Тема 1. Поняття дипломатії та дипломатичної служби. Дипломатична служба україни План

1. Поняття дипломатії. Поняття зовнішніх зносин та дипломатичної служби.

2. Історія української дипломатії. Система органів зовнішніх зносин України. Міністерство закордонних справ України.

3. Завдання дипломатичної служби України. Зовнішня політика України сьогодні.

1. Поняття дипломатії походить із Старо­давнього Риму, де «дипломатами» спо­чатку називали осіб, які мали диплом – рекомен­даційну, або вірчу грамоту, що видавалася сенатом офіційним послан­никам, яких направляли в провінції імперії чи за кордон.

Дипломатія – це діяльність щодо ведення переговорів, підписання між­народних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин.

Найважливіші міжнародні проблеми вже тоді вирішу­валися за допомогою дипломатії. Коли в середині VI ст. до н. е. перський цар Кір розпочав здійснення своїх заво­йовницьких планів, він проводив ретельну дипломатичну підготовку перед кожною військовою операцією.

Широко застосовувалася дипломатія в зовнішній політиці міст-держав Стародавньої Греції.

Боротьба знаменитого карфагенського полководця Ганнібала проти Риму під час другої Пунічної війни супровод­жувалась широкомасштабними дипломатичними заходами з обох сторін. Так, перемога Ганнібала при Каннах у 216 р. до н. е. була підготовлена його дипломатичною діяльністю.

Звичайно, в ті далекі часи міжнародні (міждержавні) сто­сунки ще не були постійними і не мали системного характеру. Тому й дипломатія ще не могла здійснюватися постійними, спеціальними органами (інститутами), оскільки не була професійною. За кордон посилали чи приймали в себе, в державі, посольства, які, виконавши свою місію, поверталися додому і, як правило, припиняли своє існування. Спочатку це були навіть не посольства, в сучасному розумінні цього слова (тобто не йшлося про отримання загальних директив і можливість діяти в їх рамках на свій розсуд, залежно від обставин), а делегації, які діставали жорсткі вказівки як саме діяти і що говорити (іноді текст послання вивчався напам’ять і мав бути доведеним до адре­сата з абсолютною точністю).

З установленням інституту особистої або олігархічної влади в ранніх середньовічних державах процедура зносин між ними і ведення переговорів суттєво змінюється: дипло­матичні місії направляються від однієї особи, наприклад короля, персонально до іншої. Разом із тим, починаючи з XV ст., дипломатія починає набувати професійного характеру. Так, у 1446 р. міланський герцог Сфорца призначив Нікодемо да Понтремолі своїм постійним представником при дворі флорентійського герцога Козімо Медічі. Отож, це посольство тривало без перерви протягом цілих 20 років. У 1455 р. міланський посланник з’являється при неаполітан­ському дворі. З ініціативи герцога Сфорца в 1463 р. було направлене також постійне посольство до Франції. Посол Амбродже Малетта став першим пос­тійним представником за межами Італії, про діяльність якого зберег­лося чимало історичних документів.

Проте це ще не означало, що застосування постійних представництв стало звичним явищем, а проїзд послів до країни призначення міг відбуватися вільно й безперешкодно.

Постійні посольства почали з’являтися в Європі лише після підписання Вестфальської мирної угоди 1648 р., яка є епохальною в історії розвитку міжнародних відносин.

Історію сучасної, тобто класичної, дипломатії можна по­ділити на три великі етапи, кожен з яких, у свою чергу, ділиться на окремі періоди та підперіоди.

Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції дипломатичного цере­моніалу та протоколу.

Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914—1918 рр. та облаш­туванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідив яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939—1945 рр., вона стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових форм.

Третій етап охоплює другу половину XX ст. Цей період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства.

Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» ста­ють універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Ста­туту ООН у 1945 р., Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 р., Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р., Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про представ­ництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.

У дипломатичних джерелах із зовнішньополітичних питань вживають терміни «стара дипломатія» і «нова дипломатія».

Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і за своєю суттю є одним із головних і найефективніших засобів її здійснення. Дипломатія – це діяльність щодо ведення переговорів, підписання між­народних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин.

Отже, критеріальними ознаками дипломатії є:

• належність до сфери міжнародних відносин, сфери зов­нішньої політики держави;

• застосування переговорів як основного інструмента облаштування мирними засобами міждержавних стосунків;

• наявність інституту державних службовців-дипломатів, які безпосередньо ведуть переговори і виконують усі інші функції, передбачені статутом дипломатичної служби кожної держави.

