Запитання для самоперевірки

1. Що таке дипломатичні привілеї?

2. Який зміст має словосполучення «імунітет дипломатичний»?

3. Що таке недоторканність дипломатичних представництв та персоналу?

Загальні визначення спеціальних термінів

Дипломатичні привілеї та імунітети – права і переваги, які нада­ються дипломатичним представництвам, спеціальним місіям, представ­ництвам держав та міжнародним міжурядовим організаціям, їх главам та співробітникам. Д. п. та і. викладені у Віденських конвенціях про дип­ломатичні зносини 1961 р., про консульські зносини 1963 р. та про представництва держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Персона грата – дипломатичний представник, на призначення яко­го главою дипломатичного представництва дана згода уряду держави, в яку він призначається. П. г. – це також будь-який інший дипломат, який одержав візу на в’їзд у країну свого перебування (роботи в посоль­стві).

Персона нон грата – член дипломатичного персоналу, який вва­жається державою перебування небажаною особою. У випадку оголошен­ня дипломата П. н. г. акредитуюча держава повинна його відкликати або припинити виконання ним функцій у представництві.

Література: [2], [4], [5], [6 ], [8], [13], [14], [17], [22], [25], [26].

Тема 5. Консульські представництва держав: організація діяльності План

1. Виникнення та розвиток інституту консулів. Посольства і консульства – порівняльний аналіз.

2. Початок, припинення та завершення консульської місії. Консульський патент. Консульська екзекватура. Класифікація консульських представництв. Штатні та нештатні (почесні) консули.

1. Виникнення та розвиток інституту консулів. Історія розвитку інституту консульства значно тривалі­ша й різноманітніша, ніж історія постійних дипломатич­них представництв. Вона бере початок із кількох джерел: дипломатії, політики, юриспруденції та морської справи.

Перші консульства розвивались як інструмент, потріб­ний для міжнародної торгівлі. Як відомо, у стародавні часи чужоземці не лише не володіли відповідними правами або захистом, але й розглядалися як потенційні вороги. А тому будь-які зносини з чужоземцями жорстоко переслідували­ся за законами держави. Усе це знач­ною мірою ускладню­вало зносини між державами. Поза тим, розвиток економіч­них, культурних, торговельних та інших зносин обумовлю­вав необхідність пошуку відповідних засобів і методів, які б забезпечували можливість підтримки цих зносин між дер­жавами, кінцевим підсумком такого пошуку стало заро­дження інституту консульства.

Термін «консул» походить від лат. «соnsulare», що озна­чає «радитись», а «консульство» — від « соnsulates».

Історично корені інституту консульства беруть свій по­чаток у містах-полісах Греції та Риму. Відомо, що важке становище чужоземців у стародавньому ситі зумовило ви­никнення звичаю гостинності, який значно пом’якшував їхнє перебування. Греки зобов’язувалися оберігати недотор­канність життя та власність тих чужоземців, які просили їх заступництва. На відміну від інших держав, саме в Греції приватна гостинність отримує статус публічного інститу­ту — звичаю, який охороняється державною владою. Цей інститут виник як потреба гарантувати чужоземцеві, який займався торгівлею, допомогу та охорону, позаяк без мі­німальної гарантії особистої безпеки купців і збереження привезеного товару не могла розвиватися торгівля. Чужо­земці почали звертатися за заступницвом до знатних гро­мадян міста — проксенів. Проксени відповідно брали на себе добровільні обов’язки турбуватися про місцеперебування приїжджих, а у разі потреби виступали з клопотанням за них перед народними зборами.

За правовим статусом проксени виконували досить ши­рокі фун­кції. Якщо їх узагальнити, то найголовніші серед них такі:

– встановлення порядку ліквідації спадщини чужозем­ця, який не залишив спадкоємців;

– засвідчення складання заповітів чужоземцями;

– ведення дипломатичних переговорів тощо.

Таким чином, бурхливий розвиток тор­говельних відносин зумовив появу в Римі спеціального інституту покровительства, яке здійснювали вже не при­ватні особи, а державні чиновники – претори.

У другій половині XX ст. значно розширились еконо­мічні функції консульських органів.

Особливо розширились функції консульських органів у сфері туризму, культури, освіти і науки. З переходом Української держави до ринкової економі­ки відбувається переорієнтація основних завдань консуль­ської служби на захист приватно-правових інтересів грома­дян і юридичних осіб за кордоном.

Для визначення відмінностей між дипломатичними і консульськими відносинами (оскільки багато в чому їхні цілі і завдання збігаються), за основу можна взяти політичний критерій: там, де політичний характер і мотивація дій держави виражені досить чітко, будуть присутні в основному дипломатичні відносини і, навпаки, де в наявності інтереси суто торгово-економічні, гуманітарні, наукові, культурні тощо, спрямовані на вирішення проблем адміністративно-правового, технічного характеру та пов’язаних з цим колізій у процесі взаємовідносин держав, слід говорити про доцільність використання консульських відносин.

Необхідно мати на увазі, що не можна механічно відокремлювати «політичні» зв’язки і відносини від «неполітичних». У принципі, будь-яке питання, у тому числі і в галузі міжнародних відносин, які не є міждержавними, може придбати політичний характер, оскільки мова так чи інакше все одно йде про інтереси відповідної держави, що домагається своїх зовнішньополітичних цілей. І зовнішня політика держави – це у всіх випадках знаряддя задоволення основних його економічних, культурних та інших потреб і вирішення виникаючих у зв’язку з цим проб­лем. Але в той же час не можна не враховувати, що посольства, зокрема, відповідальні за здійснення загальнополітичного курсу по відношенню до країни перебування, тоді як консульства, як правило, займаються захистом прав та інтересів громадян і юридичних осіб держави акредитування в економічній, соціальній, правовій та інших сферах.

