Запитання для самоперевірки

1. Як ви розумієте поняття дипломатії?

2. Що ви розумієте під терміном «право зовнішніх зносин»?

3. Якими повноваженнями у сфері дипломатії наділений Президент України за нормами Конституції України 1996 р.?

Загальні визначення спеціальних термінів

Дипломатія – засіб здійснення зовнішньої політики держави; офі­ційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, ві­домств закордонних справ, дипломатичних представництв, делегацій на міжнародних конференціях з метою втілення завдань зовнішньої полі­тики держави, захисту прав та інтересів держави, її установ і громадян за кордоном; мистецтво досягти своєї мети методами, притаманними дип­ломатові.

Зовнішня політика – загальний курс держави в міжнародних спра­вах. 3. п. регулює відносини держави з іншими державами і народами відповідно до її принципів та цілей, здійснюваних різними засобами та методами. Найважливішим методом 3. п. є дипломатія.

Глава держави – вищий конституційний орган державного керів­ництва та зовнішнього представництва країни. Може бути одноосібним (президент країни тощо) або колективним. Користується всіма диплома­тичними привілеями й імунітетами під час перебування в іноземних держа­вах.

Література: [1], [2], [3], [4], [5], [6 ], [7], [8], [9], [11], [14], [15], [16], [18], [21], [22], [25], [26], [27].

Тема 2. Дипломатичні представництва: організація, функції План

1. Політико-правові умови встановлення дипломатичних відносин.

2. Клас дипломатичного представництва.

3. Припинення функцій дипломатичних агентів.

1. Політико-правові умови встановлення дипломатичних відносин. Віденська конвенція про диплома­тичні зносини оминає всі ці процедурні питання і містить лише одну чітко сформульовану норму: «Встановлення дипломатичних відносин між державами та зас­нування по­стійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою» (ст. 2).

Головною ланкою закордонних органів зов­нішніх зносин кожної держави є, як пра­вило, їхні постійні дипломатичні представництва, акредито­вані в інших державах, – посольства та місії.

Віденська конвенція 1961 р. оперує терміном «пред­ставництво», не розкриваючи його, проте сучасна практика знає такі види дипломатичних представництв:

Посольства – це представництва найвищого дипломатичного класу. До них прирівнюються представництва Ватикану – нунціатури, а також представництва, якими обмінюються держави системи Британської Співдружності. Такі представництва очолюють верховні, іноді «високі» комісари, які в дипломатичному корпусі мають ту ж саму позицію, що й посли.

Місії – представництва другого класу. Їм відповідають по рангу папські інтернунціатури.

Дипломатичні представництва, які через ті чи інші обставини мають іншу назву і певні організаційні особ­ливості.

Встановлення дипломатичних відносин може бути зафіксованим у телеграмах голів двох держав.

Дипломатичне старшинство членів дипломатичного персоналу (індивідуальне) окремого дипломатичного представництва визнача­ється національним законодавством і традиціями акредитуючої держави. Основними його критеріями є дипломатичний ранг, присвоєний дипло­мату, або посада, яку він обіймає.

Дипломатичні відносини в сучасному світі – це наріжний камінь усієї системи міждержавних відносин.

Міжнародне визнання – це дипломатичний акт, який супроводжується відповідними правовими наслідками.

• Існує лише загальне для всіх держав міжнародно-правове зобов’язання (ґрунтується на Статуті ООН та деяких інших міжнарод­но-правових актах) поважати суверенну рів­ність, а також всі інші права, притаманні суверенітету держав світового співтовариства, а також обов’язок держав співпрацювати одна з одною згідно з цілями та принципами Статуту ООН.

2. Клас дипломатичного представництва. В сучасній міжнарод­ній практиці загальноприйнятими (та у Віденському регламенті) визначались три класи дипломатичних представників:

• послів, папських легатів та нунціїв;

• посланників, міністрів та інших уповноважених при государях;

• повірених у справах.

Як правило, посли очолюють посольства, а посланники – дипломатичні місії. Повірені у справах можуть керувати роботою як посоль­ства, так і місії, хоча найчастіше вони очолюють місії (якщо держави домовилися обмежитись цим рівнем).

Передбачалось встановлення єдиного для всіх держав порядку при­йняття дипломатичних агентів кожного класу.

На Аахенському конгресі 1818 р. було прийнято «Аахенський прото­кол», який доповнив цей список класом міністрів-резидентів, які зайняли місце між посланниками та повіреними у справах. Дип­ломатичні представники перших трьох класів (посол (нунцій), посланник, міністр-резидент) акредитувались при главах країн перебування. Повірений у правах представляв свого міністра закордонних справ при міністерстві закордонних справ країни перебування.

Класифікація дипломатичних представників за класами, встановлена регламентом, поклала край усім попереднім суперечкам з питань старшинства. Значення Віденського регламенту полягало також у тому, що це був перший письмовий багатосторонній акт у сфері дипломатичного протоколу.