Таким чином, роль дипломатії, а відтак і дипломата, з огляду на об’єктивні обставини, нині незмірно зросла. Саме він — Дипломат — у складних умовах сьогодення покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слуш­ні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія.

Дозволимо собі розпочати, за аналогією з іншими дослідженнями, з дефініцій термінів «дипломатія» та «дипломатична служба». Влучним є, на нашу думку, дипломатія — це вироблений протягом історії метод міжнародного спілкування або мистецтво реалі­зації міжнародних відносин, в основному шляхом пере­говорів. У минулому термін «дипломатія» використовувався для позначення відносин між суверенними державами, проте у XX ст. він поширився і на переговори на вищому рівні (саміти), інші міжнародні конференції, а також діяльність таких міжнародних організацій, як Об’єднані Нації, РЄ, ОБСЄ, Червоний Хрест і Півмісяць, НАТО та ін.

Натомість дипломатична служба характеризується як спеціальний орган зовнішньополітичного ві­домства, що, об’єднуючи дипломатичний та консульський персонал, представляє інтереси власної країни за кордоном та постачає необхідну інформацію, на якій ґрунтується зовнішня політика.

Більшість досліджень, у тому числі і класичних, таких як «Дип­ломатія» Г. Ніколсона чи «Дипломатична служба» Р. Саллета, починаються з проведення чіткої межі між традиційним тлумаченням дипломатії (вона нерідко помилково розуміється як синонім зов­нішньої політики) і її коректним визначенням (одне з яких нами щойно наведене), а також дефініцією «дипломатичної служби», тобто спеціального органу, метою якого є реалізація зовнішньої політики та консультування тих, хто цю політику формує.

Органи зовнішніх зносин – це органи держави, завдяки яким здійснюються її зв’язки з іншими державами та іншими суб’єктами міжнародного права. Встановивши коло суб’єктів дипломатичного права і права зовнішніх зносин у цілому, перейдемо до органів, що здійснюють діяльність у цій галузі.

Дипломатія як діяльність зі здійснення зовнішньої політики держави немислима і незрозуміла без з’ясування того, хто діє, які органи держави і посадові особи здійснюють цю діяльність. Те саме треба сказати і щодо дипломатичної служби.

Маючи на увазі всі зазначені моменти, можна дати таке визначення: державні органи зовнішніх зносин – це діючі на території країни і за її межами спеціальні органи, що представляють держави в їх офіційних стосунках з іншими державами й іншими суб’єктами міжнародного права і забезпечують виконання їх зовнішньополітичних цілей мирними, передбаченими міжнародним правом засобами, з метою захисту прав і законних інтересів даної держави, а також її організацій та громадян, які перебувають за кордоном.

Органи, що здійснюють від імені держави такі зв’язки, називаються органами зовнішніх зносин. Існує поділ цих органів на дві групи – внутрішньодержавні (центральні) й зарубіжні. Структура та повноваження центральних органів визначаються внут­рішнім правом кожної держави.

Центральні органи зовнішніх зносин. До центральних конституційних політичних органів та посадових осіб зовнішніх зносин належать:

• вищі законодавчі органи влади, які зазвичай обираються населенням країни;

• глава держави – одноосібний чи колегіальний;

• уряд і, в першу чергу, голова уряду;

• міністр закордонних справ і центральний апарат міністерства закордонних справ.

Таким чином, глава держави, глава уряду і міністр закордонних справ виконують функції в галузі зовнішніх зносин без особливих на те повноважень. При цьому вони користуються при виїздах за кордон усіма загальновизнаними правами і дипломатичними привілеями, зокрема особистою недоторканністю, непідсудністю, правом шифрованого листування, і деякими почесними привілеями, наприклад, правом піднімання прапора своєї держави на автомобілях, на будівлі резиденції, де вони зупиняються і т.д.

Таким чином, за функціями серед зарубіжних державних органів зовнішніх зносин розрізняють дипломатичні і недипломатичні органи.

Діяльність органів зовнішніх зносин першої групи має дипломатичну природу. Діяльність органів зовнішніх зносин другої групи не носить дипломатичного характеру, і служба в цих органах не є дипломатичною службою; діяльність таких органів має спеціалізований напрям, який визначається професійним характером того чи іншого органу, від якого ця діяльність виходить, наприклад, діяльність органів при відомствах зв’язку, пошти і телеграфу та ін.