Під дипломатичними відносинами розуміються офіційні відносини між двома державами (в цілому, всеосяжного, але, в основному, політичного характеру), що добровільно встановлені і дають їм право обмінюватися дипломатичними представництвами. Основними умовами при вирішенні питання про встановлення дипломатичних відносин є: визнання державами одна одну де-юре, досягнення відповідної домовленості і взаємна згода на встановлення таких відносин. Віденська КДС 1961 р. у статті 2 містить на цей рахунок чітко сформульовану норму: «Встановлення дипломатичних відносин між державами і встановлення постійних представництв здійснюється за взаємною згодою».

Першим кроком до встановлення дипломатичних відносин, як правило, є визнання де-факто або де-юре тієї або іншої держави і його представництва з боку іншої держави.

Різниця між цими двома формами визнання (де-юре – як формально офіційного) полягає в обсязі правових наслідків, які вони тягнуть за собою для держави, що визнає та визнаної держави у їх взаємних відносинах: у разі визнання де-факто обсяг наступаючих правових наслідків менше, ніж при визнанні де-юре. А визнання де-юре – повне і остаточне, воно, як правило, тягне за собою встановлення дипломатичних відносин. Визнання де-факто – вираження невпевненості в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. При всьому тому результатом визнання де-факто може стати встановлення консульських відносин.

Дипломатичні відносини є основною формою підтримки офіційних відносин між державами відповідно до норм міжнародного права і практики міжнародного спілкування. Дипломатичні відносини покликані сприяти розвитку дружніх відносин між державами, у тому числі з різним соціальним ладом, підтримання міжнародного миру та безпеки.

В усякому разі, навіть у питаннях, здавалося б, неполітичного харак­теру зв’язки і відносини між державами – торгові, економічні, культурні та інші – неминуче ускладнюються, якщо немає нормальних дипломатичних відносин. Саме дипломатичні відносини створюють юридичну базу для різноманітних взаємних зв’язків і співробітництва між державами.

Дипломатичні відносини встановлюються тільки на основі конкрет­ної угоди, яка досягається шляхом переговорів між зацікавленими державами, і цей акт оформлюється у вигляді обміну посланнями, листами або телеграмами між главами двох договірних держав чи прем’єр-міністрами, і також у вигляді підписання спеціального акта або обміну нотами між міністрами закордонних справ або іншими офіційними особами, які мають на те особливі повноваження від глави своєї держави чи уряду. У таких випадках сторони домовляються про сам факт встановлення дипломатичних відносин, про рівень дипломатичних представництв, а також про дату набрання чинності подібної угоди, термін і порядок її опублікування.

Консульські відносини є одним з видів міждержавних відносин, які встановлюються головним чином з метою вирішення завдань щодо захисту прав та інтересів своїх громадян і юридичних осіб, що знаходяться або діють на території іншої держави.

На відміну від основних всеосяжних відносин між державами – тобто дипломатичних, консульські відносини є у своєму роді галузевими, спеціальними, підлеглими політичним відносинам. Виконання іноді деякими закордонними консульськими установами ряду дипломатичних функцій не є характерним для всього інституту консульських представників і, значить, для консульських відносин.

2. Початок, припинення та завершення консульської місії. У Консульському статуті України, затвер­дженому указом Президен­та від 2 квітня 1994 р., зазначається, що «консульські установи України захищають за кордоном права та інтереси України, юри­дичних осіб та громадян України. Консульські установи сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науко­во-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і туризму. Консульські установи сприяють вихідцям з України та їхнім нащадкам у підтримці контактів з Україною» (ст. 1).

Загалом консульство (від лат. соnsullo – ради­тись, допомагати, піклуватись) – це установа, що входить до системи державних органів зовнішніх зносин і виконує свої функції на певній території, визначеній у відповідній угоді з країною перебування.

Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., ст. 9.

Глави консульських установ поділяють на чотири класи, а саме:

• генеральне консульство;

• консульство;

• віце-консульство;

• консульське агентство.

Таким чином, можна вважати, що «глава консульської установи» і «консул» – поняття рівнозначні. Проте у світовій практиці консули розподіляються ще на дві катего­рії – штатні та нештатні, або почесні консули.

Нештатний консул – це особа, яка не перебуває на державній, дипломатичній або консульській службі, проте виконує певні консульські доручення на прохання заінтересованої держави та за згодою країни перебування.

Що стосується формальностей, то, як правило, консул повинен отримати відповідний документ – так званий «консульський патент».

Порядок і форма видачі екзекватури визначаються внутрішнім правом країни перебування. Екзекватура може бути видана у формі окремого документа, підписаного главою уряду або міністром закордонних справ, а іноді від імені уряду в цілому. Екзекватура ж видається після призначення консула в країні перебування у відповідь на представлений патент.

Що ж до припинення консульських функцій, то воно можливе у трьох основних випадках. Так, ст. 25 Віденської конвенції 1963 р. передбачає: «Функції працівника консульської установи припиняються, зокрема: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державною про те, що його функції припиняються; б) після анулювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебувати акредитуючій державі про те, що держава перебування не вважає його працівником консульського персоналу». Останній пункт, як правило, застосовується тоді, коли того чи іншого працівника консульської установи оголошують «персоною нон грата».

Все, що стосується питання оголошення «персони нон грата», її визначення та механізму застосування міжнародно-правових норм, регламентується ст. 23 Віденської конвенції.