Незважаючи на недосконалість зазначених документів з позицій сього­дення, вони регулювали міжнародну протокольну практику більш ніж 150 років. Постанови Віденського регламенту щодо дипломатичних предста­вників були покладені в основу статей Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 р.

Порядок призначення глави дипломатичного представництва в країну його майбутнього перебування передбачає попереднє отримання від уряду цієї держави згоди – агреману на його призначення (ст. 4 Віден­ської конвенції про дипломатичні зносини). Агреман (з франц. agrement – згода, дозвіл) – згода приймаючої держави на призначення певної осо­би главою дипломатичного представництва іншої держави. після встановлення між державами дипломатичних відносин, запит агремана може бути зроблений у третій країні через посольства двох сторін, які домовляються. Згідно з практикою деяких країн агреман може запитуватися в МЗС в усній формі з врученням біографічної довідки про особу. Це може бути зроблено попереднім послом перед від’їздом або тимчасовим повіреним у справах після від’їзду посла під час бесіди з міністром закордонних справ країни акредитації або особою, яка його заміщає. Протокольна практика України передбачає письмову форму запиту на агреман – у вигляді вербальної ноти до МЗС України за наяв­ності біографічної довідки на кандидата.

Процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним правом і в різних країнах відбувається по-різному, відповідно до існуючих норм дипломатичного церемоніалу та протоколу.

Весь процес призначення глави дипломатичного пред­став­ництва, який називається акредитацією, складається із кількох етапів.

Як правило, визнання за дипломатичним співробітником і членами його родини дипломатичної якості засвідчується урядами країн перебу­вання наданням дипломатичних карток. Проведення цієї процедури вхо­дить до обов’язків протокольної служби зовнішньополітичного відомства держави. В Україні згідно з Положенням про акредитацію співробітників дипломатичних і консульських установ іноземних держав, міжнародних організацій та їхніх представництв, інших іноземних організацій від 28 січня 2003 р. дипломатичні картки надаються: членам дипломатичного персоналу посольств іноземних держав, резиденція яких знаходиться в Україні; послам іноземних держав в Україні за суміс­ництвом; військовим аташе іноземних держав в Україні за сумісництвом; представникам тор­гово-економічних місій іноземних держав в Україні за сумісництвом; співробітникам представництв міжнародних організацій, з якими укладе­но міжнародні угоди, що передбачають надання співробітникам цих ор­ганізацій дипломатичних привілеїв та імунітетів; працівникам інших іно­земних організацій, якщо це передбачено міжнародними договорами України. У практиці Управління державного протоколу (УДП) МЗС України процедура засвідчення дипломатичної якості відбувається так. Посольс­тво шляхом направлення вербаль­ної ноти звертається до УДП МЗС з проханням акредитувати співробітника і членів його родини, які прибули в Україну. До ноти додаються національні дипломатичні паспорти й фо­токартки власників. На підставі цих документів УДП оформляє диплома­тичні картки (серія «Д»). Дипломатична картка засвідчує належність її власника до осіб, які користуються привілеями та імунітетами в країні перебування. Термін дії дипломатичної картки не може перевищувати терміну дійсності паспорта особи, якій вона належить, а також терміну перебування цієї особи в Україні й оформлюється зазвичай на 4 роки. Про завершення відрядження дипломатичного співробітника посольство повідомляє УДП шляхом направлення вербальної ноти, до якої додаєть­ся відповідна дипломатична картка. УДП проводить також акредитацію консульських посадових осіб і членів їхніх родин з видачею консульських карток (серія «К»); членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу та членів їх родин з видачею службових карток (серія «С»); посадових осіб міжнародних організацій, їхніх представництв і членів їх родин з видачею акредитаційних карток (серія «А»).

3. Припинення функцій дипломатичних агентів. Зміст і причини оголошення дипломатичного агента «persona non grata».

Дипломатичний представник припиняє свої функції:

• якщо він звільняється від свого поста або одержує інше призначення;

• якщо уряд країни, у якій він акредитований, вимагає його від­кликання, уважаючи його персоною нон ґрата;

• у випадку смерті дипломатичного представника;

• у разі переривання або розривання дипломатичних відносин, особливо під час оголошення війни;

• за припинення існування як суб’єкта міжнародного права держави (останній випадок може мати місце у разі втраті даною державою своєї самостійності, при розпаданні на інші держави й т.д.).

Фактично у ст. 9 (п. 2) Віденської конвенції перед­бачена правова можливість оголосити того чи іншого дипло­матичного агента «персоною нон грата». В п. 1 згаданої статті поняття «реrsona non qrata» тлумачиться так: «Держава перебу­вання може в будь-який час, не будучи зобов’язана моти­вувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або будь-хто із членів дипломатичного персоналу представництва є реrsona non qrata або що будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. У такому разі акредитуюча держава повинна відповід­но відкликати дану особу або припинити її функції в предс­тавництві. Ту або іншу особу може бути оголошено реrsona non qrata або неприйнятною до прибуття на територію дер­жави перебування».