Відомство закордонних справ – орган безпосереднього оперативного керівництва зовнішніми зносинами держави. Повсяк­денна оперативна зовнішньополітична діяльність проводиться дипломатичною службою, її центральним апаратом та закордонними установами, що входять до складу відомства закордонних справ.

Типовими функціями відомств закордонних справ є: безпосеред­нє представництво і захист інтересів держави, так само як і його прав у міжнародному спілкуванні; підтримання встановлених за узгод­женням між урядами дипломатичних та консульських відносин; здійснення за дорученням свого уряду зв’язків і відносин, що випливають з членства держави в міжнародних організаціях та участі в роботі міжнародних конференцій; дача керівних вказівок, спостереження і контроль над діяльністю всіх дипломатичних, кон­сульських та інших офіційних представництв за кордоном; обробка інформації, що надходить від закордонних представництв і викорис­товується як у поточних оперативних цілях, так і для планування і прогнозування зовнішньополітичних кроків; підтримання зв’язків та ведення переговорів з іноземними дипломатичними представництвами, акредитованими в даній країні, а також спеціальними місіями та делегаціями, що прибувають для ведення переговорів і (або) укладення договорів.

2. Історія української дипломатії. Зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді Київської Русі – України. Разом з тим, витоки української дипломатії значно глибше. Її коріння слід шукати на стику візантійської і римської традицій, що лежать в основі всіх сучасних європейських держав.

Давньоукраїнська держава підтримувала активні відносини з Візантією, Святим Престолом, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими державами.

Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання професора А. Сахарова, після походу на Константинополь у 860 р. відбулося дипломатичне визнання Русі.

Наступним кроком на шляху становлення дипломатичних відносин потрібно вважати підписання в 873 р. між імператором Василем І та давньоруським князем Аскольдом договору про умови торгівлі між Руссю і Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Згідно з умовами договору були закріплені питання щодо поведінки російських посольських і торгових місій на території Візантії.

Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньоруської держави досягли в період правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Після занепаду і розпаду давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку пору.

Характерною особливістю української дипломатії середини XVII ст. було формування представницьких посольств для створення змісту найважливіших міжнародних договорів, що стосуються статусу держави або їх ратифікації.

Усупереч всіх невдач, українській дипломатії вдалося забезпечити реалізацію головного напряму діяльності Б. Хмельницького на створення незалежної Української держави. Однак зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити Україні незалежність.

Після Б. Хмельницького найбільший внесок у становлення і розвиток української дипломатії зробили гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик.

1917 р. приніс Україні великі надії на третю історичну спробу встановлення власної державності, суверенності і незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існування Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб’єктом міжнародних відносин, а розглядало як автономію Росії.

Становлення зовнішньополітичної служби України пов’язане з державотворенням і проголошенням 10 червня 1917 р. I Універсалу Української Центральної ради.

Процес формування органів законодавчої і виконавчої гілок влади знайшов своє оформлення в проголошеному 16 липня 1917р. Центральною Радою Другому універсалі, в якому мова йшла про утворення Генерального Секретаріату – виконавчого органу влади. З першого дня існування Генерального секретаріату в його складі виникає Генеральний секретаріат з національних справ, що став прообразом першого зовнішньополітичного відомства України у XX ст.

22 грудня 1917 р. Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної III Універсалом Центральної Ради, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгін підписали «Законопроект про створення Генерального секретаріату міжнародних справ», який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду УНР.

Важливий імпульс подальшому розвитку української зовнішньополітичної служби надав оприлюднений 12 січня 1918 р. IV Універсал Центральної Ради, в якому УНР отримує статус суверенної держави, проголошеного «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу».

А вже з 1 січня 1918 р. делегація Центральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську, де 27 січня 1918 р. був підписаний перший мирний договір у Першій світовій війні…

З приходом до влади 28 квітня 1918 р. Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову національної зовнішньополітичної служби.

У період Гетьманського уряду українська дипломатія посилює свою діяльність, розширилося коло країн, з якими були встановлені дипломатичні відносини.

Надалі, з причини погіршення для України міжнародної ситуації, її дипломатична діяльність послаблюється і нерідко приносить негативні результати.

Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який став наступником Миколи Василенка. Саме Д.Дорошенко домігся важливих дипломатичних результатів, створив ефективну структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 р. було прийнято «Закон про посольства та місії Української Держави», в липні цього ж року – «Закон про українську консульську службу». За період Геть­манського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси – навчальний заклад, покликаний забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями.

Зі створенням Другого республіканського уряду (Директорії), сформованого у важкий 1918 р., дипломатичні контакти попередніх українських урядів були значною мірою збережені, а деякі розширені. Зокрема, Директорія, першим Міністром закордонних справ якої став Володимир Чехівський, направила своїх дипломатичних представників до Бельгії, Великої Британії, Греції, Італії, США, відкрила посольства в Естонії, Латвії, Чехословаччині, Угорщині. Українська держава була представлена у Ватикані. Делегація УНР взяла участь у Паризькій мирній конференції, одночасно виконуючи функції тимчасового дипломатичного представника України у Франції.

Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися міжнародною підтримкою у її державних прагненнях. Дипломатичні установи УНР здійснювали широку інформаційну та видавничу роботу, а також виконували основні консульські функції.

За часів Директорії у практику української зовнішньополітичної служби ввійшло проведення з’їздів послів і глав дипломатичних місій, з яких найважливішими стали два: у Карлових Варах (1919) і Відні (1920).

Невід’ємною сторінкою в історії української дипломатії є зовнішньополітична діяльність Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

1 листопада 1918 р. у результаті збройного повстання до влади у Львові прийшла Національна Рада, яка 13 листопада прийняла тимчасовий основний Закон «Про незалежність українських земель від колишньої Австро-Угорської імперії та утворення самостійної держави».

Керуючись спільним прагненням до історичного об’єднання укра­їнських земель у соборній державі, 22 січня 1919 р. представники обох урядів привселюдно проголосили Акт воз’єднання УНР і ЗУНР.

За час своєї діяльності уряд ЗУНР налагодив широкі дипломатичні контакти, відкривши власні представництва в Австрії, Італії, Німеччини, Угорщині, Чехословаччині, Югославії. Спеціальні місії були спрямовані до держав, де перебувала значна кількість української еміграції – Канади, США, Бразилії.

Водночас з державними зусиллями уряду УНР і ЗУНР, Гетьманату та Директорії, починаючи з липня 1917 р., відбувалося формування паралельних державних структур Радянської України.

З самого початку формування владних структур Радянської України виконання «зовнішньополітичних функцій» було значною мірою покладено на Народний Секретаріат міжнаціональних справ, який згодом був перетворений у Народний Секретаріат міжнародних справ на чолі з Володимиром Затонським.

У січні 1919 р. було сформовано Раду народних комісарів УРСР, керівником якого став Християн Раковський, очоливши зовнішньополітичне відомство радянської України.

За час своєї діяльності уряд УРСР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв. Зокрема, представники УРСР перебували у Варшаві, Берліні, Празі. Серед іноземних дипломатичних представників при уряді радянської України були представники Польщі, Австрії, Німеччини, Чехословаччини, які займалися переважно торгово-економічними та консульськими питаннями.

У цей період діяльність Наркомату закордонних справ УРСР було спрямовано на розвиток дипломатичних відносин з іншими державами, вдосконалення внутрішнього законодавства в межах компетенції наркомату, підтримку контактів з представництвами іноземних держав в УРСР.

30 грудня 1922 р. РСФСР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прийняли декларацію і підписали договір про створення Союзу РСР. Тоді ж було підписано договір про передачу усіма суб’єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах у питаннях оголошення війни і укладення миру, ратифікацію міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства та дипломатичні представництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи можливості здійснювати власну закордонну політику, керівники радянської України активізували дозволену їм міжнародну діяльність на етнічних землях за межами СРСР, хоча й тут можливості УРСР були обмежені.

Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим і значним поштовхом до створення простору для виявлення демократичних тенденцій, розширення повноважень Україною у сфері зовнішньополітичної діяльності.

5 лютого 1944 р. було прийнято постанову Політбюро ЦК КП (б) України і Укази Президії Верховної Ради УРСР про утворення Українського Наркомату Закордонних Справ (НКЗС).

Отже, незважаючи на незначні функції, які НКЗС України виконував у цей час, саме його існування відіграло значну політичну роль на шляху до суверенної української державності.

У післявоєнний період Україна, як і всі країни, які підписали Статут ООН, стала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, закріплених у ньому.

