країною традиційних протокольних норм у конк­ретній ситуації з метою підкреслення нюансів міждержавних відносин. Приклади протокольних демонстрацій знає і новітня історія України. Так, під час саміту Україна-НАТО у Празі восени 2002 р. розміщення учасників захо­ду було здійснене не за традиційною англійською, а за фран­цузькою абеткою, унаслідок чого президент України не сидів поруч із президен­том США і прем’єр-міністром Великої Британії. Ця протокольна демонстрація була використана для висловлення незадоволення західних держав роллю України у «кольчужному скандалі».

Таким чином, дипломатичний протокол у тій чи іншій формі охоплює всі сторони міждержавної співпраці, починаючи від визнання нових дер­жав і урядів до порядку розсадки в автомобілях при візитах іноземних делегацій. Протокол допомагає демонструвати повагу до інших держав, не зашкоджуючи власному престижу, національній гідності, тим самим забезпечуючи ефективні міждержавні стосунки. Дипломатичний прото­кол дозволяє створити атмосферу дружби, зміцнити співробітництво під час візитів, самітів, конференцій тощо. Дотримання протоколу сприяє переговорному процесові. Дипломатичний протокол слід розглядати не лише як кодекс між­на­родної ввічливості, але і як важливий тонкий політичний інструмент дипломатії, підпорядкований цілям і завданням зов­нішньої політики.

Поняття дипломатичного церемоніалу – під церемоніалом розуміється урочистий офіційний акт, проведення якого передбачає чітко встановлений порядок, строгу однознач­ність дій учасників.

Термін «церемоніал» походить від латинського слова caersmonia, яке означало культовий обряд, установлений порядок про­ведення урочистостей.

До розряду церемоніалів належать, наприклад, вручення вірчих грамот, урочиста зустріч глави іншої держави, проходження почесної варти, піднят­тя державного прапора тощо. Слідування церемоніалу не лише надає не­обхідну урочистість події, але й звільняє його учасників від побоювань вида­тися незграбними або порушити який-небудь національний звичай.

На практиці часто ототожнюють поняття «дипломатичний протокол» і «дип­ломатичний церемоніал» або використовують їх як слова-синоніми, зокрема, визначаючи церемоніал як «строго регламентовану частину протоколу».

Водночас поняття дипломатичного церемоніалу й дипломатичного протоколу мають і особливі риси. По-перше, вони різняться за джере­лом походження: на відміну від дипломатичного протоколу церемоніал має корені не в державному началі, а в цивілізаційному і національно­му. Правила дипломатичного протоколу ґрунтуються на принципі «міжна­родної ввічливості», у поняття якої входить виявлення шани й поваги до всього, що символізує та представляє державу. Церемоніал сфор­мувався в результаті історичного розвитку на основі національних осо­бливостей народів: їхнього світогляду та світосприйняття, релігії і куль­тури, характеру соціальних відносин, поняття про гостинність, а особ­ливо характеру ієрархічної структури суспільства. Церемоніал має у своїй основі принцип ієрархічності та чиноповаги, який віддзеркалює структуру та соціальний характер суспільства.

Друга відмінність між поняттями дипломатичного протоколу і церемо­ніалу полягає в тому, що на відміну від церемоніальних заходів норми дипломатичного протоколу мають усталений та загальноприйнятий ха­рактер, що забезпечується наявністю міжнародно-правових актів, які регламентують деякі протокольні питання. Усталеність церемоніальних норм забезпечується лише практикою окремих суб’єктів міжнародних відносин. Участь іноземних представників у церемоніях не змінює його державного характеру.

Джерела правил і норм дипломатичного протоколу. Норми протоколу ґрунтуються на чотирьох основних джерелах: міжна­родному праві, міжнародному звичаї, державному праві, національних традиціях та особливостях.

Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р. у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів. В основу те­ксту Конвенції було покладено проект, підготовлений Комісією міжнаро­дного права ООН у ході робіт із кодифікації дипломатичного права, роз­початих у 1955 р. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Всі країни світу, у тому числі й ті, які формально утримуються від приєднання до конвенції, дотримуються зафіксованих у ній норм, а протокольні служби враховують їх у своїй роботі. У деяких державах Віденська конвенція була інкорпорована в національні законо­давства й стала розглядатися як складова національного права. Інші – прийняли власні законодавчі акти з урахуванням норм Конвенції.

Конвенція 1961 р. визначає:

• порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й заснування постійних дипломатичних представництв (ст.2);

• функції дипломатичного представництва (ст.3);

• порядок акредитації дипломатичних представників (ст.4);

• права й обов’язки дипломатичних представників (ст. 5-13);

• обов’язки держави перебування надавати всі можливості для вико­нання функцій дипломатичних представництв (ст.25);

• класифікацію глав дипломатичних представництв (ст. 14, 15);

• старшинство в дипломатичному корпусі (ст. 16, 17, 18);

• імунітети й привілеї дипломатичних представництв і дипломатич­них агентів (загалом 20 статей);

• порядок використання державної символіки акредитуючої держави на приміщеннях представництва (ст. 20);

• порядок припинення функціонування дипломатичних представ­ництв (ст.43), а також інші практичні питання, пов’язані з виконан­ням функцій дипломатичних представництв.

Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. – основне джерело сучасного консульського права, вона, зокрема, регла­ментує окремі протокольні питання діяльності консульських установ і консульських посадових осіб. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських відносин між державами і відкриття консуль­ської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок при­значення і допущення глав консульських установ; старшинство між гла­вами консульських установ і порядок старшинства між консульськими посадовими особами консульської установи; переваги, привілеї та імуні­тети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та ін­ших працівників консульських установ, зокрема порядок користування державним прапором і гербом акредитуючої держави.

Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 р., є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направ­лення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила ви­користання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого рангу, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним.

Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує дія­льність постійних представників та постійних представництв держав при міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на конференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егі­дою, є Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 берез­ня 1975 р. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна відне­сти Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946), Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи (1949), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965) тощо.

Іншим джерелом, що формує протокольні норми, є міжнародний зви­чай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний зви­чай, є форми та правила складання дипломатичної кореспонденції, по­рядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів, ви­користання візитних карток, титулування, привітання вищих керівників держави з національним святом тощо.

Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи: конституція, закони, укази, положення, по­станови, кодекси тощо. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; нор­ми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу. Вони також урегульовують питання акредитації дипломатичних представників та церемоніалу вру­чення вірчих грамот; державного службового й протокольного старшинс­тва; дипломатичних рангів та старшинства своїх дипломатів; питання, пов’язані з використанням державної символіки тощо.

Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні традиції та особливості.

2. Поняття дипломатичного етикету. Етикет – зовнішня фор­ма моральної сутності людини. Французьке слово має в рідній мові два значення. Перше значення – це «ярлик», «етикетка», «товарний знак». Друге – «церемоніал», «етикет». Другий, сучасний зміст слово отримало в XVII ст., у часи Людовіка XIV. Тоді для запрошення на придворні бали почали розсилатися спеціальні картки, де були вказані час, місце, форма одягу, обов’язкові правила поведінки придворних на балу. Оскільки ці картки називалися «етикетками», самі правила стали називатися «етикетом».

Вирізняють кілька видів етикету:

• придворний етикет – строго регламентований порядок і форми об­ходження, встановлені при дворах монархів;

• дипломатичний етикет – сукупність правил і норм поведінки диплома­тів та офіційних осіб під час різних офіційних і неофіційних заходів;

• військовий етикет – зведення загальноприйнятих в армії правил, норм, манери поведінки військовослужбовців в усіх сферах їхньої діяльності;

• світський етикет – сукупність правил і норм поведінки, які регламе­нтують зовнішні прояви людських стосунків;

• діловий етикет – сукупність правил і норм поведінки, які регламентують відносини ділових людей.

Джерелом етикетних правил і норм є традиції, звичаї більш або менш схожі у різних народів, які змінюються з плином часу або залежно від національного та релігійного укладу конкретного народу. В основі дип­ломатичного, світського й ділового етикету лежить стародавній принцип людських стосунків – взаємної поваги та взаємної ввічливості. Ввічли­вість була й залишається обов’язковою нормою всіх різновидів етикету. Маючи єдину основу, дипломатичний, світський та діловий етикет харак­теризуються наявністю аналогічних кінцевих цілей – робити можливим панування гармонії у людських стосунках: діловий етикет – у робочих, професійних відносинах, світський етикет – у приватному житті, дипло­матичний етикет – в офіційних і дипломатичних зносинах.

Норми і правила світського етикету, основою яких є лицарство, політес, враховують стать і вік осіб, при цьому звання й посади є відносними цінностями. Принципи й норми ділового етикету засновані на ієрархії та владі. При цьому посада та титул є абсолютними цінностями, на яких ґрунтується одне з основних правил ділового етикету – дотримання по­рядку першості (перевага старшинства). Стать у даному випадку не віді­грає значної ролі.

Більшість правил і норм дипломатичного, ділового, світського етикетів у тій чи іншій мірі співпадають. Відмінність між ними полягає в тому, що дотриманню правил етикету дипломатами надається більшого зна­чення, оскільки відхід від них або їх порушення може завдати шкоду пре­стижу країни або її офіційним представникам і призвести до ускладнення у взаємовідносинах держав. Таким чином, дипломатичний етикет менш гнучкий, ніж діловий або світський етикет, більш консервативний.

Незважаючи на недосконалість указаних документів з позицій сього­дення, вони регулювали міжнародну протокольну практику більш ніж 150 років. Постанови Віденського регламенту щодо дипломатичних предста­вників були покладені в основу статей Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 р.

Студентові варто бачити конче важливі протокольні аспекти дипломатичної діяльності:

• протокольні аспекти проведення дипломатичних прийомів;

• місце і значення візитів на високому та найвищому рівнях у міжнародних відносинах;

• класифікація візитів на високому та найвищому рівнях;

• протокольні й церемоніальні питання прийому іноземних делегацій;

• пам’ятні подарунки;

• символи державного суверенітету;

• протокольне реагування на окремі події;

• етикет державного прапора;

• державна символіка України та протокольні норми її використання;

• Державний Гімн України;

• Державні символи Президента України;

• Штандарт Президента;

• Державні нагороди в Україні та протокольні норми їх вручення;

• протокольне реагування на святкові та урочисті події в іноземній державі;

• висловлення співчуття у зв’язку із траурними подіями в іноземній державі.

Дипломатичне листування є надзвичайно важливим аспектом повсякденної дипломатичної практики.

До числа традиційних видів дипломатичного листування належать:

• ноти (вербальні й особисті (підписні));

• пам’ятні записки;

• меморандуми;

• заяви, послання, телеграми на рівні державного керівництва (глав держав і урядів, керівників зовнішньополітичних відомств);

• напівофіційне листування (особисті листи напівофіційного характеру).

До документів дипломатичного листування також відносять:

• виступи, промови представників держави на міжнародних конфе­ренціях та в міжнародних організаціях;

• офіційні повідомлення МЗС, інформаційного агентства, комюніке.