Основні зусилля української дипломатії було спрямовано на визнання возз’єднаних західноукраїнських земель і західних кордонів країни.

Участь УРСР у створенні ООН мала важливе морально-політичне значення і далекосяжні наслідки. У квітні – червні 1945 р. українська делегація брала участь на правах члена-засновника у Конференції Об’єднаних Націй у Сан-Франциско.

Зокрема, причетність до створення першої універсальної міжнарод­ної організації підвищувала авторитет самої України. Це також був своєрідний прорив української дипломатії на новий якісний рівень. Українська дипломатія, безсумнівно, пройшла «хрещення» у діяльності міжнародної організації, виробила певні методи ведення переговорів щодо захисту державних інтересів. Найважливіший урок, який випливає з цього, полягає в тому, що саме участь України в ООН заклала міцний фундамент майбутнього утворення – незалежної і самостійної держави.

На першій сесії ООН 1946 р., а також у 1984 – 1985 рр., Україна брала участь у роботі Ради Безпеки ООН. Сьогодні членами ООН є 192 держави. Двічі (у 1948 – 1949 рр. і 1984 – 1985 рр.) Українська РСР обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН. Один раз цією второваною дорогою пройшла незалежна Україна (2000 – 2001).

Міжнародна діяльність України в період з 1944 до 1990 рр. була в основному зорієнтована на участь у роботі ООН, що дало можливість, хоча тільки символічну і обмежену, інформувати світову громадськість про життя України, брати участь в обговоренні світових та регіональних проблем, здобувати досвід у сфері багатосторонньої дипломатії.

Новий історичний етап у розвитку української дипломатії розпочався 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

З прийняттям Декларації активізувалися зовнішньоекономічні зв’язки України. Проте лише з прийняттям Акту проголошення незалеж­ності України українська дипломатія продовжила справжню роботу над затвердженням міжнародної правосуб’єктності нашої держави.

Після референдуму 1 грудня 1991 р. почалося широке офіційне визнання Україною державами світу та встановлення дипломатичних відносин.

Досягнення позитивних результатів на згаданих ділянках, а також закладання основних концептуальних засад зовнішньої політики України є головним здобутком української дипломатії за роки незалежності.

За перші роки незалежності Україну визнало понад 170 зарубіжних країн. Практично з усіма ними встановлені дипломатичні відносини та активно розвивається двостороннє співробітництво. На сьогодні в Україні діють 133 представництва іноземних держав і представництва 19-ти міжнародних організацій, серед яких ООН, НАТО, МВФ, ЮНІСЕФ, МОП, ВООЗ та ін.

З часом з усіх проблем нашої зовнішньої політики на перший план вийшла головна, найбільш невідкладна й очевидна: необхідність цілісної та узгодженої концепції дій держави на міжнародній арені. Така концепція з’явилася лише в липні 1993-го, коли Верховна Рада прийняла «Основні напрями зовнішньої політики Україна» – документ, який повинен був стати і став основою зовнішньополітичної діяльності держави.

Одним з найголовніших завдань української дипломатії було утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими цього процесу стали: гарантування стабільності міжнародного становища України; збереження цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу, захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном.

Система органів зовнішніх зносин України. Дипломатична діяльність як один із видів державної служби здійснюється конк­ретними посадовими особами та державними органами, по­кликаними керуватися нормами міжнародного права. Зазвичай, поняття «дипломатія» є вужчим порівняно з поняттям «зовнішні зносини».

Тому, розглядаючи питання, пов’язані з функціонуванням відповідних державних органів, класифікуємо державні органи зовніш­ніх зносин, насамперед, з погляду їхнього розташуван­ня, як дві окремі групи:

центральні органи зовнішніх зносин держави;

закордонні органи зовнішніх зносин держави.

Головний інтерес у рамках зазначеної теми являють, насамперед, центральні органи зовнішніх зносин держави.

До державних конституційних органів та посадових осіб зовніш­ніх зносин належать:

вищі законодавчі органи влади, що обираються громадянами певної країни.

Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повнова­жень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення під­розділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України» (п. 32). Безпо­середньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет з закордонних справ і зв’язків із СНД.

Глава держави – одноосібний або колегіальний;

Главою дер­жави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З погляду здійснення зовнішніх зносин, по­в­сякденного представництва держави в міжнародних відно­синах та повсякденного керівництва всіма зовнішніми зно­синами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин.

Адже здійснення зовнішніх зносин – це вже прерогатива виконавчих органів державної влади, оскільки повсякденне представництво держави в міжнародних відносинах і керів­ництво міжнарод­ними відносинами та зовнішньою політи­кою певної держави не можуть здійснюватися парла­ментськими органами з огляду на сесійний характер діяль­ності цих органів. Зовнішні ж зносини держави відбуваються цілодобово і не можуть перериватися ані на мить. Крім того, є ряд традиційних повноважень, які належать винятково до компетенції глави держави. Як правило, глава держави при­значає і звільняє з посади послів та посланників даної дер­жави, приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з погляду здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосе­редньо зустрічатися, вести листування та переговори з гла­вами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипло­матичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загаль­новизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ех оffiсіо (за посадою).

За Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом держав­ного суверенітету, територіальної цілісності України, додер­жання Конституції України, прав і свобод людини і грома­дянина». Статус Президента України, визначений у цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням держави і державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Президента України в політичному житті держави. Як її глава Президент України є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як випливає із тексту згаданої статті, Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Стаття 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипло­матичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до народу та з порічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2);

«представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3);

«приймає рішення про визнання іноземних держав» (п. 4);

«призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; прий­має вірчі і відкличні грамоти дипломатичних пред­ставників інозем­них держав» (п. 5);

«вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та прий­має рішення про використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти України» (п. 19);

«присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

Глава уряду також представляє державу в зовнішніх зно­синах і в рамках своїх повноважень здійснює повсякденну опе­ративну діяльність у цій сфері.

Так, згідно з п. 1. ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і еко­номічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і за­конів України, актів Президента України».

Безпосередньо керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерст­во закор­донних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і слідкує за їх виконанням.

МЗС України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Мініст­рів України, міжнародними договорами України, а також Положенням «Про Міністерство закордонних справ України», затверд­женим Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р.

У зазначеній Постанові також чітко сформульовані головні зав­дання, що стоять перед МЗС України. Це, передусім:

– участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави;

– забезпечення, в межах своїх повноважень, єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гума­нітарних, наукових та інших зв’язків із зарубіжними країнами;

– розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави, – захист прав та інтересів України, її фізичних та юридичних осіб за кордо­ном тощо.

3. Завдання дипломатичної служби України. Відновлення суверенітету України й прийняття 24 серпня 1991 р. Акту про її державну незалежність внесли радикальні зміни в процес формування й розвитку органів зовнішніх зносин і дипломатичної служби. Перед МЗС України постали нові відповідальні завдання, що потребували професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.

Відновлення незалежності України і, відповідно, виведен­ня на новий рівень української дипломатії збіглися у часі з процесами реформування в багатьох дипломатичних службах світу. Ці процеси можна кваліфікувати як глобальне присто­сування дипломатії до нової ситуації у світі. На початку 90-х років дипломатичні служби світу, образно кажучи, втратили роботу на ниві «холодної війни» і були змушені доводити, що навіть за доби регулярного прямого спілкування глав держав та урядів потреба в них не зменшується.

Нову для дипломатичних служб ситуацію створила й ін­формаційна революція, остаточно знищивши їхню моно­полію в такій сфері, як інформування політичних кіл своїх держав про події за кордоном. З іншого боку, зростання демократизму та відкритості дипломатичних служб, яке стає неминучим наслідком процесу опанування ними нових сфер у зовнішній політиці, руйнує романтичний ореол таємни­чості, який огортав їх протягом усієї історії. Таким чином, на зламі століть значні зміни торкнулися трьох основних функ­цій дипломатії: ведення переговорів, інформування політич­них кіл та представницької сфери.

Функція дипломата як посередника між культурами набу­ває особливої ваги для нових незалежних держав, у тому числі для України. Дипломатія потрібна у цьому випадку не лише як засіб реалізації зовнішньої політики у звичайному розумінні цього слова, але й як спосіб «наводити мости» до світового співтовариства, сприяти інтеграції держави у гло­бальний та регіональний політичний процес, підтримувати діалог з іншими державами та міжнарод­ними організаціями на всіх рівнях.

Проте відразу застережемо, що роль дипломатії для молодих незалежних держав не є безпосередньою темою цієї роботи, хоча ми й розглядатимемо основні тенденції розвитку дипломатичної служби під кутом зору потреб розвитку інструментів української зовнішньої політики. Ця тема — надто широка й всеохопна, щоб заторкувати її похапцем. Як уже було сказано, предмет нашого дослідження має більш вузький та прагматичний характер: засади, функції й основні трансформаційні тенденції в сучасній дипломатичній службі.

В Україні на даному етапі, коли відбувається розбу­дова сучасної дипломатичної служби, ця дилема не є такою актуальною, як для інших країн. На стадії фор­мування дипломатії Україна не має іншого виходу, ніж комплектувати МЗС значною мірою за рахунок осіб, які не мають дипломатичної освіти і не є кадровими дипло­матами. Проте на перспективу вимальовується чітке прагнення до перетворення української дипломатії на традиційну «елітну», закриту систему за зразками, випробуваними протягом століть. Зас­нування Дипло­матичної академії при МЗС в 1996 р. було важливим кроком на цьому шляху. Така тенденція відповідає передовому світовому досвідові, хоча «закритість» ди­пломатії не повинна перет­ворюватися на догму, й за необхідності як виняток має передбачатися прихід фа­хівців з інших установ.

Суверенна Україна, здійснюючи державне будівництво, усвідомивши своє геополітичне становище, проводить твердий європейський курс, веде велику і багатопланову міжнародну діяльність за затвердження миру і співробітництва з усіма державами планети. Міжнародна діяльність офіційного Києва спирається на культурно-цивілізаційну історичну спадщину, виходить з нагальних потреб розвитку національної економіки, культурного різноманіття, національних інтересів України і багатьох народів, що її населяють. Зов­нішня політика України носить традиційно багатовекторний характер, націлена на розвиток дружби і взаємовигідного співробітництва як з безпосередніми сусідами, так і з іншими далекими і близькими країнами. А це вимагає від української дипломатії активно розвивати відносини з державами і на Заході, і на Північному сході, і на Півдні.

Дійсно, що нині у зв’язку зі змінами, що відбуваються в сучасному світі, традиційна модель дипломатії, яка виникла на основі світського суверенітету і системи рівноваги, переживає значну еволюцію.

Триваюча еволюція міжнародних відносин супроводжується зміцненням позицій незалежної України. Одним з найголовніших завдань її зовнішньої політики є захист своїх національних інтересів. В умовах стирання відмінностей між внутрішніми і зовнішніми засобами забезпечення захисту національних інтересів і безпеки, зовнішня політика стає одним з найважливіших інструментів пос­тупового розвитку країни, забезпечення її конкурентоспроможності у сучасному світі.

Вагомим чинником утвердження суверенітету нашої держави стає її зовнішньополітична діяльність. Відповідні державні структури покликані всіма доступними їм засобами, в тому числі й дипломатичними, згідно з нормами міжнародного права, зміцнювати незалежність України, сприяти форму­ванню її позитивного іміджу на міжнародній арені як роз­судливого, надійного та авторитетного члена світового співтовариства.

За роки незалежності нашої держави створено фунда­ментальну філософсько-правову базу, яка допомагає визна­чити пріоритети та орієн­тири як у практичній зовнішньополітичній діяльності, так і у сфері підготовки високо­кваліфікованих кадрів для дипломатичної служби країни. Основними документами є, насамперед, Конституція Украї­ни, «Основні напрями зовнішньої політики України» (прийняті Верховною Радою України 2 липня 1993 р.), Положення про дипломатичну службу в Україні (затверджене указом Пре­зидента від 16 липня 1993 р.), Консульський статут Ук­раїни (затверджений указом Президента від 2 квітня 1994 р.), Закон України «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. та ін.

Завершуючи питання про основні етапи розвитку української дипломатії, потрібно вказати, що за роки незалежності відбулися істотні зрушення в напрямі виведення української зовнішньої політики за кордони протокольно-бюрократичної дипломатії, спроможної лише на прийняття порожніх політичних декларацій. Україна стала на рейки політичного практицизму і економічної доцільності.

Оцінюючи все сказане, можна переконатися в тому, що Українська держава має багатообіцяючі перспективи зайняти належне місце у швидкоплинному світі з його глобальними викликами і надіями. Ці надії підтверджуються прийняттям 1 липня 2010 р. Закону України «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики», ч. 1 ст.11 якого визначає засади зовнішньої політики зовнішньополітичну стратегію України: «Україна як європейська позаблокова держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співпрацювати з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав або міжнародних структур».